Історія Флоренції. Державець

XXXII

Але 1340 року виникли нові причини для розбрату. Найвпливовіші громадяни мали два способи посилювати і зберігати свою владу. Перший полягав у тому, щоб усіляко зменшувати під час жеребу кількість нових посадовців, аби жереб випадав завжди їм або їхнім друзям. Другий – у тому, щоб керувати обранням правителів і, отже, завжди користуватись їхньою прихильністю. Цей другий спосіб був для них таким важливим, що їм уже було замало двох ректорів і вони часто додавали ще одного. І от 1340 року вдалось їм провести третю людину – месера Якопо Габріеллі да Губбіо зі званням капітана варти й надати йому всю владу над іншими громадянами, і він, бажаючи вдовольнити правителів, творив усілякі несправедливості. Серед ображених ним громадян опинилися месер П’єтро Барді й месер Бардо Фрескобальді, нобілі, а тому, природно, люди вельми зверхні, і вони не бажали терпіти, щоб якийсь чужинець ні з сього ні з того, вислужуючись перед небагатьма членами уряду республіки, ображав їх. Замисливши помсту, вони вчинили заколот проти нього і проти уряду, і в цьому заколоті взяли участь багато нобільських родів і дехто з пополанів, яким тиранія правителів була кісткою в горлі. Задум полягав у тому, щоб зібрати у своїх домівках достатню кількість озброєних людей і рано-вранці наступного дня, після урочистого поминання Всіх святих, коли громадяни ще молитимуться в церквах за упокій душ своїх близьких, вбити капітана й головних членів уряду, а потім обрати нову Синьйорію та провести реформи в державі. Але коли йдеться про задуми дуже небезпечні, їх зазвичай вельми докладно обговорюють і з утіленням не дуже-то поспішають, а тому заколоти, для здійснення яких потрібен час, переважно розкриваються. Один із заколотників, месер Андреа Барді, міркуючи про це, схильний був більше піддатися страху перед покаранням, аніж тішитися надією на помсту. Він розповів про заколот своєму зятю, Якопо Альберті, який видав усе пріорам, а ті попередили інших урядовців. Небезпека насувалася, бо день Усіх святих був не за горами, і от багато громадян, зібравшись у палаці та вважаючи, що зволікання може бути згубним, почали вимагати, щоб Синьйорія наказала бити на сполох, закликаючи народ до зброї. Гонфалоньєром був Тальдо Валоні, а одним із членів Синьйорії Франческо Сальв’яті. З Барді вони були родичі, тож бити в дзвони їм аж ніяк не кортіло, тому вони висловили думку про те, що озброювати народ із будь-якого приводу – справа небезпечна, бо коли в руках натовпу влада – утримати його зась, і ніколи з того нічого доброго не виходило, що розпалити пристрасті легко, а погасити важко і що краще буде, мабуть, спершу перевірити відомості про заколот і покарати винних, вживши проти них звичайних громадянських заходів, ніж загрожувати добробуту Флоренції, вживши за простим доносом заходів надзвичайних. Ніхто не хотів цього слухати, членів Синьйорії погрозами та образами змусили бити у дзвони, і, зачувши їх, усі громадяни, озброївшись, збіглися на площу. Зі свого боку, Барді та Фрескобальді, бачачи, що задум їхній викрито, вирішили або славно перемогти, або з честю загинути й теж узялися до зброї, сподіваючись успішно захищатись у тій частині міста за річкою, де були їхні оселі. Вони укріпилися на мостах, оскільки розраховували на допомогу нобілів, що мешкали в контадо, та інших своїх друзів. Однак у цьому вони помилилися, бо пополани з їхнього кутка міста стали на захист Синьйорії. Оточені зусібіч заколотники очистили мости і відступили на вулицю, де жили Барді, як найзручнішу для захисту, і там хоробро оборонялися. Месер Якопо да Губбіо, знаючи, що заколот спрямовано переважно проти нього, і боячись смерті, так вжахнувся, що зовсім розгубивсь, і нічого не робив, оточений своєю озброєною охороною неподалік від Палацу Синьйорії. Але інші правителі, не настільки винні, виявляли разом з тим більше мужності, особливо подеста, на ймення месер Маффео деї Карраді. Він вирушив на місце бою, перейшов без найменшого страху міст Рубаконте просто під мечі людей Барді та знаками показав, що хоче з ними говорити. Чоловіка цього так поважали через його високі моральні якості й інші достоїнства, що битва миттю припинилась і його стали уважно слухати. У словах розсудливих, але сповнених стурбованості, засудив він їхній заколот, показав, яка небезпека їм загрожує, якщо вони не поступляться такому пориву народу, дав їм надію на те, що їх уважно вислухають і будуть до них поблажливими, пообіцяв, що наполягатиме на тому, аби через справедливість їхнього обурення до них поставилися з належним співчуттям. Повернувшись потім до синьйорів, він заходився переконувати їх, щоб вони не добивалися перемоги ціною крові своїх співгромадян і нікого не засуджували, не вислухавши. І діяв він настільки успішно, що Барді й Фрескобальді зі своїми вийшли з міста і вирушили безперешкодно в свої замки. Після цього народ роззброївся, і Синьйорія задовольнилася тим, що притягла до відповідальності лише тих членів родин Барді та Фрескобальді, які здійняли зброю. Щоб послабити їхню військову міць, у Барді викупили замки Мангона і Верніа; було видано особливий закон, який забороняв громадянам мати укріплені замки ближче ніж за двадцять миль від міста. За кілька місяців відтяли голову Стьатті Фрескобальді та ще багатьом членам цієї родини, оголошеним бунтівниками. Однак правителям було недостатньо приниження та розгрому родин Барді й Фрескобальді. Як часто буває з людьми, що дедалі сильніше зловживають своєю владою та дедалі нахабнішими стають, вони, уже не задовольняючись одним капітаном варти, що дошкуляв усьому місту, призначили ще одного для інших земель Флоренції з особливо великими повноваженнями, щоб люди, які викликали у них підозру, не могли жити не тільки в місті, а й узагалі на території республіки. Так вони налаштували проти себе всіх нобілів, і ті готові були заради помсти й самі продатись, і місто продати кому завгодно. Вони чекали лише нагоди; це сталося незабаром, а вони скористались із цієї нагоди дуже швидко.

XXXIII

Під час безперервної колотнечі, що роздирала Тоскану та Ломбардію, місто Лукка опинилося під владою Мастіно делла Скала, володаря Верони, який, хоча і зобов’язаний був, згідно з угодами, передати Лукку Флоренції, не зробив цього; він вважав, що, володіючи Пармою, може утримати також і Лукку, і тому знехтував зобов’язаннями. Мстячись за це, флорентійці в союзі з Венецією повели проти нього таку нещадну війну, що він мало не втратив усі свої володіння. Однак єдиною вигодою, яку вони дістали, було задоволення від того, що вони погромили Мастіно, бо венеціанці, як усі, хто уклав союз зі слабшим, ніж вони, заволодівши Тревізо і Віченцею, уклали з ворогом сепаратний мир, а Флоренція залишилася ні з чим. Утім, за певний час Вісконті, герцоги Міланські, відняли у Мастіно Парму, і той, вважаючи, що Лукку тепер йому не втримати, вирішив продати її. Покупцями були Флоренція та Піза, і під час торгу пізанці зрозуміли, що флорентійці, як багатші, візьмуть у цій справі гору. Тоді вони вирішили захопити Лукку силою і за допомогою Вісконті взяли місто в облогу. Флорентійці все ж не відступились, уклали з Мастіно угоду, виплативши частину грошей готівкою, а на інші видавши зобов’язання, і послали трьох комісарів – Надо Ручеллаї, Джованні ді Бернардіно Медічі та Россо ді Річчардо Річчі – отримати у володіння придбане. Їм удалось пробитися силою до обложеного міста, і військо Мастіно, що перебувало там, передало їм Лукку. Пізанці, проте, продовжували облогу та робили все, щоб заволодіти містом, флорентійці ж намагалися змусити їх зняти облогу. Після досить тривалої війни, у якій флорентійці втратили свої гроші та зазнали ганьби, бо виявилися вигнанцями, Лукка перейшла під владу Пізи. Втрата цього міста, як завжди в таких випадках буває, викликала у флорентійському народі крайнє роздратування проти правителів держави, і їх паплюжили на всіх площах, звинувачуючи у скнарості й бездарності. Попервах вести війну доручили двадцяти громадянам, які призначили месера Малатеста да Ріміні капітаном війська. Він же вів воєнні дії і нерішуче, і невміло, а тому зібрання Двадцяти послало королю Робертові Неаполітанському прохання про допомогу. Король послав до Флоренції Готьє, герцога Афінського, який (з волі неба, яке вже готувало майбутні лиха) прибув саме тоді, коли затія з Луккою остаточно провалилася. Зібрання Двадцяти, бачачи народне обурення, вирішило, що призначення нового воєначальника викличе у народі нові надії й або зовсім знищить, або значно притупить привід для нападу на неї. А щоб тримати народ у страху та дати герцогу Афінському такі повноваження, щоб він міг успішніше захищати її, вона призначила його спершу зберігачем, а потім капітаном війська. Гранди з наведених вище причин жили у великому невдоволенні, а проте багато з них були тісно пов’язані з Готьє, коли він від імені Карла, герцога Калабрійського, керував Флоренцією. Тут вони і вирішили, що настав час загибеллю держави загасити полум’я їхньої ненависті й що єдиний спосіб здолати народ, який завдав їм стільки образ, – це віддати його під владу правителя, який, добре знаючи достоїнства однієї з партій і розгнузданість другої, першу винагородить, а другу триматиме в узді. До цього треба додати і розрахунок на ті блага, які, безсумнівно, мали стати їхньою часткою як нагорода за їхнє сприяння, коли герцог стане правителем. Тому вони неодноразово таємно вступали з ним у стосунки та вмовляли його захопити всю повноту влади, обіцяючи допомагати йому всім, чим тільки зможуть. У цій справі до них приєдналися деякі пополанські родини, як, наприклад, Перуцці, Аччаюолі, Антеллезі та Буонаккорсі: зав’язлі в боргах і не маючи вже свого добра для того, щоб розплатитися, вони розраховували тепер на чуже добро і на те, що, віддавши в неволю батьківщину, вони позбудуться неволі, якою погрожували їм претензії кредиторів. Усі ці вмовляння розпалили в честолюбному серці герцога спрагу влади та могутності. Щоб уславитись як суворий правдолюбець і заслужити так симпатії низів, він затіяв судове переслідування тих, хто керував Луккською війною, стратив месерів Джованні Медічі, Надо Ручеллаї та Гульєльмо Альтовіті, а багатьох інших засудив до вигнання або грошового штрафу.

XXXIV

Вироки ці дуже налякали всіх громадян середнього стану, а припали до душі тільки грандам і низам: першим – тому що в цьому вони вбачали помсту за всі образи, завдані їм пополанами, другим – тому що їм від природи властиво радіти всякому злу. Коли герцог проходив вулицями міста, його гучно славили за душевне благородство, і кожен публічно закликав його завжди розкривати злочини та карати за них. Зібрання Двадцяти щодня важило дедалі менше, а влада герцога та страх перед ним посилювались. Усі громадяни, прагнучи засвідчити свою прихильність до нього, зображували на фасадах своїх будинків його герб, тож тепер йому лише титулу бракувало, щоб вважатися правителем. Вважаючи, що може вже без побоювань домагатися чого завгодно, герцог дав зрозуміти членам Синьйорії, що переконаний у необхідності для блага держави дістати всю повноту влади і, оскільки все місто з цим згодне, сподівається, що й Синьорія не заперечуватиме. Хоча синьйори вже давно передбачали смерть держави, всі вони, почувши цю вимогу, відчули велике хвилювання і, попри ясне усвідомлення того, що їм загрожує небезпека, відповіли одностайною рішучою відмовою, щоб не зрадити батьківщині. Герцог, бажаючи постати в очах усіх особливо прихильним до віри та загального блага, обрав місцем свого перебування монастир братів-міноритів Санта Кроче. Вирішивши, що час уже здійснити підступний свій задум, він звелів читати всюди заклик до народу зібратися завтра перед ним на площі Санта Кроче. Заклик цей налякав Синьйорію ще більше, ніж попередні його дії, і вона об’єдналася з тими громадянами, яких вважала найбільш відданими батьківщині та свободі. Добре усвідомлюючи сили герцога, вони вирішили тільки умовляти його та спробувати, якщо опір уже неможливий, переконати його відмовитися від задуму або ж хоча б зробити його самовладдя не таким уже й суворим. І ось кілька членів Синьорії вирушили до герцога, і один із них звернувся до нього з такою промовою. «Ми прийшли до вас, синьйоре, насамперед за вашим викликом, а потім за указом вашим про всенародні збори, бо нам здається безсумнівним, що ви прагнете надзвичайними заходами домогтися того, чого ми не хотіли вам дати законним порядком. Ми аж ніяк не маємо наміру силою опиратися вашим задумам, ми тільки хочемо, щоб ви зрозуміли, яким важким буде для вас тягар, який ви збираєтеся на себе покласти, щоб ви завжди могли згадувати про наші поради та про ті, зовсім протилежні, які дають вам люди, стурбовані не вашою користю, а прагненням наситити свою злобу. Ви хочете перетворити на раба місто, яке завжди жило вільно, бо влада, яку ми колись вручали неаполітанським королям, означала співдружність, а не поневолення. Чи подумали ви про те, що означає для такого міста і як потужно звучить у ньому саме слово «свобода»? Слово, якого сила не здолає, час не зітре, жоден дар не заступить. Подумайте, синьйоре, які сили будуть потрібні, щоб тримати таке місто в рабстві. Тих, що ви отримаєте ззовні, буде недостатньо, а внутрішнім ви довіритися не зможете, бо нинішні ваші прихильники, що штовхають вас на цей крок, розправившись з вашою допомогою зі своими недругами, відразу ж шукатимуть способів знищити вас, аби залишитися в панівному становищі. Низи, яким ви зараз довіряєте, змінюються за найменшої зміни обставин, тож будь-якої миті все місто може перетворитися на вашого ворога, згубивши і себе, і вас. Ліків проти цієї біди немає, бо убезпечити своє панування можуть лише володарі, у котрих мало ворогів, яких легко знешкодити, пославши на смерть або у вигнання. Але коли ненависть оточує тебе зусібіч, не може бути безпеки, бо не знаєш, звідки загрожує удар, а, побоюючись усіх, не можна довіряти нікому. Намагаючись позбутися загрози, тільки посилюєш небезпеку, бо всі скривджені розпалюються ще більшою ворожнечею і ще лютіше готові мститися. Немає сумніву, що час не може угамувати спрагу свободи, бо як часто бували охоплені нею в багатьох містах жителі, що ніколи самі не відчули її смаку, але любили її з пам’яті, залишеної їхніми батьками, і, якщо їм вдавалося знову здобути свободу, вони захищали її з великим завзяттям, зневажаючи будь-яку небезпеку. А якби навіть цієї пам’яті не заповідали їм батьки, вона вічно живе в громадських будівлях, у місцях, де вершили справи посадовці, в усіх зовнішніх ознаках вільних установ, у всьому, що прагнуть на ділі пізнати всі громадяни. Що саме розраховуєте ви зробити, аби врівноважити солодкість вільного життя чи витравити з сердець громадян прагнення повернути нинішній лад? Ні, нічого такого не вдасться вам здійснити, навіть якби ви приєднали до цієї держави всю Тоскану і щодня поверталися до цього міста після перемоги над нашими ворогами, бо вся ця слава була б вашою, а не їхньою славою, і громадяни Флоренції придбали б не підданих, а товаришів по рабству, що ще глибше занурювало б їх у рабський стан. І навіть якби ви були людиною святого життя, доброзичливою в спілкуванні, праведним суддею – усього цього недостатньо було б, щоб вас полюбили. І якби ви вважали, що цього досить, то впали б в оману, бо будь-який ланцюг тяжкий для того, хто жив вільно, і будь-які закови стискають його. До того ж правління насильницьке несумісне з добрим правителем, і неминуче трапиться, що вони або уподібняться один до одного, або одне знищить інше. Тому у вас є лише один вибір: або правити цим містом, застосовуючи найбільш крайні засоби насильства, для чого доволі часто недостатньо буває фортець, збройної варти, зовнішніх союзників, або задовольнятися тією владою, якою ми вас наділили, до чого ми вас і закликаємо, нагадуючи вам, що єдина міцна влада – та, яку люди визнають за своєю доброю волею. Не прагніть в осліпленні честолюбством становища, в якому не зможете міцно утвердитись і з якого вам не можна буде піднятися вище і де, отже, ви приречені на падіння на превелике ваше і наше нещастя».

XXXV

Промова ця аніскільки не зворушила жорстоку душу герцога. Він відповів, що аж ніяк не має наміру позбавляти місто свободи, а навпаки – повернути йому її, бо в рабстві живуть лише міста, розділені внутрішніми чварами, а де панує єднання, там і свобода. І якщо Флоренція під його владою звільниться від ярма партій, гри особистого честолюбства і приватних чвар, це не відніме у неї свободу, а поверне її. І не честолюбство змушує його взяти на себе цей тягар, а благання вельми багатьох громадян, і тому їм, синьорам, слід було б прийняти те, що влаштовує інших. Що небезпеками, пов’язаними з цією справою, він нехтує, бо лише негідна людина відмовляється від благих намірів зі страху перед злом і тільки боягуз ухиляється від славетної справи, якщо результат її сумнівний. І що він сподівається діяннями своїми незабаром переконати всіх, що йому замало довіряли та занадто його побоювалися. Синьйори, бачачи, що нічого вони не доб’ються, домовилися на завтрашній ранок скликати весь народ на площу перед палацом і з його згоди вручити герцогу верховну владу на один рік на тих самих умовах, на яких її вже вручали Карлу, герцогу Калабрійському. Восьмого вересня 1342 року герцог у супроводі месера Джованні делла Тоза, всіх своїх прихильників і багатьох інших громадян прибув на площу та разом із синьйорами піднявся на трибуну, як називають флорентійці сходи, що ведуть від площі до Палацу Синьйорії, звідки і було прочитано народу умови, встановлені між Синьйорією та герцогом. Коли дійшли до статті, за якою верховна влада вручалася йому на один рік, народ закричав: «Пожиттєво!» Коли месер Франческо Рустікеллі, один із членів Синьйорії, підвівся, щоб промовою своєю заспокоїти збуджений натовп, слова його перервано було ще більшим галасом; тож, за бажанням народу, герцога обрали володарем Флоренції не на рік, а довічно. Натовп підхопив його, підняв і урочисто поніс по площі, вигукуючи його ім’я. За звичаєм глава палацової охорони під час відсутності членів Синьйорії мав замкнутися в палаці: тоді посаду цю обіймав Ріньєрі ді Джотто. Підкуплений друзями герцога, він упустив його до палацу без опору, а перелякані та зганьблені синьйори розійшлися по домівках. Палац розграбувала герцогська челядь, прапор народу було розірвано, а на фасаді палацу прикріпили герб герцога. Усі ці події викликали безмежну скорботу і зневіру доброчесних громадян і велику радість тих, хто брав участь у них з невігластва чи зловмисності.

XXXVI

Наділений верховною владою, герцог, щоб позбавити будь-якої влади людей, які були завжди захисниками свободи, заборонив членам Синьйорії збиратися в палаці й надав їм один приватний будинок; він відібрав прапори у гонфалоньєрів компаній, які очолювали народні збройні загони, скасував Постанови справедливості, спрямовані проти грандів, звільнив ув’язнених, повернув до Флоренції родини Барді й Фрескобальді та всім заборонив носити зброю. Щоб краще захищатися від внутрішніх ворогів, він замирився із зовнішніми, причому вельми задовольнив жителів Ареццо та всіх інших супротивників; уклав мир із Пізою, хоча був покликаний як синьйор для ведення з нею війни; анулював зобов’язання, видані купцям, позичив республіці гроші для луккської війни; збільшив колишні податки та встановив нові; позбавив Синьйорію всякої влади. Управителями у нього були месер Бальоне з Перуджі та месер Гульєльмо з Ассізі, які разом із месером Череттьері Вісдоміні й були його радниками. Він дошкуляв громадянам тяжкими поборами, суд вершив несправедливо, а строгість моралі та людяність, які він на себе напускав, обернулися гординею та жорстокістю. Отже, багатьом громадянам із грандів і зі знатних пополанів постійно загрожували грошові штрафи, смерть і всілякі інші способи пригнічення. А щоб поза містом його правління було не краще, ніж у місті, він призначив для флорентійської территорії за межами столиці шістьох управителів, які гнобили та грабували сільських жителів. Гранди були у нього на підозрі, попри те, що вони ж його підтримували і він багатьох із них повернув на батьківщину. Він не міг уявити собі, щоб благородні душі, які часто можна зустріти серед нобілітету, почувалися задоволеними під його пануванням. Тому він загравав із низами, розраховуючи на те, що з їх допомогою і за підтримки чужоземної зброї зможе зберегти тиранію. Коли настав травень, який у народі зазвичай відзначають святами, він наказав утворити з низів і з бідного народу збройні загони, яким дав гучні назви, роздав прапори та гроші. З них одні урочисто ходили містом, а інші вітали їх із великою пишнотою. Усюди поширилася чутка про піднесення герцога, і до нього почали прибувати французи, а він роздавав їм посади як людям, котрим міг цілком довіритися. Тож незабаром Флоренція не тільки підпала під владу французів, а й стала навіть переймати їхні звичаї та вбрання, бо і чоловіки й жінки наслідували їх без усякого сорому, забувши про вітчизняні звичаї. Але найбільше обурювали в ньому і його прибічниках насильства, які вони, не червоніючи, дозволяли собі стосовно жінок. Так і жили громадяни Флоренції, обурено дивлячись на те, як занепадає велич їх держави, як перекручуються всі встановлення, як знищується законність, псуються звичаї, зневажається всяка пристойність. Ті, хто ніколи не спостерігав зовнішньої пишності монархічної влади, не могли без жалю бачити, як містом урочисто роз’їжджає герцог, оточений кінним і пішим почтом. І для того, щоб іще ясніше усвідомлювати свою ганьбу, були вони змушені висловлювати повагу тому, кого смертельно ненавиділи. До цього ще додавався страх, що викликається частими стратами і безперервними поборами, які терзали та розоряли місто. Обурення і страх громадян були добре відомі герцогу, і сам він теж боявся, але все ж таки удавав, ніби вважає, що всі його люблять. І от сталося, що Маттео Мороццо, чи то для того, щоб заслужити його милість, чи то щоб усунути від себе смерть, доніс йому про змову, що учиняли проти нього родина Медічі та ще дехто з громадян. Однак герцог не тільки не почав слідства у цій справі, а й з ганьбою стратив донощика. Цей вчинок відняв у всіх, хто готовий був інформувати його про небезпеку, всяке бажання робити це і віддав його в руки тих, хто жадав його загибелі. За те, що Бертоне Чіні відкрито обурювався його поборами, він велів відрізати йому язика з таким мучительством, що Бертоне помер. Гнів народу та ненависть до герцога через це ще посилилися, бо флорентійці, які звикли і робити, і говорити абсолютно вільно все, що хотіли, не могли знести, щоб їм затикали рот. Обурення та ненависть дійшли до того, що не тільки флорентійці, які не вміють ні зберігати свободу, ні зносити рабства, а й навіть найбільш принижений народ запалав би прагненням повернути вільне життя. І ось безліч громадян усіх станів замислили або віддати своє життя, або знову стати вільними. Громадяни трьох родів – нобілі, пополани та ремісники – вчинили три змови. Крім спільних причин для ненависті до герцога, у них усіх були й свої особливі причини: гранди обурені були тим, що управління державою їм так і не дісталося, пополани – тим, що вони його позбулись, а ремісники – втратою заробітків. Архієпископом Флоренції був месер Аньоло Аччаюолі, який спочатку прославляв у проповідях своїх діяння герцога і вельми допоміг йому завоювати прихильність народу. Але коли він побачив герцога повновладним правителем і пізнав усе його тиранство, то вважав, що той обдурив надії батьківщини, і, щоб спокутувати свою провину, вирішив, що рука, яка завдала рани, має і вилікувати її. Тому він став главою пер- шої і найсильнішої змови, у якій брали участь також Бар- ді, Россі, Фрескобальді, Скалі, Альтовіті, Магалотті, Строцці та Манчині. Ватажками другого були месери Манно та Корсо Донаті, а з ними заодно – Пацці, Кавіччулі, Черкі й Альбіцці. Третю очолив Антоніо Адімарі, і в ній брали участь Медічі, Бордоні, Ручеллаї й Альдобрандіні. Ці думали спершу вбити герцога в будинку Альбіцці, куди, як вони вважали, він прийде в день Святого Іоанна дивитися на кінні перегони. Однак він туди не прийшов, і задум цей не вдався. З’явилась у них думка напасти на нього під час прогулянки його містом, але це було дуже важко, бо герцог виїжджав завжди добре озброєний і супроводжуваний сильним конвоєм та до того ж завжди вирушав у різні місця, тож невідомо було, де його підстерігати. Обговорювали і питання про вбивство герцога в Раді, але там навіть після його загибелі вони опинилися б у руках його охорони. Поки змовники виробляли всі ці плани, Антоніо Адімарі відкрив їхні задуми декому зі своїх друзів у Сієні, щоб дістати від них допомогу, назвавши їм деяких змовників і переконуючи, що все місто готове до боротьби за свободу. Один із сієнців, своєю чергою, повідомив про це месеру Франческо Брунеллескі, не для того щоб донести, а тому, що він вважав його учасником змови. Натомість месер Франческо, чи то боячись за себе, чи то з ненависті до деяких змовників, відкрив усе герцогу, який звелів схопити Паголо дель Мадзека і Сімоне да Монтерапполі. Ті розповіли йому, хто змовники і скільки їх, герцог вжахнувся, і йому порадили не заарештовувати їх, а тільки викликати на допит, бо, якщо вони сховаються, вигнання позбавить його від них без зайвого шуму. Герцог тоді викликав Антоніо Адімарі, який, покладаючись на спільників, прибув до герцога, і його було заарештовано. Месер Франческо Брунеллескі та месер Угуччоне Буондельмонті порадили герцогу прочесати збройними загонами всю країну і всіх захоплених убивати, але цю пораду він відхилив, вважаючи, що проти такої кількості ворогів війська у нього недостатньо, й ухвалив інше рішення, котре, якби його вдалося здійснити, врятувало б його від ворогів і зміцнило його владу. Герцог мав звичай викликати до себе громадян за своїм вибором, щоб радитися з ними у справах міста, тож він склав список із трьохсот громадян і послав до них посильних з викликом нібито на раду: намір його полягав у тому, щоб, зібравши їх у себе, вбити або кинути до в’язниці й таким робом позбутись їх. Але арешт Антоніо Адімарі і наказ про збір військ, що неможливо було зберегти в таємниці, насторожили громадян, особливо ж змовників, і найсміливіші відмовились коритися виклику. А оскільки всі вони ознайомилися зі списком, то й дізналися про своїх однодумців і підтримали одне в одному мужню рішучість краще померти зі зброєю в руках, ніж дозволити, щоб їх погнали на бойню, ніби худобу. Тож дуже скоро всі три групи змовників відкрились одна одній і вирішили наступного дня, 26 липня 1343 року, вчинити на Старому ринку заворушення, а потім взятися до зброї та закликати народ до боротьби за свободу.

XXXVII

Наступного дня при полуденному дзвоні змовники, згідно з наказом, взялися до зброї, весь народ під вигуки «Свобода!» озброївся, і кожен зайняв своє місце у себе в кварталі під прапорами народних загонів, які потай підготували змовники. Усі глави родин нобілів і пополанів зібрались і дали присягу захищати одне одного, а герцога вбити. До них не приєдналися лише Буондельмонті й Кавальканті та ще ті чотири родини пополанів, які сприяли приходу герцога до влади: ці, об’єднавшись із м’ясниками та іншими з низів, збіглися зі зброєю на площу і стали на його захист. Щойно почався заколот, герцог зачинився в палаці, а його прихильники, розміщені в різних кінцях міста, скочили на коней і кинулися на площу, але по дорозі їх перехоплювали й убивали. Однак близько трьохсот вершників зуміли все ж таки прорватися на площу. Герцог вагався, битися йому з ворогами на площі чи оборонятися в палаці. Але Медічі, Кавіччулі, Ручеллаї та інші родини, що найбільше постраждали від герцога, зі свого боку побоювалися, що коли він здасться на площі, багато хто з тих, хто зараз повстав, знову перетворяться на його прихильників, і, щоб не дати йому можливості зробити вилазку та збільшити свої сили, вони об’єдналися й увірвались на площу. Коли вони з’явилися, люди з пополанських родин, які стали на бік герцога, бачачи, що на них нападають, а доля герцогу зраджує, теж змінили свої почуття та приєдналися до співгромадян, окрім месера Угуччоне Буондельмонті, який увійшов до палацу, і месера Джанноццо Кавальканті, який із частиною своїх прихильників відступив до Нового ринку. Там він виліз на лаву і почав закликати тих, що йшли зі зброєю на площу, стати на захист герцога, причому всіляко залякував людей, перебільшуючи сили герцога та погрожуючи їм смертю, якщо вони наполягатимуть на своєму намірі повстати проти правителя. Бачачи, що ніхто за ним не йде, але й не намагається з ним розправитися за його зухвалість і що він тільки даремно витрачає сили, він вирішив не гратися більше з долею та замкнувся у себе вдома.

Сутичка на площі між народом і людьми герцога перетворилася на справжню битву, і, хоча останнім за стінами палацу захищатися було легше, вони зазнали поразки: одні з них здалися на милість переможця, інші сховалися в палаці. Поки на площі билися, Корсо й Амеріго Донаті з частиною озброєного народу вдерлися до в’язниці Стінке, спалили документи подеста і державного казначейства, розгромили будинки управителів і перебили всіх прислужників герцога, які трапились їм під руку. Герцог, бачачи, що площа в руках його ворогів, усе місто на їхньому боці, а на допомогу надії немає, спробував повернути собі симпатії народу якимись великодушними діяннями. Він велів привести до себе в’язнів, із ласкавими словами повернув їм свободу та посвятив у рицарі Антоніо Адімарі, хоча той зовсім цього не бажав. Він велів також зняти свій герб, що красувався над палацом, і замінити його гербом флорентійського народу. Але всі ці вчинки, запізнілі й недоречні, бо вони були вирвані силою та даровані з нехіттю, мало йому допомогли. Сповнений досади, він залишавсь обложеним у себе в палаці й усвідомив нарешті, що, жадаючи забагато, втратив усе і що за кілька днів доведеться йому прийняти смерть або від голоду, або від меча. Щоб відновити лад у державі, громадяни зібралися в Сан Репараті та обрали чотирнадцять осіб серед себе – половину з грандів, половину з пополанів, – яких разом із єпископом наділили всіма повноваженнями для відновлення Флорентійської держави. Вибрали також шістьох людей для виконання функцій подеста, поки їх не зможе змінити той, кого знову призначать.