Тор йшов добре протоптаною ґрунтовою дорогою. По обидві сторони від нього крокували Ріс, О’Коннор і Елден. Вони були настільки приголомшені, що жоден з них не сказав і слова після того, як вони пішли. Тор дивився на Ріса та О’Коннора з відчуттям глибокої вдячності. Йому складно було повірити в те, що вони піддають себе такому ризику через нього. Він відчував, що знайшов справжніх друзів, які були для нього ближче за рідних братів. Тор поняття не мав, що чекало їх у Каньйоні, але з чим би вони не зіткнулися, він був щасливий, що вони поруч з ним.

Тор намагався не дивитися на Елдена. Він бачив, що той відкидає ногами каміння, палаючи від гніву, бачив, яким роздратованим і засмученим він був, змушений перебувати з ними в дозорі. Але Тору не було його шкода. Як сказав Колк, він сам все це заварив. Так йому і треба.

Вони продовжували йти по дорозі, тримаючи курс. Вони йшли вже кілька годин; вечоріло, і Тор дуже втомився. Крім того, йому хотілося їсти. На обід він отримав тільки невелику миску ячмінного рагу і тепер сподівався на те, що їх нагодують на тому місці, куди вони прийдуть.

Але йому було про що хвилюватися крім їжі. Він подивився на свої нові обладунки, які їм видали перед відправкою до Каньйону, усвідомлюючи, що не отримав би їх без вагомої причини. Їм також видали короткі мечі з грубого металу – навряд чи така сталь використовувалась для виковування лицарських мечів, але, в усякому разі, це було краще, ніж нічого. Він почував себе добре, маючи на поясі надійну зброю. До того ж, він все ще носив пращу з собою. Хоча Тор знав, що якщо вони зіткнуться з реальною проблемою сьогодні ввечері, отриманої ними зброї та обладунків може виявитися недостатньо. Він бажав високоякісних обладунків та зброї: таких, як у соратників по Легіону – середніх і довгих мечів з найтоншого металу, коротких списів, булав, кинджалів і алебард. Але все це належало хлопцям слави та честі, зі знатних родин, яким такі речі були по кишені. Тора, сина пастуха, це не стосувалося.

Вони йшли вниз нескінченною дорогою до заходу другого сонця, віддаляючись від гостинних воріт Королівського Двору, у напрямку віддаленого Каньйону. Тор не міг позбутися почуття провини. З якоїсь причини, здавалося, деяким членам Легіону він відверто не подобався чи дратував своєю присутністю. У цьому не було жодного сенсу. У нього всередині все обірвалося. Все своє життя він нічого так не хотів, як приєднатися до них. Тепер Тор відчував, що увірвався в Легіон шляхом обману. Чи приймуть коли-небудь його побратими?

А зараз, крім усього іншого, його відправили на варту в Каньйон. Це було несправедливо. Не він почав ту бійку, а коли він скористався своїми силами, якими б вони не були, це було ненавмисно. Тор все ще не розумів їх, не знав, звідки вони, як він викликав ці сили та як їх позбутися. Його не мусили карати за це.

Тор гадки не мав, що означає чергування в Каньйоні, але, судячи з виразів облич інших людей, було ясно, що доручення не було бажаним. Він задавався питанням, чи не вирушає він на смерть, чи не був це спосіб вижити його з Легіону. Тор був сповнений рішучості не здаватися.

“Як далеко знаходиться Каньйон?” – запитав О’Коннор, порушуючи тишу.

“Не дуже далеко”, – відповів Елден. – “Ми б не потрапили в цю халепу, якби не Тор”.

“Бійку почав ти, пам’ятаєш?” – перервав Ріс.

“Але я бився чесно, на відміну від нього”, – заперечив Елден. – “Крім того, він на це заслужив”.

“Чому?” – запитав Тор, бажаючи дізнатися відповідь на питання, яке мучило його. – “Чому я це заслужив?”

“Тому що це не твоє місце. Ти – не один з нас. Ти вкрав своє місце в Легіоні. Решту вибрали, а ти своє місце вибив”.

“А хіба Легіон створений не для цього? Не для боротьби?”– здивувався Ріс. – “Я б сказав, що Тор заслуговує своє місце більше за будь-кого з нас. Нас просто вибрали, а він боровся за те, щоб отримати те, що йому не дали”.

Елден знизав плечима – це не справило на нього враження.

“Правила є правила. Його не вибрали. Він не повинен бути з нами. Тому я і зав’язав з ним бійку”.

“Тобі не вдасться прогнати мене”, – відповів Тор з тремтінням у голосі, повний рішучості бути прийнятим.

“Ми ще подивимось”, – пробурмотів Елден похмуро.

“І що ти хочеш цим сказати?” – поцікавився О’Коннор.

Елден більше нічого не сказав, мовчки продовжуючи шлях. Шлунок Тора стиснувся. Він не міг позбутися почуття, що нажив собі забагато ворогів, хоча і не розумів, чому. Йому не подобалося це відчуття.

“Не звертай на нього уваги”, – порадив Тору Ріс, досить голосно для того, щоб почули інші. – “Ти не зробив нічого поганого. Вони відправили тебе в Каньйон, бо побачили в тобі потенціал. Вони хочуть загартувати тебе, інакше їм було би все одно. Крім того, ти знаходишся в полі їх зору ще й тому, що мій батько виділив тебе. Ось і все”.

“Але що означає чергування в Каньйоні?” – запитав він.

Ріс прочистив горло – він виглядав стурбованим.

“Я і сам ніколи там не був. Але я чув деякі оповідки від старших хлопців і від братів. Це патруль. Але по інший бік Каньйону”.

“По інший бік?” – запитав О’Коннор з жахом у голосі.

“Що ти маєш на увазі, коли говориш “інший бік”?” – запитав Тор, не розуміючи сенсу сказаних слів.

Ріс оглянув його.

“Ти ніколи не був у Каньйоні?”

Тор відчув, що інші дивляться на нього, і похитав головою, зніяковівши.

“Ти жартуєш”, – вставив Елден.

“Правда?” – наполягав О’Коннор. – “Жодного разу в своєму житті?”

Червоніючи, Тор похитав головою. “Мій батько нікуди нас не брав. Я чув про нього”.

“Мабуть, ти ніколи не був за межами свого села, хлопче”, – сказав Елден. – “Чи не так?”

Тор знизав плечима і нічого не відповів. Невже це було так очевидно?

“Не був”, – скептично додав Елден. – “Неймовірно”.

“Заткнись”, – обірвав його Ріс. – “Залиш його в спокої. Це не робить тебе краще за нього”.

Елден глумився з Ріса, піднявши руки до піхов, але потім розслабив їх. Мабуть, хоча він і був більшим за Ріса, йому не хотілося провокувати сина короля.

“Каньйон – це єдине, що робить наше королівство Кільця безпечним”, – пояснив Ріс. – “Ніщо не стоїть між нами та ордами світу. Якби дикуни Вільди перейшли його, з нами було б покінчено. Все Кільце сподівається, що ми, люди Короля, захистимо їх. Наші патрулі охороняють територію вдень і вночі – переважно з цього боку і, час від часу, з іншого. Існує тільки один міст, тільки один вхід і вихід, і найкращі загони Срібла чергують там цілодобово”.

Тор чув розповіді про Каньйон все своє життя, страхітливі історії про зло, яке снувало з іншого боку, про величезну імперію зла, яка оточувала Кільце, і про те, наскільки близька до них загроза. Це стало однією з причин, по якій він захотів вступити до Королівського Легіону – допомогти захистити свою сім’ю і своє королівство. Йому була ненависна думка про те, що інші чоловіки постійно захищали його, в той час як він комфортно жив у королівстві. Він хотів послужити свою службу і допомогти в боротьбі з лихими ордами. Він не міг уявити собі нікого більш хороброго, ніж ці чоловіки, що охороняють прохід до Каньйону.

“Каньйон шириною з милю, він оточує все Кільце”, – пояснював Ріс. – “Його нелегко подолати. Але, зрозуміло, наші люди – не єдине, що тримає ті орди на відстані. Там знаходяться мільйони істот, і якби вони захотіли перейти Каньйон, вони вмить зробили б це. Наші люди тільки підтримують енергетичний щит Каньйону. Справжньою силою, яка тримає орди на відстані, є сила Меча”.

Тор обернувся: “Меч?”

Ріс подивився на нього.

“Меч Долі. Ви знаєте легенду?”

“Ймовірно, цей селюк ніколи не чув про неї”, – втрутився Елден.

“Звичайно, я знаю легенду”, – огризнувся Тор, захищаючись. Він не тільки знав її, але багато днів протягом життя провів у роздумах над легендою. Він завжди хотів побачити його. Легендарний Меч Долі – чарівний меч, чия енергія захищає Кільце, наповнюючи Каньйон потужною силою, яка захищає Кільце від загарбників.

“Меч знаходиться у Дворі Короля?” – Запитав Тор.

Ріс кивнув.

“Він знаходиться в королівській сім’ї впродовж поколінь. Без нього не було б королівства. Кільце було б зруйновано”.

“Якщо ми захищені, тоді взагалі для чого потрібен дозор?” – поцікавився Тор.

“Меч відбиває тільки головні загрози”, – продовжував пояснювати Ріс. – “Окремі невеликі злі створіння можуть прослизнути то тут, то там. Для цього нам потрібні наші люди. Одна істота чи навіть невелика група можуть перетнути Каньйон – вони можуть виявитися досить сміливими для того, щоб спробувати перейти міст або можуть скористатися хитрістю і перелізти через стіни Каньйону з одного кінця на інший. Наше завдання полягає в тому, щоб не допустити цього. Навіть одна-єдина істота здатна заподіяти багато шкоди. Кілька років тому одна з них прослизнула на цю сторону і встигла перебити половину дітей в одному селі, перш ніж її спіймали. Меч робить основну частину роботи, але ми є невід’ємною частиною”.

Слухаючи все це, Тор дивувався. Каньйон здавався таким величним, а їх обов’язок – таким важливим, що він не вірив у те, що стане частиною цієї великої місії.

“Але я навіть не можу пояснити все це досить добре”, – сказав Ріс. – “Каньйон являє собою щось набагато більше”. Він замовк.

Тор подивився на нього і побачив у його очах і страх, і подив.

“Як мені пояснити?” – виголосив Ріс, намагаючись підібрати слова. Він прокашлявся. – “Каньйон величніше всіх нас. Каньйон – це …”

“Каньйон – це місце для чоловіків”, – пролунав гучний голос.

Всі озирнулися, щоб побачити, звідки лунає голос, який змішувався зі стуком кінських копит.

Очі Тора широко розкрилися, коли він побачив перед собою Ерека верхи на коні, у кольчузі, з довгою блискучою зброєю, закріпленою на боці його неймовірного коня. Він посміхнувся їм, не відриваючи свого погляду від Тора.

Вражений Тор дивився на лицаря.

“Це місце, яке зробить з тебе чоловіка”, – додав Ерек. – “Якщо ти ще ним не є”.

Тор не бачив Ерека з часів лицарського турніру. Він відчув полегшення при його появі. І як було не зрадіти тому, що поруч з ними у Каньйон прямував справжній лицар – і не хто-небудь, а сам Ерек. Тор відчував, що вони непереможні, коли він з ними, і молився про те, щоб той до них приєднався.

“Що ви тут робите?” – запитав Тор. – “Ви супроводжуєте нас?” – він сподівався, що голос не видав його емоцій.

Ерек відхилився назад і розсміявся.

“Не турбуйтеся, юначе”, – заспокоїв він. – “Я йду з вами”.

“Правда?” – Запитав Ріс.

“Така традиція для члена Срібла – супроводжувати членів Легіону під час їхнього першого дозору. Я зголосився піти з вами”.

Ерек повернувся і подивився на Тора.

“Зрештою, вчора ти мені допоміг”.

Тор відчув, як тепло стало у нього на серці. Присутність лицаря надихнула його. Крім того, він відчув, як піднявся в очах своїх друзів. Ось він, у супроводі кращого лицаря королівства, направляється до Каньйону. Велика частина його страхів тут же зникла.

“Звичайно, я не піду в дозор з вами”, – додав Ерек. – “Але я проведу вас через міст до вашого табору. Патрулювати ви підете без мене”.

“Це велика честь, сер”, – сказав Ріс.

“Дякуємо”, – відгукнулися О’Коннор і Елден.

Ерек подивився на Тора і посміхнувся.

“Врешті-решт, якщо ти будеш моїм першим зброєносцем, я просто не можу дозволити тобі померти”.

“Першим?” – перепитав Тор. Його серце завмерло.

“Фейтгольд зламав ногу під час лицарського турніру. Він не зможе виконувати своїх обов’язків, принаймні, вісім тижнів. Тепер ти – мій перший зброєносець. І наше тренування теж може початися, чи не так?”

“Звичайно, сер”, – відповів Тор.

Голова Тора йшла обертом. Вперше за довгий час він відчув, що удача, нарешті, посміхнулася йому. Тепер він був першим зброєносцем великого лицаря – кращого з кращих. Йому здавалося, що він обійшов усіх своїх друзів.

Всі п’ятеро продовжили шлях, прямуючи на захід, у променях сонця, що сідало. Ерек повільно їхав на коні поруч з іншими.

“Смію припустити, що Ви були у Каньйоні, сер?” – запитав Тор.

“Багато разів”, – відповів Ерек. – “Я був на першому патрулюванні приблизно у твоєму віці”.

“І як він вам?” – поцікавився Ріс.

Усі четверо хлопців обернулися і уважно подивилися на Ерека. Якийсь час Ерек їхав мовчки, дивлячись прямо перед собою, міцно стиснувши щелепи.

“Ваш перший раз – це досвід, який ви ніколи не забудете. Це складно пояснити. Це дивне, незнайоме, містичне і красиве місце. По іншу сторону знаходиться неймовірна небезпека. Міст, який вам належить перетнути, довгий і крутий. Багато хто з вас патрулюватиме його, але ви завжди будете почувати себе самотніми. Це природа в усій своїй красі. Вона заганяє людину у свою власну тінь. Наші люди патрулюють його вже сотні років. Це обряд посвячення. Без цього ви не розумієте у повній мірі, що таке небезпека – і не можете стати лицарями”.

Він замовк. Четверо хлопців подивилися один на одного знервовано.

“Чи чекати нам на сутички на іншій стороні?” – запитав Тор.

Ерек знизав плечима.

“Все можливо, як тільки ви досягнете Вільдів. Малоймовірно, але можливо”.

Ерек поглянув на Тора.

“Чи хочеш ти бути чудовим зброєносцем, а в один прекрасний день стати величним лицарем?” – запитав він, дивлячись прямо на Тора.

Серце Тора прискорено забилося.

“Так, сер, дужче всього на світі”.

“Тоді є речі, які ти повинен засвоїти”, – сказав Ерек. – “Сили та спритності не достатньо; не достатньо навіть бути прекрасним воїном. Є щось ще – щось важливіше за ці речі”.

Ерек знову стих, але Тор не міг більше чекати.

“Що?” – запитав Тор. – “Що найголовніше?”

“Ви повинні бути сильні духом”, – відповів Ерек. – “Ніколи не бійтеся. Ви повинні увійти в самий темний ліс, вступити в найнебезпечнішу битву абсолютно незворушними. Ця незворушність повинна бути всередині вас завжди, коли б і куди б ви не йшли. Ніколи не бійтеся, завжди будьте на сторожі. У вас не буде спокою. Ви маєте бути старанними. Ви більше не можете очікувати, що хтось інший захистить вас. Ви більше не просто громадяни. Тепер ви – люди Короля. Кращими якостями для воїна є хоробрість і незворушність. Не бійтеся небезпеки. Чекайте на неї. Але не шукайте”.

“Кільце, в якому ми живемо”, – додав Ерек. – “Наше королівство. Здається, що ми, з усіма нашими людьми, захищаємо його від орд світу. Але це не так. Ми захищені тільки Каньйоном і тільки чарами в ньому. Ми живемо в чарівному кільці. Не забувайте про це. Наше життя та смерть – це магія. Безпеки немає ні тут, ні по іншу сторону Каньйону, хлопче. Приберіть чари, приберіть магію, і нічого не залишиться”.

Якийсь час вони йшли в тиші. Тор прокручував слова Ерека в своїй голові знову і знову. Він відчував, що Ерек передав йому якесь приховане повідомлення, ніби кажучи йому: якими б силами, якою б магією він не володів, цього не потрібно соромитися. Насправді це – предмет гордості і джерело всієї енергії королівства. Тору стало легше. Йому здавалося, що його відправили в Каньйон як покарання за те, що він використовував свою магію, і він відчував свою провину за це. Але тепер він знав, що його сили – якими б вони не були – можуть стати джерелом гордості.

У той час як інші пішли вперед, а Ерек і Тор були позаду, Ерек подивився на Тора.

“Тобі вже вдалося нажити собі деяких впливових ворогів у дворі”, – сказав він із задоволеною посмішкою на обличчі. – “Здається, стільки ж ворогів, скільки і друзів”.

Присоромлений, Тор почервонів.

“Я не знаю як так вийшло, сер. Я цього не хотів”.

“Ворогів не отримують навмисно. Вони часто з’являються через заздрість. Тобі вдалося викликати багато заздрості. Це не обов’язково погано. Ти в центрі загальної уваги”.

Тор почухав голову, намагаючись зрозуміти сенс його слів.

“Але я не знаю, чому”.

Здавалося, що Ерека це все тішило.

“Сама Королева є головною твоєї противницею. Якимось чином тобі вдалося перейти їй дорогу”.

“Моя мати?” – обернувшись, запитав Ріс. – “Але чому?”

“Це питання, яке і мене цікавить”, – сказав Ерек.

Тор відчував себе жахливо. Королева? Ворог? Що він їй зробив? Він не міг цього зрозуміти. Хіба міг він бути досить значимим для того, щоб вона взагалі помітила його? Тор насилу розумів, що відбувається навколо нього.

Раптом його осяйнуло.

“Це через неї мене відрядили в Каньйон?” – запитав він.

Ерек повернувся і глянув уперед. Вираз його обличчя став серйозним.

“Можливо”, – задумливо промовив він. – “Можливо й таке”.

Тор дивувався ворогам, яких нажив собі. Він увійшов у двір, про який нічого не знав. Він всього лише хотів стати “своїм”. Тор просто пішов за своєю мрією та покликом і зробив усе можливе, щоб вони здійснилися. При цьому він не думав про те, що може викликати ревнощі або заздрість. Тор знову і знову прокручував це в своїй голові як загадку, але не міг докопатися до істини.

Поки Тор обдумував все це, вони дісталися до вершини пагорба. Видовище, яке постало перед ними, змусило відкинути всі думки. У Тора перехопило подих – і не лише через сильний поривчастий вітер.

Перед ними постав Каньйон, розкинувшись так далеко, наскільки вистачало погляду. Вперше в житті Тор побачив його. Це видовище так сильно вразило його, що він застиг на місці, не в силах поворухнутися. Це було найграндіозніше і найвеличніше видовище з усіх, що йому доводилося бачити в житті. Величезна прірва в землі, здавалося, тягнеться нескінченно, поєднана тільки одним-єдиним вузьким мостом, біля якого вишикувалися солдати. Здавалось, що і сам міст тягнеться до краю землі.

Каньйон світився зеленими і синіми кольорами через захід другого сонця, і сяючі промені відбивалися від його стін. Тор пішов за іншими, наближаючись все ближче і ближче до мосту, аж поки нарешті не зміг подивитися вниз, глибоко в скелі Каньйону. Здавалося, що вони стрімко падають в надра землі. Тор навіть не зміг побачити дна і не знав, чи воно там було чи ні: все було затягнуто густим туманом. Каміння, яке утворювало скелі, здавалося, мало мільйон років – візерунки на них, мабуть, залишили шторми багато століть тому. Це було найпервісніше місце з усіх бачених ним. Тор і гадки не мав, що його планета була такою великою, яскравою, такою живою.

У нього було відчуття, що він став свідком початку створення світу.

Тор помітив, що у його супутників теж перехопило подих.

Думка про те, що вони четверо патрулюватимуть Каньйон, здавалася сміховинною. Вони відчували себе мізерними навіть при одному його вигляді.

Поки вони йшли до мосту, солдати вишукувались по обидві сторони по стійці смирно, пропускаючи новий патруль. Тор відчув як його пульс пришвидшився.

“Я не уявляю, як ми вчотирьох взагалі зможемо патрулювати його”, – виголосив О’Коннор.

Елден хіхікнув. “Крім нас, тут багато інших патрулів. Ми всього лише черговий гвинтик у машині”.

Коли вони переходили міст, вони чули завиваючий вітер, звук їхніх чобіт і тупіт копит коня Ерека, який їхав поруч. Ці звуки були єдиним, що нагадувало Тору про реальність того, що відбувається.

Жоден з солдат, які завмерли по стійці струнко в присутності Ерека, не промовив ні слова.

Тор не міг не помітити, що по обидва боки від них були насаджені на піки голови варварських загарбників, кожні кілька футів вздовж поручнів. Деякі були зовсім свіжими, з них все ще стікала кров.

Тор відвів погляд. Це зробило все дуже реалістичним. Він не знав, чи був готовий до цього. Він намагався не думати про сутички, які спричинили появу голів, про життя, які змарновано, і те, що чекало їх по інший бік. Він задавався питанням про те, чи повернуться вони назад. Яка була мета всієї цієї експедиції? Позбутися його?

Він подивився через край, на нескінченні скелі, і почув вереск далекої птиці. Такого звуку йому ще не доводилося чути. Йому стало цікаво, що це за птиця, і взагалі, які ще екзотичні тварини ховаються по інший бік.

Але насправді не тварини турбували його, і навіть не голови на піках. Найбільше його хвилювало відчуття цього місця. Він не міг назвати, що це – туман чи пронизливий вітер, чи широчінь відкритого неба, або світло сонця, що заходить – але щось в цьому місці було таким нереальним, що нажахало його. Поглинуло його. Він відчув важку магічну енергетику, що нависла над ними. Тору стало цікаво, чи є це захистом Меча або якоюсь іншою давньою силою. Йому здавалося, що він не просто пройшов велику відстань, але переходив в іншу сферу буття.

Всього лише кілька коротких днів тому він пас овець у маленькому селі. Здавалося неймовірним, що тепер, вперше в житті, він проведе ніч по іншу сторону Каньйону.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Сонце почало зникати з небосхилу і огорнуло всесвіт у суміш багряного та голубого кольорів. Тор йшов з Рісом, О’Коннором та Елденом стежкою, що вела до Вільдового лісу. Тор ніколи у своєму житті так не нервував. Зараз тут залишились лише четверо з них. Ерек лишився у таборі, і Тор відчував, що, не дивлячись на усі суперечки, зараз вони потребують один одного як ніколи. Вони повинні покладатися лише на самих себе. Перш ніж вони відправились, Ерек сказав їм не хвилюватися. Сказав, що він залишиться на базі і чутиме їхній клич, і прийде у разі потреби.

Це давало Тору трохи впевненості.

Ліс над ними ущільнювався. Тор поглянув вниз і побачив, що лісова підстилка вкрита колючками та дивними фруктами. Старезні покручені гілки дерев опускалися так низько, що Торові доводилося піднирювати під них. Замість листя в них були шипи, і вони стирчали звідусіль. Часом з них звисали жовті гірлянди, і Тор мав необережність відштовхнути одну з них. Він з жахом помітив, що то була змія. Він закричав і відстрибнув від неї.

Він думав, що інші посміються з нього, але їх також сковував страх. Їх оточували незнайомі звуки екзотичних тварин. Деякі – низькі, гортанні, інші – високі та верескливі. Деякі доносились з віддаля, інші лунали геть близько. Сутінки спускались дуже швидко, коли вони заглиблювались у ліс. Тор відчував, що у будь-яку мить вони можуть потрапити в засідку. Небо темнішало, і йому було важко навіть розгледіти обличчя своїх соратників. Він стиснув руків’я меча так сильно, що його пальці побіліли. Іншою рукою він тримав рогатку. Інші також тримали свою зброю напоготові.

Тор хотів бути сильним, упевненим у собі та відважним, як і годиться гарному лицарю. Як розказував йому Ерек. Для нього краще було зустріти смерть зараз, аніж завжди її боятися. Він намагався підняти підборіддя і сміливо йти уперед; навіть пришвидшити свій крок і йти на кілька футів перед іншими. Його серце калатало, але він відчував свої страхи.

“А що саме ми патрулюємо?” – поцікавився Тор.

Щойно він це сказав, він зрозумів, що це може бути дурне питання, і він очікував, що Елден кепкуватиме з нього.

Але, на його подив, у відповідь він почув лише тишу. Тор подивився і побачив білки очей Елдена. Він зрозумів, що Елден ще більш наляканий. Це, принаймні, надало Торові деякої впевненості. Тор був молодше і менше за Елдена, але не віддавався страхові.

“Я думаю, ворогів”, – нарешті промовив Ріс.

“І хто це” – спитав Тор. – “Як вони виглядають?”

“Тут є найрізноманітніші вороги”, – відповів Ріс. – “Ми зараз у Вільдах. Тут панують нації дикунів, різноманітні види й раси злих істот”.

“Але в чому сенс нашого патруля?” – спитав О’Коннор. – “Чого ми можемо досягти, роблячи це? Навіть якщо ми знищимо одного чи двох ворогів, чи це зупинить мільйони інших?”

“Ми тут не для того, щоб вразити ворога”, – відповів Ріс. – “Ми тут для того, щоб про нашу присутність знали, від імені нашого Короля. Щоб вони знали, що не слід підходити надто близько до Каньйону”.

“Мені здається, що краще було б чекати, коли вони намагатимуться перейти його, і вже тоді боротися з ними”, – сказав О’Коннор.

“Ні”, – відрубав Ріс. – “Краще тримати їх на відстані. Це причина наших патрулів. В усякому разі, так говорять мої старші брати”.

Торове серце калатало. Вони продовжували заглиблюватися в ліс.

“Як далеко ми повинні зайти?” – вперше озвався Елден; його голос тремтів.

“Хіба ти не пам’ятаєш, що казав Колк? Ми повинні знайти малиновий стяг і принести його назад”, – відповів Ріс. – “Це буде доказом того, що наш патруль зайшов достатньо далеко”.

“Я ніде не бачив знамено”, – підключився О’Коннор. – “Насправді, я майже нічого не бачу. Яким чином ми повернемось назад?”

Відповіді не прозвучало. Тор теж про це думав. Як вони можуть знайти стяг у темряві ночі? Він почав задаватися питанням – чи це не жарт, не вправа, чи це часом не одна з тих психологічних ігор, у які грають з хлопцями у Легіоні. Він знов подумав про слова Ерека, про своїх ворогів при дворі. В нього були негарні відчуття щодо цього патруля.

Раптом пролунав жахливий верескливий звук – щось велике шугануло серед гілля та перебігло їхній шлях. Тор витягнув свій меч. Інші зробили те саме. Повітря наповнив металічний звук мечів, які висуваюлися з піхов. Вони стояли на місці, тримаючи мечі перед собою, нервово розглядаючи темряву.

“Що це було?” – прокричав Елден. Його голос тріщав від страху.

Тварина знов перетнула їхній шлях, ломлячись з одного кінця лісу в інший. Цього разу вони змогли добре її розгледіти.

Плечі Тора розслабились, коли він впізнав її.

“Просто олень”, – промовив він з полегшенням. – “Найдивніший олень, якого я коли-небудь бачив. Але, тим не менше, олень”.

Ріс розсміявся. Це був заспокійливий шум. Його сміх здавався занадто зрілим для його віку. Коли Тор почув цей сміх, він зрозумів, що це сміх майбутнього Короля. Він відчув себе краще і теж засміявся. У страху очі великі.

“Я не знав, що твій голос тріщить, коли ти боїшся”, – сміючись, дражнив Елдена Ріс.

“Якби я тебе бачив, я б тобі показав”, – огризнувся Елден.

“Я добре тебе бачу”, – відповів Ріс. -”Іди, спробуй”.

Елден зиркнув на нього, але не наважився підійти. Замість цього, він засунув свій меч назад у піхви. Те саме зробили й інші. Торові подобалось, що Ріс провчив Елдена: той знущався з усіх і заслужив на відповідь. Він захоплювався безстрашністю Ріса, адже Елден був удвічі більший за нього.

Нарешті Тор відчув, що напруга потроху покидає його тіло. Вони пережили перше зіткнення, крига скресла, і вони все ще були живі. Він відкинувся і засміявся, щасливий з того, що живий.

“Смійся-смійся, зайдо”, – промовив Елден. – “Подивимося, хто буде сміятись останнім”.

“Я сміюся не над тобою”, - подумав Тор. – “Я просто радий з того, що живий”.

Він не став нічого говорити, бо знав – що б він не сказав, це не змінить ненависті Елдена по відношенню до нього.

“Дивіться!” – закричав О’Коннор. – “Там!”

Тор примружився, але насилу міг бачити те, на що вказував його друг в непроглядній темряві. Зрештою, він побачив – стяг Легіону, що звисав з однієї гілки.

Вони всі побігли до нього.

Елден обігнав інших, грубо відштовхуючи їх в сторону.

“Знамено – моє!” – крикнув він.

“Я першим побачив його!” – прокричав О’Коннор у відповідь.

“Але я отримаю його першим і стану єдиним, хто принесе його назад!” – вигукнув Елден.

Тор закипів від гніву. Він не міг повірити в дії Елдена. Він згадав слова Колка – той, хто принесе стяг, буде нагороджений – і зрозумів, чому Елден так поспішив. Але це його не виправдовувало. Вони повинні бути однією командою, групою – а не кожен сам за себе. Елден показав своє справжнє обличчя – ніхто інший не побіг за знаменом, випереджаючи інших. Тор ще більше зненавидів Елдена.

Елден пробіг повз О’Коннора, відштовхуючи його ліктем, і, поки решта встигла зреагувати, він випередив їх на кілька кроків і вихопив стяг.

Як тільки він це зробив, звідкись з землі з’явилася величезна сітка і, піднесла його в повітря, вона спіймала Елдена у пастку, піднявши його високо над землею. Він розгойдувався взад і вперед прямо на їх очах, всього в декількох футах від них, немов зловлений звір.

“Допоможіть! Допоможіть мені!” – з жахом закричав він.

Вони повільно підійшли до нього. Ріс зареготав.

“Ну і хто зараз боягуз?” – потішаючись, гукнув він.

“Ах ти малий негідник!” – закричав Елден. – “Я вб’ю тебе, коли виберуся звідси!”

“Справді?” – парирував Рис. – “І коли ж ти виберешся?”

“Випустіть мене!” – кричав Елден, борсаючись в сітці. – “Я вам наказую!”

“Ах, ти ще й наказуєш нам? Та невже?” – перепитав Ріс, знову розреготавшись.

Він обернувся і подивився на Тора.

“А ти що думаєш?” – запитав Ріс.

“Я думаю, що йому не завадило б вибачитися перед усіма нами”, – втрутився О’Коннор. – “Особливо перед Тором”.

“Згоден”, – сказав Ріс і звернувся до Елдена. – “Ось що я скажу тобі. Вибачайся – але тільки щиро – і я подумаю над тим, щоб спустити тебе вниз”.

“Вибачитися?” – повторив Елден налякано. – “Та ні за що!”

Ріс повернувся до Тора.

“Можливо, нам просто залишити цього чурбака тут на ніч? Він стане відмінною їжею для тварин. Що ти думаєш?”

Тор широко посміхнувся.

“Думаю, це прекрасна ідея”, – сказав О’Коннор.

“Почекайте!” – закричав Елден.

О’Коннор простягнув руку і вихопив стяг з руки Елдена.

“Гадаю, стяг тобі не знадобиться”, – сказав О’Коннор.

Всі троє розвернулися і почали йти геть.

“Ні, зачекайте!” – закричав Елден. – “Ви не можете залишити мене тут! Ви не зробите цього!”

Але вони продовжували йти.

“Мені дуже шкода!” – Елден почав схлипувати. – “Прошу! Вибачте мене!”

Тор зупинився, але Ріс і О’Коннор продовжили свій шлях. Нарешті Ріс озирнувся.

“Що ти робиш?” – запитав він Тора.

“Ми не можемо залишити його тут”, – відповів Тор. Незважаючи на те, що Елден йому не подобався, він вважав неправильним кидати його одного.

“Чому ні?” – поцікавився Ріс. – “Він сам винен”.

“Ти знаєш, що якби це сталося з тобою, він би з радістю залишив тебе тут. Чому тебе це має хвилювати?”

“Я розумію, але це не означає, що ми повинні чинити так, як він”, – відповів Тор.

Ріс поставив руки в боки і глибоко зітхнув, після чого нахилився і прошепотів Тору на вухо.

“Я не збирався залишати його тут на всю ніч. Можливо, на півночі. Але ти правий. Він не створений для цього. Швидше за все, він обмочиться чи отримає серцевий напад. Ти занадто добрий. У цьому вся проблема”, – промовив Ріс, поклавши руку Тору на плече. – “Але саме тому я і вибрав тебе в друзі”.

“І я”, – сказав О’Коннор, поклавши руку на інше плече Тора.

Тор розвернувся і попрямував до сітки; він простягнув руку і розрізав її.

Елден з гуркотом приземлився. Він схопився на ноги, скинув з себе сітку і несамовито оглянув землю.

“Мій меч!” – крикнув Елден. – “Де він?”

Тор подивився на землю, але було надто темно, щоб що-небудь побачити.

“Мабуть, він полетів у дерева, коли сітка підняла тебе вгору”, – відповів Тор.

“Де б він зараз не був, він зник”, – сказав Ріс. – “Ти ніколи його не знайдеш”.

“Але ви не розумієте”, – благав Елден. – “Легіон. Існує правило – ніколи не залишати свою зброю. Я не можу повернутися без нього. Мене виженуть!”

Тор обернувся і знову оглянув землю, дерева – він подивився скрізь, але не побачив жодної ознаки наявності меча Елдена. Рис і О’Коннор просто стояли, не обтяжуючи себе пошуками.