Czytaj książkę: «Сторінка з книги»

Серія «Бібліотека української літератури» заснована у 2019 році

Упорядкування і примітки

Н. І. Лисенко

© Н. І. Лисенко, упорядкування, примітки, 2020

© Т. О. Калюжна, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

Хліб наш щоденний

Коли почорніють розлогії стерні, по стодолах оксамитовим голосом заговорять ціпи, а в хатах запахне свіжим буханцем з нового врожаю, раз-у-раз кортить мені поговорити про хліб.

Протягом предовгого часу – цілих віків та тисячоліть це тривало, поки-то людина нашла добрий спосіб приправляти й пекти хліб наш щоденний так, яким його знають нині і в найглухіших кутках Европи. Кажу Европи тому, що, наприклад, і нинішня Азія, і на чималих просторах Америки, Австралії та на багатьох океанських островах трапляється ще багато людей, котрі за все життя не покоштували ні разу того звичайного хліба, без якого ми не можемо обійтися й одного дня.

На початку, як пізнали люде хлібні зерна-збіжжа, напевне, їли їх цілі й непечені. Принаймні в дуже стародавніх могилах, де часами відкопують вкупі з иншими позосталостями наших прапрадідів хлібні зерна, часто не буває ані жорен, ані будь-яких наших приладів на вироблення муки (борошна). Але ж мало того: на світанку людської культури люде навіть не знали, що збіжжеві зерна зручніше споживати без лушпини. Тільки згодом почали вони терти зерно між камінням, а лушпину віддмухували. Цим способом, мабуть, випадково, було зроблено із збіжжа перший ґрис, чи шрит, або крупи, котрі зовсім не нагадували нашої теперішньої міленько змеленої муки. Ті крупи люде почали намочувати водою та й їли неварену й непечену замішку, подібну на кашу. Можливо, що якась тогочасна «господиня», не дуже ощадна та охайна, замішала такої каші більш, як було треба на раз, й покинула замішку на сонці. Від сонячного тепла каша висхла й легко відпала від стінок посуду, але не попсувалася. Це наштовхнуло на думку, що з хлібного зерна можна мати й заздалегідь наготовлену їжу про запас.

Але все це могло бути дуже-дуже давно. Бо вже в могилах так званої кам’яної доби було знайдено жорна, щоправда – дуже грубої, нехитрої праці. Власне кажучи, були це лише гладенькі каміння, між яких роздушували зерно. Хліб, спечений з такої «муки», змеленої на таких жорнах, був на вигляд як корж. Печено його також на розпалених каміннях: з них попереду згортали жар, а натомість клали тісто. Часами стрімляли коржа просто в багаття, иноді запікали в гарячому попелі, як ще й за наших часів роблять це кочові цигани. Видима річ, поки корж був теплий, його можна було легко гризти. А як він трохи полежав, то навряд чи сьогочасна людина, розкусивши його, не мусіла б потім йти до зубного лікаря справляти свої кволі зуби. А тим часом переважно такий лише хліб людство мало порівнюючи до недавнього часу. Дуже правдоподібно, що їв такі коржі ще славнозвісний грецький поет Гомер, котрий, як гадають, жив приблизно за 700 років перед Христом. Бо ж в старій Греції хлібопекарство стояло ще на початковому щаблі розвитку, хоч там вже було відомо не тільки прісний, але й заквашений хліб. Греки вживали на хліб пшеницю, ячмінь і овес. Перси також замість хліба пекли коржі, які мало чим відріжнялися від тих чуреків, що про них згадує Т. Шевченко і що їх їдять ще й сьогодня в Персії, на Кавказі та взагалі на Сході. Чуреки роблять з пшеничної, яшної або й кукурудзяної муки. Муку замішують з водою чи молоком, трохи присолюють й формують великі коржі, котрі потім легко наліплюють на розігріті стінки східньої печи. Таку піч копають в землі, завглибшки майже на зріст людини. Стінки її гладесенько вимазано глиною. На споді, в глибині тієї ями-печи розпалюють багаття. Тоді пекар чи господиня перехиляється в піч майже по пас й швидким рухом наліплює на стінки сирові чуреки. Звичайно, таку «операцію» пекар пророблює, будучи голий по пас та з головою, обмотаною мокрою хусткою.

Свіжий, теплий чурек має неначе золочену шкуринку, а на ній, поки ще тісто формувалося, гострим зубчастим ножем-коліщатком покреслено в ріжних напрямах. Це на те, щоби в печі корж не здувався пухирями та щоби зручніше було його ламати. Смашний це хліб! Траплялось мені живитись ним не тільки на барвистих, голосних базарах Орієнту, але ж і у Київі, за ліпших часів, де я сама пекла чуреки в навмисне зробленій в садку кабиці.

Наш хліб не був би тим, чим він є, коли б до тіста ми не додавали грибків-дріжжів. Перші вигадали замішувати опару єгиптяне. Від них заквашений хліб перейшов до жидів, що в своїй Біблії часто згадують про «закваску», «квашений хліб», котрий і відріжняють від «опрісників» – з тіста неквашеного.

Єгиптяне мали досить розвинене хлібопекарство й уміли робити хліб ріжної форми та ріжних смаків. Так, на старовинних написах єгипетських істнують згадки не тільки про яшні коржі для вояків та робітників на будівлях пірамід, але й про пиво, що його робили з тих же коржів. Яшні коржі єгиптяне натирали часником і запивали пивом. Це була найбільше поширена їжа простого єгипетського народу. Крім яшного, знав Єгипет і пшеничний печений хліб, умів робити й оладки в киплячій олії. Навіть знав і солодкі тістечка з медом. Дуже улюбленим було й печиво, подібне до наших пампушок чи «горішків», у тісто для яких додавали дріжджів, молока, олії та яєць. Пекли його не в печі, а на печі, зробленій на взірець теперішньої плити, з нільського липкого багна. Взагалі ж староєгипетський хліб, хоч мав і ріжноманітну, але раз-у-раз плесковату форму, й саме через те, що пекли його на поверхні печі.

В добі Александрійській, пізнішій, коли до Єгипту переселилось багато греків, вже вміли пекти справжні колачі або й пиріжки з сиром, маком, овочами. До тіста ж додавали й ріжних запашних присмак, переважно – ароматних олійків.

Часто згадується про хліб і в св. Євангелії. Вже сама молитва Господня «Отче наш» свідчить про те, що за часів Христа хліб був щоденною людською поживою, бо ж хлібопекарство, як ремесло, має свій початок років за 200 перед народженням Христа.

Видима річ, досить тяжко дізнатися, який саме був той хліб, що його уживав Христос, наприклад, в Бетанії, в хаті Марії і Марти або на весіллі в Кані Галилейській. А отже, дуже правдоподібно, що рецепт й того євангельського хліба зберігся ще й по сей день у палестинських господинь. Подам тут такий рецепт з Палестини, що дала мені моя знайома сиріянка Маріям: ¾ кільоґрама (кажучи по-теперішньому) доброї, трохи присоленої пшеничної муки заквашують «пучкою» дріжджів чи закваскою, розпушеною в ¼ літепла, до якого розбовтано одно яєчко та ложку оливової олії. Замішують, дають підійти, а як підійшло, досипають ще ¼ кільоґрама муки та доливають ще ложку олії. Вимісивши в досить туге тісто та поклавши на добре помащену оливою сковородку чи лист (шматок бляхи) й давши ще раз підійти, засувають його, вже нічим не намащений згори, – в гарячу піч¹. Такий хліб роблять в Палестині на урочисті випадки. Отже, можна припустити, що саме таким пригостювала Христа і пильна євангельська господиня – Марта…

В Римській Імперії вже істнувало багато промислових пекарень. За Цезаря Августа в самому Римі налічувано їх більш 300. А пекарі вже з’єднувались у своє окреме (професійне) товариство, ніби, мовляв, творили пекарський цех. Римський хліб пекли з пшеничної муки, а мав він форму переважно круглу, як наш буханець, при чому на горішній частині його було поділено нарізами, щоб легше ломати на окремі шматки.

Багато відомостей про старо-римський хліб дали розкопини Помпеї, невеликого римського міста, залитого лявою з Везувія 63 р. й остаточно знищеного тим же вулканом 79 р. по Різдві Христовім². Отож, знаємо, що в Помпеї було дуже поширене промислове пекарство. По всіх кварталах (названих по розкопинах – «інзулями» – тобто острівцями, бо такий квартал обмежено зо всіх боків вулицями, як острів водою) істнувала принаймні одна, а то й кілька хлібопекарень. В дворищі такої пекарні були кам’яні, досконаліші за єгипетські жорна. Вони мали форму видовбаного гостро чіпка чи конуса, що входив у другий (спідній) конус, мов у кам’яну ступу припасований товкач. Мука висипалася вічком в споді ступи. Верхній камінь приводили в рух дерев’яною поперечиною. В самій пекарні помпейського пекаря була кам’яна діжа, подібна на ночви, та кам’яний стіл для мішання й формування тіста. Печі були цегляні й подібні до теперішніх. Біля печі стояв посуд на воду, і, коли піч була занадто розпалена, пекар бризкав водою на стінки печі зсередини, чим зменчував у ній теплину та додавав вохкости, котра надавала своєрідного смаку хлібові. Так роблять і наші бублейниці на Україні при випіканню бубликів. Так само ж, як наші бублейниці чи сільські господині, й помпейські пекарі засували хліби в піч деревляними лопатами. Челюсти печі, коли хліб пікся, затулювали заслінкою. При розкопинах по деяких пекарнях знайдено й готові хліби, що були в печах саме в момент катастрофи. Видима річ, – тепер вони трохи затверді й занадто перепечені. Однак форму їхню збережено: вони круглі, подібні до наших книшів, бо поділені надрізами, що й йдуть з осередку до країв. Деякі мають на собі печатку з найменням пекаря.

При римських пекарнях звичайно бував один чи й два покої, де продавали хліб. В тих крамницях хліби складувано на полиці. В одній помпейській пекарні розкопано дві печі, кілька млинів та шість крамниць. Ще инша була чудово прикрашена мармуром й уявляла собою вже справжню цукорню, де продавали тістечка та инше печиво.

Видко, що хлібопекарні за тих часів були добрими підприємствами, а пекарі часто бували багатими та впливовими в громаді людьми. Одного, наприклад, Пакіуса Прокула в Помпеї було обрано «едила», тобто на представника міської влади. При чому обрання відбулося одноголосно, а в Помпеї сперечалися при виборах не менш, як це буває і у нас тепер…

В решту Европи знайомість з хлібом було принесено з Риму. Найраніш пізнали його ґаллійці (праотці нинішніх французів). В Німеччині уживання хліба поширилося аж в середньовічну добу. Та говорити докладніше про історію хліба в Европі – було б надто довгою справою. Вже хоча б самий скандинавський хліб вартий того, щоб про нього написати окрему статтю, бо його можна зберігати спечений протягом кількох років, що має велику вагу для сторін, де – як тепер на нашій Україні – часами приходить страшний голод.

У нас, на Україні, знали справжній квашений хліб з давніх-давен. І, коли Европа спочатку уживала на хліб переважно пшениці, то на Україні в дуже глибокій старовині знали вже й жито.

У першого нашого літописця Нестора (в життєпису нашого Святого Теодосія Печерського) згадується про житній хліб як про неодмінну щоденну їжу тогочасних печерських ченців. Можна гадати, що плекання жита саме з України поширилося і на сусідню Московщину, а також перейшло й на Бесарабщину, де перше жито почали сіяти лише 1814-го року. Тим-то й назва «житниці» по праву належиться Україні і – власне – за те, що наша багата земля є й доси «житницею», – так важко нам виборсатись, бо ж дуже смакує чужинцям український «хлєбушко»…

А на Україні, справді, вміють готувати дуже смашне печиво, якого не знають майже ніде в иншому світі. Так, наприклад, тільки Велика Україна знає надзвичайно смашні й виживні олійні бублики, чудові слящони, що їх у вигляді виноградних грон майстерно робили по ярмарках наші слящонниці. Напричуд смашні, призабуті нині нашими господинями так звані «старосвітські пизи», що смаком нагадують також старосвітські неапольські «pizza». Але й бублики, й пизи, й книші чи святочні наші хліби (паски, папушники або вергуни-хрусти та инші) вимагають у господині багато часу. Нині ж життя біжить так прудко, а жінка помалу виходить з пекарки й на ширшу громадську дорогу, то нема коли віддавати їй стільки часу для печи, як це бувало раніш. Тому й випікання звичайного хліба, а особливо житнього та паляниць для окремих господинь стає просто неможливим. Отже, доводиться вишукувати все нових способів готувати печиво якнайшвидше.

Тож може буде тут до речі згадати про малознані у нас рецепти дуже смашного печива, що на виготовлення його потрібно що-найбільше якихсь 20–30 хвилин. Це рецепти бразилійські, де цілий рік буває велика спека, а при плиті чи печі – чисте пекло для господині.

Для прикладу подаю один з таких бразилійських рецептів, не раз і не два перевірений мною. Візьміть 2 шклянки муки (230 ґрамів), 3 чайних ложечки (12 ґрамів) порошку до печива, що тепер скрізь продають по крамницях та аптичних складах, 1 звичайну ложку (145) ґр. ванільового цукру, ½ чайної ложечки (2 ґр.) соли, 1 шклянку (¼ літра) молока, два яйця, 1 звич. ложку оливової олії. Сухі частини добре перемішайте в мисці. Яйця добре підбити окремо. Тоді до збитих яєць додайте молоко й олію (або розтопленого масла таку ж саму кількість). Все добре перемішайте й помалу приливайте до змішаних сухих часток, розмішуючи, щоб утворити тісто. Муки більш не додавати. Вимастіть який-будь посуд (форму, сковородку чи ринку) й висипте сухарчиками. Налийте тіста так, щоб було лиш пів посудини й відразу поставте в дуже гарячу руру (духовку). За 20 хвилин маєте дуже смашне печиво.

Взуття

Звичай носити взуття повстав дуже й дуже давно. За 15 століть перед народженням Христа шиття обуви було всім знаною річчю, як це видко з старо-єгипетського образка, що малює спосіб виготовлення сандалів.

В тому ж таки Старому Єгипті, не зважаючи на його сухе та вельми тепле підсоння, існувала вже й тоді ріжноманітна й дуже вицяцькована обув. Переважно, одначе, був це один тип, так звані сандалії (чи – сандалі), що складалися здебільшого з самої підошви, майже не мали задків і тільки зрідка-дірчасті передки. Прикріплялися сандалі до ноги (без панчіх чи онуч) легенькими ремінчиками. Ці ремінчики, а часом – то й уся підошва, яку робили з ріжного матеріялу, були позлочені, вигаптовані, ріжної барви. Траплялися й такі сандалі, що їх не прив’язували до ноги, а взували, як нинішню пантофлю. Такі знайдено, наприклад, у славнозвісній гробниці фараона Тут-Анх-Амона. Тримала їх лише одна перепаска, що проходила поміж великим та другим пальцем ноги й обхоплювала ногу довкола над щиколотком.

Єгипетські жерці найвищих посвячень, яким не вільно було споживати нічого, «що має життя», ані одягатися в шкіри звірят, носили сандалі, переважно плетені з волокон пальми чи папірусу, тобто мали таку ж мотузяну підошву, яку й тепер роблять для хатніх черевиків.

Від єгиптян навчилися шити й уживати сандалії жиди, як про це згадується в II-й книзі Мойсеєвій. З Євангелія ж знаємо, що сандалії носив також Ісус Христос. Були то сандалі, очевидно, ремінні й ремінцями до ноги примоцовані, бо св. Іван Хреститель не визнавав себе «вартним розв’язати ремінь взуття» Христового.

Пізніші греки так само носили переважно сандалі, хоча – селянство та робітники – здебільшого ходили босоніж. Навпаки, – люди заможні та велике панство мали розкішну обув, подібну й до теперішніх черевиків. Відомо, наприклад, що деякі гетери вживали своїх елєґантних вицяцькованих сандалій як реклями: на підошвах мали вирізані слова: «Ходи за мною!» Видима річ, такі сандалі мусіли бути раз-у-раз нові, щоб могли «друкувати» чіткий заклик на тодішніх міських хідниках, висипаних пісочком. Тож і не диво, що тодішні гетери нарікали (в комедіях тогочасних авторів), на те, що їм доводиться «руйнуватися на саме взуття». Військова та мисливська обув уже мала часом й халявки, одначе пальців ніг не прикривала.

В Римі шевці дійшли вже до справжнього мистецтва, бо попит на обув усе зростав, а вимоги до неї ставилися щораз вищі. У римлян, як відомо, на всі прояви суспільного життя були вироблені певні й непорушні приписи. Отож, було так само «реґляментоване» й уживання взуття. Сенатори носили на сандалях оздібну застібку у вигляді срібного півмісяця й ніхто інший не смів мати подібної на своєму взутті, аж поки не ставав сенатором.

Славні переможці, претори, консули (високі урядовці) мали право носити взуття пурпурової барви. Жриці-вестальки, ріжні жерці та «каміли» храмів, тобто юнаки, що потім мали стати жерцями, так мовити по-сучасному – «поганські семінаристи», мусіли носити лише білу обув. Вояки, знову, мали своє взуття, яке мало назву «каліґи» (calligae). Воно вже нагадувало сьогочасний високий чобіт, лише з тією ріжницею, що каліґи ще не мали передів, так, що взута в них нога мала босі пальці. Відомий людоненависник Каліґула дістав своє прізвище саме через те, що з дитинства не скидав каліґів, аби бути подібним до вояків і сподобатися військовим.

Римські та грецькі актори виходили на кон у так званих «котурнах». Це були своєрідні сандалі з дуже грубою підошвою й через це актор, взутий в котурни, ставав помітно вищим. А це мало значіння на стародавніх сценах, бо давні люди вважали, що «герой» мусів не тільки духовно, але й фізично бути «великим», мусів «перерости», як кажуть, усіх з свого оточення. Тому ще й до наших днів зберігся вираз – «одягати», або «взувати котурни». Так говорять про людину, що якомога намагається видаватися більшою, ліпшою, визначнішою та показнішою, ніж вона є в дійсності, тобто людину, що сама дістає до власної голови, – тільки вилізши на стілець.

Видимо, шевство в Старому Римі не було працею платною. Історія зберегла нам наймення двох шевців – Вітелія та Ватинія (Вітелій був чоботаревим сином, а Ватиній – внуком), котрі були близькими товаришами всевладного цісаря Нерона, раз-у-раз бенкетували на Неронових учтах, а також запрошували на піятику й до своїх хат грізного можновладця.

Давні слов’яне та народи германські мали взуття деревляне, шкіряне, ликове з повсті тощо. В добі візантійській панське взуття було дуже дороге й химерне: вишиване, гаптоване золотом і дорогоцінним камінням оздоблене. Зелену ж обув мав право взувати тільки сам візантійський імператор.

Взуття Середньої Европи мало змінялося аж від часів хрестових походів. Правда, не були вже то сандалії, які не надавалися до холодного підсоння, а переважно черевики ріжних взірців. Але з хрестових походів зі Сходу попривозили европейські лицарі східні взірці обуви. Переважно це були сап’янці, більше-менше гаптовані, куті (переважно на закаблуках) золотими й срібними цвяшками і так чи інак вицяцьковані. (Таке барвне сап’янове взуття, навіть і цвяшковане та на красні, дзвінкі підковки коване, було улюблене й на Україні не лише за козацьких та гетьманських часів, але траплялося ще й перед революцією, переважно в далеких від залізниць селах Полтавщини).

Европейським лицарям особливо сподобалися східні сап’янові черевики з довжелезними гострими передами («дзьобами»), дуже загнутими догори, та високі чоботи з м’якими халявами, що їх Персія та Мідія вживали ще за Камбізових та Кірових часів (з IV в. перед Христом). Ці ж лицарі привезли своїм «дамам» східні легенькі черевички на високих закаблуках без задків. Такі черевички, звані з італійська «цокколі», особливо припали до вподоби венеціянкам. Ще й нині по тихих венеціянських вулицях, де не торготять вози та не гучать жадні авта та мотори, чути своєрідне цокотіння цих кокетних, немов би завжди жартовливих і радісно-задеркуватих, черевичків.

Пізніше вивезені зі Сходу загнуті переди черевиків набули в Европі потворних форм: їх «носик» усе виростав та виростав, аж став на півметра або майже на метр довгий. Видима річ, що така «краса» перешкоджала при ході. Тому ці переди почали прикріплювати срібними або золотими ланцюжками аж до колін. Це не було так погано, одначе викликало в декого з сучасників таке «моральне згіршення», що часто й з церковних проповідниць лунали обурені слова духовенства проти цієї «діявольської моди». Бо такий уже в світі неминучий порядок: мода, повільно розвиваючись, доходить до потворних форм, які викликають обурення побожних, що вважають її за діявольську спокусу…

Так було і з жіночими «цокколями»: вони виродилися у пантофлі з потворно високими підп’ятками, котрі приміщувало аж на середині підошви, щоб ніжка модниці видавалася особливо маленькою. На таких черевиках-дибках, що калічили ногу, жінка не могла й ходити. При виході на прогульку чи взагалі на вулицю, пишна венеціянська дама мусила спіратися на свою «дуеню», або служницю, щоб не впасти. Але ж… терпіла, як терпіли тисячі літ всім відоме мучительське взуття китайські жінки нищих кругів. Бо недурно французи, що вигадують найбільше жіночих мод, вигадали й приказку: «Щоб бути гарною, треба терпіти»…

Еспанцям, що завжди кохалися в штивних, твердих лініях одягу, котрий додає гордовитого вигляду людині, – особливо подобалися черевики вузького, видовженого взірця, а чоловікам – чоботи з такими широченними халявами («розтрубами»), що буквально заважали в ході. Ця мода, особливо, коли вона вже дійшла до крайніх меж, найдужче перешкоджала людям військовим. Тому то німецьким воякам-ляндскнехтам спало на думку поробити в тогочасних чоботах такі прорізи – «вікна», які були в них і на ріжних місцях одягу (на ліктях, колінах і т. д.). В ці «вікна» випускалися буфи з тканини ріжної барви, що дуже прикрашало тогочасне мальовниче чоловіче вбрання. Але послідовно зайшли зміни і в цій обуві: почали її робити з самої тканини, переважно з оксамиту, почали вважати за велику елєґанцію надавати їй якнайбільших розмірів та найкруглішої форми. Кінець-кінцем стали справедливо називати цей тип обуви «ведмежою лапою», бо вона й справді була не більше зграбна, як вивернуті в середину клишоногі лапи ведмедя. Переказують, ніби той зразок запровадив французький король Карло VIII, бо хотів з поміччю його зробити непомітним, що в нього на нозі було шість пальців, від чого його нога мала потворну форму.

В XVII–XVIII вв. у Парижі вигадали моду на барвні черевички, які могли носити лише дами «доброго роду», тобто пані шляхотного походження. Були це переважно шовкові та єдвабні черевички на дуже високому, вигнутому закаблуку. Інші ж жінки, з широких мас та переважно робітниці міські (бо селянки найбільше вживали деревляних черевиків – «сабо») – сміли взувати лише черевики сірого кольору (з французького – «ґрі» – gris). Від того й пішла по всьому світі знана назва «grisette» – ґризетка, що дають її вбогим міським дівчаткам, переважно тим, що мають веселу та легку вдачу.

По французькій революції, коли не тільки в одягу, але й в архитектурі, мистецтві, письменстві запанувала так звана «клясична» мода, тобто наступив поворот назад, до колишнього-стародавнього, спробували повернути знову до життя й колишні сандалі. Але, що в Парижі зимніш, як було в Греції, то сандалію перетворили на черевичок, що залишив від свого клясичного первовзору лише переплетені навколо ноги стьожки замість ремінців. Одначе тому черевичкові дали старовинну назву «котурнів», хоч з клясичними котурнами ця модерна обув не мала нічого спільного. Та ж, видимо, назва ця сподобалася тогочасним людям, бо й досі вона живе в балєті, де котурнами звуть рожеві шовкові танцювальні черевички балерин.

А втім, поволі кожен народ, чи навіть люди якоїсь одної околиці, витворили собі власний взір обуви, що відповідав їх замилуванню, способові життя, праці, потребам та кліматичним умовинам. От так з’явилися італійські «ескорпіно», подібні до наших «постолів» чи «морщаків», із шкіри, примоцовані навхрест на нозі переплетеними кольоровими вовняними стьожками. Цікаво, між іншим, що, як і в багатьох інших смаках, – і під цим оглядом між італійцями та українцями є спільнота: стьожки до «ескорпіно» (від цього слова походить наше – «скарпетка», «карпетка») мусять бути червоні або зелені, як на чорних черевиках наших селян.

Так само виробилася надто дивоглядна обув у японців – деревляні «гета», які нагадують маленькі стільчики, прикріплені до ноги; своєрідні індіянські «мокасини»; огидні московські «лапті»-личаки; ледачі чеські «бачкори»; зручні й практичні кавказькі «чувяки»; теплі наші «повстянки», в яких не промерзає нога в найдужчий мороз – все це назви й типи національної обуви, яких є майже стільки, скільки народів. І якби ми хотіли розповісти лише про те взуття, якого вживав наш народ, то це була б ціла окрема розвідка, для якої не стало б місця в нашому журналі. А все ж таки кортить ще сказати хоч кілька слів про деякі звичаї, зв’язані з обувою.

У наших людей, як відомо, гарні жіночі черевички відограють чималу ролю у відносинах закоханих. Коли «кум до куми борзенько йшов», то він конче мав «у тім кулі – черевички кумці-голубці» і т. д. Коли коваль Вакула вирішив за всяку ціну здобути Оксану, він не вагався сісти верхи на чорта й прудкіш, як на аеропляні, чкурнути з Диканьки до Петербурґу, щоб здобути своїй коханій цариці черевички. Не раз і не два наші лицарі – одчайдушні запорожці накладали своїми буйними головами, намагаючись відняти красні черевички у якоїсь з султанських жінок, щоб подарувати їх своїм коханкам у Придніпрових хуторах. Бо наше жіноцтво з виїмково гарною, сухою й маленькою ніжкою здавна любило й хизувалося чепурним взуттям…

Велику символічну ролю відограють черевички і в житті молодят на Сході. Так, наприклад, коли мусульманські батьки остаточно договоряться між собою про шлюб своїх дітей, то в першу по тому п’ятницю заручена в супроводі старшої жінки виходить у садок, де на неї чекає нарічений з красними черевичками. Він подає їх або й сам взуває молодій, котра тоді на хвильку відхиляє заслону з свого таємничого обличчя…

Коли мусульманка не хоче пустити в свої покої чи «на жіночу половину» дому свого чоловіка, вона не потрібує вибріхуватися, що в неї «страшенно болить голова», а лише становить перед порогом свої чи своєї гості черевики, – й тоді найстрашніший «східний деспот» не зважиться переступити порога.

Багато можна було б розповісти й про всякі інші звичаї, зв’язані у ріжних народів з черевиками, хоча б почавши з старих римлян, котрі посилали пару нових сандалів коханці, якою переставали цікавитись. Але ж і це вивело б нас далеко за межі нашої статті.

Тому наприкінці зазначимо лише, що аж до XIX-го віку техніка виробу взуття лишалася майже без зміни та сама, яку бачимо на згаданому старо-єгипетському малюнку з-перед 2500 років перед нами: шило, дратва, триногий шевський стілець «колодка», чи «копито», й тому подібне всім відоме причандалля, що й тепер ще з нього досить широко користають шевці та чоботарі на всім світі.

Але з XIX-го віку починається механізація шевського промислу. Перший крок у цім напрямі зробив німецький швець Ґранц, що почав уживати для прибивання підошви деревляних гвіздочків. З того приводу було вигадано машинку, що виробляла ці гвіздочки-«фльоки». Потім повстала машина до шиття. Спеціяльні машини до шиття обуви вигадав і удосконалив мурин Джон-Ернест Марцеліґер. Видима річ, як це звичайно буває, той винахід, дарма, що був великої технічної ваги, не приніс користи своєму авторові, бо чоботарську машину визнано аж по смерті винахідника-мурина.

Сьогодні найбільшою фабрикою механічної обуви є фабрика чеського підприємця Томаша Баті в Зліні на Мораві. Це европейське та ще й слов’янське підприємство за короткий час (трохи більш як за 10 років) перемогло всі неслов’янські европейські підприємства того роду і тепер дуже змагається з підприємствами американськими. Загалом у Зліні виробляють більш, як 100 000 пар взуття денно. Працюють там тисячі робітників. Крамниці Батьової обуви існують не тільки в кожному більшому містечку Чехословаччини (поверх 200), але скрізь по світі… Коротко кажучи, Т. Батя є першим світовим виробником взуття, яким має повне право величатися молода Чехословацька Республика.