100 знаменитих людей України

Tekst
0
Recenzje
Przeczytaj fragment
Oznacz jako przeczytane
Jak czytać książkę po zakupie
Czcionka:Mniejsze АаWiększe Aa

Грінченко Борис Дмитрович

(народ. 1863 p. – пом. 1910 p.)


Видатний письменник, педагог, лексикограф, фольклорист, редактор, видавець, громадсько-культурний діяч, організатор і голова «Просвіти» в Києві. Автор найбільш повного 4-томного тлумачного «Словаря української мови» (1907—1909 pp.).


Як тільки не називали Бориса Грінченка! І просто вчителем, і зразком для наслідування, і пророком, і «левітом храму України», і навіть апостолом. Але всіх порівнянь і похвал украй мало, щоб передати в них простий подвиг, звершений людиною, «яка тримала руку на пульсі сучасного життя, була переконана, що рідна мова – це не мертве слово, а рідна школа – це право людини…»

Дитинство Бориса, який народився 9 грудня 1863 p., минало на хуторах Вільховий Яр і Кути (Долбине) Харківської губернії. Батько його, відставний штабс-капітан Дмитро Якович Грінченко, був збіднілим малоросійським поміщиком, мати, Поліксенія Миколаївна Литарева – дочкою російського полковника. Родина жила дуже бідно, і «жменька цукру чи бублик були для дітей великою розкішшю. Так само, як і цілі чоботи». Однак батьки хотіли спрямувати своє потомство на «поміщицький» шлях і тому насамперед категорично забороняли дітям уживати «мужицьке наріччя». Маленький Боря говорив спочатку винятково «по-шляхетному» і, як сам згодом згадував, ріс, схиляючись «до московських патріотичних тенденцій шовіністичного кольору». Років у п'ять він навчився грамоти і, сховавшись у лісі, подалі від чужих очей, читав усе, що потрапляло до рук, не перебираючи. Але серед безлічі романів і газет, розрахованих на невибагливого читача, траплялись і класики літератури: В. Скотт, Дж. Г. Байрон, В. Гюґо, М. Гоголь, О. Пушкін, М. Некрасов, О. Кольцов, – які й стали першими вчителями хлопчика. Зрідка в журналах він натрапляв і на українських авторів, статті про Україну і чумаків. Але понад усе зворушили уяву Борі образи Тараса Бульби й Остапа Бульбенка і їхня боротьба за козацьку волю.

Уже в шість років ця жадібна до знань дитина почала займатися творчістю. На світ з'являлися численні власні «журнали» з його віршами, розповідями, «науковими статтями», зрозуміло, російською мовою. Ними Боря постійно набридав батькам «і дідові Андрію – старому пічнику, який жив у Грінченків зі своєю сліпою бабою Галькою». Коли підросли молодші брат і сестри, вони теж були змушені стати читачами і слухачами.

Перша зустріч хлопчика з українською культурою відбулася в селі біля хутора, куди йому заборонено було ходити. У селян він навчився рідної мови, познайомився з поетичною народною творчістю, обрядами. Потім, уже під час навчання в Харківському реальному училищі, він почув, як якась пані похвалила українську мову і Т. Шевченка. Удома він випадково натрапив у батьківській скрині на «Кобзар» і був приголомшений силою могутнього слова. «Трупи встали й очі відкрили», – так згадував Грінченко про пережите тоді потрясіння. І пішло… Борис почав писати українською вірші, повісті, драми і навіть уклав український словник, а журнали для товаришів-школярів складав уже двома мовами; ходив по селах і збирав народні пісні та перекази. Над ним постійно сміялися, іноді – карали, але він не звертав на це уваги.

Борі було 13 років, коли він раз і назавжди закохався в українську мову. І тепер хлопчик увесь час проводив у пошуках і читанні творів І. Котляревського, І. Нечуя-Левицького, М. Костомарова, М. Куліша й інших авторів. Але якщо це читання стало систематичним і вдумливим, то інше сміливо можна було назвати мішаниною. То його потягне до літературної критики, і він зачитується Писаревим і Бєлінським, то зацікавиться історією і не мислить життя без Шашкова і Шерра… Борис жадібно прагнув до знань. У 15 років до його рук потрапили праці соціалістів. Він захопився революційною ідеєю, не зовсім розуміючи, що вона являє собою, і поплатився за це. Спочатку його відчислили з училища, а потім заарештували. Обіцяли відпустити відразу, як тільки скаже, від кого одержав книгу недозволеного змісту, але гордий юнак мовчав як риба. Ім'я К. Філіппова, революціонера-активіста, було назване лише через півтора місяця, коли вже хворий на туберкульоз у сирій холодній камері Грінченко довідався, що той виїхав із міста. Під тиском віце-губернатора Бориса відпустили за умови річного перебування під батьківським наглядом.

Молодий Грінченко, якого батько хотів віддати у військову службу, не бажав підкорятися батьківській волі. Він пішов з дому і влітку 1881 р., не без допомоги того ж віце-губернатора, екстерном склав іспит на сільського вчителя. А поки чекав місця, працював писарем у Харківській казенній палаті за 10 карбованців на місяць. Цих грошей саме вистачало на оплату житла, чай із хлібом та іноді – на яку-небудь одну страву в їдальні. Бентежна душа юнака не знаходила спокою: він хотів бути корисним для свого народу, а доводилося скніти над чиновницькими паперами. Весь вільний час Борис присвячував самоосвіті, тому що у зв'язку з «революційним» минулим шлях до офіційної освіти був для нього закритий. У листопаді того ж року він таки отримав призначення в село Введенське і з оптимізмом став до роботи. «Школа – це маленький будиночок… у ньому 2 зламані парти, вибите скло, зірвана підлога і страшенний холод. Книжок немає жодної», – скаржився учитель-початківець близькому другу І. Зозулі. Але відразу сам бадьоро додавав: «Будемо боротися з несприятливими випадками і всілякими перешкодами, що трапляються на нашому шляху». До того ж Борис у 1883 р. пов'язав своє життя з прекрасною дівчиною, теж учителькою і письменником-початківцем Марією Миколаївною Гладиліною (писала під псевдонімом М. Загірна, а пізніше – М. Чайченко). У них народилась єдина дочка Настя. Перешкод на шляху родини траплялося чимало, і Грінченки переїжджали з місця на місце стільки ж, скільки і працювали. Через обвинувачення місцевого попа-шовініста в «українофільстві» й іншій «агітації» за Борисом було встановлено стеження. Але в цих частих переїздах була й своя користь: «…того, що шукав [український лексичний і фольклорний матеріал], мав достатньо» – колекція для досліджень Бориса постійно поповнювалася. І він усього себе віддавав роботі, вже в 20 років сказавши слова, гідні навченого роками чоловіка: «Справи, справи – аж голова біла». Таким Борис Дмитрович і залишився у спогадах друзів і пам'яті народу – людиною, яка, за словами М. Чернявського, «більше працювала, ніж жила».

За час свого вчителювання Грінченко найдовше затримався в селі Олексіївка, де в 1887—1893 pp. викладав у приватній школі X. Д. Алчевської, чиї педагогічні погляди збігалися з його власними. За сприяння цієї видатної жінки в Бориса була можливість успішно працювати в спокійних умовах. Він виявив неабиякі здібності педагога, і «сільський люд гаряче полюбив його, діти бігли до школи, як на свято». Адже вчитель багато уваги приділяв особистості дитини, шукав підхід до кожного свого учня і першою метою ставив не втовкмачування певних знань, а «пробудження, розвиток і зміцнення мислячої сили». Грінченко вчив дітей насамперед мистецтву думати й аналізувати і бачив у цьому запоруку гармонійного розвитку особистості. І, працюючи в період заборони навчання і видання книг українською мовою, він наполягав саме на її чільній ролі в майбутньому нації поряд із упровадженням нових прогресивних знань. У різні роки кілька своїх праць Борис Дмитрович присвятив питанням освіти і педагогіки. Це методичний посібник «Українська граматика для навчання читанню і письму» і хрестоматія «Рідне слово», якими користувалися і в перші роки після Жовтневої революції, а також роботи «Яка тепер народна школа на Україні» (1896 р.) і «На безпросвітному шляху. Про українську школу» (1907 p.).

Треба сказати, що на професійному рівні Грінченко-поет почав писати ще в 17-літньому віці, коли послав деякі свої вірші І. Нечую-Левицькому, який їх схвалив і помістив у галицькому журналі «Мир». З того часу Борис Дмитрович систематично публікувався в різних українських виданнях й окремих книжечках під псевдонімом Іван Перекотиполе і Василь Чайченко. Серед його літературної спадщини ліричні вірші (збірник «Під хмарним небом», 1894—1895 pp.), розповіді та повісті, зібрані в тритомнику «Твори Василя Чайченка», побутові, історичні та комедійні п'єси («Непокірний», «Хмари нагнало», «За батька»), дитячі розповіді («Ксенія», «Дзвоник», «Іспит», «Грицько»). Їх створення Грінченко вважав «обов'язком, який подобається йому». Автор настільки вживався у світ дитини, дивився на навколишню дійсність її очима, що кожне з оповідань вражало читача вірогідністю переживань дитячої душі. Перу Грінченка належать численні переклади і літературні спрощення для простих людей кращих творів світових класиків (зокрема Гомера, Шекспіра, Скотта, Гюґо, Мольєра, Шіллера), педагогічні, етнографічні, історичні, публіцистичні і критичні статті.

Грінченко-письменник виявив себе не тільки як небуденно мислячий автор, але і як тонкий психолог, і просто як людина, у якої душа болить за рідний народ. Він усе життя активно відстоював ідею національного руху, яку втілив у повісті «Сонячний промінь», і вирішував проблему існування української інтелігенції як духовного провідника суспільства, у той час як сама вона не має визначених ідеалів. Цю хворобливу для себе тему Борис Дмитрович розкрив в одному з кращих своїх творів – «На розпутті». У ньому він досліджував потворне явище – параліч волі мислячих людей України. І знайшов однозначну відповідь: причина всьому – брак солідарності українців, як людської, так і національної: «Ми до того не солідарні між собою, до того індивідуальні, що іноді і найпростішої справи спільно не можемо зробити».

Але оскільки письменницька праця доходу не приносила, а навпаки, вимагала витрат (як, наприклад, видання книг для селян), Борис Дмитрович, аби утримувати родину, не залишав казенних посад. Крім роботи вчителем, з 1886 по 1887 р. він був статистиком у Херсоні, а в 1894 р. переїхав до Чернігова, де служив у губернському земському управлінні: спочатку завідував земською оцінкою і народною освітою, а потім став секретарем. У чернігівський період свого життя Грінченко за допомогою мецената Івана Череватенка організував видання значної бібліотечки народно-просвітительських книг, став одним із керівників нелегальної української організації «Чернігівська громада». Він разом з дружиною займався упорядкуванням музею української старовини В. Тарновського. Абсолютно точно охарактеризував Бориса Дмитровича І. Франко, який сказав, що такі люди, як він, «кидаються на всі боки, заповнюють прогалини, латають, піднімають повалене, валять те, що поставлено негаразд, будують нове, шукають способи залучити до роботи більше рук». Грінченко не любив непорядку й лінощів, своїм прикладом він заражав бездіяльних друзів, які ніби чогось чекали, і дорікав їм біблійними словами: «Жнива багато, а працівників мало».

 

У 1902 р. Борис Дмитрович оселився в Києві, де прожив до самої смерті. Чотири роки він активно займався редакцією першої щоденної української газети «Суспільна думка» (пізніше – «Рада») і журналу «Нова громада». У 1906 р. він став одним із організаторів першого київського товариства «Просвіта». Напівлегальна організація, чиїм керівником був Грінченко, ставила за мету відродження до повноцінного життя рідної мови і традицій, вона займалася навчанням неписьменних, виданням книг українською мовою й іншою просвітительською діяльністю.

Редакційну і керівну роботу Грінченко поєднував із втіленням у життя своєї мрії, яку давно плекав. Кілька років напруженої праці, усі зібрані ним лексикографічні і фольклорні матеріали, помножені на таку ж копітку роботу найвідоміших представників української інтелігенції – М. Костомарова, М. Лисенка, І. Франка, Лесі Українки, О. Русова, – втілилися у справжньому пам'ятнику Борисові Дмитровичу. Ним став найповніший за всю історію країни тлумачно-перекладний «Словарь української мови» (виданий у 1907—1909 pp.), який нараховує 68 тис. слів. Для української науки і культури він мав таке ж значення, як, наприклад, словник Даля для російської або Лінде – для польської: словник зафіксував народну і фольклорну мови й іноземну лексику. Але суспільство безжалісно поставилося до цієї праці, і після першого видання про нього забули майже на півстоліття. Повторне видання відбулося лише в 1950-х pp., але й донині цей словник не втратив своєї лексичної цінності.

В останні роки життя Грінченка, з настанням реакції, посилилися переслідування його як українофіла і політично неблагонадійного. Кілька місяців він провів у в'язниці, де туберкульоз цілком запанував у його і так неміцному організмі. Остаточно підірвали моральні і фізичні сили Бориса Дмитровича смерть замученої царськими поплічниками дочки-революціонерки і важка хвороба онука. У 1910 р. він виїхав на лікування на італійський курорт Оспедалетті, де помер 6 травня.

Поховали великого сина українського народу на батьківщині, у Києві. Бориса Дмитровича Грінченка, приреченого тепер на вічний спокій на Байковому цвинтарі, проводжали в останню путь тисячі людей. Ридала не одна Україна – Білорусія, Польща, Росія, Італія, Франція, Австрія, де його діяльність була широко відома. У труну як символ його великотрудного життя поклали терновий вінець. Грінченка називали не тільки апостолом. Його називали мучеником української землі.

Грушевський Михайло Сергійович

(народ. 1866 р. – пом. 1934 р.)



Видатний український історик, літературознавець, публіцист, письменник, громадсько-політичний і державний діяч, академік Всеукраїнської академії наук і АН СРСР, Голова Української Центральної Ради, перший Президент України.


«Грушевський на посту Голови Центральної Ради справді був главою і ментором усього зібрання депутатів. Він стояв непомірно вище них за своєю освітою, європейським тактом і вмінням керувати засіданнями. Ставлення членів Ради до Грушевського було надзвичайно поважливим: його називали «професором», «батьком» і навіть «дідом». Невисокий на зріст, рухливий, із великою сивою бородою, в окулярах, із блискучим поглядом з-під густих брів, що нависли, у своєму кріслі голови він нагадував казкового діда-Чорномора…» – так писав про видатного лідера української революції депутат Малої Ради від опозиційної єврейської партії Гольденвейзер. Безумовно, таке шанобливе ставлення не тільки з боку друзів, але і з боку опонентів Грушевський заслужив усім своїм життям і діяльністю, які він присвятив служінню Україні.

Михайло Сергійович Грушевський народився 17 (29) вересня 1866 р. в м. Холм Люблінської губернії (тепер Хелм на території Польщі). Його батько Сергій Федорович, нащадок старовинного роду священиків, закінчив Київську духовну академію, служив учителем словесності в місцевій греко-католицькій гімназії. Коли Мишкові було всього чотири роки, батько отримав на Кавказі посаду інспектора (а потім і директора) народних шкіл. Сім'я переїхала до Ставрополя, потім до Владикавказа, а ще пізніше – до Тифліса, де хлопець, який отримав початкову освіту вдома, вступив одразу до третього класу гімназії.

Виховуючись далеко від батьківщини, Михайло, проте, змалку виявляв велику зацікавленість до всього українського – історії, літератури, етнографії. Свою роль у цьому відіграли як дух патріотизму, що панував у сім'ї, так і часті поїздки до діда – священика в подільському селі Сестринінці, який прищеплював хлопчику любов до культури і традицій рідного народу.

Найкращими друзями для Михайла стали книги. Вони живили його дитячі мрії і фантазії, в яких він бачив себе українським літератором і вченим. (До речі, вже перший літературний досвід Грушевського, який відноситься до 1885 p., отримав високу оцінку І. Нечуя-Левицького.) Він зачитувався працями українських істориків – М. Костомарова, П. Куліша, А. Скальковського, М. Максимовича, – першими випусками «Киевской старины» – одного з кращих історичних журналів XIX ст. Майбутнє Михайла вимальовувалося чітко.

1886 р. він вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, де його наставником став відомий український історик В. Б. Антонович. Уже на третьому курсі М. Грушевський почав велику працю «Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV ст.». 1891 p. після публікації праця була удостоєна золотої медалі і стала його кандидатською дисертацією. Критики відзначали прекрасне знання джерел і здатність автора до аналізу історичних концепцій.

За протекцією наукового керівника здібного випускника через рік прийняли на кафедру історії для «підготовки до професорського звання». Грушевський склав магістерські іспити, а в травні 1894 р. захистив магістерську дисертацію «Барське староство. Історичні нариси», присвячену історії Поділля XIV—XVIII ст. У цей період свого життя він брав активну участь у діяльності Київської «старої» Громади – організації української інтелігенції.

1894 р. став переломним у житті молодого вченого: за рекомендацією В. Антоновича Грушевський був затверджений професором кафедри всесвітньої історії Львівського університету. У Львові він поряд з напруженою лекційною роботою з головою поринув у діяльність Наукового товариства ім. Т. Шевченка (НТШ), де був обраний керівником філософсько-історичного відділу і редактором «Записок Наукового товариства ім. Т. Шевченка».

Очоливши товариство 1897 p., учений перетворив його на щось схоже на українську Академію наук. У НТШ почали працювати історична, філософська та природничо-математична секції, діяли музей, бібліотека, друкарня, книгарня. За ініціативою М. Грушевського почався випуск «Джерел до історії України-Русі» – унікальної етнографічної збірки.

Ще у львівський період своєї діяльності вчений вирішив утілити в життя давню творчу мрію – створити узагальнюючу працю з історії України. Це видавалося йому справою честі своєї і свого покоління. 1899 р. вийшов перший том монументальної праці Грушевського «Історія України-Русі». Спочатку передбачалося видати тритомний твір, але в міру того як продовжувалася дослідницька робота, праця розросталась і в остаточному варіанті являє собою незавершений десятитомник. До 1913 р. вийшло 7 томів і перша половина восьмого. Останній, десятий том був опублікований уже після смерті вченого 1937 р. Пізніше побачили світ і стислі, так би мовити, «напівмірні» варіанти цієї праці: «Нарис історії українського народу» (1904) та «Ілюстрована історія України» (1911). У цих творах М. С. Грушевський, спираючись на широкий документальний матеріал, дані етнографії і археології, доводив, що історія українського народу почалася не з XIV ст., як до цього вважалося, а з IV ст., з часів слов'янських племен антів. Першою українською самостійною державою була Київська Русь, наступницею якої вчений вважав не Володимиро-Суздальську, а Галицько-Волинську землю. Стисло свою концепцію Грушевський виклав у статті «Звичайна схема Руської історії і справа раціонального викладу історії східного слов'янства», яка стала широко відомою. З натхненням сприйнята слов'янською інтелігенцією, стаття була не сприйнята і засуджена в офіційній російській історіографії.

Грушевському під час роботи у Львівському університеті вдалося створити свою історичну школу, до якої належать такі відомі українські історики, як І. Крип'якевич, І. Джиджора, Є. Трелецький, С. Томашевський.

У Галичині Михайло Сергійович почав і політичну діяльність. Досить швидко він зблизився з представниками демократичної еліти Західної України, зокрема з видатним поетом, ученим і громадським діячем І. Я. Франком. Професор Грушевський став одним з ініціаторів створення Української національно-демократичної партії, обійняв у ній посаду заступника голови. Але досить скоро у нього виникли розбіжності з більшістю керівництва партії, оскільки він обстоював більш радикальні позиції. Свої погляди вчений зміг висловити на сторінках журналу «Літературно-науковий вісник», де почав проводити ідею рівноправності українців із поляками, росіянами і австрійцями. Це викликало загострення відносин із впливовими польськими колами, які фактично поховали його ідею створення у Львові українського університету.

Зате в особистому житті Михайла Сергійовича все було гаразд. 1896 р. він одружився з учителькою однієї з місцевих шкіл – Марією Вояковською. А через 4 роки в родині Грушевських з'явилась їхня єдина дитина – дочка Катя (Кулюня, як її називали батьки).

З початком першої російської революції 1905 р. Грушевський із родиною повернувся на Придніпровську Україну, оселившись у Києві, в особняку, побудованому на гроші батька. Царським маніфестом від 17 жовтня 1905 р. в Російській імперії були проголошені демократичні права і свободи, скасовувались обмеження на українське друковане слово. Тому до Києва зі Львова було переведене видання «Літературно-наукового вісника», а через рік під редакцією Грушевського почав виходити журнал «Україна».

Грушевський брав активну участь у роботі української фракції І Державної Думи. У численних публікаціях він виступав за автономію України у складі федеративної Росії, закликав уряд стимулювати розвиток мов і культури національних меншин.

Продовжуючи політичну діяльність, професор Грушевський виступив одним з ініціаторів створення і головою «Товариства українських прогресистів» – нелегальної позапартійної організації ліберально-демократичного спрямування. Таким чином, М. С. Грушевський став не тільки видатним ученим-істориком, але й найбільш авторитетним політичним діячем того часу, що забезпечувало йому незаперечне лідерство в національно-визвольному русі України.

Тим часом у Львові була розгорнута кампанія з усунення М. Грушевського з посади голови НТШ. Ученого звинувачували в неправильній оцінці суспільного життя Галичини, деспотичних методах керівництва. Це примусило історика згорнути свою діяльність у Західній Україні й зосередитися на роботі в Києві.

Перша світова війна застала сім'ю Грушевських на відпочинку в Карпатах. У листопаді 1914 р. Михайло Сергійович через Австрію і Італію зумів повернутися до Києва, де був арештований за звинуваченням в австрофільстві та «мазепництві». Після двомісячного утримання в Лук'янівській в'язниці його було відправлено на симбірське заслання (ходили чутки, що впливові друзі Грушевського зуміли вставити в слово «Сибір» букву «м»). Через рік за клопотанням Російської академії наук професору дозволили переїхати до Казані, а потім і до Москви.

Після Лютневої революції 1917 р. Михайло Сергійович уже вільно міг повернутися до Києва, де його зустріли як національного героя. Тоді ж заочно обрали головою Української Ради – органу національно-визвольного руху України. На початку квітня 1917 р. в Києві проходив Всеукраїнський національний конгрес, на якому в урочистій обстановці професора Грушевського остаточно затвердили на посаді голови Центральної Ради. У той час він був уже членом Української партії соціалістів-революціонерів. Виходячи з її програми, Грушевський сформулював головне завдання Центральної Ради – досягнення національно-територіальної автономії України у складі Федеративної Демократичної Російської республіки. Він провів значну роботу щодо реорганізації складу Центральної Ради, перетворення її на всеукраїнський представницький орган. За безпосередньої участі Грушевського були розроблені всі чотири Універсали Центральної Ради, у яких відбився реформістський поступальний характер переходу від автономної Української Народної Республіки у складі Росії до повної незалежності.

 

Як справжній інтелігент Грушевський і в політиці дотримувався загальнолюдських цінностей, а не вузькокласових або національних інтересів, прагнув урахувати і задовольнити вимоги всіх соціальних і національних груп. Але видатний письменник і історик, так само як і інші лідери УНР, перебував у полоні революційної ейфорії і не був здатний на рішучі політичні кроки, що їх вимагали обставини. Як наслідок, нерозв'язані проблеми накопичувались, і Центральна Рада втрачала авторитет і популярність серед населення, чим поквапилися скористатись більшовики. А оскільки Україна практично не мала армії, то не змогла протистояти більшовистській агресії.

25 січня 1918 р. під артилерійським обстрілом глава Центральної Ради разом з іншими лідерами УНР спішно покинув Київ. Того ж дня українська делегація підписала у Брест-Литовську сепаратний мирний договір з країнами Четверного Союзу. Німеччина і Австрія погодилися надати підтримку Україні в боротьбі з більшовиками в обмін на поставки продуктів харчування і промислової сировини. Брестський мир став блискучою перемогою молодої української дипломатії та першим актом визнання України на світовій арені як незалежної держави.

На початку березня 1918 р. керівництво Центральної Ради повернулося з німецькими військами до зруйнованого Києва. У ході бойових дій більшовики спалили будинок М. С. Грушевського. У вогні загинула унікальна колекція килимів, виробів зі скла і порцеляни, картини, книги і рукописи XVII—XVIII ст.

У період другого (березень – квітень 1918 р.) перебування при владі керівництво УНР опинилося в залежності від німецького військового командування. Спроби Грушевського продовжити демократичний курс викликали незадоволення з боку окупаційної влади. До того ж Центральна Рада не мала вже достатнього авторитету в суспільстві і не була здатна управляти країною.

Падіння УНР було визначене наперед. На останньому засіданні Центральної Ради, 29 квітня 1918 p., було прийнято Конституцію Української Народної Республіки, а М. Грушевського обрано її президентом. Того ж дня в результаті державного перевороту до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський. Він розпустив Центральну Раду і скасував видані нею закони.

Після перевороту М. С. Грушевський жив у Києві. Він повністю відійшов від політики і займався тільки науковою та видавничою діяльністю.

З приходом до влади Директорії Михайло Сергійович намагався відновити Центральну Раду в попередньому статусі, але зазнав спротиву з боку нового уряду і залишив Київ. Ненадовго затримався в Кам'янці-Подільському, а в кінці березня 1919 р. разом із родиною виїхав до Відня. Потім жив у Берліні, Празі, Женеві. 1919 р. М. Грушевський заснував у Відні Український соціологічний інститут, у 1920—1922 pp. редагував журнали «Борітеся – поборете», «Східна Європа», «Наш стяг». Поступово він одійшов від політики, залишив лави Української партії соціалістів-революціонерів і зосередився на науковій роботі. У цей період учений написав багатотомну «Історію української літератури».

Туга за батьківщиною, байдужість керівників західних держав до українських подій, матеріальні труднощі примусили його вступити в переговори з радянським керівництвом щодо повернення в Україну. Більшовикам це було зручно, оскільки забезпечувало контроль над діяльністю Грушевського і нейтралізувало одного з політичних лідерів еміграції. Після отримання дозволу ВКП(б), у якому колишньому главі Центральної Ради було надано гарантії безпеки, 1 березня 1924 р. він повернувся до Києва.

На батьківщині Михайло Сергійович, якого ще в грудні 1923 р. обрали дійсним членом Всеукраїнської академії наук, повністю зайнявся науковою і організаційною роботою. Учений очолив секцію історії України історичного відділу ВУАН, до роботи котрої були залучені кращі фахівці і талановита молодь. За його безпосередньої участі почали діяти Комісія порайонного вивчення України і Археологічна комісія. Під керівництвом Грушевського виходили журнали «Україна», «За сто років», «Дослідження з історії України» та ін.

1929 р. Грушевського обрали академіком АН СРСР, визнаючи його безсумнівний внесок в історичну науку. Але вже 1931 р. по дорозі на сесію Академії в Москві його заарештували. Ученого звинуватили в тому, що він очолював «Український національний центр». Органи ОГПУ звинувачували «Центр» у спробі відірвати Україну від СРСР і відновити там буржуазний лад. На допитах у Москві та Харкові вже немолодого Грушевського примусили визнати висунуті обвинувачення. Однак пізніше він від них відмовився і був звільнений з-під варти. Проте Грушевського було знято з усіх посад і він змушений був жити в Москві під наглядом НКВС.

25 листопада 1934 р. в Кисловодському санаторії після нескладної операції щодо видалення карбункулу Михайло Сергійович помер за нез'ясованих обставин. Йому було 68 років. Тіло покійного професора перевезли до Києва і поховали на Байковому цвинтарі.

Після смерті М. Грушевського влада почала створювати йому репутацію «ворога народу». Розповсюдження його праць було заборонено, і вони зайняли місце в спецархівах. Переслідувань зазнали родичі і колеги видатного історика. У радянських таборах загинули дочка вченого Катерина Грушевська, брат Олександр і племінник Сергій.

Незважаючи на радянські міфи і замовчування правди, український народ через десятиліття проніс добру пам'ять про свого видатного сина, ученого і патріота – Михайла Сергійовича Грушевського.

Зараз його ім'я носять Інститут української історії HAH України і одна з вулиць Києва. У центрі столиці споруджено пам'ятник М. Грушевському.