Проби. Вибране

День привітавши скажи: «Він заблис мені, може, й востаннє».

Так і всміхнеться тобі крадькома легкоплинна година.

Горацій, Послання, Кн. І, 4, 15

Пер. Андрія Содомори

Не знати, де смерть чигає на нас; тож очікуймо її всюди. Розважати про смерть – це розважати про волю: хто навчився умирати, розучився прислужуватись. Нема в житті жодного зла для того, хто збагнув, що втрата життя не зло: готовність померти визволяє нас від усякої неволі та примусу. Павло Емілій відповів гінцеві, якого сарака полонений король македонський послав із благанням не вести його слідом за тріумфальною колісницею: «Хай звернеться з цією просьбою до самого себе».

Сказати по щирості, у всіх речах, як природа тобі трохи не допоможе, самою вмілістю і дбанням не вельми зарадиш. Я на вдачу не скажу, щоб меланхолік, але до задуми таки схильний. І ніщо у світі так не вражало моєї уяви, як думка про смерть. Навіть у пору моєї легковажної молодості

Як мій квітучий вік весною ще пишав,

Катулл, LХVIII, 16

серед жінок та розваг багато хто гадав, ніби я мучуся ревнощами або якоюсь марною надією, тоді як насправді з думки в мене не йшов хтось, кого недавно забрала злослива гарячка, схоплена поворітьма, вертаючи з такої самої забави, коли голова в нього була повна свавільних замірів, женихання та пустощів, як оце в мене, а у вухах у мене:

Мить – і по втісі, й ніхто вже її повернути не може.

Лукрецій, Про природу речей, III, 915

Пер. Андрія Содомори

не дужче захмарювала мені чоло, ніж будь-яка інша. Звісно, не буває, щоб такі уявлення не завдавали нам прикрощів; проте вертаючись до них знову і знову, можна з ними освоїтися; інакше, якщо говорити про мене, я жив би у вічному страхові та гарячці, бо, мабуть, ніхто не розраховував на своє життя менше за мене і ніхто так мало не вірив у його тривалість. Ані здоров'я, яким я тішуся нівроку, з дрібними хіба розладами, не подовжує мені надії, ані хвороби мені її не вкорочують: щохвилі мені здається, ніби я тікаю від самого себе і знай приказую: «Усе, що можна зробити іншого дня, можна зробити й сьогодні». Зрештою випадковості та небезпеки майже або, властиво, анітрохи не наближають нас до нашого кінця; досить подумати, скільки випадковостей, опріч тієї, яка начебто загрожує нам найбільше, ще зостається, скільки мільйонів інших висять над нашою головою, щоб збагнути, що при здоров'ї чи в лабетах хвороби, у чистому морі чи у власному домі, у бою чи на відпочинку смерть завжди поруч із нами. Кожний із нас не менш вразливий, ніж: інші; кожний однаково непевний у завтрашньому. Сенека, Листи, 91. Щоб устигнути завершити те, що я маю зробити перед смертю, я лічу не те що кожну годину, а кожну хвилину.

Одного дня мій знайомий, перебираючи мої папери, знайшов розпорядження про щось, що я просив зробити по моїй кончині. Я пояснив йому, як це сталося: перебуваючи за милю від дому, здоровий і бадьорий, я зазначив свою волю, бо не був певен, що вернуся назад. Постійно заполонений думками про себе, заглиблений у себе, я завше готовий до того, що мене може спіткати, тож коли прийде остатня моя година, вона не застукає мене зненацька.

Треба, щоб ти був завжди в чоботях, треба, наскільки це в нашій спромозі, завжди бути готовим виступити, а надто – пильнувати, аби перед походом мати до діла тільки з самим собою.

Дивно: в тім житті, хоч таке коротке,

Стільки цілей у нас!

Горацій, Оди, Кн. II, 16, 17

Пер. Андрія Содомори

Адже клопотів у нас подостатком. Один більше, ніж на смерть саму, скаржиться, що вона перебаранчає йому добитися великого успіху; інший, що треба воза рихтувати, не видавши заміж доньки і не довчивши дітей; той обтужує розлуку з жоною, той із сином, єдиною радістю свого життя. Щодо мене, то я нині, в цю мить, дяка Богові, можу забратися звідси, якщо йому буде вгодно, без жалю за чимось, окрім самого життя, якби втрата його була для мене болісна. Я порозв'язував усі вузли; попрощався з усіма, окрім себе самого. Ніколи ще жодна людина не приготувалася зійти з цього світу, визволившись від нього так остаточно, як сподіваюся це вчинити я.

О біда нам, біда! – голосять. – Один день злоповісний

Все добро, всі надії у нас відібрав!

Лукрецій, Про природу речей, III, 898

А ось слова для будівничого:

…припинено все споруджати

Ймури високі, і грізні ті башти…

Верґілій, Енеїда, IV, 88

Пер. Михайла Білика

Не варто замахуватися на занадто вже далеку мету чи принаймні перейматися занадто вже палким бажанням бачити, як справа дійшла краю. Ми прийшли у світ діяти:

Як забере мене смерть,

То серед любої праці!

Овідій, Про любощі, II, 10, 36

Я хочу, щоб кожний діяв і сповняв свої життєві обов'язки, скільки може; щоб сам я упокоївся за садінням капусти, але не журячись ні смертю, ні тим паче моїм необробленим городом. Я бачив одного смертенного, який на божій постелі усе жалівся, що недоля не дала дочитати йому історії, урвавши її на п'ятнадцятому чи шістнадцятому з наших королів.

Але ти вже байдужий до насолод, бо не маєш ніякого більше

бажання.

Лукрецій, Про природу речей, III, 900

Пер. Андрія Содомори

Треба позбутися цих посполитих і згубних тривог. Так само, як закладалося цвинтарі біля церков або в найлюдніших куточках міста, аби привчити, як зауважує Лікурґ, низи, жінок і дітей не боятися покійників, а також, аби кості, гроби та похорони нагадували, що на нас чекає

Звідси давній був звичай бенкет оживляти

Вбивством і чергувать їдло з боями

Тих, що бились на смерть і падали часто

Серед чаш, поливаючи кров’ю столи;

Силій Італик, Пунічні війни, XI, 51

чи як єгиптяни по завершенні учти показували присутнім велику подобу смерті, причому той, хто її заносив, волав: «Пий і веселись, бо як умреш, будеш отаким», так і я привчився мати смерть не лише в уяві, а й на устах. І ні про що я так охоче не розпитую, як про скін людей, про те, «що вони при цьому говорили, які були у них обличчя, як трималися»; так само у книжках з історії мене дуже цікавлять місця, де мовиться, власне, про такі речі. Це видно з багатьох наведених мною прикладів та з того особливого замилування, яке я маю до цієї теми. Якби я компонував книжки, то уклав би збірку з описом розмаїтих смертей та тлумачником до них. Наука помирати навчила б людей жити.

Дикеарх^[55] зложив книгу з подібним титулом, але з іншою і не такою корисною метою.

Мені скажуть, що дійсність куди страшніша, ніж ми її собі уявляємо, і що нема на цьому полі таких, бодай і найдосконаліших, вправ, щоб не підвели в останню хвилину. Хай собі кажуть, розважати про смерть усе-таки річ корисна. А з другого боку, як не така вже це марничка – дійти бодай до цього моменту без ляку та трепету? Ба більше, сама природа поспішає нам на поміч і додає відваги. Якщо смерть нагла і ґвалтовна, пройнятися острахом ми не встигаємо; якщо ж вона інакша, то, як я бачу по собі, занепадаючи на здоров'ї, я починаю цілком природно байдужіти до життя.

Я вважаю, що змиритися зі смертю здоровому куди важче, ніж тоді, як лежиш у гарячці. Тим паче, що недужий я не так міцно чіпляюся за життєві втіхи, втрачаючи змогу їх заживати; я дивлюся на смерть не такими зляканими очима. Звідси – надія, що чим більше я віддалятимусь від життя і наближатимусь до смерті, тим легше мені буде освоїтися з такою підміною. Мавши не одну нагоду визнати слушність Цезаревих слів, що здалеку речі часто видаються нам більшими, ніж ізблизька, я також помітив, що при здоров'ї бувши, я боявся недуг куди панічніше, ніж тоді, як почав на них кволитися: енергійність, життєві радощі та сили малюють мені тамтой стан як щось таке невідповідне сьогоднішньому, яким я тішуся, що в уяві я вдвічі оті нездужання прибільшую, і вони здаються мені куди лютішими, ніж виявляться насправді, коли на мене спаде їхній тягар. Маю надію, що так само справи стоятимуть у мене й зі смертю.

Погляньмо-но лишень, як у тому перетворенні й природному занепаді, якого ми зазнаємо, природа заслоняє нам видовисько наших поразок і втрат. Що-бо зостається старцеві з бадьорої молодості і минулого життя?

Леле, яка ж мала частка лишається старцям!

Максиміан, Елегії, І, 16

Коли вояк із гвардії Цезаря, старий і зморений, підійшов до нього на вулиці й попрохав, щоб той відпустив його помирати, славетний воєвода, побачивши, який він хиряк, дотепно відрік: «По-твоєму, ти ще живий?» Якби таке перетворення спало на нас зненацька, навряд щоб ми здолали його знести. Але природа веде нас положистим схилом, лагідно, нога за ногою, аж поки зведе нас до цього жалюгідного стану, аби ми поволі звикали до нього і не відчували жодної урази, коли молодість у нас відумре, – а це смерть, далебі, куди жорстокіша, ніж остаточна смерть майже погаслого життя, або ж смерть наших старощів. Адже стрибок від буття-животіння до небуття не такий болісний, як від буття-радощів-пишання до буття-болещів-гризот.

Скоцюрблене і похиле тіло не має сили двигати тягарі; так і душа; її треба кріпити і гартувати, аби змагатися з таким ворогом. Бо як неможливо, щоб вона зазнала спокою в корчах страху, так само неможливо, аби потому, як вона знайде в такий спосіб рівновагу, зуміли в ній загніздитися неспокій, страждання та страх, ба навіть тінь якихось прикрощів, душа може цим пишатися, бо така опірність є певною перемогою над людською натурою.

Ні погляд грізного тирана

Думки не збурять, ні Австер буйний,

Нестямний владар пінної Гадрії,

Ані правиця Батька гримучого.

Горацій, Оди, III, 3, 3

Пер. Андрія Содомори

Вона стала панією своїх пасій та бажань, вона панує над нестатками, ганьбою, убозтвом та іншими зрадливостями долі. Здобуваймо ж цю владу мірою своїх сил! Вона ж бо – щира і найвища свобода, що дає нам змогу зневажати сваволю та несправедливість і сміятися з темниць та кайданів:

«Закую у кайдани

Руки та ноги твої, ще й лютого ката приставлю». –

«Схочу – й сам Бог мене звільнить».

А думав, мабуть: «Тоді вмру я».

Що ж, як не смерть, під усім свою рису останню підводить?

Горацій, Послання, І, 16, 76

Пер. Андрія Содомори

Тож-бо погорда до життя є також найміцнішою людською підвалиною релігії. Не лише голос розуму підводить нас до того: чому нам боятися втратити щось, за чим, утративши його, ми не можемо шкодувати? – а й міркування: якщо нам на стільки способів загрожує смерть, то чи не важче боятися їх усіх, ніж стерпіти якийсь один? Чи так уже залежить на тому, коли вона прийде, якщо смерті не відперти? Тому, хто ознаймив Сократові: «Тридцять тиранів засудили тебе на згубу», Сократ відказав: «А їх – природа».

Яке глупство журитися на порозі визволення від будь-яких гризот!

Як наше народження стало народженням довкілля, так само наша смерть спричинить смерть довкілля. Тож таке саме безглуздя плакати, що через сто років нас не буде на світі, як плакати, що нас не було перед ста роками. Смерть – це початок іншого життя. Десь так ми плакали, десь так було нам тяжко вступати в оце наше життя; так само, вступаючи в нього, ми збулися якоїсь давньої оболонки.

Не може бути прикрим те, що стається один-однісінький раз. Навіщо так довго боятися такої скоро минущої речі? Жити довго чи коротко, виходить одне на одне, якщо всі ми смертні. Бо немає ні довгого, ані короткого для того, кого не існує. Аристотель каже, що на річці Гипаніс водяться крихітні істоти, що живуть лише один день: ті, які умирають о восьмій ранку, умирають за первого молоду, мрущі о п'ятій вечора умирають на старості-літях. Кого ж із нас не розсмішило б, якби при ньому назвали їх, з огляду на термін їхнього життя, щасливчиками чи бідолахами? Отак десь і наше життя, як порівняти його з вічністю чи хоча б із тривалістю існування гір, річок, зірок, дерев, ба навіть деяких тварин.

Та й сама природа не дає нам димочадіти під небом. «Сходьте, – мовить вона, – з цього світу так само, як уступили в нього. Тою самою путею, яку відбули ви, не знаючи тривоги та страху, від смерті до життя, прибудьте від життя до смерті. Ваша смерть є один із чинників світобудови, вона частка земного життя.

I почережно на світі смертельне людство проживає;

Мов на бігу віддають одні одним життя смолоскипи.

Лукрецій, Про природу речей, II,75, 78

Пер. Миколи Зерова

Невже мені через вас порушувати цю гарну сув'язь речей? Така умова вашого створення; ваша смерть – частка вас самих; це втеча від самого себе. Ваше буття, яким ви тішитесь, належить зарівно як до життя, так і до смерті. Першого ж дня народження ви починаєте жити і водночас умирати.

Перша ж нами прожита на світі година

І вкоротила нам на годину життя.

Сенека, Несамовитий Геркулес, III, 874

Родившись, ми умираєм; почин упирає в кінець.

Манилій, Астрологія, IV, 16

Кожна перебута вами мить урвана від життя; ви її прожили його коштом. Безнастанна праця усього вашого життя – викохувати смерть. Процес смерті – це процес життя, бо по смерті ви вже не при житті.

Або, якщо ваша ласка, по закінченні життя ви – небіжчик, але поки ви живете, ви наче мрущий, а смерть незрівнянно дошкульніше вражає мрущого, аніж небіжчика, вражає куди болісніше і глибше.

Якщо ви нажилися вволю, то й відходите ви з легким серцем:

Чому не виходиш,

Мовби той гість, що наївся-напився на учті життя?

Лукрецій, Про природу речей, III, 938

Пер. Андрія Содомори

А якщо ви не зуміли натішитися життєвими радощами, якщо вам хісна з життя ніякого, то що вам до того, що ви його втратите? Нащо воно вам?

Просиш добавки – аби повторилося розчарування?

Чом і життя, й осоружну журбу водночас не покинеш?

Лукрецій, Про природу речей, III, 941

Пер. Андрія Содомори

Життя саме собою ні добре, ні зле: воно є посудина для добра та зла, це вже чим ви його заповните. І якщо ви прожили бодай день, ви спізнали все. Один день подібний до решти. Нема ні іншого світла, ні іншої тьми. Це сонце, цей місяць, ці зорі, цей світотвір – усе те саме, чим тішилися ваші предки і чим бавитимуться ваші правнуки.

Іншого наші батьки не узріли,

Та й онуки навряд чи побачать.

Манилій, Астрологія, І, 522

А в найточнішому розумінні всі акти моєї комедії, хоч які розмаїті, відбуваються протягом одного року. Якщо подумати, то черговість чотирьох пір року відповідає дитинству, юності, зрілості і старості світу. Світ зіграв свою виставу і вже не знає інших див, як почати все заново. І так буде завше.

Ми – наче в замкнутім колі весь час, і не вийти нам з нього.

Лукрецій, Про природу речей, III, 1080

Пер. Андрія Содомори

Сам по собі, своїм слідом, вертається рік.

Верґілій, Георгіки, II, 402

Я аж ніяк не збираюся вигадувати для вас якісь нові розривки:

Отож:, окрім цього, не вимислю я, не зміркую

Інших для тебе порад, бо все воно вічно те саме.

Лукрецій, Про природу речей, III, 944

Поступіться місцем іншим, як інші поступаються вам. Рівність перший крок до справедливості. Хто може чути себе скривдженим, що хилиться перед тим, перед чим хилиться решта? Хоч би скільки ви жили, вам нічого не вирвати з того часу, протягом якого ви маєте лишатися мертвими: це на ціле Нічев'я; чи ви помрете своєю смертю, чи ще немовлям, – це не змінить тривалості вашого перебування у стані, такому страшному для вас:

Скільки б людських поколінь не вдалося тобі пережити, –

Вічні в триванні своїм, тебе смерть все одно буде ждати.

Лукрецій, Про природу речей, III, 1090

Пер. Андрія Содомори

І я поведу вас туди, де ніколи не журитиметесь:

Не розуміє того, що з життя відійшовши назавжди,

Сам не оплаче себе, і не стане при тілі своєму,

Слізне проллє…

Лукрецій, Про природу речей, III, 885

Пер. Андрія Содомори

і не будете прагнути життя, за яким так побиваєтесь:

Хто ж би то плакати став над життям своїм і над собою

Серед глибокого сну, коли з тілом і дух спочиває?

Лукрецій, Про природу речей, III, 919

Пер. Андрія Содомори

Смерть заслуговує страху меншого, ніж ніщо, якщо тільки існує щось менше за ніщо:

Смерть є для нас ще нікчемнішим чимось, коли щось буває

Меншим, ніж: те, чого зовсім не маємо перед очима.

Лукрецій, Про природу речей, III, 926

Пер. Андрія Содомори

Вона вам не свербить, ані живому, ані мертвому. Живому, бо ви є, мертвому, бо ви не є. Ба більше, ніхто не умирає перш, ніж прийде його година. Той час, що по вас зостанеться, так само не ваш, як той, що збіг перед вашим народженням, і так само мало вас обходить.

Втім озирнися: наскільки байдужа нам та, що минула,

Вічного часу доба, всі ті дні, коли нас не було ще!

Лукрецій, Про природу речей, III, 972

Пер. Андрія Содомори

Хоч би коли ваше життя скінчилося, воно абсолютне. Не у тривалості міра життя, а в тім, як ви його зужиткували, не один жив довго, а пожив мало. Заживайте життя, поки ви є: від вашої волі, а не від кількості літ залежить, аби ви набулися. Невже ви гадали, ніби ні у вік не дістанетесь туди, куди прошкували без упину? Ба ні, всяка дорога має свій кінець! І якщо вам справить полегкість, що ви маєте супутників, то чи ж не весь світ суне тією самою колією, що й ви?

Підуть, одначе, й вони, звікувавши свій вік, за тобою.

Лукрецій, Про природу речей, III, 96

Пер. Андрія Содомори

Хіба все не прямує тією самою ходою? Чи є хтось, хто б не старівся укупі з вами? Тисячі людей, тисячі звірів, тисячі інших істот мруть тієї самої миті, що й ви:

Ночі такої немає, ні дня, ні зорі світової,

Щоб не почула дитячого крику, а з ним одночасно

І супровідників смерті – плачу й молитов похоронних.

Лукрецій, Про природу речей, II, 578

Пер. Миколи Зерова

То чому ви бунтуєте, що не годні пнутися задки? Ви ж бо чимало бачили таких, що вчасно переселилися з сього світу на той, уникнувши, завдяки цьому, великої недолі. Та чи бачили ви хоч одного, кому смерть її завдала? Чи ж не дурниця ганити те, чого ти не спізнав ні на власному, ні на чужому досвіді? Чого ж ти скаржишся і на мене і на свій льос? Чи ми тобі кривду чинимо? Кому-бо годиться керувати: тобі нами чи нам тобою? Ще не настав твій реченець, а життя твоє звершилось. Маленький чоловічок такий самий абсолютний, як і великий; ані людей, ані людського життя не зміряти ліктями. Хірон^[56] знехтував безсмертя, дізнавшись від Сатурна, свого батька, бога безконечного часу, що таке це безсмертя. Уявіть-но собі це вічне життя, і ви побачите, наскільки воно було б для людини обтяжливіше і нестерпніше, ніж те, що я дала їй. Якби ви не мали смерті, ви б кляли мене чорно за те, що я позбавила вас її. Я зумисне заправила її дрібкою гіркоти, аби перешкодити вам з огляду на її приступність надто хтиво і нестямно кидатися до неї. Аби утримати вас у цій поміркованості, якої я від вас вимагаю, аби ви не тікали від життя, ані ховалися у смерті, я помістила і те і те між солодощами та гіркотою.

Я навчила Талеса, першого з ваших любомудрів, що жити і помирати одне й те саме. Отож тому, хто запитав, чому тоді він не помирає, мудрець відповів дуже дотепно: «Саме тому, що це одне й те саме».

Вода, земля, повітря, вогонь та інші частини моєї будови однаковою мірою знаряддя життя і знаряддя смерті. Чому боятися останнього дня? Адже він не більше спричиняється до твоєї смерті, ніж решта всі. Останній крок не викликає змори, він лишень дає її відчути. Усі дні життя ведуть до смерті, а останній лише доводить до неї».

Такі ласкаві поради нашої матінки природи.

Я не раз міркував над тим, чому на війні смерть (як для нас самих, так і для інших) виглядає не такою страшною, як у себе вдома; коли б це було не так, військо складалося б із самих лікарів та плаксіїв; а ще над тим, чому, дарма що смерть завше однакова, селяни і люди простого стану сприймають її спокійніше, ніж решта всі? Щодо решти, якщо по правді, я гадаю, що журні міни та страшливі церемонії, якими її оточують, вражають більше, ніж сама смерть. Яка нова, незвичайна обстава: голосіння матері, жінки, дітей, схвильовані і вражені візитери, послуги численних блідих і заплаканих челядників; притемнений покій, запалені свічки; лікарі та священики при узголів'ї! Словом, довкола нас тільки жах і перестрах. Ми відчуваємо себе так, ніби нас поховали і закопали живцем! Діти лякаються навіть своїх приятелів, побачивши їх у машкарі: так і ми. Треба зірвати цю маску як із речей, так і з осіб; і як її зірвуть, ми побачимо під нею ту саму смерть, яку напередодні пахолок чи проста дівка пережили без ляку й обави. Щаслива смерть, яка не лишає часу на рихтування таких урочин!

Розділ XXIV
Як ті самі задуми до протилежного ведуть

Жак Аміо, великий милостинник Франції, оповів мені одного разу славну історію про одного з наших княжат (гадаю, нашим його можна назвати з цілковитим правом, хоча родом він чужинець). Як почалися наші чвари під час облоги Руана, князь дістав від королеви-матері застереження, що на його життя готується замах; зокрема в листі зазначалося, хто саме має його вбити. Був то анжуйський, а може, менський шляхтич, який із цією метою учащав до княжого двору. Князь нікому не звірився про одержану засторогу. Але назавтра, гуляючи по горі святої Катерини, звідки обстрілювали Руан (ми його тоді облягали), у супроводі тамтого великого милостинника і ще одного біскупа, він угледів цього шляхтича, якого знав у вічі, і звелів його погукати. Скоро-но той постав перед ним, князь (бачачи, як той блідне і тремтить, бо ж сумління мав чорне) сказав йому так: «Мостивий пане, ви здогадуєтесь, чому я вас позвав; це видко з вашого обличчя; нема чого переді мною критися, я знаю про все так докладно, що ви тільки погіршите справу, намагаючись відкрутитися. Ви добре знаєте те-то й те-то (тут він виклав найпотаємніші подробиці змови). Якщо вам дороге життя, викладіть мені без вагань усю правду про замах». Коли нетяга збагнув, що його піймано на гарячому (королеві все виказав один з його спільників), йому не зосталося нічого іншого, як скласти перед себе долоні й благати князя зглянутися; він уже лаштувався впасти до його ніг, але той утримав його, ведучи далі свою річ: «Устаньте, скажіть, чи я коли вас кривдив? Чи докучав комусь із ваших своєю ненавистю? Ще не минуло й трьох тижнів, як я вас знаю; яка падь на вас пала, що ви погодились зазіхати на моє життя?» Шляхтич пробелькотав, що жодної поважної причини він не мав – просто тяг руку за своєю партією; його переконали, ніби то річ боговгодна – в будь-який спосіб згладити зі світу такого могутнього ворога їхньої віри. «Так ось, – підхопив князь, – я покажу вам, наскільки віра, яку я сповідую, людяніша за ту, яку ви маєте за свою. Ваша нараяла вбити мене, навіть не вислухавши, хоча я нічим не скривдив вас; а моя наказує пробачити вам, хоча доведено, що ви зголосилися погубити мене ні за що ні про що. Забирайтеся геть з-перед очей моїх, щоб я вас більше не бачив; якщо маєте олію в голові, то, беручись до чогось, шукайте собі порадників серед людей чесніших, ніж досі».

Цезар Август, перебуваючи в Галлії, дістав звідомлення про те, що Люцій Цинна кує проти нього змову. Намисливши помститися, він призначив назавтра раду. Цілу ніч він не склеплював очей: не давали спокою думки, що йому доведеться стратити молодика з шанованого дому, сестринця великого Помпея. З болем душевним снував він тяжкі гадки. «Що ж воно виходить, – мовив він, – невже треба собі сказати: відпусти свого душогуба гуляти на волі, а сам живи у страхові та тривозі? Невже я маю дати йому піти безкарно, йому, хто важив на мою голову, яку я виніс цілою зі стількох горожанських воєн, зі стількох січ на суходолі та на морі? Невже я маю помилувати того, хто надумав мене не тільки забити, а й принести у жертву богам?» (Змовники ухвалили порішити його, коли він складатиме офіру.) Потім, трохи помовчавши, зачав ще голосніше докоряти самому собі: «Навіщо тобі жити, якщо стільком людям залежить на твоїй смерті? Чи ж настане коли кінець твоїй помсті та жорстокості? Чи ж варте твоє життя коштів, потрібних для його охорони?» Аж це, чуючи його голосіння, озвалася Лівія, його дружина: «А чи не могла б жона вділити тобі ради? Вчини, як лікарі: коли звичайні приписи не помагають, вони вдаються до засобів супротивної дії. Суворість досі тобі нічого не дала: Лепід ступив у слід Сальвідієнові, Мурена – Лепідові,

Цепіон – Мурені, Егнацій – Цепіонові. Спробуй, чи не вирятують тебе лагідність і поблажливість. Цинну висвідчили; пробач йому; далі він уже тобі не шкодитиме і буде живим пам'ятником твоєї слави». Август страх зрадів, що знайшов речника власної волі. Подякувавши малжонці й відмовившися збирати приятелів на раду, він наказав привести лише Цинну. Відтак спровадив усіх із палати, посадовивши Цинну, та й звернувся до нього так: «Передусім, Цинно, прошу тебе, вислухай спокійно і не перепиняй, я ще дам тобі час, аби ти міг відповісти. Ти знаєш, Цинно, що коли я полонив тебе у ворожому таборі, а ти ж не просто пристав до ворогів, ти був, сказати б, мій ворог із пупку, то все ж дарував тебе горлом, віддав тобі до рук усі твої статки і, нарешті, ущедрив тебе багатством і пишнотою, гідними того, щоби звитяжці, цілком слушно, заздрили звитяженому. Ти попросив у мене посади жерця, і я вволив твоє прохання, відмовивши іншим, чиї вітці билися пліч-о-пліч зі мною. І що ж? Після цих усіх щедрот із мого боку ти постановив мене забити». Коли Цинна у відповідь гукнув, що він не виношував такого лиходійства, Август зауважив: «Ти, Цинно, порушуєш свою обіцянку; ти ж бо запевняв мене, що моєї мови не перебиватимеш. Так, ти намислив мене забити певного дня і в певному місці, в певному товаристві й у певний спосіб». Бачачи, що Цинна геть приголомшений почутим і мовчить, не з огляду на їхню умову, а з гризоти, він додав: «Пощо ти так чиниш? Ти що, пнешся в цезарі? Бігме, кепські справи у річ-посполитій, якщо я один тобі на заваді до цезарства! А ти ж не годен навіть відборонити статків свого дому і недавно програв позов у справі якогось вільновідпущеника! Що ж воно виходить? До чогось іншого у тебе не стає ні моці, ні влади, а важити на трон стає? Я його для тебе звільню, якщо окрім мене нема нікого, хто перешкоджав би твоїм сподіванням. Невже ти гадаєш, що Павло, Фабій, косси чи сервільяни стерплять тебе? Що з тобою примириться ціла лава лицарів, чиє шляхетство освячене не лише іменем, а й чеснотою?»

А закінчив свою довгу рацею (вона тривала понад дві години) Август ось як: «А тепер, Цинно, йди, я дарую тебе животом, тебе, здрайцю і батьковбивцю, як уже дарував, коли ми ворогували; але віднині між нами пануватиме приязнь. Спробуймо, хто з нас двох буде вірніший, я, що дарував тебе животом, чи ти, що дістав його з моїх рук?»

На цьому вони й розійшлися. Незабаром Август дав йому консулат, дорікнувши, що той не зважився сам про це попросити. Відтоді Цинна став його щирим приятелем і єдиним дідичем його маєтку. Після цієї пригоди, що приключилась Августові на сороковому році життя, більше не було жодної змови, ані замаху на нього: за свою поблажливість він дістав, сказати б, заслужену винагороду. Але зовсім не так усе обернулося для нашого князя: виявлена лагідність нічим йому не допомогла, і він попався у тенета зради. Ось яка підступна і ненадійна ця річ – людська обачність! Усупереч усім нашим замірам, постановам та осторогам доля завжди порядкує по-своєму.

Ми кажемо, що лікар має легку руку, якщо доб'ється одужання. Так наче тільки його штука безсила утвердитися сама собою і має надто хисткі підвалини, щоб спиратися на власну силу! Так наче тільки вона потребує того, щоб їй давала підсобки фортуна! Моя думка про лікарську штуку щонайупередженіша, а може, щонайсправедливіша – це вже як на чий смак; дяка Богові, ми не можемо з собою нічого вдіяти. Тут я не такий, як інші; я гордую цією штукою завжди; але коли я хворий, то замість іти з нею на мирову, починаю ще більше її ненавидіти і боятися. Тим, хто напихає мене ліками, я відповідаю: хай вони бодай зачекають, поки до мене повернуться сили та здоров'я і я буду опірніший до ґвалту та небезпеки, пов'язаних із їхньою мікстурою. Я даю цілковиту волю природі: чи ж вона сама не має зубів та пазурів, аби принагідно захищатися від напасті й зберегти будову, розпад якої вона хоче відвести? Я побоююся, що замість підсобити їй (коли вона зітнеться у нещадимому двобої з недугою), ми, навпаки, спомагаємо не її саму, а її ворога і обтяжуємо її новим клопотом.

Так от, я кажу, що не лише в медицині, а й у решті куди надійніших штук фортуна задніх не пасе. Скажімо, поетичне натхнення, що пориває і заносить за хмари піїта, – хіба не можна приписати його щастю? Адже він і сам визнає, що перевищує його хист і снагу, адже він і сам відчуває, що воно на нього сходить і не залежить від нього. Промовці також зізнаються, що вони не владні над несподіваними поривами та злетами, які заводять їх набагато далі від первісного задуму. Так само і в малярстві: іноді з-під пензля у маляра виходять творіння, що перевершують його задум, ба навіть хист, йому самому на подив. Надто ж видно, скільки у цих творах належить удачі, з гожості й краси, що виникли без усякого наміру і навіть без відома митця. Тямовитий читальник частенько відкриває у творах досконалість зовсім іншу, ніж та, що бачив і вклав у них сам автор, і наділяє їх багатшим змістом та образами.

Щодо військових дій, то тут ролю фортуни видно кожному. До наших розрахунків та ухвал домішується чимала дещиця щастя і талану. І це саме так! Наша мудрість тут мало чого варта. Що гостріший і пронозуватіший наш розум, то більше знаходить у собі немочі і сам собі віри не йме. Тут я Суллиної думки; коли розбираю глибше найблискучіші військові подвиги, то бачу (так мені здається), що ті, хто верховодить, вдаються до міркувань та розважань лише про людське око, покладаючись у найголовнішому на випадок, і часто-густо у своїх діях вирішують іти напропале, всупереч здоровому глуздові. Їхні постанови, не раз ухвалені під впливом раптового піднесення, отухи чи дикого шалу, штовхали їх на вчинки, здавалося б, зовсім невиправдані й запалювали якоюсь відчайдушною відвагою. Недарма багато хто зі старожитніх верховод, намагаючись виправдати свої безрозумні накази, заявляли підлеглим, що їх до цього схиляє наслання звиш або якийсь знак чи провістя.

Ось чому коли нас гнітить і змушує вагатися наша незмога пізнати й обрати найліпшу ухвалу (кожну справу вскладнюють усілякі випадки та обставини), найпевніша річ (хай навіть інші міркування нас на це не підбивають) – піти на такі дії, які здаються найчеснішими і найсправедливішими. А якщо ми завше сумніваємося, який шлях найкоротший, то треба ступити на той, що найпряміший. Скажімо, в отих двох прикладах, що я навів, не підлягає сумніву, що гарніше і шляхетніше для того, хто зазнав зневаги, було пробачити, ніж учинити інакше. І якщо першому з них це вилізло боком, не слід винуватити в цьому його добрий рішенець; якби він пішов супротивним шляхом, то ще не знати, чи уник би загину, судженого йому долею; але ми знаємо напевно, що тоді б він не з'єднав собі слави за такий людяний учинок.