Що з ними зробиш? Козакові сісти з бабами в дурня грати! Дід одмовлявся, одмовлявся, далі сів. Принесли карти — такі засмальцьовані, якими тільки в нас попівни ворожать на женихів. «Слухай же! — заскавучала відьма вдруге. — Коли хоч один раз виграєш — твоя шапка; коли ж всі три рази зостанешся дурнем, то, не прогнівайся, не тільки шапки, а може, й світу більше не побачиш».
— «Та здавай уже, здавай, чортова довбне! що буде, то й буде!» Вже ж і карти здано. Взяв дід свої карти в руки — дивиться не хочеться, така погань: хоч би тобі на сміх один козир. Із мастей десятка сама старша, пари навіть ні одної нема; а відьма все суне п’ятерики. Прийшлось остатись дурнем! Не вспів же остатись дід дурнем, як з усіх боків заржали, забрехали, захрокали всякі морди: «Дурень! Дурень! Дурень!» — «А, щоб ти перелопалось, диявольське кодло!» — скрикнув дід, заткнувши собі пальцями вуха. «Ну, — думав, — відьма відкинула, тепер я буду сам здавать». Здав карти, засвітив козиря; подивився на карти: масть хоч куди і козир є. Перше діло йшло як не треба краще; тільки ж відьма суне — п’ятерик з королями! У діда на руках самі козирі! Не думавши, не гадавши довго, смальнув королів козирями!
— Еге-ге! се вже не по-козацьки! А чим ти б’єш, земляче?
— Як чим? Козирями!
— Егеж, може, по-вашому се й козирі, тільки по-нашому — ні!
Зирк — справді проста масть. Що за дідько!
Прийшлось удруге бути дурнем, і диявольське кодло почало знов драти пельку: «Дурень! Дурень!», так що аж стіл ходором ходив, і карти стрибали по столу. Дід розпалився, здав уостатнє. Знов іде добре. Далі відьма знов п’ятерика; дід побив його і набрав з колоди повну руку козирів.
— «Козир!» — крикнув він, ударивши по столу картою так, що вона зжолобилась навіть. Відьма, не говорячи ні слова, побила восьмакою простої масті.
«А чим се ти, стара чортяко, б’єш?» Відьма підняла карту: під картою була проста шостака. «Ач, диявольська мана!» — мовив дід і з досади вдарив по столу кулаками щосили. На щастя, у відьми була погана масть; а у діда, як на той час, трапились пари. Почав набирати карти з колоди, тільки — ані способу: дрантя таке, що дід і руки опустив. А в колоді більше ні одної карти. Походив уже так, не дивлячись, простою шостакою; відьма прийняла. «От тобі й на! се що? Еге-ге! мабуть, щось воно та не так!» От, дід карти нишком під стіл, та й перехрестив; зирк — аж у його на руках туз, король, валет козирьовий, а він замість шостаки пустив кралю. «Ну, дурень же й я був!… Король козирьовий! Що — прийняла? А, кошача мордо, а туза не хочеш? Ось тобі — туз! валет!…» Гримот пішов по пеклу; відьму напали корчі, і — звідки не взялась — шапка бух дідові прямісінько в очі! «Ні, сього мало!» — крикнув дід, підбадьорившись та надівши шапку. «Коли зараз не стане передо мною мій козацький кінь, то от побий мене грім на сьому самому нечистому місці, коли я не перехрещу святим хрестом вас всіх!» та вже був і руку звів; коли се зненацька загуркотіли перед ним кінські кістки.
— От тобі твій кінь!
Заплакав бідолаха дід, як мала дитина, дивлячись на ті кості. Шкода старого товариша!… «Дайте ж мені хоть якого-небудь коня, вилізти з вашого кубла!» Чорт ляснув малахаєм — огир, як огонь, заграв під дідом, і він, як птиця, вилетів наверх.
Одначе страх обняв діда дорогою, коли той кінь, не слухаючи ні гукання, ні поводів, скакав через провалля та болота. В яких тільки місцях він не був — просто аж дрижаки проймали при самій розповіді!
Глянув дід якось собі під ноги — і ще гірше злякався: провалля! круча страшенна! А диявольській скотині ні гадки: просто через те провалля! Дід — держатись; коли де тобі! Через пеньки, через куп’я полетів сторч головою в провалля і так гепнувся на дні об землю, що дідові здалось мовби й дух вибило.
Принаймні, що тоді з ним діялось, нічого не пам’ятав і як прочумався та трохи обдивився, то вже розвиднілось зовсім. Перед ним мріли знакомі місця, і він лежав на стрісі своєї хати.