Після цих слів Тору стало значно легше, немов впав невидимий тягар. Його душа співала. Саме це він хотів почути. Тепер йому було соромно за те, що він зіпсував її настрій через таку дрібницю. Але він все ще не був повністю задоволений, адже вона нічого не сказала про те що він, Тор, подобається їй.
“Я бачу, що тебе хвилює…” – сказала Гвен і, глянувши на Тора крадькома, відвела погляд. – “Я ледь тебе знаю. Ти не повинен тиснути, змушуючи мене виражати свої почуття. Але я б сказала, що не стала б проводити з тобою час, якби ти був мені неприємний. Звичайно, я вправі змінити свою думку, якщо захочу. Я можу бути мінливою, але не там, де йдеться про кохання”.
Тору це і потрібно було. Її серйозність вразила його, а особливо він був вражений її вибором слова – “кохання”. Він відчув себе краще.
“І до речі, я мене теж є питання до тебе”, – сказала вона, переводячи розмову на нього. – “Насправді, мені більше втрачати, ніж тобі. Зрештою, я з королівської родини, а ти простолюдин. Я старше, а ти молодше. Чи не думаєш ти, що це я повинна бути більш обережною? У дворі шепочуться про твої амбіції, про твоє соціальне сходження, про те, що ти просто використовуєш мене, що ти прагнеш титулу. Ти жадаєш прихильності Короля. Чи слід мені вірити цьому?”
Тор був у жаху.
“Ні, моя пані! Ніколи. Все це ніколи не спадало мені на думку. Я з тобою тільки тому, що не можу бути деінде. Тільки тому, що хочу бути з тобою. Тільки тому, що коли я не з тобою, я не можу думати ні про що інше”.
Легка посмішка з’явилася у куточку її вуст. Тор побачив, що її обличчя починає світитися.
“Ти тут новачок”, – сказала Гвендолін. – “Ти – новачок у Дворі Короля, в королівському житті. Тобі потрібен час, щоб розібратися що до чого. Тут ніхто не має на увазі того, що говорить. У всіх є амбіції. Усі прагнуть до влади, до звання, багатства або титулів. Нікому не можна довіряти. У кожного є свої шпигуни, інтриги й плани. Коли Алтон сказав тобі, що мій шлюб вже влаштований, він всього лише намагався з’ясувати, наскільки ми з тобою близькі. Можливо, він комусь доповідає. Для нього шлюб не означає любов. Для нього шлюб – це союз. Виключно для отримання фінансового прибутку, для звання, для майна. У королівському дворі ніщо не є таким, яким здається”.
Раптом повз них пробіг Крон, прямуючи вниз по лісовій стежці на галявину.
Гвен подивилася на Тора і захіхікала. Схопивши хлопця за руку, вона побігла разом з ним.
“Давай!” – захоплено крикнула вона.
Вони удвох бігли стежкою і, сміючись, забігли на величезну галявину. Тор був приголомшений, побачивши краєвид – перед ними була красива лісова діброва, наповнена польовими квітами усіх відтінків, що сягали колін. Птахи і метелики всіх кольорів і розмірів літали-танцювали в повітрі. Яскраво світило сонце. Діброва була жвава від пташиного щебету. Вона здавалась таємним місцем, прихована посеред цього високого темного лісу.
“Ти коли-небудь грав у Сліпого Ката?” – запитала вона, сміючись.
Тор похитав головою, але не встиг нічого відповісти, тому що вона зняла зі своєї шиї хустку, потягнулася і зав’язала очі Тору. Він не міг її бачити, і тільки її гучний сміх долітав до його вух.
“Ти ведеш!” – сказала вона.
Після чого він почув як вона втекла в траву.
Він посміхнувся.
“Але що мені робити?” – вигукнув він.
“Знайди мене!” – крикнула Гвен у відповідь.
Її голос вже лунав далеко.
Тор побіг за нею із зав’язаними очима, спотикаючись на ходу. Він уважно прислухався до шелесту її сукні, намагаючись слідувати в її напрямку. Це було непросто. Він біг з витягнутими перед собою руками, побоюючись, що може врізатися в дерево, хоча і знав, що це відкрита діброва. Через кілька хвилин він був повністю дезорієнтований. Тору здавалося, що він бігає по колу.
Але він продовжував прислухатися, чуючи здалека її сміх. Він біг на цей звук. Іноді йому здавалося, що він лунає ближче, а іноді – далі. У нього почала крутитися голова.
Він відчував, що Крон бігає поруч, він нявчав. Тор прислухався до його кроків. В цю мить Гвен розсміялася голосніше – і Тор зрозумів, що Крон вів його до неї. Він був вражений розумом Крона, який приєднався до їх гри.
Незабаром він почув Гвен всього у футі від себе. Тор погнався за нею, зигзагами переміщуючись через поле. Він простягнув руку, і вона закричала від захвату, коли він зловив її за край плаття. Схопивши Гвен, Тор спіткнувся – і вони обидва впали у м’яку траву. В останню секунду він розвернувся так, щоб впасти першим, а вона змогла б приземлитися на нього. Тор хотів пом’якшити її падіння.
Коли Тор впав на землю, Гвен завалилася на нього зверху і зойкнула. Вона простягнула руку і зняла з його очей хустку, продовжуючи сміятися.
Серце Тора калатало, коли він побачив її обличчя всього в декількох дюймах від свого. Він відчув вагу її тіла, в її легкому літньому платті, відчув кожний вигин її тіла. Вся вага її тіла притиснула його, але вона не зробила жодного руху, щоб цьому опиратися. Гвен заглянула в його очі, її дихання почастішало, але погляду вона не відвела. Тор теж продовжував дивитися на неї. Його серце билося так швидко, що йому було важко зосередитися.
Раптово вона нахилилася і притиснула свої вуста до його вуст. Вони були м’якіше, ніж він міг собі уявити. Вперше у своєму житті, Тор відчув себе по-справжньому живим.
Він заплющив очі як і Гвендолін; вони не ворушилися. Тор хотів, щоб час застиг.
Нарешті, Гвен повільно відсторонилася. Вона все ще посміхалася, відкриваючи очі. Гвен продовжувала лежати зверху на Торі.
Вони лежали довго, дивлячись один одному в очі.
“Звідки ти взявся?” – запитала вона тихо. Посмішка не сходила з її вуст.
Тор посміхнувся у відповідь. Він не знав, що відповісти.
“Я всього лише звичайний хлопець”, – сказав він.
Вона похитала головою і посміхнулася.
“Ні, не звичайний. Я це відчуваю. Підозрюю, що ти зовсім не такий вже й простий”.
Вона нахилилася і знову поцілувала його – цього разу її губи затрималися на його губах надовго. Він простягнув руку і пробігся по її пасмам, а вона – по його. Його думки були хаотичні.
Він уже задавався питанням, як це скінчиться. Чи могли вони бути разом, всупереч всім тим силам між ними? Чи можливо їм стати справжньою парою?
Тор сподівався – більше всього на світі – що у них все вийде. Він хотів бути з Гвен зараз навіть більше, ніж у Легіоні.
Тор перебирав всі ці думки в голові. Аж раптом у траві почувся шелест, і вони обидва, здригнувшись, обернулись. Крон стрибав у траві всього в декількох футах від них. І знову почувся шурхіт. Крон пискнув, потім загарчав, після чого пролунало шипіння. І, нарешті, він затих.
Гвен скотилась з Тора, вони обидва підвелися і озирнулися. Тор підскочив на ноги, щоб захистити Гвендолін, розмірковуючи, що б це могло бути. Він нікого не бачив. Але хтось, або щось, мало бути там, за кілька футів від них, у високій траві.
Перед ними з’явився Крон – у нього в пащі, в маленьких, гострих як бритва зубах бовталася величезна біла змія, що ледве рухалась. Вона досягала десяти футів в довжину, її біла шкіра блищала, вона була завтовшки з велику гілку дерева.
За мить Тор зрозумів, що сталося: Крон врятував їх від нападу цієї смертельно небезпечної рептилії. Його серце сповнилося подяки до дитинча леопарда.
Гвен важко дихала.
“Біла гадюка”, – промовила вона. – “Найнебезпечніша рептилія у всьому королівстві”.
Тор з жахом дивився на змію.
“Я думав, цієї змії не існує. Я вважав, що це всього лише легенда”.
“Вона дуже рідкісна”, – відповіла Гвен. – “Я бачила її тільки один раз у своєму житті. У день, коли був убитий мій дід. Це знак”.
Вона обернулася і подивилася на Тора.
“Це означає, що прийде смерть. Смерть когось дуже близького”.
Тор відчув, як по його спині пробіг холодок. Раптом, по галявині пробіг холодний вітерець, і Тор зрозумів, з абсолютною впевненістю, що Гвен була права.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТИЙ
Гвендолін йшла одна по замку, піднімаючись по гвинтових сходах, що вели нагору. Її думки були зайняті Тором. Їх прогулянкою, поцілунком, а потім і змією.
Її роздирали суперечливі почуття. З одного боку, вона була щаслива провести час з ним; з іншого боку, вона була нажахана тією гадюкою, передвісницю смерті. Але Гвен не знала, чию смерть вона передвіщала, і не могла позбутися думки про це. Вона боялася, що хтось з її родини може померти. Чи міг це бути один з її братів? Годфрі? Кендрик? Чи її мати? Або – вона здригнулася, допустивши думку – її батько?
Поява цієї змії затьмарила їхній радісний день – і коли настрій був зіпсований, вони вже не змогли це виправити. Вони повернулися у двір, розлучившись прямо перед виходом з лісу, щоб залишитися непоміченими. Останнє, чого Гвен хотілося б, так це щоб її мати упіймала їх разом. Але Гвен не відмовиться від Тора так легко. Вона знайде спосіб боротьби зі своєю матір’ю. Їй потрібен час, щоб розробити стратегію.
Розставання з Тором заподіяло їй біль. Гвен стало погано, коли вона згадала про це. Вона мала намір запитати його, чи зустрінеться він з нею знову, чи були у нього плани на наступний день. Але вона була мов в тумані. Гвендолін розгубилась від зустрічі зі змією і просто забула про це. Тепер Гвен хвилювалася, що він міг сприйняти це за її байдужість по відношенню до нього.
Як тільки вона з’явилася в Королівському Дворі, слуги батька викликали її. Серце її шалено калатало, поки вона піднімалася сходами. Гвен задавалася питанням, чому батько бажає бачити її. Невже їх з Тором помітили? Адже іншої причини для такої термінової зустрічі з батьком не було. Невже він теж збирається заборонити їй бачитися з Тором? Гвен ледве могла уявити, що він так вчинить. Він завжди був на її стороні.
Нарешті, захекавшись, Гвен піднялася нагору. Вона поспішила пройти по коридору, повз слуг, які встали по стійці струнко при її появі і відкрили двері в покої її батька. Двоє інших слуг, які перебували всередині, нахилилися, коли вона увійшла.
“Залиште нас”, – велів їм Король.
Вони вклонилися і поспішили вийти з кімнати, з гуркотом зачинивши за собою двері.
Батько встав з-за столу з широкою посмішкою на обличчі і попрямував до неї через великі покої. Вона відчувала себе невимушено, як завжди, коли бачила його. Їй стало легше при вигляді його спокійного обличчя.
“Моя Гвендолін”, – сказав він.
Він простягнув руки і обійняв доньку. Вона обійняла його у відповідь, після чого Король підвів її до крісел, які стояли у кутку поруч з каміном. Кілька великих собак, вовкодавів, більшість з яких вона знала ще з дитинства, відійшли в сторону, коли вони підійшли до вогню. Двоє з них пішли за нею і поклали голови їй на коліна. Гвен була рада опинитися біля каміна – стало незвично холодно як для літньої днини.
Її батько нахилився до вогню, дивлячись як грають вогники.
“Ти знаєш, чому я покликав тебе?” – запитав він.
Вона дивилась на його обличчя, але була не впевнена.
“Ні, Батьку”.
Він здивовано подивився на неї.
“Наша розмова на днях. З твоїми братами. Про царювання. Саме це я і хотів обговорити з тобою”.
Гвен видихнула з полегшенням. Батько не збирався говорити з нею про Тора. Він хоче поговорити про політику. Про дурну політику, яка хвилювала її найменше. Вона зітхнула.
“Схоже, тобі полегшало”, – зауважив він. – “А про що ти думала я хотів з тобою поговорити?”
Її батько був надто проникливим – він завжди таким був. Король був одним з тих небагатьох, який міг читати її, як відкриту книгу. Поруч з ним їй потрібно було бути обережніше.
“Нічого, Батьку”, – швидко відповіла вона.
Король знову посміхнувся.
“Отже, скажи мені. Що ти думаєш про мій вибір?” – поцікавився він.
“Про вибір?” – перепитала Гвен.
“Про мого спадкоємця! Для королівства!”
“Ви маєте на увазі мене?” – запитала вона.
“Кого ж іще?” – розсміявся батько.
Гвендолін почервоніла.
“Батьку, щонайменше, я була здивована. Я не первісток. Крім того, я жінка. Я нічого не тямлю в політиці. Ні політика, ні правління королівством мене не хвилюють. У мене немає політичних амбіцій. Я не знаю, чому ваш вибір пав на мене”.
“Саме з цих причин”, – відповів Король. Обличчя його стало серйозним. – “Тому що ти не прагнеш трону. Ти не бажаєш правити і нічого не знаєш про політику”.
Він зробив глибокий вдих.
“Але ти знаєш людську природу. Ти дуже прониклива. Ти успадкувала це від мене. У тебе винахідливість твоєї матері, але моє вміння ладнати з людьми. Ти вмієш оцінювати їх; ти бачиш їх наскрізь. Саме це й потрібно правителю – знати людську природу. Більшого тобі й не потрібно. Все інше – спритність. Знати своїх людей, розуміти їх, довіряти своїм інстинктам, бути доброю по відношенню до них. І все ”.
“Зрозуміло, всього цього не достатньо для того, щоб правити королівством”, – сказала Гвен.
“Не зовсім”, – не погодився її батько. – “Це все пов’язано. Рішення випливають з цього”.
“Але, Батьку, по-перше, ви забуваєте, що я не хочу правити, а по-друге, ви не збираєтесь помирати. Це всього лише дурна традиція, пов’язана з весіллям вашої старшої дитини. Навіщо зупинятися на цьому? Я не хочу ні говорити, ні думати про це. Сподіваюся, що ви ніколи не покинете нас, тому все це не має значення”.
Король прокашлявся. Він виглядав серйозним.
“Я говорив з Аргоном, він бачить похмуре майбутнє для мене. Я і сам це відчуваю. Я повинен підготуватися ”, – сказав він.
Гвен стало зле.
“Аргон – йолоп. Чародій. Половина з того, що він говорить, не збувається. Не звертайте на нього увагу. Не слухайте його дурні прикмети. Ви в прекрасній формі. Ви будете жити вічно”.
Але Маꥳл повільно похитав головою. Вона бачила сум на його обличчі і відчула, як їй стало ще гірше.
“Гвендолін, дочка моя, я тебе люблю. Я хочу, щоб ти була готова. Я хочу, щоб ти стала наступним правителем Кільця. Я кажу це серйозно. Це не прохання. Це наказ”.
Він глянув на неї так серйозно, що це злякало її. Його очі потемніли. Ніколи раніше Гвен не доводилося бачити такий вираз обличчя батька.
Її очі стали вологими. Гвен простягнула руку і витерла сльозу.
“Мені шкода, що я тебе засмутив”, – сказав Король.
“Тоді припиніть говорити про це”, – вимовила Гвен і розплакалася. – “Я не хочу, щоб ви вмирали”.
“Пробач, але я не можу. Я хочу, щоб ти мені дала відповідь”.
“Батьку, я не хочу образити вас”.
“Тоді скажи “так”.
“Але як я взагалі можу правити?” – благала Гвендолін.
“Це не так складно, як ти думаєш. Тебе будуть оточувати радники. Перше правило – не довіряти жодному з них. Довіряй собі. Ти можеш зробити це. Твій брак знань, твоя наївність – саме це зробить тебе великою. Ти будеш приймати щирі рішення. Пообіцяй мені”, – наполягав Король.
Вона заглянула в його очі і побачила, як багато це для нього означає. Вона хотіла змінити тему, хоча б для того, щоб заспокоїти батька і підбадьорити його.
“Добре, я обіцяю вам”, – швидко промовила Гвен. – “Вам від цього краще?”
Король відкинувся назад, і вона побачила, що він відчув полегшення.
“Так”, – сказав він. – “Дякую”.
“Добре. А тепер ми можемо поговорити про інші речі? Речі, які дійсно можуть відбутися”, – попросила вона.
Її батько відкинувся назад і розреготався. Здавалося, гора впала з його плечей.
“Саме тому я тебе і люблю”, – сказав він. – “Завжди така щаслива. Завжди можеш змусити мене розсміятись”.
Він розглядав її, і Гвен відчула, що він щось відчуває.
“Ти здаєшся надзвичайно щасливою”, – зауважив батько. – “Чи не задіяний тут якийсь хлопець?”
Гвен почервоніла. Вона встала і підійшла до вікна, відвернувшись від нього.
“Прошу вибачення, Батьку, але це особисте”.
“Це не особисте, якщо ти правитимеш королівством”, – сказав Король. – “Але я не буду пхати свого носа. Однак твоя мати попросила аудієнції з тобою і, я гадаю, вона не буде настільки поблажлива. Я не допитуватиму тебе. Але підготуйся”.
Її шлунок стиснувся. Вона відвернулася, дивлячись у вікно. Гвен ненавиділа це місце. Вона хотіла бути де завгодно, тільки не тут – в маленькому селі, на простій фермі, проживаючи звичайне життя з Тором. Далеко від усього цього, від усіх цих сил, що намагаються контролювати її.
Вона відчула ніжну руку на своєму плечі. Дівчина обернулась і побачила свого батька, який стояв позаду неї, посміхаючись.
“Твоя мати може бути жорстокою. Але що б вона не вирішила, знай, що я встану на твою сторону. Коли справа стосується кохання, людина вільна вибирати сама”.
Гвен потягнулася і обійняла батька. У цю хвилину вона любила його дужче всіх на світі. Вона намагалася викинути зі своєї голови провіщення змії, молячись щосили про те, щоб це не торкнулося її батька.
*
Гвен йшла через низку коридорів, минаючи ряди вітражів. Вона прямувала в покої своєї матері. Дівчина терпіти не могла, коли мати викликала її до себе, ненавиділа, що та завжди її контролювала. У багатьох відношеннях саме її мати правила королівством. Багато в чому вона була сильнішою батька, вміла постояти на своєму. Зрозуміло, королівство і гадки про це не мало; він здавався сильним і мудрим.
Але коли він повертався до палацу, і двері зачинялись, саме до неї він звертався за порадою. Мати була мудрішою, стриманішою, розважливішою, жорсткішою. Вона була безстрашною, як скеля. Вона тримала свою велику родину під залізним кулаком. Коли Королева хотіла чогось – особливо якщо вона вбила собі в голову, що так буде краще для її родини – вона це отримувала.
А тепер залізна воля її матері була спрямована на Гвен. Вона вже підготувала себе до протистояння. Вона відчула, що мати заговорить з нею про особисте життя і боялася того, що їх з Тором помітили. Але вона була налаштована не відступати – чого б це їй не коштувало. Якщо їй доведеться покинути це місце, вона це зробить. Мати могла б навіть заточити її в темницю.
Коли Гвен підійшла до покоїв матері, слуги відкрили перед нею величезні дубові двері, відступили в бік, пропускаючи її всередину, після чого закрили їх.
Покої її матері були менші, ніж батькові – затишніші, з великими килимами, маленьким чайним сервізом та ігровою дошкою біля каміна, з кількома вишуканими жовтими оксамитовими стільцями навпроти нього. Її мати сиділа на одному з цих стільців, спиною до Гвен, хоча вона і чекала на неї. Вона сиділа обличчям до вогню, попиваючи чай і пересуваючи одну з фігур на ігровій дошці. Позаду неї знаходилися дві фрейліни – одна доглядала за волоссям, інша шнурувала її корсет.
“Заходь, дитя”, – пролунав суворий голос її матері.
Гвен терпіти не могла, коли мати так робила – влаштовувала суд на очах у слуг. Вона хотіла б відіслати їх, як завжди робив її батько, коли вони розмовляли. Це було найменше, що вона могла зробити для приватності і гідності. Але її мати ніколи цього не робила. Гвен дійшла висновку, що Королева просто грала в демонстрацію сили, тримаючи своїх слуг поблизу, дозволяючи їм слухати. Вона змушувала дочку нервувати.
У Гвен не було вибору. Вона пройшла через кімнату і сіла в одне з оксамитових крісел навпроти матері, ближче до вогню. Ще один прийом її матері – тримати свого співрозмовника ближче до вогню і приспати пильність полум’ям.
Королева не підняла очей. Навпаки, вся її увага була зосереджена на гральній дошці, вона переставляла одну фігуру зі слонової кістки в складному лабіринті.
“Твій хід”, – вимовила Королева.
Гвен подивилася на дошку. Вона була здивована, побачивши, що її мати все ще грає цю партію. Вона згадала, що у неї були коричневі фігури, але вона не грала в цю гру з матір’ю вже кілька тижнів. Королева була експертом у Пішаках, але Гвен грала в них навіть краще. Її мати ненавиділа програвати, і вона явно аналізувала цю гру в надії зробити ідеальний хід. Тепер Гвен була тут, і вона змусила її грати.
На відміну від матері, Гвен не потрібно було вивчати дошку. Вона просто подивилася на неї і побачила ідеальний хід. Вона потягнулася і пересунула одну з коричневих фігур в сторону, через всю дошку. Це поставило її мати за один хід від програшу.
Королева подивилася вниз. Її обличчя не виражало ніяких почуттів, вона всього лише підняла одну брову, а це, як знала Гвен, означало тривогу. Гвен була розумнішою, і її мати не могла прийняти цього.
Королева прокашлялася, вивчаючи дошку, все ще не підводячи очей на дочку.
“Я знаю про всі твої походеньки з тим простолюдином”, – сказала вона глузливо. – “Ти мене проігнорувала”. Королева подивилася на неї. – “Чому?”
Гвен зробила глибокий вдих, відчуваючи, як стиснувся її шлунок. Вона намагалася сформулювати найкращу відповідь. Вона не здасться. Не цього разу.
“Моє особисте життя – не ваша справа”, – відповіла Гвен.
“Невже? Це якраз моя справа. Твоє особисте життя вплине на Королівство. На долю всієї родини. Кільця. Твоє особисте життя стосується політики, хоча ти і воліла б забути про це. Ти не простолюдинка. У тебе просто немає особистого життя. І вже тим більше не може бути ніяких секретів від мене”.
Голос її матері був суворим і холодним. Гвен обурювала кожна мить цього візиту. Вона нічого не могла вдіяти, окрім як сидіти тут і чекати, поки мати закінчить. Вона відчула себе у пастці.
Нарешті, Королева прокашлялася.
“Оскільки ти відмовляєшся мене слухати, я змушена прийняти рішення за тебе. Ти більше не побачиш цього хлопчиська. А якщо ослухаєшся, я відправлю його геть з Легіону, з Королівського Двору назад у село. Потім я покараю його та всю його родину. Він буде вигнаний з ганьбою. І ти ніколи нічого не дізнаєшся про нього”.
Мати подивилася на неї, її нижня губа тремтіла від люті.
“Ти розумієш мене?”
Гвен дихала різко, вперше зрозумівшии, на яке зло була здатна її мати. Вона невимовно ненавиділа її. Гвен також спіймала нервові погляди слуг. Це було принизливо.
Перш ніж вона встигла відповісти, її мати продовжила.
“Крім того, щоб надалі запобігти твоїй безрозсудній поведінці, я зробила деякі кроки, щоб організувати для тебе раціональний союз. У перший день наступного місяця ти вийдеш заміж за Алтона. Ти можеш починати свої весільні приготування. Готуйся до життя заміжньої жінки. Це все”, – зневажливо сказала Королева, повернувшись до гральної дошки.
Всередині у Гвен все вирувало і горіло. Їй хотілося закричати.
“Як ви смієте?” – запитала вона з наростаючою люттю в голосі. – “Невже ви думаєте, що я маріонетка, якій ви можете вказувати, що робити?”
“Я не думаю”, – вимовила її мати. – “Я знаю. Ти – моя дочка, і ти підкоряєшся мені. І ти вийдеш заміж саме за того, за кого я скажу”.
“Ні, не вийду!” – крикнула Гвен у відповідь. – “І ви не зробите цього. Батько сказав, що ви не можете мене змусити!”
“Влаштовані союзи все ще є правом батьків у цьому королівстві, і це право короля і королеви. Твій батько може не погоджуватися, але ти знаєш, що він завжди поступається моїй волі”.
Мати подивилася на Гвен.
“Тому, як бачиш, ти зробиш те, що я скажу. Ти вийдеш заміж. Ніщо цього не відверне. Підготуйся”.
“Я цього не зроблю”, – відповіла Гвен. – “Ніколи. І якщо ви знову станете говорити зі мною про це, я більше не стану з вами розмовляти”.
Королева подивилась на неї з холодною і неприємною посмішкою.
“Мене не хвилює те, чи станеш ти зі мною розмовляти чи ні. Я – твоя мати, а не подружка. І я – твоя Королева. Можливо, це наша остання зустріч. Це не має значення. Зрештою, ти зробиш те, що я тобі велю. Я спостерігатиму за тим, як ти житимеш своє життя”.
Королева повернулася до гри.
“Ти вільна”, – сказала вона, махнувши рукою, немов Гвен була однією з її слуг.
Гвен так кипіла від злості, що більше не могла цього винести. Вона зробила три кроки, підійшла до гральної дошки матері і жбурнула її двома руками, розкидаючи фігури зі слонової кістки і розбиваючи великий стіл на шматочки.
Королева підстрибнула від шоку.
“Я вас ненавиджу”, – просичала Гвен.
Після цього вона розвернулася і вискочила з покоїв, відмахуючись від рук слуг, вирішивши піти з власної волі – лише б ніколи знов не бачити обличчя своєї матері.