100 знаменитих людей України

Дерюгіна Ірина Іванівна

(народ. 1958 р.)

Відома гімнастка. Абсолютна чемпіонка світу (1977, 1979рр.) і Європи (1978р.), п'ятикратна абсолютна чемпіонка СРСР з художньої гімнастики. Старший тренер спеціальної дитячо-юнацької школи олімпійського резерву (з 1983р.), заслужений тренер СРСР (1989р.), суддя міжнародної категорії. Віце-президент Федерації художньої гімнастики України (з 1988 р.).

Ірина Іванівна Дерюгіна за величезний внесок у розвиток українського спорту нагороджена орденом Княгині Ольги III ступеня. Її називають «стильною жінкою», «щасливим тренером», «активним функціонером спорту». Вона вже багато років захоплює і дивує не тільки шанувальників художньої гімнастики, але й світову громадськість своєю цілеспрямованістю, величезною працездатністю, витривалістю і непохитністю волі. Дерюгіна завжди твердо стоїть на ногах. Колись вона полонила вболівальників майстерністю, умінням володіти своїм гнучким і пластичним тілом, зберігаючи протягом усього виступу жіночність і красу, гідну пензля художника. А зараз суворо-чарівна Ірина Іванівна випромінює впевненість у своїх силах і з гордістю носить іще один титул, даний їй за незламний внутрішній стрижень, – «справжня леді Сталь». Ірина завжди чітко знає, чого вона хоче і як цього досягти. За її власним твердженням, вона ніколи не впадала у відчай і не відчувала розчарувань. І хоча вона і йшла второваним батьками шляхом, але всього досягла сама.

Майбутня олімпійська чемпіонка народилася в Києві 11 січня 1958 р. у сім'ї професійних спортсменів: її батько Іван Костянтинович – олімпійський чемпіон із сучасного п'ятиборства, мати Альбіна Миколаївна – тренер із художньої гімнастики. Маленьку Іру, яка ледь навчилася ходити, мама брала із собою на роботу в спортивний зал, де вона занурювалась у світ спорту, тренувань і зборів. Там завжди було гамірно і цікаво: звучала музика і мамин голос, який змушував гімнасток доводити будь-який елемент до досконалості. Дівчинка нікому не заважала, тому що розуміла: всі зайняті справою. Але Ірині зовсім не було нудно. Вона то гралася в ляльки, то уважно спостерігала за граціозними рухами мами і гімнасток. Їй і самій хотілося так само, як вони, витончено і віртуозно пурхати під звуки музики, майстерно виконуючи вправи…

Альбіна Миколаївна відвела дочку до балетної школи, коли Ірі виповнилося всього чотири роки. Їй хотілося, щоб мала опанувала азами хореографічного мистецтва, і навіть якщо в майбутньому вона не стане балериною, то відмінна танцювальна підготовка не зашкодить. І хоча балет дійсно серйозно захопив Іру, після занять вона все одно прибігала в гімнастичний зал до матері. Дівчинка вже тоді підсвідомо рвалася на поміст, думкою повторювала всі рухи гімнасток, але мати не поспішала піддавати її серйозним спортивним навантаженням. І майбутня легенда гімнастики, все ще мріючи стати балериною, у 10-літньому віці вступила до Київського хореографічного училища.

Остаточний вибір між балетом і професійними заняттями гімнастикою Дерюгіна зробила влітку 1972 p., коли її запросили до молодіжної збірної країни. А вже наступної зими вона записала у своєму спортивному щоденнику: «Мій ідеал у художній гімнастиці – Марія Гігова і перша абсолютна чемпіонка світу 1963 р. Людмила Савінкова».

Юна спортсменка дуже вимогливо ставилася до себе, а особливо до того, чим вона займалася. Кожну помилку намагалася проаналізувати і зробити все, щоб надалі її не повторити. Невтомне бажання боротьби і здоровий спортивний азарт допомагали Ірині. Ніщо не могло її зупинити, навіть травма – защемлення меніска правого коліна. Тоді, на Кубку СРСР, який проходив у рідному Києві, вона виступала, перемагаючи нестерпний біль. Однак, дивлячись на неї, ніхто не міг про це здогадатись – Ірина осяйно усміхалася землякам. І перемогла!

Спортивний характер Дерюгіної допомагав переборювати будь-які труднощі. У 15 років вона взяла участь у своєму першому чемпіонаті. Тоді на першості СРСР спортсменка посіла загальне 22-ге місце. Як справедливо вважала мама, Ірі просто не вистачило досвіду. Але ця перша невдача ніяк не відбилася на подальших планах.

Потім був дебют за кордоном, у Голландії. Ірина дуже хвилювалась, але цей виступ привернув увагу професіоналів світового рівня. Про манеру виконання Дерюгіної, артистизм і старанність багато писала преса, пророкуючи їй велике майбутнє. Юній гімнастці аплодували навіть судді, особливо за вправу зі стрічкою, виконану під вальс Андрія Петрова з кінофільму «Стережися автомобіля». Так стрімко почалася воістину тріумфальна хода майбутньої чемпіонки.

1975 р. Ірина стала абсолютною чемпіонкою України, вигравши при цьому і всі окремі види програм. П'ять років поспіль вона була абсолютною чемпіонкою СРСР. Потім до своїх нагород вищої проби вона додала золото абсолютної чемпіонки світу 1977 і 1979 pp. і Європи 1978 p., чемпіонки світу і Європи в окремих видах багатоборства 1975 і 1976 pp. За цими скупими статистичними даними стояли величезна праця, натхнення, майстерність, талант, а найголовніше – упевненість, що, навіть залишивши поміст, вона ніколи не розстанеться з художньою гімнастикою. Ірина Іванівна намагалася нічого не планувати – вона просто крок за кроком, послідовно, спокійно й упевнено йшла до поставленої мети. 1980 р. Дерюгіна закінчила Київський інститут фізичної культури, а три роки по тому вже була старшим тренером спеціальної дитячо-юнацької школи олімпійського резерву (СДЮШОР). З 1988 р. вона віце-президент Федерації художньої гімнастики України і суддя міжнародної категорії.

У листопаді 1980 р. Дерюгіна вийшла заміж за «кращого футболіста Європи», нападника київського «Динамо» Олега Блохіна. 15 січня 1983 р. у них народилася дочка Ірочка, яка зараз живе в Америці й от-от має одержати диплом юриста. Іра Блохіна – натура настільки ж обдарована і схильна захоплюватися (майбутній правознавець пробує себе на естраді, серйозно й успішно займається вивченням іноземних мов), як і цілеспрямована. Як і легендарні батьки, вона знає, що ніщо на світі не дається легко і, щоб досягти успіху, необхідно докласти чималих зусиль. Головне, щоб справа, якою ти займаєшся, тебе по-справжньому хвилювала.

Сімейне життя Дерюгіна будувала в повній відповідності зі своїми переконаннями. «Домашня робота зупиняє розвиток жінки і рано чи пізно призводить до розриву з чоловіком, – стверджувала Ірина. – У неї мусить бути справа, причому зовсім не обов'язково як джерело існування. Нині кар'єра – не головне в моєму житті, хоча робота й забирає левову частку часу. Але я вважаю, що все має бути гармонійним і збалансованим, треба вміти поєднувати приємне з корисним».

Прославлена спортсменка сама розробляла дизайн своєї квартири: продумувала, як розставити меблі, де буде найкраще розташувати ту чи іншу річ. За її власним зізнанням, вона взагалі майстер на всі руки: добре в'яже, шиє, вишиває, малює. Однак виявити таланти буває просто ніколи, оскільки практично весь час Ірина присвячує роботі з молодими українськими гімнастками, а також судить найбільші міжнародні змагання.

Останнім часом багато талановитих спортсменів із СНД їдуть за кордон – просто заробити або назовсім. Через це свого часу розпався і шлюб Дерюгіної та Блохіна. Олег виїхав працювати до Греції, а Ірину цілком поглинули турботи приватної спортивної школи в Києві. Врешті-решт, як сказала гімнастка в одному з інтерв'ю, «стосунки перетворилися на нудний телефонний роман».

Ірину такий стан речей зовсім не влаштовував, хоча вона й зізнається: «Не виключено, що я була в чомусь не права, коли відмовилася заради збереження родини спалити всі мости і, кинувши роботу, виїхати з Олегом спочатку на Кіпр, а пізніше до Греції». Ірина визнає, що характер у неї важкий, друзів мало. Але вона не розчарована в житті: «Слава Богу, все це позаду, і сьогодні в моєму житті є кохана людина. Адже кохати і бути коханою – найбільше щастя на землі!»

Прославлена гімнастка вважає, що сильні люди можуть впливати на свою долю, тому що їхня сила дає їм на це право. Вона впевнена: людина здатна повернути своє життя так, як вважає за потрібне. Їй теж не раз пропонували привабливі заморські контракти, однак вона відмовилася навідріз: «Суто професійно за кордоном працювати не цікаво, бо там немає перспективних гімнасток. Тому на роботу за кордоном я не погоджуся нізащо, які б золоті гори мені не обіцяли». Ірина знайшла гідне застосування своїм талантам на батьківщині.

Нині вона займається підготовкою українських гімнасток до різних вітчизняних і закордонних змагань. Дерюгіна – директор СДЮШОР. Разом із матір'ю вони організували Федерацію гімнастики України (ФГУ). У неї є свій погляд на проблеми розвитку улюбленого виду спорту. Ірину серйозно турбують спроби перетворити «художню гімнастику на закритий елітний клуб, бійцівський клуб». Вона дбайливо (хоча й вимогливо як тренер) ставиться до своїх доволі іменитих вихованок і обстоює красу художньої гімнастики, а не трюкацтво, що калічить дівчат. «У нас не цирк, а вид спорту для дітей із нормальними фізичними даними, – говорить Ірина. – Я вважаю своїм головним завданням виростити Особистість із багатим внутрішнім світом. Суть, наприклад, нашої з мамою школи не зводиться до роздирання ніг. Тому що скласти ноги “бантиком” за вухами – це не художня гімнастика. Художня гімнастика – це насамперед образ. Усі елементи є просто засобами для більш емоційної, точної його передачі. Гімнастки не мусять бути схожими як дві краплі води, бути механічними, виступати без душі…» Змагання на кубок Дерюгіних, які відбулися в березні 2003 p., зайвий раз підтвердили правоту її слів. Вони стали справжнім святом спортивної майстерності, краси і грації.

Довженко Олександр Петрович

(народ. 1894 р. – пом. 1956 р.)

Видатний кінорежисер, сценарист, документаліст, письменник, художник, педагог. Один із основоположників українського кінематографа, зачинатель жанрів авторського кіно і кіноповісті. Теоретик мистецтва. Народний артист РРФСР. Художній керівник Київської кіностудії художніх фільмів, яка з 1957р. називається його ім'ям. Нагороджений орденами Леніна (1935р.) і Трудового Червоного Прапора (1955р.). Лауреат трьох Сталінських, Ленінської і Державної премій.

Колись Довженко сказав: «Мої картини схожі на яблуні – добре потрусив, набрав 500 яблук, погано – упало штук 10». В його час небагатьом були до смаку ці плоди, та й зараз, в епоху масового кіно, на думку кінознавця Неї Зоркої, «він зі своєю яблунею не потрібний. Але в аспекті вічності Довженко входить у XXI століття, причому входить як зовсім не розтрушене дерево». За своїм баченням світу художник не був зрозумілий масам. Олександр Петрович обрав шлях експериментатора, шлях майстра поетичного кіно. Цей «син зачарованої Десни» увірвався на екрани всього світу апологетом стихійного природного початку. Створені ним образи – плоди української землі в часи великих потрясінь. Про них він говорив із пафосом і глибокою пошаною, надавав їм сили міфічних героїв давнини. Довженко творив, страждаючи. Він сповна зазнав мук і радощів творчості, заслужене визнання і злісний наклеп. Словами свого героя з фільму «Поема про море» геній українського кінематографа передбачив своє майбутнє: «Я безсмертна людина… І абсолютно неважливо, скільки мікронних одиниць часу буде існувати моє персональне я, я безсмертна щаслива людина, і те, що я почуваю, і те, що я роблю, – це прекрасно».

І світ, який оточував Сашка з дитячих років, був прекрасний. Мальовниче село В'юнищі, де він народився 10 вересня 1894 р. (але свій день народження завжди відзначав 12 вересня), було розташоване поруч із давнім повітовим містечком Сосниці (Чернігівська обл.). Із 14 дітей козака-хлібороба Петра Семеновича Довженка вижили лише двоє: Сашко і Поліна. І мати, Дарина Єрмолаївна, «народжена для пісень, проплакала все життя, проводжаючи назавжди». Найяскравішими спогадами хлопчика були неповторна краса рідних місць і дід Семен – мудрий, як земля, і, на відміну від батька з матір'ю, письменний. Неосвічені батьки зробили все, щоб діти вчилися (сестра Поліна стала лікарем).

Після закінчення парафіяльної школи і Сосницького училища Олександр вступив до Глухівського вчительського інституту, який закінчив 1914 р. Із приводу навчання в ньому сам Довженко писав, що його виховали «ґречним, політично неграмотним і наївним учителем» – «обрусителем краю». Він викладав у Кутузовському (біля Житомира), а потім у Житомирському змішаному училищі фізику, природознавство, географію, історію і навіть гімнастику. У ці ж роки Довженко вступив у цивільний шлюб з молодою вчителькою Варварою Семенівною Криловою, з якою навіть після розставання зберіг добрі стосунки.

1917 р. Олександр переїхав до Києва, щоб одночасно з роботою продовжити навчання в комерційному інституті і в Академії мистецтв. Він завжди мріяв стати художником, брав приватні уроки, але ні академії, ні інституту не закінчив. Революційні події перевернули життя суспільства, і Довженко приєднався до партії боротьбистів (від назви газети «Боротьба»). З ентузіазмом він вітав Лютневу революцію, «справді вірячи, що вже всі люди брати… що земля в селян, фабрики в робітників, школи в учителів, лікарні в лікарів, Україна в українців, Росія в росіян…» Але як виявилося, говорячи його ж словами, він «увійшов у революцію не тими дверима». Довженко вступив під жовто-блакитні прапори отамана С. Петлюри у надії побачити Україну незалежною. Але вже в грудні 1919 р. він був арештований як «німецько-польський шпигун» і засуджений до розстрілу. З камери смертників його звільнили «свої» – боротьбисти, які приєдналися до більшовиків. Так несподівано Олександр Петрович став членом КП(б)У, щоправда, незабаром його виключили у зв'язку з відсутністю якоїсь заяви.

За рекомендацією однопартійців Довженко працював секретарем губернського відділу народної освіти Києва, завідував відділом мистецтв, виконував обов'язки комісара театру ім. Т. Г. Шевченка. Він не полишав мрію стати художником і навіть почав так звану «Строкату книгу» карикатур, коли його перекинули на дипломатичну роботу до Харкова (на той час столицю України). Довженко у складі Повноважного представництва УРСР займався питаннями обміну військовополоненими в Польщі, а потім був секретарем Торговельного представництва УРСР у Німеччині (1922 р.). У Берліні він вступив до приватного художнього училища, а потім до Академії мистецтв. Олександр Петрович активно відвідував виставки і диспути об'єднання художників «Kunst-lerhilft», брав участь в експозиції студентських робіт, де його малюнки були помічені професором Янешем і виставлені в престижній галереї «Casper». Талановитого молодого українця прийняли до свого кола відомі німецькі майстри Г. Циллє, О. Нагель, К. Кольвітц, Г. Гросс. Вони ж привели його у світ кіно, познайомили з режисерами.

Дипломатом Довженко так і не став. Повернувшись до Харкова, він працював художником-ілюстратором у газеті «Вісті ВУЦВК», але його влучні карикатури і дружні шаржі за підписом «Сашко» часто з'являлися в інших виданнях. 1924 р. він ілюстрував книгу Остапа Вишні «Літературні усмішки». «Я заробляв собі на життя ілюстраціями, а у вільний час навчався живопису. У цей харківський період я познайомився з харківським українським літературним світом, що групувався навколо редакції “Вісті” і “Сільська правда”, точніше, навколо Блакитного і Пилипенка». Довженко ввійшов до складу літературних об'єднань «Гарт» і ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури), а з 1925 р. почав працювати у Всеукраїнському фотокіноуправлінні як рекламний плакатник і перекладач титрів.

Рік по тому Довженко подав на одеську студію свій перший сценарій «Вася-реформатор». «У липні 1926 року я просидів ніч у своїй майстерні, підбив підсумки свого невлаштованого тридцятирічного життя, ранком пішов з дому і більше не повернувся. Я виїхав в Одесу і влаштувався на роботу на кінофабрику… В Одесі відбувся переворот у моєму житті: там я став кінематографістом, там я знайшов своє покликання, там я зустрів Солнцеву, яка стала моєю дружиною». Юлія Іполитівна була акторкою. Вона дебютувала в картині Я. Протазанова «Аеліта», а потім прекрасно зіграла смішну лоточницю в «Цигарниці від Моссельпрому». Її навперебій запрошували зніматися радянські й навіть американські режисери, навколо красивої жінки упадали залицяльники, їй присвячували вірші М. Асєєв і Н. Кручених. Юлія була знайома з Брюсовим і Бальмонтом, Белим і Маяковським. Але своє серце акторка із загадковими очима марсіанки віддала Довженку і стала не тільки його дружиною (офіційно тільки 1950 p.), але й головним помічником у роботі – асистентом режисера, розпрощавшись назавжди на картині «Земля» з акторською кар'єрою.

Довженко в кіно мав намір працювати винятково в комедійному жанрі. Але зняв тільки два такі фільми за своїми сценаріями – «Вася-реформатор» і «Ягідка любові» (обидва 1926 p.). І тільки після пригодницької картини «Сумка дипкур'єра» (1927 p.), яка у глядачів мала великий успіх, почалося справжнє довженківське кіно, позначене зарядом геніальності, новаторством і темпераментом. З фільму «Звенигора» веде відлік український національний поетичний кінематограф. «Картину я не зробив, а проспівав, як птах», – написав Довженко в «Автобіографії». В цій кіноепопеї простежується героїчне козацьке минуле і революційна братовбивча війна, утвердження більшовицької влади і як результат – розпад роду-сім'ї. Поява фільму на екранах стала сенсацією. Режисер здійснив своє бажання – «розширити рамки екрана і заговорити мовою великих узагальнень». «Звенигора» став першим українським фільмом, із тріумфом показаним за кордоном – у паризькому кінотеатрі «Studio-28» і в Сорбонні.

Довженко став і родоначальником авторського кінематографа, виступаючи у фільмах «Арсенал» (1929 p.), «Земля» (1930 p.), «Іван» (1932 р.) як автор сценарію і режисер. Незважаючи на революційний пафос і деяку ідейну заангажованість, усім фільмам властиві поетичність, романтизм і глибокі філософські думки. Поетичне сприйняття режисером життя перетворило сюжет «Арсеналу» на майже документальну оповідь про невдалу спробу побудови незалежної української держави. (Робоча назва – «Січневе повстання в Києві 1918 р.». У ньому Довженко брав участь на боці петлюрівців.) Могутніми експресіоністськими барвами режисер стверджував красу і силу людини в момент епохальних потрясінь. Сталін сказав про фільм: «Справжня революційна романтика». Але якщо «Звенигору» не зрозумів масовий глядач, то «Арсенал» не прийняли літературні кола.

А відгуки на фільм «Земля» були діаметрально протилежними. Голландський кінорежисер Й. Івенс писав, що в картині «досягнута абсолютна гармонія між формою і змістом… Цей фільм є найвідомішим твором як у радянській, так і в європейській кінематографії». М. Фальк у статті в газеті «Синемонд» поставив Довженка вище за Ейзенштейна і Пудовкіна за «більш живий, безпосередній і менш доктринерський стиль». Зате Дем'ян Бєдний у фейлетоні «Філософи» був настільки нещадний, що Довженко записав в «Автобіографії»: «Я буквально посивів і постарів за кілька днів. Це була справжня психічна травма».

«Земля» – це все: життя і смерть, людина і природа, старе і нове. Кожним кадром режисер свідчив про безсмертя свого народу, його духу; він створив пам'ятник тій Україні, яку руйнували більшовики невмілим творенням. «Земля» фактично стала єдиним фільмом не тільки в Україні, але й у всьому Союзі, де був зроблений натяк на божественний початок природи і людини. Авангардність творчих методів Довженка-художника, патетична пишномовність і висока риторика фільму набагато випередили його час. Відтоді «Земля» була багато разів «символічно прочитана» з відкриттям все нових й нових підтекстів. Недарма ж в Італії Довженко був названий «Гомером XX століття», а неореалісти 1950—1960-х pp. вважають себе його учнями і послідовниками. А в результаті міжнародного опитування критиків, проведеного Бюро історії кінематографії, ця картина була названа серед «дванадцяти кращих картин усіх часів і народів» (1958 p., Брюссель, Всесвітня виставка).

1930 р. Довженко знову побував у Берліні, але вже як відомий кінорежисер. Це було творче відрядження, під час якого Олександр Петрович разом зі своїм незмінним кінооператором Д. Демуцьким і Ю. Солнцевою знайомився з технікою звукового кіно. І вже тоді він признавався: «У мене втомилося серце, друзі. І я довго не зможу працювати». Швидше за все, він передчував, що йому не дадуть працювати, як він хоче. Талановита, закохана в життя людина жила під постійним ковпаком ВУНК – ГПУ – НКВС – КДБ. «Товариші» не скупилися на доноси. У незліченних звітах спецслужб і анонімних послань режисер поставав сином куркуля і запеклим українським націоналістом. Сам Довженко писав, що «ніхто не може поставити над моєю плитою епітафію, що я буржуазний націоналіст». Він просто був справжнім сином свого народу, своєї землі – України і вболівав за неї всією душею. Але як художник вважав, що його творчість належить усьому людству і йому служить: «Мистецтво моє – мистецтво всесвітнє».

І все-таки на тлі масових репресій Олександр Петрович вважається найщасливішим із творців українського Розстріляного Відродження: йому зберегли життя (щоправда, була спроба влаштувати автомобільну аварію, та обійшлося без жертв). Але головне, Довженко зумів зберегти свою душу. І нехай фільми «Іван» (1932 р., перша експериментальна звукова картина; Сталінська премія), «Аероград» (1935 р.), «Щорс» (1939 p.; Сталінська премія), «Мічурін» (1949 p.; Сталінська премія) мали явно замовлений «спокутний» характер, їхній режисер піднявся над дешевою пропагандою «ідей комунізму». У центрі його уваги, як і раніше, залишаються особистість і народ.

Увійшовши «одним ударом до числа чотирьох найвизначніших кінорежисерів» (К. Л. Легюн з лондонської газети «Observer»), одержуючи численні запрошення працювати від французької кіностудії Гамон, Довженко не уявляв себе відірваним від батьківщини. Але саме це покарання було призначене тоталітарною державою Олександру Петровичу. Система нагороджувала, преміювала майстра, але завжди тримала в лабетах. Як же він мучився цим! Знаючи від ветеранів-богунців правду про «значущість» особистості Щорса, режисер гнітився цією картиною, нав'язаною йому особисто Сталіним. У результаті фільм кілька разів перезнімався, мінялися виконавці головних ролей, тому що образ «українського Чапаева» меркнув то поруч з демонічною фігурою зрадника й убивці Дубового, то на тлі колоритного «справжнього українця» батька Боженка. Мало душевної радості приніс творцеві й фільм «Мічурін», адже Олександр Петрович поважав і дуже цінував трагічно загиблого українського селекціонера-садівника Л. П. Симиренка. Але навіть затиснутий рамками ідеології, Довженко залишався великим художником.

1940 p., вже будучи художнім керівником Київської кіностудії, Олександр Петрович зняв художньо-документальний фільм «Буковина – земля радянська» і документальну стрічку «Звільнення» (Сталінська премія) про приєднання до СРСР західних територій України і Білорусії. Першокласним документалістом-хронікером Довженко виявив себе в роки війни. Його статті, розповіді, радіовиступи як фронтового кореспондента газети «Вісті» були наповнені щирістю і величезною енергетикою слова, вірою в народ. А біль роздертої української землі та її народу виплеснувся з екрана в документальному фільмі «Битва за нашу радянську Україну» (1943 p.; Сталінська премія). Ця картина була продубльована 26 мовами і широко демонструвалася в Європі, США, Канаді, але ні вона, ні документальний фільм «Перемога на Правобережній Україні і вигнання німецьких загарбників за межі українських радянських земель» (1944 р.) на екрани Союзу випущені не були. Занадто страшною була правда про ціну перемоги.

Зовні щасливий період творчості був «зруйнований» створеною Довженком кіноповістю «Україна в огні» (1943 p.). І добрий Хрущов, і лиходій Сталін, і всі друзі-письменники почали запекле цькування художника за його «ворожу вилазку». Весь компромат кіноповісті полягав в одному: Довженко зобразив борцями за звільнення України тільки українців, ігноруючи інші народи. Як не дивно, особливо запекла критика лунала з вуст українських письменників: Корнійчука, Бажана, Рильського, Тичини. Сталін у відповідь на прохання режисера захистити його від нападок учинив мудро: відірвав художника від історичних коренів, перетворив українського майстра на російського, радянського режисера. Польський кінознавець К. Теплиця писав: «Великий поет України, творець мистецтва настільки національного, що навіть загальнолюдського, замовк на півслові, залишивши, однак, після себе кілька творів, які завжди будуть в історії мистецтва кіно явищем неповторним і великим».

Такими ж неповторними були й повісті Довженка («Мати», «Перемога»), кіноповісті («Повість полум'яних літ», «Зачарована Десна»), п'єси («Життя в цвіту», «Нащадки запорожців»). Літературна спадщина режисера, написана рідною мовою і ним же перекладена російською, звучить як музика, слова ллються легко й вільно, породжуючи зримі образи. А от знаменита «Автобіографія», й особливо «Щоденник», і тексти записників б'ють по нервах оголеною правдою, надривом і болем. Мало хто за життя Довженка знав, що він вів щоденник, якому довіряв усі найпотаємніші думки. У ньому «обласканий» Сталіним художник говорив про нещадну систему: «Пишу, розлучений з народом моїм, з матір'ю, з усім, з батьківською могилою, з усім-усім, що любив на світі понад усе, чому радів. Прощавай, Україно. Прощавай, рідна, дорога моя земле-мати. Я незабаром помру…»

Талановита людина з допитливими хлоп'ячими очима, сива як лунь, мріяла повернутися в Україну. «Щоб я міг бачити Дніпро і Десну десь, в обрії, і рідні чернігівські землі, що так настирливо ночами почали маритися мені». Майстер поетичного кіно з 1949 р. викладав у ВДІК. Молодь прагнула до нього, і з його майстерні вийшли блискучі учні: Г. Шенгелая, О. Іоселіані, Л. Шепітько, Д. Фірсова. Вплив його школи можна простежити в роботах режисерів Ільєнка й Осики, Параджанова й Михалкова, які ніколи не вчилися в нього.

Але майстер ставав поетом, лише торкаючись рідної землі, де протягом багатьох років був тільки зрідка – гостем. Йому було так багато дано, а він устиг так мало. Вже важко хворий, Довженко розпочав підготовку сценарію (1954 p., Ленінська премія) і зйомки фільму «Поема про море». Він знову був в Україні, у Новій Каховці, і мріяв розповісти про людину-трудівника, перетворювача землі, мріяв «зробити твір, гідний величі мого народу». Але почати зйомки Олександру Петровичу не довелося. Розбите інфарктами серце припинило битися 25 листопада 1956 р. Довженко був похований на Новодівочому цвинтарі в Москві (всупереч його заповітові), і весь світ довідався про смерть великого російського режисера. Навіть у цю гірку мить йому не було дозволено бути українцем.

Дружина Довженка Ю. І. Солнцева продовжила перервану роботу чоловіка. У пам'ять про Олександра Петровича вона зняла за його сценаріями «Поему про море» (1958 p.), «Повість полум'яних літ» (1960 p.), «Зачаровану Десну» (1964 p.), «Незабутнє» (1968 р.; за кіноповістю «Україна в огні»), а також документальний фільм про творчу долю Довженка – «Золоті ворота» (1969 p.). І хоча багато фахівців вважають, що ці художні фільми нічого спільного не мають із шедеврами режисера-поета, але Юлія Іполитівна спробувала продовжити його життя хоча б за допомогою кіно.