Пливе човен – води повен

Розділ другий

Чудесний, величний Дніпро… Якщо погода тиха. А от сьогодні видалася не найліпша. Поки я приходив до тями, плів небилиці і похмелявся, хмари остаточно домовилися між собою, заключили союз і стали наповзати на сонце щільною лавою. Вітер теж прийняв їх сторону і ніби із засідки виплигнув. Вдарив у вітрило з такою силою, що аж щогла застогнала, а ванти задзвеніли, немов струни.

– Пресвяті угодники, – перехрестився керманич. – Круку! Треба до берега приставати. Перечекати негоду.

– Ти чого, Тіпуне? – здивувався отаман. – У перший раз чи що? Звичайна гроза. Побухикає та й вгамується. Вітрило спустимо і все. Чого час гаяти? І так повземо, як равлики.

– Бачив я різне, – погодився керманич. – Та не з таким вантажем. Бачиш, Славута хвилюється. Перехлесне через борт, і все – підемо раків годувати, тіпун мені на язик. А хто випливе – того Іскандер-ага на палю застромить. Адже вантаж точно на дно ляже.

– Про це я не поду… – почав було Крук і замовк. Зрозумів, що отаману не пристало дурнем виглядати. – Умовив. Повертай он до тих заростей вишняку… Заодно і пообідаємо. Раз такий випадок підвернувся. Щоб потім вже до самого Очакова не зупинятися.

А погода тим часом псувалася з кожною хвилиною.

Річка вже потемніла, немов вбирала в себе свинцевий тягар хмар і пінилася бурунцями. Хвилі накочували рідше, але кожна наступна була трішки вищою за попередню і вдаряла голосніше, обдаючи бризками тих, що сиділи з навітряного боку. Того й гляди, дотягнеться до краю фальшборту.

– Ану, хлопці, не лови ґав! Правий борт упівсили. Лівий – наляжемо. Не спати, бісові діти, щоб в пеклі не прокинутися! Тіпун мені на язик!

Керманич, схоже, мав величезний досвід, оскільки важкий байдак поплив до ближчого берега так прудко, немов з гірки котився. І хвилі та вітер, що набирали силу, не заважали йому в цьому, а лише підштовхували.

Зате тепер об’явилася інша небезпека – наскочити з розгону на мілину або прибережне каміння. При такій швидкості і явному перевантаженні човен якщо не розіб’ється в друзки, то засяде намертво. І однаково затоне, бо річка не відпустить здобич – розіб’є, розшарпає непорушне суденце.

Гм, отже заразна штука… Недарма кажуть, що спільні тривоги об’єднують.

Мені яка різниця? Навпаки, радіти повинен затримці. Адже в кінці шляху нічого хорошого не буде. А поки пливемо, ще є шанс… Так що годі витріщатися на берег, а поки нікому до мене немає діла, треба роздивитися – може, побачу щось помічне для втечі? Не зібрався ж я й справді в Туреччину на ПМЖ? Там зараз зовсім не Європа… Ататюрк фески ще не відмінив. І нічого, крім рабського нашийника, мене там не чекає.

Ну що, роздивився? Легше стало? Лантухи та тюки… Ретельно упаковані і обв’язані товстими мотузками. Десяток великих бочок… Літрів на двісті, не менше. Я б помістився. Ще плетені з лози кошики. Теж доволі великі… Але вже не так ретельно упаковані. Мабуть, там менш цінний вантаж. Або – повсякденні запаси. Типу, провізії. Тому далеко і не ховають. І все, більше нічого. Ні гвіздка, ні тріски, ні обривка мотузки. Чисто, наче щойно генеральне прибирання закінчили.

Зброї, до слова, теж ніде не видно…

У тому розумінні, що окремо не лежить. Кожен розбійник при собі тримає. Склавши під лаву. Так що не варто і мріяти. Я ніколи не вважав себе слабаком, але ці хлопці відкрутять мені голову, як курятку, і навіть не спітніють. З Полупудом їм не змагатися… хіба що тільки Круку… але і решту теж Господь силою не обділив.

– Табань! – закричав керманич. – Парус прибрати! Ворушіться, ледащо! Грім трасне, кров по стінах! Телята вим’я швидше знаходять! Разом! Або я вам весла в зад засуну, остолопи царя небесного! Тіпун мені на язик!

Погроза подіяла, чи веслярі теж мали не малий досвід, але команду виконали дружно, впевнено. Байдак на мить завмер, немов приміряючись, а потім стрибнув вперед і… розмірено захитався в майже непомітній заплаві. Рибалкам добре знайомі такі місця. Метр-два далі течія мчить, як скажена, а тут – попри берег, поплавок стоїть, наче прив’язаний. Поки риба не торкне наживку, навіть не ворухнеться.

Знав це місце Тіпун чи вгадав, користуючись досвідом, але човен плавно підійшов лівим бортом до берега, обернувшись носом проти течії. А вже у наступну хвилину двоє розбійників зістрибнули в воду і потягли на берег причальні кінці. Мить, і з протилежного борту бухнули в річку здоровенну каменюку – встали на якір.

– Слава Ісусу Христу, – перехрестився Тіпун.

Його слова могли б здатися комічними, якби не оглушливий гуркіт грому, котрий саме вшкварив так, що аж вуха заклало. А потім небо розпанахала сліпучо-біла блискавка… після котрої аж в очах на мить потемніло.

Я не двієчник, знаю, що швидкість світла більша за швидкість звуку, і ми повинні спостерігати спершу спалах і лише потім гуркіт, але зараз було саме так. Ну, або першу блискавку я проґавив. Ось тільки вони були такі потужні, яскраві і лапаті, що навіть сліпий би побачив. Справжнісінький шторм… Одна втіха – вітер вщух. Наче й сам злякався такого розгулу стихії.

Завмерло все навколо, затихло… Аж моторошно стало.

Хвилини на дві… А потім хтось із небожителів, мабуть, перевернув ночви.

Злива хлинула суцільною стіною. Навіть не мало сенсу ховатися. Вода була навколо. У річці, здавалося, навіть тепліше і сухіше, ніж просто неба. У всякому разі, дощ не періщив по спині водяними батогами. Так що розбійники, і я з усіма, пострибали за борт і стояли по шию у воді, прикриваючи голову руками.

– Навіщо було до берега гребти, якщо все одно у воді сидимо? – пробурчав Пешта.

– Нічого, нічого… – Крук глузливо примружив єдине око. – Не з меду, не розтанеш. Зате помиєшся нарешті. Воші потопиш.

– А якщо це на весь день?

– Ні, хлопці… Я на Дніпрі народився, виріс і, дасть Бог, помру… Тіпун мені на язик, – підбадьорив розбійників керманич. – Якщо відразу так гостро взялося, то це не надовго. Поганяє святий Ілля чортів, приб’є пару-трійку і вгамується.

Жартував він чи дійсно так вважав, але небо у верхів’ях Дніпра і справді вже світлішало. А гроза, злива чи шторм – не знаю, як обізвати це явище – виконавши плановий полив, брязкаючи і поблискуючи, повезли рештки води далі, в напрямку Чорного моря.

– А що я казав? – підняв вказівний перст Тіпун. – Можна вилазити… Он уже й сонце прокльовується.

Загалом, його дозволу ніхто і не питав. Самі не сліпі. Побурчали для годиться і полізли на берег, пхаючи і підштовхуючи один одного. Не обійшлося і без падінь. То один, то інший розбійник пірнали з головою, послизнувшись або не утримавшись на ногах від штовханця. Чим сильно веселили товариство.

Дивлячись на їх нехитрі забави, я несподівано надибав ідею. Ризикову… Але, як то кажуть, хто не ризикує, той шампанське не замовляє. Ідея вимагала перевірки. І негайної, поки більша частина розбійників все ще була на глибокому.

Змахнувши руками, я зойкнув і шубовснув, здіймаючи цілу хмару бризок. Причому впав так незручно, що примудрився повалити ще двох, котрі, на свою біду, стояли занадто близько до мене. А під водою став хапатися за них, як потопаючий за соломинку. І сам не виринав, і їм заважав.

Загалом, коли решта примудрилася нас якось розборонити і витягнути, і я, і мої сусіди так наковталися води, що ледь живими залишилися.

– От незугарне, – Крук майже дослівно повторив характеристику, видану мені Полупудом у ті дні, коли ми лише познайомилися. – І чого ж тобі, паничу, вдома не сиділося? Одна морока. Чесно кажучи, починаю сумніватися, що сто цехінів гідна винагорода за мороку. Одне тішить – що той, хто тебе купить, потім намордується ще більше. Тримайся за мене і чалапай вже на берег…

Я і сам вже накупався по саме «не хочу», але задумане вимагало ще одного занурення. Розуміючи, що зволікання може перекреслити всі мої плани, я кивнув, сказав: «Добре», – і впав.

Чорт! У Крука виявилася блискавична реакція і залізна рука, якою він вхопив мене за комір і потягнув назад. А я ж не просто так групове пірнання влаштував і мацав сусідів не навмання, а виключно за пояса і халяви. Завдяки чому знайшов у одного в чоботі ніж. І міг би зараз витягнути… якби не Крук.

Мене таке зло взяло за несвоєчасну і непрохану допомогу, що я як скажений замолотив руками і ногами, вириваючись з рук розбійника. Але куди щеняті супроти дорослого вовка. Мене висмикнули з води, заїхали кулаком у вухо і, таким простим способом закликавши до порядку і привівши до тями, направили до берега.

Більше я не пручався. Долю не обдуриш. Той ніж, який я хотів викрасти, мені не дістався. Тож доведеться обійтися витягнутим з-за пояса Крука. Якщо зумію заховати, а не втопити, поки мене виштовхають з ріки.

– ♦ —

Не знаю, де вони назбирали після такої зливи сухих дров, але не минуло й десяти хвилин, як на березі палахкотіло три жарких багаття. Одне – більше, над ним повісили великий, відра на три-чотири, казан. Два – менших. Для посидіти, погрітися, обсушитися.

Вишняк, поруч з яким ми причалили, здавався якимось казковим місцем. Я не зовсім дитя асфальтових прерій і кам’яних джунглів, доводилося бувати і в селі, і на лоні дикої природи. Та й останнім часом лишень пустелями та хащами пробираюсь. Але навіть уявити собі подібного дива не міг.

Берег від річки здіймається пологим схилом. І ось я стою на цій смузі, що повінь відвоювала у дерев, а переді мною – хоч куди глянь, аж до горизонту – зарості вишень. Дерева невеликі, навіть карликові, як підстрижені, дуже рідко вище голови і буквально вкриті яскраво-червоними плодами. Та так густо-рясно, що і листя не видно.

– Що, паничу, подобається? – помітивши моє захоплення, відгукнувся Тіпун. – А ти не соромся, милуйся. Ніде в світі більше немає такої краси. Ні в польських землях, ні в бусурманських. Ех, місяцем би раніше… Коли все цвіло… Від річки і до неба, як снігом земля усипана була. А пахло…

Голова обертом йшла, як від штофа горілки. Навіть краще. Ходиш, немов п’яний, а похмілля на ранок немає. Тільки декілька днів потім усе навкруги вишнями пахне. Навіть власне лайно… Тіпун мені на язик.

Крук прислухався і зневажливо махнув рукою.

– Чого їх нюхати? Ось коли достигнуть – тоді справді рай. Ходи поміж дерев і просто з гілок їж. Тільки кісточки спльовуй. А як підсохнуть, греби в мішки, та на ярмарок. І пополювати можна. Кабани так і сновигають. Не те що навесні, коли вся звірина за милю цей квітник обходить. Воно ж не таке дурне, як людина, розуміє, що можна так нанюхатися, що навіки прямо між дерев і заснеш. Тобі – вічне блаженство, а корінню – добриво…

Я слухав, що говорять річкові розбійники, дивився навколо і… очам не вірив. Настільки мало була схожа розповідь на правду. Швидше така ж байка, які я сам плести вмію. Одне точно, якщо пірнути в ці зарості, то без псів мене тут нізащо не знайти. Тим паче, що вони поспішають до Очакова. Значить, довго шукати не зможуть.

– Гей, паничу! – Крук немов відчув мої думки. – Ану, ходи сюди!

У голосі одноокого не залишилося і сліду привітності. Більш того, чекаючи мене, він приготував аркан.

– Простягни руки…

І хотів би не послухатися, та не моя воля. Танцюй, враже, як пан скаже.

Розбійник спритно затягнув петлю на зап’ястях, обмотав вільний кінець навколо шиї, не затягуючи, як бандаж роблять, і ще раз обкрутив навколо рук. Потім смикнув за очкур на шароварах. Я ледве встиг підхопити їх. І пояснив…

– Так, паничу, воно всім спокійніше буде. Ти не перший невільник, якого я в своєму житті бачу. І добре знаю, що означає такий блиск в очах. Але, ось що я тобі скажу, хлопче. Навіть не думай. Тут на десятки миль жодної живої душі. Пропадеш ні за пучку тютюну. Якщо з голоду не вріжеш дуба, то звірина розірве… як тільки ослабнеш. Так що, годі витріщатися, сідай біля вогню, грійся. Зараз перекусимо, чим Бог послав, і полізеш назад на байдак.

Зараза… Треба вчиться краще собою володіти. Тепер, з шароварами в руках, дійсно, далеко не втечеш. Краще будь-яких пут затримають.

Але і плюс у всій цій ситуації теж був. Затягуючи аркан на моїх руках, Крук машинально обмацав свій пояс. Здивувався, коли не виявив там ножа, але, – судячи з того, що мене обшукувати не став, а лише з досадою глянув на річку, – нічого не запідозрив, а втрату зброї списав на безглузду випадковість. Що куди важливіше зв’язаних рук. Та й зв’язаних – одна назва. Гудіні³ звільнився б за пару секунд. Я так не вмію, але не звертайте на мене увагу хвилин п’ять, і «свобода зустріне радісно біля виходу». Кинджал я все ж зумів експропріювати.

Ще мене сильно порадували слова Крука про ночівлю на борту. Всяко народу там буде менше, та й багаття на палубі байдака точно розводити не стануть. А це значить, навколо буде темрява. Яка, як відомо, друг молоді.

Я так розмріявся про втечу, що аж здригнувся, коли мені замалим не ткнули в обличчя кусень хліба.

– Гей, паничу, відчепися ти вже від своїх штанів… – пробурчав Пешта. – Не бійся, не втечуть. На… Не вірю я, що з тебе хоч якийсь зиск буде, але якщо Крук вирішив, краще не перечити. То, кажеш, раніше Полупуда не знав?

Ох, не люблю я таких задушевних бесід. Відразу згадалося класичне «Базіка – знахідка для шпигуна». Один з плакатів, що прикрашають нашу військову кафедру. І оскільки іншого виходу зістрибнути з теми у мене не було, я квапливо прикрився іншим прислів’ям: «Коли я їм, я глухий і німий». Вихопив у Пешти з рук хліб і жадібно вгризся в окраєць. А щоб на грубість не нарватися, інтенсивно закивав при цьому. Мовляв, усе вірно. Не знав, не бачив, не чув… І взагалі, а хто це?

– Не квапся, бо вдавишся, – пробурчав розбійник. – А Крук скаже, що я навмисне задушив.

Демонструючи голод, я і справді перестарався і відкусив більше, ніж варто, і відчував, що цей шматок мені поперек горла встає. Але ж не випльовувати. Перше, – це образа. Можна і по морді заробити. Чоботом. Друге, – хто знає, коли наступного разу годувати будуть? Так що їжею краще не розкидатися. А ось час потягнути можна. Та й запас невеликий зробити не зашкодить.

Удаючи, що запхав у рота весь окраєць, решту хліба обережно засунув у шаровари.

Чудовий вид одягу, до слова. Не штани, а чохол автомобільний. Туди не тільки шматок хліба – ще одного такого як я, запросто запхати можна, і тісно не стане. А головне – нічого не загубиться. Внизу, на щиколотках такі ж зав’язки, як на поясі. Щоб штанини в чоботи простіше влазили. В результаті маєш дві, фактично безрозмірні торби. Як ходити з додатковим вантажем? Це вже інше питання. Просто треба знати міру і зайвого в матню не пхати…

Ну, а шматок хліба, який провалився аж до литки, точно на заваді не стане.

Пешта ще стояв над душею, чекаючи поки я зможу говорити, але доля в черговий раз розпорядилася інакше і підіграла мені.

– Татарчуче! Сучий потрох! Ти де подівся?! Багаття швидше згасне, ніж ти дрова принесеш! – крикнув хтось від дальшого багаття.

Татарчук якщо і почув, промовчав.

– Гей, хлопці! – не так впевнено, гукнули вдруге. – Татарчука ніхто не бачив? – і, не чекаючи відповіді, кашовар зарепетував на весь голос: – Татарчуче! Бий тебе кара Божа! Ти де?!

І знову тиша.

– Що трапилося, Панасе? Чого верещиш, як недоріза-ний? – відгукнувся Крук.

– Так теє… отамане… Татарчук пропав. Здається…

– Що значить «здається»?

– Так теє… за дровами пішов… і досі немає.

– Давно? Може, по нужді присів?

– Так теє… – почухав потилицю кашовар. – Я теж так думав. Тому й не кликав. Але саламаха вже майже уварилася. Вогонь догорає. А його все немає… Занадто довго. Не мотузок же він проковтнув?

Крук доклав долоні до губ і рикнув так, що аж у вухах залящало.

– Татарчуче! Це Крук! Озовися! Бо битий будеш! Я не жартую! Ти мене знаєш!

Особисто я не ризикнув би, після такого попередження, і далі в хованки бавитися. Ясно було – отаман злий, як сто чортів. Порве винуватого, наче Тузик грілку. Але зниклий розбійник, як і раніше, не озивався.

Крук гукнув ще раз, але вже без ентузіазму. Швидше для порядку. Почекав трохи і похмуро розпорядився:

– Усім бути обачними. Не спати. Дивитися і слухати. Не подобається мені таке. Тіпуне, візьми пару хлопців, панича і залізайте на байдак. Про всяк випадок. Мушкети тримайте напоготові. Пешто, Убийвовче, Лютий – підете зі мною. Подивимося, куди цей лайдак запропастився. Не схоже на жарт. Не геть же він божевільний, щоб таке утнути. Але якщо… Своєю рукою дюжину буків відважу. Тиждень на животі спати буде, засранець. Якщо живий ще…

Розділ третій

Пошукова група повернулася десь через годину… Не вся. Пішли вчотирьох. Повернулося троє. Крук був сам не свій. Метався по березі і час від часу потрясав кулаками, вигукуючи прокльони. У чию саме адресу, я не розчув. Начебто і близько байдак стояв, а все ж шерех і плескіт течії приглушували частину слів. Та й вітерець знову задув. Додаючи шелест листя до загального шуму.

– А де Лютий? – необережно поцікавився хтось із тих, що не брали участі в пошуках.

– Там же, де і Татарчук… – не стримуючись, гаркнув на нього отаман. – Вчиш вас, дурнів, вчиш – а все, мов горохом до стіни! Казав же: триматися разом! Ні – почулося йому щось, вирішив глянути. Навіть не попередив. А йшов позаду. Поки почули хрип, поки прибігли на місце, Лютий вже і ногами не сукав. І це не звір напав. Звернув козакові голову, як курятку. А коли від того місця далі по слідах пройшли – то і Татарчук знайшовся. І теж – обернутий мордою до спини. Не знаю, хто це – але силою його чорти не обділили. Щоб йому на тому світі казани обертати! Ще й шаблю його забрав.

– Отой «він»… що – один там? – судячи з голосу, запитав Хрипун.

– Не знаю… – отаман злегка заспокоївся і відповідав вже без зайвої злості, більш розважливо: – Може, і кілька. Але поки ми бачили сліди тільки однієї людини. Убийвовк підтвердить.

Згаданий слідопит, одягнений в безрукавку з вовчого хутра на голе тіло, лише кивнув.

– І що? – Хрипун запитально розвів руками, потім виразно схопився за шаблю. – Ми подаруємо цьому шматку лайна життя двох наших товаришів? Утремося і попливемо далі? Ніби нічого не сталося? Радіючи, що прибуток доведеться ділити на пару частин менше? Так?

Одноокий отаман підступив до надто балакучого розбійника, взяв за обшлаг, підтягнув до себе і, заглядаючи в обличчя, прогарчав:

– Щось ти занадто голосно каркаєш, Хрипуне! Не забув, хто з нас Крук?! Чи хочеш не тільки охрипнути, але й замовкнути навіки?

Однак розбійник не злякався.

– Крук тут один – і він наш отаман! Та якщо отаману наплювати на своїх товаришів… То як би чорному Круку одному літати не довелося.

– Погрожуєш?! – розлючено заревів одноокий, хапаючись за шаблю. – Ти?! Мені?! Та я…

– Хочеш зменшити ватагу ще на одного? – несподівано заступився за Хрипуна Пешта. – Що з тобою, отамане? Якщо б я не знав тебе стільки років, подумав би, що ти… злякався.

Крук тут же забув про Хрипуна, висмикнув з піхов шаблю і стрибнув до другого розбійника. Але, мабуть, за цей час здоровий глузд зумів перемогти лють, і отаман лише штовхнув Пешту плечем. Але так, що той гепнувся на землю.

– Я теж не перший рік тебе знаю, – буркнув майже дружелюбно. – Тому – живи наразі. Але якщо ще хоч раз відкриєш пащеку…

Отаман не закінчив. Замість цього подивився на червоні, ніби рясно политі кров’ю, зарості вишняку, витер долонею спітніле чоло і продовжив:

– Чорт! Якщо б я сам, власною рукою, не всадив у нього кулю…

– Про кого ти весь час говориш, Круку? – керманич, котрий стояв просто наді мною, теж приєднався до розмови. – Ми його знаємо?

Я слухав в обидва вуха, ще й рота роззявив. Хто б не напав на банду річкових піратів, для мене він уже був найкращим другом. Шкода, допомогти не можу. В усякому разі, у дану мить. А далі, як казав сліпий вмираючи: «Поживемо – побачимо».

Дурний жарт. Тьху три рази… Це все від нервів. Нетримання думок.

– Про побратима свого, щоб його чорти в пеклі мордували, – відповів отаман. – Про кого ж іще?

– Та ну! Цього не може бути! – ляснув долонею по фальшборту Тіпун. – Ми ж усі бачили, як ти стріляв, і як він беркицьнув у річку. Не прикидаючись. Замертво… Забудь.

– Зле ти його знаєш, – не давав переконати себе Крук. – Це така шельма, що і з пекла вибратися може. Чорт! Поквапився… Треба було ближче підпустити, та впритул бити. А ще краще – голову відрубати, серце кілком прохромити, а після – тіло спалити і попіл розвіяти. Ну, нічого. Дасть Бог, зустрінемося і в третій раз. І тоді я вже не схиблю.

«Ого! Схоже, отаман піратів про перевертня говорить? Тоді я поквапився його в друзі записувати. Тьху тричі через ліве плече… З такими друзями і ворогів не треба. Це тільки в жіночих романах та дівочих мріях шляхетні кровопивці водяться. Пристрасні і душевно хворі… себто, страждаючі душевними болями. Фантомними, звісно. Бо звідки ж у вампіра душі взятися?»

Крук тим часом прийняв остаточне рішення. Повернувся в бік заростей, приклав до рота долоні рупором і крикнув:

– Василю! Це ти, сучий виплодок?! Відгукнися, паскудо!

Якийсь час вишневий гай мовчав, а після звідкись із глибини заростей долетіла відповідь:

– Я… Юдо… я… Молися, поки ще маєш час… На цей раз живим не втечеш… Буде і чортам празник!

Голос звучав так, наче по землі стелився. Сичачи і звиваючись, як гадюка. А якщо врахувати, що на березі до цього часу вже неабияк потемніло, і сонце підсвічувало вишняк, перетворюючи його в один кривавий розлив, то не дивно, що розбійники мимоволі позадкували. Деякі навіть у річку забрели. Оскільки багато хто вірив, що нечисть не може переходити через біжучу воду. При цьому навперебій осіняли себе хресним знаменням. Геть-чисто чернечий орден чи група паломників, а не розбійницька ватага.

– Свят, свят, свят… – пробурмотів і керманич. – Пресвята Богородице Діво Маріє, спаси і помилуй… Невже Полупуд з мертвих встав?.. Чи у Баби коса притупилася? Тіпун мені на язик.

«Що?! Мені не причулося? Він сказав – Полупуд?.. Він, справді, сказав – Полупуд?! Матусенько рідна! Василь живий?! Абзац… Але яким чином? Я ж сам бачив, як… Стоп! А що я бачив? Як запорожець після пострілу за борт упав? Так «після» не означає «внаслідок»! Ура! Тепер я точно не пропаду. Василь повернувся за мною! Ось це друг вірний, я розумію! Сам гинь – а товариша виручай! Справжній побратим!.. Побратим?»

Тут мене щось немов під ребро кольнуло і защеміло серце.

«Адже Крук теж щось про побратима згадував? Виходить, вони з Полупудом колись побраталися, а тепер – смертельними ворогами стали? Ну, то й що? У житті різне трапляється… Батько на сина, дочка на матір руку піднімає… Нічого з висновками поспішати? Як слушний час настане – Василь сам усе пояснить. Якщо захоче, звісно… А зараз, головне, триматися на сторожі і бути до всього готовому. Навряд чи запорожець вирішив самотужки всю ватагу розбійницьку порішити. Хоча, з нього станеться. Придумає якусь хитрість. А мені її треба вчасно розпізнати і діяти відповідно!»

Поки я радів і занурювався у мрії, любовно погладжуючи через штанину і халяву вкрадений кинджал, на березі щось відбувалося. На відміну від решти розбійників, Крук навіть повеселішав. У всякому разі, тримався одноокий отаман тепер набагато впевненіше і спокійніше, ніж кількома хвилинами до цього. Він навіть присів біля вогнища і неквапливо підкинув хмизу в полум’я.

Потім знову подивився на зарості.

– І як же тобі вдалося обдурити чортів, Василю? Що вони погодилися випустити тебе з пекла?

Крук більше не кричав. Говорив рівно. Навіть до мене не кожне слово долітало. Але Полупуд почув. І відповів. Теж звичайним голосом. Без зміїного шипіння.

– А я пообіцяв їм натомість іншу душу надіслати… Значно чорнішу… Як дьоготь.

– Всього лише? – розсміявся одноокий. – То виходь. Час нам і справді закінчити ту давню історію. Хоч на ножах, хоч на шаблях… Обіцяю, між нами ніхто не встряне. А ти знаєш, Василю, моє слово вірне.

– Знаю… – після нетривалої паузи відповіли зарості. – Як тільки земля носить такого виродка? Не розступиться під ногами.

– Може, тому що я тепер більше човном… – знову засміявся Крук. – І батько Славута на мене не гнівається. Вже хто-хто, а він стільки душ згубив, серед них і безвинних – у шторми та на порогах, що мені за три життя не впоратися. Ватага теж підібралася не гірше отамана… Тіпуна пам’ятаєш? Здоров’я тобі він не бажає, сам здогадуєшся… А ось гостинець, при нагоді, міг би передати… свинцевий.

Отаман з Полупудом продовжували докоряти один одному, не згадуючи конкретно, з чого почалася їхня непримиренна ворожнеча, зате поруч зі мною вже готувалася підлість.

– Гостинця, значить… – пробурмотів керманич. – Як скажеш, отамане. Можна і гостинця… Галушка свинцева згодиться? Щоб йому вдавитися, тіпун мені на язик…

Керманич опустився на одне коліно і почав заряджати мушкет, продовжуючи бурмотіти:

– Ти мені тільки під постріл його підстав… а я вже не промахнуся, будь спокійний… Третього разу не треба.

Тим часом Крук з Полупудом, схоже, домовилися.

Усі розбійники відійшли до одного краю галявини, підкинувши спершу побільше дров у багаття, а одноокий отаман перемістився в інший бік. Так що між ними і його людьми залишалося кроків сорок вільного простору. Крук навіть руками розвів, наче кажучи Полупуду, гляди – тут більше нікого немає, залишилися тільки ми з тобою.

Дуже благородно і схоже на правду, якби не пришвартований біля берега байдак. А ось від нього до лінії вогнищ не більше двадцяти метрів. І Тіпун, поклавши дуло на фальшборт, тільки чекає, коли побачить ціль. І промахнутися з такої відстані майже неможливо. Особливо, шротом.

– Ну де ж ти? – бурмотів керманич, нетерпляче погладжуючи приклад мушкета. – Виходь. Покажися…

І, наче почувши його прохання, рясно вкриті кривавими плодами гілки розсунулися, випускаючи з заростей міцну чоловічу постать.

– ♦ —

Сумнівів не залишилося – це справді був Василь Полупуд, товариш Мінського куреня Війська Низового Запорозького. Живий і цілісінький, наскільки я міг судити на віддалі. Як йому це вдалося – незрозуміло?! Але, так чи інакше – факт у натуральну величину.

– Обніматися, сподіваюся, не будемо… – глузливо промовив Крук. – Хоч і довгенько не бачилися, та як на мене – і довіку б не зустрітися.

– Я теж тебе не шукав… Вважав мертвим… – відказав Василь, оголюючи шаблю. – Але раз побачилися, значить, так угодно Господу. Мабуть, і справді, пора тобі… Зачекалися на тому світі, Юдо.

– Багатьох я в землю поклав, – отаман розбійників теж видобув зброю. – Уже й рахунок втратив. Може, з сотню, а може, і більше. Але, віриш, нікого з такою насолодою не вбивав, як зроблю це зараз.

Полупуд у словесну перепалку вступати не став, а лиш махнув шаблею навхрест, щоб приноровитися до балансу чужого клинка, і рушив уперед.

Крук теж не барився. Люто закричавши, він кинувся на супротивника, з ходу завдаючи цілу серію ударів. Клинки вдарилися з сухим стукотом раз, другий, третій… Після чого отаман відскочив і подивився на ліве плече. Трохи вище ліктя на сорочці з’явилося темна смуга.

– Ось як?.. Бачу, ти час не марнував…

– Власне. А ось ти колишню вправність втратив. Ну, воно і зрозуміло – беззахисних торговців і переселенців грабувати то не з бусурманами воювати, чи не так? Твої жертви більше про пощаду молили, ніж за зброю бралися.

Крук змовчав, але коли кинувся вперед, – шабля замигтіла з подвоєною швидкістю. І нестримний натиск таки досяг успіху. Бо коли бійці розійшлися в черговий раз, схожа смуга тканини, що темнішала від крові, тепер перекреслила сорочку на грудях Полупуда.

– А на це що скажеш? – хвалькувато зауважив Крук.

– Раз на рік і мудрець дурнем буває… – знизав плечима запорожець. – Вважай, розім’ялися. Тепер можна і серйозно потрудитися.

Полупуд знову кілька разів махнув шаблею навхрест, мабуть, чужа зброя чимось йому не подобалася. Може, баланс поганий, або рукоять не так лежить, але нічого не поробиш – іншої немає. Потім злегка присів, і так, на напівзігнутих ногах, немов пританцьовуючи, пішов на супротивника.

Крук теж підібрався, і вперше за весь час не атакував, а прийняв захисну стійку.

– Х-ха!

Клинки застукотіли так густо, немов барабан дріб відбивав. Майже зливаючись в один безперервний звук. І коли раптом настала тиша, то стало чутно хрипкий подих, а Крук позадкував, тримаючи шаблю опущеною вниз. При цьому ліва рука отамана повисла батогом.

– Молися, якщо хочеш… – запорожець теж дихав важкувато, але голос його при цьому звучав навіть урочисто. Не переможно, не зловтішно, як можна було сподіватися, а саме так – з тихим сумом. Як вимовляють останнє слово на могилі людини, котра при житті не заслужила доброї згадки, але тепер це вже не так важливо. – Може, хоч якесь полегшення випросиш. Я би не пробачив, але Господь милостивий. Він навіть Юді та Іродові гріхи відпустив.

І, даючи розбійникові час для покаяння, вичікувально зупинився. Але той і не думав про порятунок душі. Розуміючи, що в чесному поєдинку перемогти запорожця не вийде, Крук вдався до підлості.

– Давай! – крикнув отаман і відскочив убік, сходячи з лінії вогню.

– Тримай! – рикнув Тіпун. Кресало клацнуло, підпалюючи порох на пороховій планці, і в ту ж мить я штовхнув керманича в бік ногою. Несильно, ледве дотягнувся, – але щоб збити приціл і цього вистачило.

Мушкет бабахнув, але заряд пішов боком, тільки листя залопотіло.

– Ах, ти ж сучий потрох! – закричав керманич і замахнувся на мене прикладом. На щастя, в останній момент удар притримав, мабуть пошкодував мушкета. Так що терпимо. В голові задзвеніло, але череп витримав. Обійдеться ґулею. Зате чоботом прилетіло жорстко. Здається, навіть хруснуло ребро. Але біль не пекучий, значить, обійшлося без перелому.

– Бийте! Рубайте! – крикнув Крук, як тільки зрозумів, що Тіпун промахнувся, але Полупуд теж ґав не ловив. Козак же не знав, скільки мушкетів націлено на нього з байдака. Тож як тільки-но гримнув постріл, уже в наступну мить величезними стрибками метнувся до дерев і плигнув у них рибкою, як у воду, – щезаючи поміж густим гіллям раніше, ніж розбійники встигли зрозуміти, що кричить їм отаман.

– Наздогнати! – Крук знесилено сів на землю. – Наздогнати…

Але розбійники, насторожено позираючи на зарості, не поспішали входити туди.

– Боягузи!

– Зачекай, отамане… – став поряд з ним Убийвовк. – Не гарячкуй… Ніч на дворі. Що ми там побачимо? Швидше очі гілками повибивати можна… Василь без рушниці, біди не наробить. Та й підрізав ти його незле… Так що до ранку тільки ослабне від втрати крові. А якщо пощастить, то і від пропасниці… Ось тоді я його і знайду. Обіцяю… Нікуди не дінеться. Там далі, – махнув рукою на вишняк, – плавні і безлюддя на багато верст. А тут – ми…

Крук подумав трохи і кивнув знехотя.

– Розумно. Будь по-твоєму.

Потім повернув обличчя до байдака.

– Ти чому не влучив? Раніше меткішим був.

– Панич під руку штовхнув… – пробурчав керманич. – Дозволь, отамане, я його приб’ю?