Czcionka:Mniejsze АаWiększe Aa
ВЕСНА
Розцвітає весна божа,
Змінились морози,
Все дерево набростилось,
Розвилися лози.
Скрізь, де глянеш, гарно в полі, —
Радість після горя;
І вже птиця веселенько
Летить із-за моря.
Світить сонце в чистім небі,
Уже живе гріє,
То і небо скрізь, як глянеш, —
Ясно голубіє…
Так весело, хоч є думка,
Що осінню знову
Вітер буйний розквічає
Байрак і діброву.
Але осінь ще далеко,
Нехай все й пов’яне,
Уп’ять прийде весна божа,
Все радісніш стане.
Тільки я щось дуже смутно
Дивлюсь на сю весну…
Все оживе, а я, бідний,
Серцем не воскресну…
Взяли його розірвали, —
Воно застогнало…
Чують люде та і кажуть,
Щоб воно мовчало.
Задушили його сльози, —
Вже більше не плаче:
Мовчить, тільки глухо болить
Серденько козаче…
І жде води цілющої,
А на те похоже,
Що вже йому на сім світі
Ніхто не поможе.
Цвіте весна, шумлять води,
Тече річка логом,
А я собі дивлюсь мовчки
Та думаю: «З богом!»
Уже ж мені з моїм горем
Та не розлучатись,
Моїм думкам, як сім квіткам,
Та не розпускатись.
Тільки й щастя, що подумать:
Прилинуть морози,
Здавлять душу молодецьку
І висушать сльози…
Аж тут доля де озьметься
Та й словами каже:
«Хто вродився нещасливим,
То так і поляже».
А я кажу своїй долі:
«Тебе не шаную,
Бо смерть моя ходить близько,
Я серденьком чую…
А як з нею побачимось,
Душа горя збуде —
Тоді, доле, бог з тобою,
А буде, що буде».
ДІВОЦЬКА ПРАВДА
Сонце вставало; крізь на небі чисто,
Де-не-где хмарка гуляла на волі;
Тихо в дуброві, тільки ледве листом
Щось розмовляла висока тополя.
«Слухай, козаче! – говорить дівчина, —
Як одно сонце у небі святого,
Так ти, мій любий, вірная дружино,
Один у мене, й немає другого».
Сонце сідало; скрізь на небі чисто,
Місяць з-за гаю випливав поволі;
Тихо в дуброві, тільки ледве листом
Щось розмовляла висока тополя.
А вже другому казала дівчина:
«Як місяць у неба святого,
Так ти, козаче, вірная дружино,
Один у мене, й немає другого».
ДУМКА
Як ранок осипле квіточки росою,
А між очеретом вітрець подихає,
Прислухайся тільки, чуєш: над водою
Мов щось потаємне голосно співає.
То не соловейки налетіли в лози,
Піднявшись угору, не чайки кигичуть:
А в тій пісні чуєш і радість і сльози,
Мовби твою душу якісь душі кличуть.
А нема нікого… Очерети гнуться,
В зеленім лататті маківки біліють,
Понад маківками метелики в’ються
І скрізь проти сонця ясно голубіють.
І як придивиться, то між маківками,
Попід тим легеньким вранішнім туманом,
Щось мов виглядає очима-зірками,
Колишеться стиха тонким, гнучким станом.
Оце ж то та думка, що душу тривожить,
Як гляне у серце, – мовби рай укине, —
Й поки тії пісні співака не зложить,
То поти він світом нудить, поти гине.