100 знаменитих людей України

Надії на крах більшовиків поступово згасли, Академія підпала під «чищення» й «совєтизацію». Крок за кроком «стара російська культура» заміщалася «новим варварством». Однак Вернадський не намагався виїхати за рубіж, хоча його запрошували син (професор кафедри історії Уельського університету) і дочка (лікар-психіатр, котра вийшла заміж за археолога Толля), які оселилися в США. Він продовжував наукову працю, що, відповідно до його поглядів, одна могла врятувати Росію. Дослідження вченого охоплювали все більш широке коло проблем природознавства: історію природних вод і значення важкої води, роль живих організмів у геохімічних процесах, синтез алюмосилікатів, геологічний час.

1934 р. Вернадські оселилися в Москві у зв'язку з переїздом Академії наук з Ленінграда в столицю. У червні 1940 р. Володимир Іванович одержав зі США, від сина Георгія, вирізку з газети, де повідомлялося про роботи над «новою ядерною енергією». Лист дуже схвилював ученого. Ще два десятиліття тому він порушував це питання, але не одержав на ці роботи ні копійки. Володимир Іванович один з небагатьох зрозумів значення того, що сталося, і вже в липні ініціював створення Комісії з проблем урану при Президії АН СРСР, фактично поклавши початок ядерному проекту в СРСР. Комісію, до якої увійшли І. Курчатов, С. Вавилов, Д. Щербаков, П. Капіца, очолював В. Хлопін.

3 початком війни Вернадський із дружиною евакуювався разом з Академією наук у Борове (Казахстан). Тут протягом двох років він працював над своєю найбільшою, узагальнюючою працею «Хімічна будова біосфери Землі та її оточення». Задум роботи дотепер вражає своїм розмахом. Після смерті автора над цим рукописом працювала Шаховська, а після її смерті – Флоренський. З його передмовою і під його редакцією книга вийшла в 1965 р.

Повернувся Володимир Іванович до Москви лише наприкінці серпня 1943 р. Він склав хроніку свого життя, історію зародження та розвитку своїх ідей і практичних справ, немов свідомо готувався до відходу з життя. Але на нього чекало тяжке особисте випробування: 3 лютого 1944 р. раптово померла Наталя Єгорівна, з якою вони прожили як одна душа 56 років.

Вернадський починає працювати і над проектом інституту під Москвою, веде боротьбу з цензурою наукових журналів, сподіваючись на більшу свободу після війни. Цінного для країни фахівця влада «не кривдить» і до 80-річчя нагороджує Сталінською премією (200 тисяч карбованців), половину якої він одразу ж передає на потреби оборони, і орденом Трудового Червоного Прапора за видатні заслуги в галузі науки і техніки і за розвиток геохімії та генетичної мінералогії.

Помер Володимир Іванович у Москві 6 січня 1945 p., від крововиливу в мозок. Він останнім із «Братства» залишив цей світ. У повному обсязі роботи вченого не публікувались аж до 1990-х pp. Але його праці та ідеї не втратили актуальності і практичного значення й у наші дні, тому що характерною рисою досліджень ученого є фундаментальність. З-понад 700 опублікованих праць 100 присвячено мінералогії, 70 – біогеохімії, 50 – геохімії, 43 – історії наук, 37 – організаційним питанням, 29 – кристалографії, 21 – радіогеології, 14 – ґрунтознавству, інші – різним проблемам науки. Багато ідей Вернадського виявилися пророчими, хоча не знаходили розуміння в сучасників. Він передбачав глобальні екологічні проблеми, про можливість яких на початку XX ст. ніхто не замислювався: «У геологічній історії біосфери перед людиною відкривається величезне майбутнє, якщо вона зрозуміє це і не буде використовувати свій розум і свою працю на самознищення».

В. І. Вернадського справедливо називають Ломоносовим XX ст. за рідкісну здатність синтезувати, всеохоплюваність творчого генія. Великий натураліст-мислитель створив не лише цілий комплекс наук про Землю, але й залишив у спадщину нащадкам цілісне бачення світу і завдань людини розумної, провістивши майбутні шляхи його розвитку. Недарма говорили, що Вернадський в одній особі може представляти цілу академію. Тому цілком справедливо і природно виглядає вибух посмертної слави геніального вченого. Його ім'я носять: кратер на зворотній стороні Місяця, пік у басейні р. Підкам'яна Тунгуска, гора на о. Парамушир (Курильські острови), підлідні гори в Східній Антарктиді, підводний вулкан в Атлантичному океані, мінерал вернадит, діатомова водорість, копальня в районі озера Байкал, науково-дослідне судно НАНУ, українська наукова станція в Антарктиді. За видатні наукові праці в галузі мінералогії, геохімії і космохімії АН Росії і HAH України присуджуються премії ім. Вернадського. Академією наук Росії заснована золота медаль. 2000 р. на всеукраїнському шоу «Людина року» вченого назвали «Людиною століття»! І це справедливо, адже поставлене в молодості завдання – «приносити найактивнішу користь тим, хто його оточує», – Володимир Іванович виконав цілком.

Винниченко Володимир Кирилович

(народ. 1880 р. – пом. 1951 р.)

Письменник, драматург, публіцист, художник і громадсько-політичний діяч.

«Намічається шлях на Голгофу. Необхідно, щоб знову була мною випита чаша принижень, образ, тривог і боротьби… Словом, я знову тікаю від тиші, спокою і самотності до непевності, занепокоєння і страждань…» – так писав Володимир Винниченко за кілька тижнів до своєї останньої поїздки в Україну 1920 р. Ця подорож поставила крапку в його політичній кар'єрі. Винниченко зрозумів, що вже нічого не зможе змінити в долі рідної країни та її знедоленого народу, служінню якому присвятив своє життя.

Володимир Кирилович Винниченко народився 12 липня 1880 р. у селі Веселий Кут Єлисаветградського повіту на Херсонщині (нині Кіровоградська область), у бідній селянській сім'ї. З раннього дитинства маленький Володимир відзначався спостережливістю і допитливим розумом, а в школі виявляв здібності до різних наук. Тому вчителі умовили його батьків продовжити освіту сина. Незважаючи на важку матеріальну ситуацію в родині, Володимир вступив до Єлисаветградської гімназії.

Тут він з особливою гостротою відчув усю несправедливість свого становища: учителі і учні вороже зустріли обдарованого, але бідно одягненого хлопчика зі смішною українською вимовою. Надалі він увесь час стикався з їхніми глузуваннями та презирством. Володимир чітко усвідомив, що світ поділений на багатих і бідних і ніколи між ними не буде порозуміння. Йому нав'язували думку, що доля одних – отримувати всі блага життя, нічого не роблячи, і жити для власного задоволення, а інші мусять важко працювати і все одно не мають навіть найнеобхіднішого. Такий стан речей не влаштовував Володимира, і він, як міг, висловлював свій протест: постійно бився з однокласниками і бив вікна у класних кімнатах. У старших класах Винниченко бере участь у революційних гуртках і пише поему революційного змісту, за яку дістає тиждень «карцеру», а через якийсь час його зовсім виключають з гімназії. Щоб якось заробити на життя і допомогти родині, Володимир наймається на роботу до багатого поміщика, у черговий раз стикаючись із несправедливим ставленням до простих трудівників і жорстокою експлуатацією.

1900 р. Володимир Винниченко екстерном складає іспити на атестат зрілості в Златопольській гімназії і вступає на юридичний факультет Київського університету. Однак уже на першому курсі його заарештовують як члена Революційної української партії (РУП) і виключають з навчального закладу. З цього моменту починається відлік активної революційної діяльності Винниченка, що тривав близько двадцяти років.

Винниченко-революціонер виявляє незвичайну наполегливість у досягненні своїх цілей. Здавалося, ніщо не може зломити його дух і похитнути впевненість у справедливості справи. Отримавши заборону на проживання в Києві, Володимир їде на Полтавщину, де продовжує вести роз'яснювальну роботу серед робітників і селян. Його забирають у солдати, але за допомогою друзів Винниченку вдається втекти з армії і переправитися за кордон. Кілька разів він нелегально перетинає кордон, привозячи на батьківщину заборонену літературу. В один із таких переходів, 1903 p., його затримали і судили військово-польовим судом за дезертирство, присудивши півтора року в'язниці. Покарання Винниченко мусив був відбувати в дисциплінарному батальйоні. Доведений до відчаю, він спробував покінчити життя самогубством, але його врятували і незабаром звільнили за амністію. Вийшовши на волю, Винниченко знову залишає межі країни, а 1905 р. повертається, щоб узяти участь у революції. Чудом звільнившись після чергового арешту, Винниченко їде за кордон. Подорожує Австрією, Францією, Швейцарією, Італією, усюди знайомиться з передовими людьми, які підтримують революційні настрої в Росії, передає на батьківщину листівки та книги.

Під час Лютневої революції 1917 р. Винниченко як авторитетний політик і досвідчений революціонер стає на чолі першого уряду Української Народної Республіки (УНР) – Генерального секретаріату Української Центральної Ради – і призначається Генеральним секретарем внутрішніх справ. Володимир Кирилович розробляє багато універсалів і декларацій, покликаних забезпечити ідею суверенності України у федеративному устрої майбутньої держави. Винниченко бере активну участь у переговорах із Тимчасовим урядом, у якого, проте, і в думках не було надавати Україні будь-яку незалежність, навіть у межах федерації з Росією.

У той бурхливий час, наповнений сподіваннями і важкою щоденною роботою, Винниченко записує у своєму «Щоденнику»: «О Господи, яка це жахливо важка річ – відродження національної державності. Як вона в історичній перспективі буде видаватися легкою, природною, і як важко, з якими нелюдськими зусиллями, хитрощами, з яким, іноді, розпачем, ненавистю і сміхом доводиться тягати ці камені державності і складати з них той будинок, у якому будуть із такими вигодами жити наші нащадки».

Але побудувати цей державний будинок тоді не вдалося. Зусиллями більшовиків узимку 1917—1918 pp. Українська Народна Республіка була повалена. Чимала провина в цьому і самого Винниченка, який на посаді голови Ради міністрів УНР виявився зовсім безпомічним у справах побудови держави. Ще більшою мірою ці недоліки виявилися в нього як у політичного діяча в часи Директорії.

Після поразки збройних сил Директорії Винниченко 1919 р. виїхав до Угорщини. У цей час його політичні симпатії почали схилятися до націонал-комунізму. Свою віру в ідею комунізму, яку Винниченко вважав «гармонією психічних і фізичних сил людини», він відобразив у тритомній мемуарно-публіцистичній праці «Відродження нації». Ще сподіваючись на можливість знайти взаєморозуміння з більшовиками, Винниченко підтримав політику В. Леніна щодо створення Федерації радянських республік. У душі Володимира Кириловича знову зажевріла надія на те, що Україна отримає бажану суверенність. Але в умовах складної економічної і політичної ситуації в Росії Україна, як і раніше, залишалася своєрідним «придатком» головної республіки.

Згодом віра Винниченка в комунізм похитнулася. Він бачив зрадництво багатьох своїх соратників, їх невпевненість у власних силах і поглядах. Спостерігаючи за поведінкою деяких партійних діячів, Володимир Кирилович з тугою запитував: «Яка ж різниця між комуністом-комісаром і царським приставом?.. Де ж рівноправність, коли в соціалістичній Росії так само панує нерівність, коли в одного «кремлівський» пайок, а інший – голодний… коли один має все, а інший – нічого… У чому ж у такому разі є комунізм? У гарних словах? У парадах?..»

Винниченко здійснює останні спроби щось змінити в житті простих українських трудівників. Зустрічається з партійними керівниками, вносить свої пропозиції, які, проте, залишаються без уваги.

1920 р. він назавжди залишає Україну. Їде розчарований у справі всього свого життя, з болем у серці. Немов підбиваючи підсумки своєї політичної діяльності, Володимир Кирилович записує в «Щоденнику»: «Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться, я їду за кордон, обтрушую із себе всякий пил політики, обкладаюся книгами і занурююсь у своє сьогодення, єдину справу – літературу».

Перші твори Винниченка – поема «Гуляща» й оповідання «Народний діяч» – були написані ще 1901 р. А через деякий час на сторінках журналу «Київська старовина» з'явилася повість «Сила і краса». Тоді молодим автором зацікавилися багато відомих письменників і популярних видань. У творах «Біля машини», «Голота», «Суд», «Боротьба», «Темна сила», «Мнимий пан», «Честь», «Студент», «Салдатики!», «Федько-халамидник», «Великий Молох» Винниченко правдиво зображував життя пригноблених і гнівно викривав поневолювачів. Його перу також належали імпресіоністичні романи «Хочу!» і «Записки кирпатого Мефістофеля». Мова його розповідей, драм, повістей, комедій, статей і романів була настільки яскравою і своєрідною, а картини життя, створені автором, такими правдивими, що незабаром він став одним із найпопулярніших письменників України. Секрет Винниченка був простий: у своїх творах він розповідав про ті події, учасником яких найчастіше був сам.

Михайло Коцюбинський високо оцінював літературну діяльність Володимира Кириловича: «Кого в нас читають? Винниченка. Про кого навколо йдуть розмови, як тільки йдеться про літературу? Винниченка. Кого купують? Знову Винниченка».

Драматургія Винниченка просто полонила українську та російську сцени своєю злободенністю. Автор охоплював найгостріші соціально-політичні та моральні проблеми суспільства, не шкодуючи ні міщан, ні чиновників-«інтелігентів», ні багатеньких куркулів. Його п'єси «Щаблі життя», «Чужі люди», «Дисгармонія», «Базар», «Гріх», «Закон», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» і багато інших постійно були в репертуарі «Молодого театру» Леся Курбаса, Українського театру Садовського, нового драматичного театру ім. І. Я. Франка.

У роки еміграції Винниченко створив не менш популярні твори: соціально-фантастичний роман «Соняшна машина» (1928 р.) і роман-антиутопію «Лепрозорій» (1938 р.). В Україні його твори публікували до 1933 р. Але перебуваючи за кордоном, письменник не міг не думати про свою батьківщину і не цікавитися становищем людей. 1933 р. він пише відкритий лист Сталіну, в якому обвинувачує його в масовому терорі проти українського народу – голоді і репресіях. Доводить, що в радянській дійсності очевидним є «не будування соціалізму, а відновлення старої в'язниці народів». Партія відреагувала негайно: письменника назвали «старим вовком української контрреволюції», а його гонорари, що видавництва справно пересилали автору до Німеччини і Франції, конфіскували. Звичайно, видання книг «ворога народу» було припинено.

Володимир Кирилович, не маючи ніяких ілюзій, розумів, що від розстрілу його врятувало тільки проживання поза сферою впливу Сталіна і що шлях на батьківщину закритий до падіння режиму «батька всіх народів». Письменник дуже болісно переживав розлуку з Україною і загибель усіх своїх надій. У його житті залишалася лише творчість і рішення пекучих проблем, яких ставало все більше і більше.

1934 р. він разом із дружиною Розалією купує невеликий будиночок з ділянкою поблизу французького містечка Мутен, заводить сад, город. Володимир Кирилович дуже багато займається фізичною працею, але намагається щодня по декілька годин віддавати літературі та живопису. За допомогою образотворчого мистецтва Винниченко намагається досягти гармонії із собою і природою. Про його картини критик М. Келлер писала: «Незважаючи на суто трагічний зміст його композиційних полотен, уся художня творчість Винниченка виявляє глибоку любов до життя і якусь радість, легкість і подяку за те, що він може передавати душу кожної своєї моделі, навіть якщо це квітка чи камінь».

Найскладнішими стали для письменника роки фашистської окупації Франції. Винниченко категорично відмовився співробітничати з нацистами, за що був арештований і відправлений до концтабору. Але через якийсь час його відпустили. Дивом фашисти не довідалися про те, що напередодні війни Винниченко попереджав Сталіна про небезпеку, що насувається. У своєму «Відкритому листі Сталіну і членам Політбюро» Володимир Кирилович підкреслював: «Усе лихо, одним словом, у Німеччині. Та й не стільки в Німеччині, у німецькому народі, як у Гітлері, який силоміць захопив владу над цим народом і терором нав'язує йому свої психологічні настрої та прагнення».

В останні роки життя Володимир Кирилович продовжував активну творчу і громадську діяльність, брав участь у роботі багатьох проукраїнських організацій і, як і раніше, відстоював ідею української державності. Знайшла вона своє відображення і в останньому літературному творі письменника – політичному романі «Слово за тобою, Сталіне». Написаний 1950 p., він був виданий в Україні тільки 1989 р.

Володимир Винниченко помер 6 березня 1951 р. у Франції, так і не побачивши перед смертю Батьківщину.

Постать Винниченка по праву є однією з видатних в історії політики і культури України XX століття. Усе життя цієї видатної людини, повне злетів і падінь, радості творчості і катастрофи надій, було підпорядковане одній-єдиній меті – служінню Батьківщині. І де б не був Винниченко – у в'язниці, засланні чи еміграції, – він завжди думав про Україну. Таким він і залишився в пам'яті свого народу.

Віктюк Роман Григорович

(народ. 1936 р.)

Відомий театральний режисер, який здійснив понад 120 постановок. Володар театральної премії «Maratea» Центру європейської драматургії (1991р.), премії «Київська Пектораль» і премії Спілки театральних діячів України «Тріумф». Єдиний із режисерів іноземного походження, нагороджений міжнародною премією Інституту італійської драми за краще втілення сучасної драматургії (1997р.). Засновник власного театру «Театр Романа Віктюка» (1991р.). Включений до списку «100 осіб сторіччя України».

Романом Віктюком уже давно завойована слава найскандальнішого, епатажного і безстрашного режисера. Про його спектаклі, як і про нього самого – мандрівного генія і світського лева, – сказано й написано стільки, що здається, до цього вже нічого додати. Але цей «порушник громадського спокою» й донині є не лише «найсолодшою мішенню для сарказму критиків», але й «найбажанішою здобиччю для всюдисущих “акул пера”». Журналісти дотепер намагаються з'ясувати, який же він насправді – цей театральний хуліган Роман Віктюк? У які ігри на сцені й у житті він грає? Сам режисер думає, що намагатися «визначати такі речі безглуздо»: «Наша душа подорожує в різних утіленнях, і осмислити себе в кожному з них неможливо. Я – Скорпіон і Пацюк, виходить, на мені печатка сили і лідерства. Хочу я чи ні – позбутися цього не можу. Лідером я був з дитинства, що проминуло у львівському дворі, де я навчився розуміти ідиш, говорив польською мовою, українською». Іноді Віктюк говорить про те, що він так і залишився дитиною – маленьким хлопчиком, якому дуже хотілося навчитися літати, як птахи. У дитинстві, наслідуючи їх, він не раз намагався злетіти в небо. «…Я прив'язував до рук два віники, залазив на високе дерево і стрибав, намагаючись злетіти, але завжди невдало, – розповідає режисер. – Такими дітьми залишаються ті, хто покликаний служити театру і мистецтву. Я думаю, що театр почався тоді, коли людина, побачивши вогонь багаття і політ птахів, інстинктивно намагалася наслідувати природу. Змахами крил я й тепер намагаюся достукатися до сердець глядачів. Змах – крик, змах – біль, змах – спектакль».

Про свій перший прихід до театру Віктюк говорить, що це трапилося ще до його народження: «Коли я був в утробі матері, вона пішла до Львівського оперного театру слухати «Травіату». Почувши музику, я почав так битись і вириватися в цей світ, що мама змушена була піти з театру». «Він відбивав ритм ніжками по моїх ребрах!» – пояснювала вона. «Я народився 28 жовтня 1936 року». Що ж стосується його подальшої біографії, яка навіть для досвідчених журналістів залишається загадковою, то на це питання Віктюк неодмінно відповідає: «…у мене там усе любов, любов, любов…»

Життя Романа Григоровича неможливо розділити на життя в театрі і поза ним. Творчість – єдиний сенс його існування: «За стінами театру я ніяк не живу. Я з ранку до ночі то в одному храмі, то в іншому – то за кордоном ставлю щось, то тут. Іноді знаходжу час послухати музику – от єдине захоплення. Іншого порятунку немає».

На театральні підмостки Віктюк уперше вийшов ще 13-літнім хлопчиськом, коли почав займатися в драмгуртку при Львівському палаці піонерів. Свій перший спектакль він поставив у рідному дворі, зібравши сусідських хлопців. «Це була опера “Пікова дама”, – згадує режисер. – Без слуху, без освіти, я створював свою власну казку. Напевно, вже в цих перших дитячих опусах виявилася моя пристрасть до режисури. І при цьому в мені ввесь час щось бунтувало проти існування в масі. Я відчував, що зобов'язаний був якось вивернутися з колективного середовища і стати першим».

Здійснення честолюбних задумів юний Віктюк почав із того, що після школи виїхав до Москви і вступив на акторське відділення Державного інституту театрального мистецтва. На випускних іспитах він єдиний із усього курсу дістав «п'ять із плюсом» за майстерність. Енергія і талант нестримно виривалися назовні, і здавалося, все можливо, все під силу. Закінчивши навчання 1956 p., Роман Віктюк повернувся до рідного Львова. Працюючи в місцевому ТЮГові, він поставив спектаклі «Усе це не так просто», «Фабричне дівчисько», «Місто без кохання», «Дон Жуан». Уже перші постановки молодого режисера вирізнялися «нетиповим» трактуванням. Це сьогодні загальновизнано, що говорити про відповідність спектаклів Віктюка оригіналу складно, адже Роман Григорович завжди виступає як єдиний автор своїх творінь, а в ті роки його творча сміливість викликала нерозуміння і ворожість.

Пропрацювавши у Львові 10 років, Віктюк виїхав із рідного міста, як виявилося, назавжди, і спочатку перебрався до Києва. Працював у ТЮГу, викладав у студії при Театрі імені І. Франка. Але педагогічна діяльність Віктюка у столиці тривала недовго. Режисер, якому влада приписувала то націоналізм, то російський ухил – «узагалі, все що завгодно, аби позбутися», – був відсторонений від роботи в студії. Незабаром Віктюк зовсім виїхав з України й оселився в Калініні (нині Твер), де дістав посаду головного режисера Театру Ленінського комсомолу. Але ні вигнанцем, ні емігрантом Віктюк себе ніколи не вважав і не вважає, говорячи про свій від'їзд так: «Я просто виїхав. Мене ніхто не виганяв. Я ставив усе, що хотів. Наприклад, “До побачення, хлопчики” Бориса Балтера чи Володіна “Фабричне дівчисько”. Те, що я ставив, в Україні ніколи не ставилось, оскільки вважалось антирадянщиною». Нині Віктюк не прагне повернутися на батьківщину: «…Ступи я ногою на цю землю, виник би неймовірний конфлікт, і мені знову б довелося виїхати. Оскільки, і я в цьому глибоко переконаний, був би неминучий конфлікт між театром, що я б запропонував, і загальним театральним кліматом в Україні. Тому я віддаю перевагу позиції на відстані. Я багато чого пережив і гадаю, що правильна позиція – це громадянин світу. Вона найкраща. Потрібно сидіти у своєму окопі та іноді визирати звідти».

Приїхавши до рідного Львова зі своїм скандальним проектом «Давайте займемося сексом!», Віктюк переконався, що в театральному житті рідного міста мало що змінилося з радянських часів. Міська влада заборонила показ його спектаклю і не скасувала рішення навіть тоді, коли Віктюк запропонував злегка змінити назву, яка шокує консервативну публіку. Пізніше режисер сказав про це: «Мене дивує, що мене так радо приймають у всіх куточках світу, і лише у Львові, у моєму рідному місті, як у радянські часи, так і тепер, мене не визнають».

Проте Віктюк пообіцяв, що він обов'язково приїде до Львова знову і покаже глядачам і «Давайте займемося сексом!», й інші свої роботи. Узагалі, в Україні він буває дуже часто: з радістю привозить свої спектаклі на батьківщину. «Я вважаю, що необхідно пам'ятати про ту землю, звідки ти вийшов, тому що в ній – твоя сила. Ці речі дуже прості й дуже правдиві. І, напевно, щирі», – говорить режисер.

Невдачі, провали, тяжкі хвилини розчарування і невдоволеності, поневіряння по театрах і БК – у житті Віктюка всього цього було з верхом. Але були й друзі, однодумці, а також непохитна віра у своє покликання. Після чергової невдачі він знову шукав і знаходив вихід.

Одна з найважливіших якостей характеру Віктюка – те, що й у життєвих перипетіях він залишається творчою особистістю. Кожну ситуацію режисер обіграє – начебто вигадує і ставить свої маленькі спектаклі. Коли закрили театр у Калініні і не допомогло заступництво А. Кончаловського й А. Тарковського, Віктюк від імені чиновника з міністерства культури призначив себе головним режисером у Російському драматичному театрі Вільнюса. Про цей дивний факт своєї біографії режисер охоче розповідає журналістам: «Я вмів дзвонити з автомата, коли кидаєш дві монетки по 15 копійок і говориш скільки захочеш. Знаючи прізвище начальника з міністерства культури, який завідував Прибалтикою, я під його ім'ям телефонував у російські театри Риги, Вільнюса і Таллінна. У Вільнюсі не було головного режисера…».

Унікальне чуття Віктюка на літературу виявилося ще в шістдесяті: працюючи в Калініні, він розгледів нікому не відомого тоді О. В. Вампілова і першим поставив його п'єси «Побачення в передмісті» й «Качине полювання». Почавши 1971 р. працювати у Вільнюсі, Віктюк знову ставить спектакль за Вампіловим «Минулого літа в Чулимську», а також здійснює цілий ряд постановок – «Марія Стюарт» Ф. Шіллера, «Валентин і Валентина» М. Рощина, «Зустрічі і прощання», «Продавець дощу» і багато інших. Прийшов глядацький успіх, про режисера заговорили критики, але офіційне визнання його творчості було важким. Спектакль «Уроки музики» за Л. С Петрушевською, поставлений Віктюком 1978 р. у Студентському театрі МДУ, було заборонено. 1975 р., уже оселившись у Москві, у Театрі ім. Моссовета він поставив «Вечірнє світло» О. Арбузова, 1977 p. – «Царське полювання» Л. Зоріна; у МХАТі – спектаклі «Чоловік і дружина знімуть кімнату» М. Рощина (1976 р.), «Татуйована троянда» Т. Вільямса (1982 p.).

Усі його постановки – і давні, і зовсім нові – це певне таїнство, дійство, у якому важко провести межу між реальністю та ілюзією. Кожен його спектакль – це вибух, феєрверк, фонтан емоцій. Це виклик буденності, яку так не любить Віктюк. Недарма про режисера говорять, що «він – дитя парадоксів, яке вміє із задоволенням шокувати публіку вибором і трактуванням п'єс». Над чим би Віктюк не працював, він підкоряє все, що відбувається на сцені, своїй волі й логіці, створюючи підвладну лише йому стихію. Наймогутніша енергетика, якою він заражає своїх акторів, передається під час спектаклів і глядачеві. Костюми й декорації з найхимерніших дитячих снів, речі-символи, красива – «то пряна, то нудотна, то пронизлива» – музика і, безумовно, повнокровна гра акторів – усе це переносить глядача у світ нестримної фантазії, яка визнає тільки закони мистецтва. У його спектаклях пластика, магія безупинного руху стоять на першому місці, вони виразніші, ніж слова. Віктюк – це людина-жест! Його володіння формою разюче. «Важливо не що, а як», – говорить Майстер і кожним своїм спектаклем доводить це. Для нього важливі не статичні пози, а жести, рух, спрямований зі сцени до публіки. А глядачеві та його здатності по-дитячому вступати в Гру, без якої Театр мертвий, Маестро завжди довіряє.

Віктюк – справжній працелюб. Мабуть, жоден «нормальний» режисер не працював і не працює стільки: репетиції по десять годин на добу, по дві прем'єри на сезон плюс робота за кордоном. Поки не було власної сцени, інші театри охоче надавали йому свої, яким «мандрівний, бездомний» режисер дарував аншлаги, відкриваючи нових, нікому не відомих зірок і «розутілюючи» старих. Два найскандальніші спектаклі Віктюка, що зробили його по-справжньому знаменитим, – «Служниці» і «М. Баттерфляй» – були майже одностайно «з'їдені» пресою, що побачила в них, головним чином, «яскраву блакитну обгортку, розгорнути яку не могли – так і проковтнули з фольгою і папірцем».

Віктюка часто називають «революціонером еротичного театру», і сам він цілком погоджується з цим визначенням. «Секс – головна тема мого театру, у якому жоден спектакль без цього не обходиться, – говорив він. – Зараз вийшла моя нова прем'єра під назвою “Давай займемося сексом!” – із знаком оклику наприкінці. Саме сексом, а не любов'ю – це, на щастя, різні поняття. А потім буду робити спектакль з О. Образцового та І. Соколовою “Не стріляйте в маму”. Це сумна італійська п'єса: щоб уберегти своїх 17-літніх синів від спокус життя, дві мами закохують у себе дітей одна одної. І героїня Образцової завагітніє від сина своєї подруги…».

Що стосується власних любовних стосунків, то Віктюк стверджує, що ніколи не поєднує творчість і особисте життя, вважаючи близькі стосунки з партнерами по сцені неможливими. «Я взагалі переконаний, незалежно від чоловічого чи жіночого партнерства: щойно у творчості переходиш тілесний рубікон – мистецтво закінчується. Геніальне виникає тільки тоді, коли є дистанція таємниці. Завжди взаємопроникнення всіх цих струмів має бути на рівні духовному. Насититися тілом, відкрити через нього людину простіше. Але тоді дистанція між двома душами – статевий орган. Чоловічий… У житті ж, коли людина іде з твого творчого поля, – будь ласка. Інакше – ніяк. Кожен артист – грань твоєї душі, її відблиск. Існує взаємопроникнення, коли світіння не мусить зникати з роками. Не один раз режисер як споживач користає актора як товар – і вбиває цим артиста, уживши його і творчо, і фізично».

Навколо особистого життя Романа Віктюка завжди було безліч чуток і пліток. Особливий інтерес у публіки і преси викликає його давнє одруження з працівницею «Мосфільму», про що він розповів в одному з інтерв'ю: «Я був одружений лише один раз. Мені багато не треба. Цього вистачило, щоб осягти всю цю премудрість. І скільки б не говорили великі про те, що самотність – це не тільки доля, а єдине можливе існування творця, у це ніхто не вірить. Тому що кожен має пройти цей шлях сам».

Із приходом перебудови Віктюку пропонували очолити один із московських театрів, але він не захотів: «Там мене поневолили б. Атак я – “кішка, що гуляє сама по собі”. Я відмовився від усіх пропозицій, і мені дозволили створити свій приватний театр із певними державними вливаннями». Організований ще 1991 р. театр Віктюка тривалий час не мав свого приміщення. Тепер у розпорядженні колективу власний будинок – колишній БК у Сокольниках. Театр одержує державну дотацію лише на приміщення, решту грошей – на майбутні постановки, на рекламу, на гонорари – він заробляє сам. Віктюк пишається тим, що його актори мають не тільки пристойну зарплату, але й гонорари за кожен спектакль. «Наприклад, Аліса Фрейндліх, коли грає в нас, одержує суму, яку в себе в театрі, в Петербурзі, може одержати, напевно, за півроку роботи, – говорить він. – Звичайно, не в усіх така велика сума – тільки в зірок».