Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори

«Я тут найчастіше перебуваю. Це моя палата – палата Тишини» – сказала вона. Потім запровадила Лукина в іншу палату в підземеллі, де було багато просторих кімнат та й сказала;

«Часом перебуваю і тут, але лише по півночі. Перед північчю перебувають тут закляті князівни й лицарі; тут мерт-в'яки, самогубці, потопельники, вовкулаки й упирі. Приграє їм невидима музика, а вони якось чудернацько крутяться, ніби танцюють та монотонно співають. По півночі я тут є гостею, Тишина. Тільки раз на рік я паную тут цілу ніч. Це діється на Святоріздвяну ніч, коли ввесь світ прославляє Святу Тиху ніч.

Отже пізнав ти сси мене добре, леґіню, а тепер прощавай! А як часом розбурхається твоє серце й душа вихром завиє, тоді приклич мене. Прийду до тебе, покладу свою руку на твою розгарячену голову, заспокою серце та втихомирю твою Душу».

«А тепер бувай здоров!» – помахала до нього на прощання рукою, а Лукин зняв з голови кресаню і низенько їй поклонився.

«Прощай Тишино, – сказав з-тиха. Обернувся і пішов в другий бік із спокоєм в серці.

* * *

Лукин, блукаючи горами, не одно бачив і чув. Він заглядав у кожну щілину, в закутину; з усім розмовляв, до всего прислухувався і мав багато пригод. Бачив Царя Лісів, мешкав в його палаті, знав Лісних і Лісовиків, сходився з Мавками, знав Велетня та не були йому незнаними добрі та злі духи. Зустрів також і Карпатську Тишину.

Не стрічав однак ще верховинської Старовіччини. її вважає все верховинське плем'я найбільшим скарбом. Богато чув про неї і знав, що вона заходить до верховинських хат, та все ходить горами.

Одного разу, коли запанувала в горах Тишина, Лукин попав у задуму. От і підійшла до Лукина Старовіччина, поклала на нього свою костисту і жилаву руку та збудила його із задуми. Зразу не знав він, що це Старовіччина. Побачив лише стару-старезну, але кріпку-кремезну жінку. Була вона в шкіряній одежі, в постолах на ногах, мала довгі й наче мохом порослі коси. Стара собі, але очі молоді і палкі, а усміх веселий, наче в дитини. В одній руці тримала книгу, а почерез плече перевісила велику торбу.

Лукин, налякавшись троха, хотів струнути її руку з плеча і піднятись на ноги, але вона взяла руку сама з його плеча і погладила нею голову Лукина та дала заспокоюючий знак нею. Тоді почала говорити лагідним і милим тоном:

«Успокійся леґіню. Це я, про яку ти нераз мріяв, – хотів стрінутись зо мною і багато чув про мене. Я карпатська Старовіччина, прародичка верховинців і прамати горєн. Давно було це, коли прапрадіди, йдучи сюда з далеких країн на здобуття Карпат, взяли зі собою найцінніше – глибоку віру в Бога і в мене – і занесли тут під Чорногору. Віру в Бога несли в серцях і душах, а свою Старовіччину давню і минулу, несли в пам'яті і споминах. Тяжкі були мандрівки і завоювання Карпат: повно небезпек, перешкод, холоду, голоду і загрози смерти. Дещо погубили вони по дорозі, дещо заграбили вороги, але віри і надії в Бога не міг їм ніхто забрати, бо вони заховали це на дні сердець. Мене, Старовіччину, також сокотили мов зіницю в оці, а під час небезпек, чи смерти, передавали мене другим і так донесли мене аж сюди в Карпати.

Може спитаєш мене, чому вони назвали мене Старовіччиною? Та ж просто тому, що в мені заховані всі звичаї і обичаї цього гірського народу, що замешкали настало в Карпатах. Отже, дім будують на підвалинах, коверці ткають на основі, таксамо і я є для верховинців підвалина і основа для побудування їхнього життя. Про це знають добре нащадки завойовників Карпат і живуть мною від колиски до гробової дошки. їхнє життя виповнене Старовіччиною. Я з ними в радості і горю, на уродинах і похоронах, з живими в церквах і з мартвими на цвинтарах, на забавах і весіллях. Я є у їхніх звичаях, обрядах і віруваннях, у співаночках-гуляночках, у повістках-казках, переказах, у згадках-споминах про глибокі моря і широкі ріки; я в колядах, щедрівках, гаївках; я по селах і лісах, по верхах і полонинах. Обходжу з верховинцями всі свята: Різдво, Великдень, Святу Неділю, а в Святоіванівську ніч йду в Чорногору з гуцулами, йду з ними на полонини весною, а осінню сходжу з ними і маржинкою в села.

Я, Старовіччина, в буйності й красі життя-буття верховинців, у силі їх тіла й духа, в відвазі й очайдушності, в погорді до смерти, в їхній любові до свого, а ненависті до ворожого, в готовості віддати життя своє за волю і свободу, в готовості захисту своїх гір від ворога. Я в думках і вчинках. Як сокотять верховинці ту ватру, що її занесли в гори предки і передають одні другим, так повинні правнуки сокотити Старовіччину, занесену в Карпати, щоб вона не пропала і не загинула. З нею ж може загинути й верховинське плем'я та слід по ньому пропасти. Тому я, як стара ялиця, дбаю щоб не пропало моє насіннячко, а щоб скільчилося і росло, щоб наша старовинна традиція передавалась з роду в рід і закорінилася в серцях верховинців та щоб звідси не вирвала мене жадна негода, ані лютий ворог.

Так, леґінчику, почув ти і побачив та впізнав мене – карпатську Старовіччину. Почуте закарбуй собі в серцю і пам'яті та ніколи не забудь твоєї Старовіччини. Сам шануй мене і скажи другим, щоб шанували. З оцим бувай здоров Лукине!» – Сказала і подалася тихими кроками «на верхи гір, що сягають зір».

Лукин ще довго мав перед очима Старовіччину, а в вухах звенів її голос. З високої полонини нісся сумовитий голос співаночки:

 
«Та, як я си нагадаю тоту старовину,
Серце ми си розпукає, що мало не згину».
 

* * *

Чув якось то Лукин, що у Чорногорах під Говерлею має бути заворожений і зачарований відвічний праліс, де ще ніхто не бував. Там було дуже «варівко» – можна до пралісу зайти, але вийти – ні! Навіть і звірі не заходять до зачарованого праліса. Лише «вуйко» заходить туди, як зачуває свою смерть, щоб в неприступних дебрах зложити свої старі кости. Зареве на все горло в передсмертнім крику, а ліс передасть вістку, що не стало вже того, хто завдавав смерть іншим.

Думав Лукин днями й ночами, як то би дістатися туди, в праліс Чорногори. Перейшов цілу Чорногору вздовж і впоперек, а зачарованого пралісу нема. Мабуть якась дивна сила не впускала його в праліс. От і минає осінь та зима зближається, а Лукин ходить Чорногорою і не знаходить пралісу. Отак захопила його зима під Говерлею. Люта і морозна зима, а Лукин з довбнею в одній руці, а в другій – гострий топір, ходить-блукає, зачарованого пралісу шукає. За черес запхав він ножаку, пістоль і кресало з губкою та й ходить, а де нічка його зловить там і заночує. Розкладе ватру, похарчує та й засне, але – чуйко спить.

Може б був і надаремно блукав Лукин, якщо б був не стрінув знайомого Лісовика. Цей відразу лісовою мовою каже Лукинові:

«Гей, знаю Лукине, чого оце ти блукаєш горами. Забагнулось тобі зайти в заворожений праліс. Ходи зі мною, я тобі покажу. Але сам, ні, не піду туди, бо нам Лісовикам заборонено там лізти. Ти ж хочеш піти там, то йди, але чи вийдеш з нього, не знаю».

Був морозний, соняшний ранок. Крутими стежками в темних дебрах та глибокими нетрями, продиралися Лукин і Лісовик все дальше вглиб лісів. От і не дуже довго йшли, як Лукин побачив, мов високою стіною стали вікові ялиці й смереки. Чорний та темний праліс, аж страх глянути на нього.

«От і зачарований праліс, Лукине – сказав лісовик. – Ти ж його шукав. Бувай здоров! Роби, що сам знаєш. Я тебе не раджу ні сяк, ні так».

Махнув на прощання рукою і поспішно пішов понад потік.

А Лукин впертий, сказав собі:

«Що буде, те й буде! Зайду!»

Зразу, як тільки зайшов, потонув в чарах пралісу. Ненерушима карпатська первовіччина – лісова пуща, стала перед ним в повній ненарушеності дівицтва. Вікові дерева, грубезні й височезні, а на них замерзлі іскристо-срібні кришталики виблискують до сонця. Над зелено-сніжно-білим пралісом видно клаптик темносинього неба. Стоїть праліс тихо та ваговито, заслуханий в наче якийсь сон-казку. Засніженими деревами наче накликає і притягає та манить до себе, далі й далі вглиб. Святочна тут та таємнича тиша і глуха мовчанка. Вікові дерева наче простягають свої кріслаті галуззя-руки по Лукина і хочуть омотати його Де-не-де продираються танюсінькі, як волосинка, промінчики сонця.

Довго, наче заворожений, стояв Лукин і подивляв чар пралісу. Потім, помалу подався в його глиб. Аж раптом, наче з-під землі виріс, і заступив йому дорогу, старезний віковий дід. Весь оброслий довгим та грубим мохом, але кремезний, як оті ялиці.

«Стій! – крикнув він грізно, – ані кроку дальше! Скажи мені, хто ти і хто завів тебе сюди? Чого тут шукаєш?»

Розповів йому Лукин все по-щирому. Дід, вислухавши його, спитав:

«Знав ти, що в цей заворожений праліс, не вільно заходити? Га?!»

«Та знав». – Відповів Лукин.

«Ага, знав і не боявся заходити? Знав, що хто сюди зайде, то вже ніколи не вийде звідси! Бачу ти смільчак і відважний собі леґінь. Я люблю таких. Ходи за мною, покажу тобі цей заворожений праліс».

Взяв Лукина за руку і повів вглиб пралісу, а по дорозі розповів йому таке:

«Коли зайшли сюди в Карпати люди і почали винищувати красу гір – ліси, тоді післав мене сюди Цар Лісів і наказав сокотити цього пралісу. І так відтоді до тепер, я є сторожем пралісу».

Цілий день водив він Лукина і показував йому чари й дива. Настала ніч і настали знова нові нічні чари. Побілений снігом ліс освітив місяць срібним сяйвом, зірки чарували іскрами і підморгували до Лукина. Все замінилося в нічну, зимову казку. Галуззя дерев заблистіли різними діямантами. Вершини дерев злегенька ворушаться і шипотять щось з-тиха.

А дід каже:

«Не думай легше, що тут все тихе і спокійне. Ні. Надходить і сюди грізна буря, але праліс не лякається її. Він її любить, бо він змагається з нею. Боротьба, це зкиття. Він протиставить бурі свою силу, а потім радіє перемогою над нею. Прожене бурю геть, а прикличе собі сонце, яке привітає праліс усміхом, теплотою і своїм сяйвом. Привітає, як переможця над бурею, а буря піде потоками і там виллє свою злість».

Запровадив дід Лукина до своєї печери, що була вистелена мохом. Він заборонив в пралісі розкладати ватру. Переночував Лукин, а ранком випровадив його дід із пралісу та сказав Лукинові, щоби він нікому не признавався, що був тут в зачарованім пралісі. Лукин, радіючи, що побачив таке диво і вийшов ціло, приобіцяв сторожеві зачарованого пралісу затримати все побачене в таємниці.

Боже літечко, соняшна днинка, на небі ні хмаринки, полонини й царинки пахощами дихали – лише жити й Бога за його ласки та красу гір хвалити й славити. Легко блукалося Лукинові горами, радістю билося його серце, веселилася душа і цвіла полонинськими чічками. Очима ловив красу гір, ногами ледви дотикав землі, руками бажав обняти ввесь карпатський світ.

Перед вечером знизився з високої полонини над невелике, але глибоке озеро. Там захопила його ніч. Задумав переночувати близько того озера під грубезним буком. Розложив ватру. Вона грітиме й хоронитиме його перед хижим звірем. А звірів тут немало. Треба добре сокотитися від них.

Присмажив собі кусень м'яса, напився води з близького джерельця й уклався спати. Натрудив ноги цілоденним ходом, тож і не диво, що скоро заснув твердим сном. У сні мерехтилося йому ще раз усе те, що бачив у днину. Він же вднину горами жив, уночі ними снив. Такий уже був Лукинко, – вірний син Карпат. Та літня ніч коротенька, нема багато часу на спочинок і сон… До того сталося тут щось таке, чого Лукин не сподівався.

Оце рано-ранесенько, коли сонечко думало щойно вставати зі сну й ще не протерло своїх золотих очей, збудив Лукина якийсь дивний, нелюдський крик. Прокинувся Лукин, встав на ноги й ухопив до рук свою довбню. Крик не втихає. Протирає Лукин заспані очі раз і другий, бачить: два щезники й відьма тягнуть якогось леґіня до озера. Кричить леґінь, кричать щезники, репетує і відьма. Щезники тягнуть леґіня за руки, а відьма тручає його й попихає з-заду. Леґінь не дається, пручається, та в тих троїх більше сили, як у нього одного. Лукин же зразу пізнав ту гірську погань-нехар. Він пізнав би її навіть вночі, а тут уже ранок, виднося. Бачить добре, погань тягне незнайомого леґіня до озера. Ось затягнули його вже над сам беріг озера. А що там? Що?! З озера виринає голова водяника. Він простягає руки по леґіня. От-от, досягне його й затягне в озеро. Щезники, відьма і водяник працюють на одну руку – спільно працюють. Не довго роздумує Лукин. Із довбнею в руках, кількома кроками-скоками вже між товпою. Довбнею по щезниках – гоп, відьму відтручає геть, а леґіня вмить вириває з рук водяника. Слава Богові! – леґінь врятований.

Так, але щезники й відьма кидаються на Лукина. Щезники намагаються повалити його на землю, а відьма дряпає і кусає. Не легкий бій мусів звести Лукин із поганню. А тут ще водяник хотів виштрикнути на беріг, та поспішити на допомогу нехарі. Але дістав добре Лукиновою довбнею по голові й пірнув на дно озера. А тих троє нехарів набив Лукин добнею так, що ледве» сиві вирвались та заховались у гущавинах лісу.

Леґіня привів Лукин під бука й посадив при вигаслій, через ніч, ватрі. Роздмухав її, доклав до неї дров і прижарив над вогнем кусень м'яса з оленя, що його вчора вбив. Та леґінь поки почав їсти, пішов до джерела і напився з нього води. Щойно потім взявся до їжі м'яса. Обидва не говорили – леґінь не міг очуняти зі страху, а Лукин був утомлений боротьбою з нехар'ю. Сиділи мовчки при ватрі. Самі не знали, як довго так сиділи. Сонечко освітило за той час усі верхи гір, позолотило й воду озера. Аж тут надійшли з верхів, мабуть з найближчої полонини, два молоді верховинці, які вертали в своє село.

«Як спали, леґіники?» – привітали вони сидячих при ватрі.

«Миром, як ви?» – спитав Лукин. «Миром спали, та не з миром устали».

Лукин попросив верховинців присісти біля ватри й розповів, що діялось раннім-ранком отут над озером. Із великим зачудуванням слухали леґіні повістування Лукина й ввесь час споглядали на врятованого леґіня. Споглядали, але не питали, чому та нехар хотіла втопити його в озері. Це такий верховинський звичай: не питати, поки сам не скаже. А не скаже, то й на тім останеться. Але Лукин, повістуючи про те, що діялось тут вдосвітку, побачив виринаючу з озера голову водяника. Побачили її також оба верховинці, побачив і леґінь та й затрусився зі страху. Оба верховинці розповідали, що той водяник не одного вже затягнув на дно цього озера. Він, це побратим щезників і приятель відьом, – великий шкідник. Слухав це Лукин і щораз більша лють росла в нього «Верховинці знають про це і терплять цю нехар? – запитав Лукин. – «Забули, що з нехарю і поганню треба боротися і нищити її? Де поділася верховинська сила й відвага?» – Тупнув з пересердя ногою і заскреготав зубами. Мусить знешкідливити цю погань, отого водяника. Мусить! Так, але чи подужає його сам без допомоги інших? Знає свою силу, але можливо, що у водяника більше сили? Звертається до обидвох верховинців і намовляє їх піти з ним на водяника. Питає, чи не бояться води та чи вміють плавати? Наколи ж почув, що так, закричав:

«Не роздумуйте багато, браття! Скидайте з себе одежу, роззувайтеся і за мною в озеро на водяника!»

Ось він перший зверг із себе все й вже готовий на смертельний бій з водяником. За його прикладом пішли оба верховинці. Самотри пірнули в глибоке озеро. Найшли водяника й почали з ним боротьбу. Лукин зловив водяника за волосся, а верховинцям казав держати його за ноги й руки. Тотім витягли його на беріг. З тяжким трудом удалося їм затягнути водяника в прибережну глибоку печеру. В ту печеру запхали водяника й привалили великими каменюками. О, звідтіль не вилізе він вже ніколи. Не буде більше затягати людей на дно озера! Вилізли всі три на берег, подякували Господеві за допомогу і пішли під бука до ватри. Не легкий був бій з водяником! Після нього з'їв Лукин ціле стегно із сарнюка і Бог зна скільки випив води із джерела. Верховинці теж не «дармували» – витягли із дзьоблень бриндзю, масло і корж – харчували і леґіневі дали. Угощали себе взаємно, а потім оба верховинці розпрощалися і пішли в своє село.

* * *

Щойно тепер розговорився леґінь, що був вирваний і врятований з рук нехарі і погані. Ось що оповів він Лукинові про свого неня і маму. Його неньо не оженився сам, а його оженили, – оженили його неньо та «добрі» люди. Намовили оженитися з богатою дівчиною. Тай нещаслива була його головонька. Не годиться погано говорити про рідну маму, але правду треба таки сказати. Не був неньо ґаздою, а був у мами слугою, наймитом, чи просто сказати помелом у хаті. Усім ґаздівством керувала мама – все мусіло бути так, як вона хотіла – неньо не смів противитися їй. Дуже тяжке й гірке життя мав неньо. Він був добрий і лагідний, а мама люта. Мала тверду руку, а язик гострий як коса. Неньо боявся її – боялися і сусіди та уникали її. Такою була мама, такою вона осталася і донині.

Не видержав неньо тяжкого життя з мамою – почав хворіти, а на все ґаздівство махнув рукою. Хворів довший час, а потім помер. Перед смертю покликав сина д'собі й наказав йому не женитися і не мати такого життя, як він мав. Перед умираючим неньом заприсяг син жити самітньо, не в'язати собі світу з якоюсь там «челідиною»… Поховала мама неня, а тоді до сина:

«Женися! Мені потрібна в ґаздівстві невістка!»

З тою женячкою не давала синові спокою. Вишукувала поміж дівчатами не так для сина жінку, як радше для себе невістку – таку, щоб могла запрягти її в ярмо й орати нею. Та дівчата знали її добре й жадна з них не хотіла мати її за тещу – лякалися її як вогню. Отак у сусідньому селі знюхалася мама з якоюсь відьмою-чарівницею, у якої була донька на відданю. Почали сходитися разом й нараджуватися. Відьмі подобався леґінь напевне ще більше, як її дочці. Стали вговорювати і намовляти леґіня, щоб женився. Але намови, ні навіть чари – не помагали, леґінь був твердий, як камінь. Дав неневі слово не женитися і слова додержить, хоч би Бог знав, що сталося! Та чим більш леґінь впирався, тим більше обі жінки натискали на нього – не давали спокою. А вже найбільше завзялася на нього відьма, ще більше ніж мама. Почала грозити йому. Наколи ж ні погрози, ні чари, не помагали, постановила помститися зате на ньому. Цього літа леґінь вівчарив на П'єтросі. Заснув у застайці. З неї витягнули його сплячого відьма і два щезники. Довго не знав, що діється з ним. Щойно вдолі, над потоком, очуняв і пробував вирватися з рук погані. Та на це не було в нього сил. Погань затягнула його над озеро, щоб передати водяникові. Так хотіла відьма помститися на ньому за це, що не хотів брати її доньку собі за жінку. Й була би допняла свого, як би не вирвав Лукин леґіня з нечистих, поганих рук.

«Декувать тобі, дєкувать за рятунок життя»! – казав леґінь.

Вислухавши повістування леґіня, Лукин спитав його, що він думає дальше робити? Леґінь відповів, що не думає вертатись ні на П'єтрос, ні до мами. Піде, куди поведуть очі і понесуть ноги. Сказав і пішов.

От пішов і Лукин з ним долі потоком. І добре зробив. Недалеко від озера зайшли, аж там із-за скали напали на них відьма і щезники. Вони, ждали, щоб схопити леґіня ще раз у свої руки. І було б це їм удалося, як би не Лукин із своєю довбнею. Бив їх довбнею, куди попало, а леґіневі казав бити погань камінням. Погань мусіла втікати…

Лукин завів леґіня у Луги, де мав багато знайомих. Там умістив леґіня в одного богатого ґазди. З того часу проминуло багато років. Але ж як то кажуть: «Гора з горою не сходиться, а чоловік з чоловіком таки зійдуться».

Так було з Лукином і леґінем. Зустрілися раз в Лугах. Колишній леґінь постарівся, але женитися таки не думав. Він казав: «Дав умираючому неневі слово не женитися і не «поломлю» слова! А то ненева душечка не мала б спокою і на тому світі, а може й покарала б сина. Чи ж не та душечка казала тобі, Лукине, задержатися близько озера і вирятувати мене від смерти? Бизівно, що так!

«Усєко та неоднако» бувало в наших горах…

Довго буде пам'ятати Лукин пригоду над озером, але не забуде ніколи й тої другої пригоди, яка трапилась йому того самого літа під Копилашем. Ото попрощав знайомих ґаздів у Лугах, розпращався із врятованим він нехари і водяника леґінем та пішов у сторону Копилаша. Думав вийти на Копилаш, а з нього помандрувати полонинами на Чівчин і Лустун та відвідати там ватагів, вівчарів і бовгарів. Так задумав Лукин, а воно зовсім інакше сталось.

* * *

Вийшов із Лугів, коли було вже сполудня. Йшов поволі, не мав чого спішитися. Іде понад потік, що крок, то інший вид, один другого кращий, а вода потока срібно-зеленява, не пливе, а скаче по каміннях, шумить, говорить, грає, співає та веселить серце Лукина. Назва цього потока, Руський. Пливе широкою долиною, – такого простору не має жаден інший потік у горах. Він дуже часто зміняє своє русло, а де має своє джерело, того мабуть ніхто не знає. Десь далеко й високо під верхом Копилаша, в глибині пралісу. Лукин думав знайти колись те джерело. Ось Лукин уже під Копилашем, мусить залишити потік і спинатися крутим, стрімким плаєм, що веде крізь правічний, темний ліс. Цей плай один із найстарших, давний, предковічний. Його проробили перші здобичники карпатських гір. Він об'єднав колись, об'єднує і тепер поцей- і потойбічну Верховину й верховинців.

Іде Лукин плаєм усе вище й вище. Десь там верхи гір освічує ще сонце, а на плай сідає вже темінь. Ні, Лукин не піде дальше, заночує тут серед темного ліса – на верх Копилаша піде завтра. Чи ж може він знайти де кращий і спокійніший нічліг, як у цьому пралісі? Усипляти будуть його шуми дерев і далека гра потоку, а казку – шептатиме праліс. Перше розложить ватру – ватра ж вночі, як сонце вднину. Ось уже і палахкотить ватра – веселіше стає Лукинові, не буде самітньо. Сів при ватрі, вийняв із дзьоблини харчі, що дали йому луганські ґазди. Похарчував. Назбирав моху і сухого листя, – на ньому буде спати. Якийсь час сидів при ватрі й вдивлявся в полум'я. Потім прикляк і помолився, як умів, – так, як його навчили. Знав, перед спочинком треба подякувати Господеві за те, що дозволив днину пережити й просити, щоб дав щасливо нічку переспати.

Приляг, певен був, що скоро засне. А воно ні. Не дає заснути сова, чи пугач. Кричить, не перестає кричати: раз зліва, раз зправа понад Лукином. Пригадав собі Лукин, що нічний крик пугача, чи сови, віщує щось недобре, погане. Може так, а може ні. Але заснути таки довго не міг. Було напевно далеко поза північ, як удалося Лукинові заснути. Спав і не чув поганого голосу нічних птахів, зате мав якийсь дуже дивний, несамовитий сон: ото продерлося крізь дерева сонце й заглянуло йому в очі. А він лежить, не встає – хотів би встати, та не може. Але що це? Він не сам, над ним із усіх сторін волохи, чи цигани – вони всі не дуже різняться від себе. Чує говорять, «джеремукають», а що, цього Лукин не розумів. Підносять Лукина з лежанки, ставлять на ноги. Одна з циганок – так, це цигани, не волохи – бере його за руку й веде за собою. А він іде, дає себе вести, але куди – цього не знає. Циганів багато: чоловіки й жінки, старі й молоді. Лукин дальше спить і снить… Але йде з циганами, веде його циганка, не випускає його руки зі своєї. Все щось до нього говорить, а другі цигани сміються. Куди і як довго йшов так Лукин із циганами, цього сам не знав. Куди ж запровадила його циганочка, того теж не знав. Здавалось йому ввесь час, що спить і снить дальше. Сон не опускає його, а циганка також не випускає його із своєї руки.

Аж чує його рука не в дівочій, дрібній руці, а в грубій… Не циганочка, а циган веде його кудись. Веде і спішить. Довго вів його той циган. Аж завів його до якоїсь хати й посадив на лавці. Але Лукин дальше спить, лиш крізь сой чує людські голоси. Чимось його натирають, дають щось пити, водять кудись та кажуть лягати. Так тривало довгий час. Нараз прояснюється в голові Лукина – будиться з несамовитого сну… Бачить, коло нього старий і молодий цигани. Молодий, це певне той, що привів його сюди. Сміються оба цигани до нього, старий плеще його по плечах – видно задоволений. Говорить щось, але циганською мовою, а молодий відзивається до Лукина нашою мовою. Ось що почув він від цього цигана:

Цигани найшли Лукина сплячого при плаєві під Копилашем. Обступили його і хотіли збудити. Але збудити не дала одна молода циганочка. Вона, як лише побачила Лукина, так зараз влюбилася в нього й хотіла мати його за чоловіка, а що її мати, це найбільша ворожка й знахорка між циганами, то на прохання дочки приворожила Лукина, відобрала йому розум, волю і пам'ять. Донька ж робила з ним, що хотіла. Другі цигани не противилися цьому, бо всі боялися старої чарівниці та її двох синів. Боявся їх і цей, молодий циган, якого циганочка була йому нареченою. Тепер же, коли побачила Лукина, не хотіла вже й дивитися на свого нареченого, а він, хоча його серце обливалось кров'ю, був безсилий і безрадний. Терпів і мовчав.

Цигани вийшли на Копилаш, зайшли полонинами на Чівчин і зійшли з нього над потік у Вішову. Забрали також зі собою завороженого Лукина. Над Вішовою розложили свої шатра. В одному примістили Лукина з циганочкою та почали ладитися до весілля. Стара циганка була певна, що Лукин стане, хоч і привороженим, її зятем. А молодий циган, наречений циганочки, почав думати, як би не допустити до цього. Одної днини пішли обидві циганки, стара й молода, у Вішову, щось там купити, виворожити або й вимантити, а Лукина залишили в шатрі. Стара наказала одному із синів сокотити його.

Та циган не всидить довго на одному місці, пішов кудись. А тоді цей ухопив Лукина за руку, та в гори з ним. Завів його до знаного на всі гори знахора, а цей відворожив Лукина.

Не буде циганочка його, ані Лукинова. Почувши все це від молодого цигана, Лукин спитав його, куди йому тепер йти, щоби знова не попасти в руки циганам. На це циган сказав, що виведе його на плай, який веде з Вішови на Чівчин. Заплатив знахорові за відвороження Лукина й пішов з Лукином. Вивів Лукина на плай і хотів розпрощатися з ним, аж тут прибігла циганочка зі своїми братами. Кинулися оба циганчуки на цигана й Лукина. Лукин постановив обороняти не лише себе, але й цигана.

Боротьба з циганчуками не була легка. Вони мали довгі, сталеві ножі. Намагалися досягнути тими ножами цигана, а Лукина дістати в свої руки. Та Лукин подумав, що буде, те буде, але він не дасть себе ще раз у циганські руки! І не дався! Але молодий циган був би загинув, якщо б Лукинові вчасно не вдалось було вибити ножів із рук циганчуків. Вибив їх ломакою і верг у ліс, а циганові казав утікати горі плаєм. Циганчуків бив Лукин ломакою куди попало.

Не зчувся, коли циганочка підсунулась гадюкою д'ньому і обчепила його ноги своїми руками, як обручами. її не хотів Лукин бити ломакою і тому не міг вирвати своїх ніг з її рук. Аж тут ненадійно наспіла допомога – з одної сторони плаю вибігли з ліса Лісовики, а з другої Лісні. Циганчуки, користаючи з того, що Лукин мав спутані ноги, почали щораз більше наступати на нього, не зважаючи на це, що він дальше відганяв їх від себе ломакою. Аж тут Лісовики кинулися на них і почали гнати їх у діл плаєм у сторону Вішови, а Лісні відорвали циганочку від Лукина й потягли її в ліс…

Відітхнув троха Лукин і подався горі плаєм. Наздогнав цигана й оба пішли на Чівчин. Але на Чівчині не задержувалися довго, зайшли лише на часок в стаю, похарчували і пішли над Черемош.

Лукин завів цигана на Луковиці і передав Бичукові. Бичук забрав цигана в Голови. Там він став добрим ковалем. Потім оженився із убогою сиротою. Жив і вмер у Головах. Його сини перебрали від нього ковальство і так воно переходило з роду в рід. Були циганчуки добрими ковалями, але й не гіршими музикантами. їх називали, від батька Карабка – Карабчуками.

Але цигани з Вішови були завзяті. Рішили дістати Лукина ще раз у свої чорні руки. Дістати і не випустити його. Почали слідкувати за ним. Слідкували і вислідили. Був тоді Лукин на Чівчині.

Одної темної ночі напали цигани на стаю, в якій спав Лукин. Та Лукинові якось тої ночі не спалося. Хоч цигани по-злодійськи, тихо як коти підсунулись під стаю, Лукин почув їх. Наробив крику, збудив ватага, вівчарів і бовгарів, сам ухопив у руки свого довбню й всі разом кинулися на циганів. Кинулися на них і котюги. Настав завзятий бій. били, хто кого чим і куда попав. Бійка і крик перервали нічну, полонинську тишу. Побудилися по довколішних лісах звірі й птахи. Довго тривала бійка. Вкінці вдалося Лукинові з полонинськими людьми відпудити циганів ген за Чівчин, на плай у Вішову. Але цигани вкрали таки три барани. Звісно ж цигани, це злодії. Зате вдалося одному вівчареві здерти зі старого, калюхатого цигана черес із талярами. Ось, була це заплата за барани. Тої ночі вже ніхто не спав на Чівчині. Лукин же, попрощав Чівчин, пішов верховинами, полонинами ген аж у Чорногору. Пішов любуватися своїми горами, подивляти їх велич та красу і всемогучість та доброту того, хто їх сотворив і верховинцям у володіння віддав – Господа Бога…

О, гори, гори з чарами й дивами! Все тут діється ненадійно, нагло й несподівано. От ясне, голубе небо, котиться по ньому золоте сонце. Аж нагло, Бог зна звідки, налітають хмари – одна, за нею друга, зразу білі, а там уже чорніють. Темніє небо й гори під ними, а тут уже блискавиці і грім за громом б'ють. Не перестають бити. Із темних хмар полив дощ-злива, плова. Заграли, заревіли потоки й ріки, заливають прибережні луги, несуть вирвані з корінням дерева, котять каменюки. Здається, всі темні сили завели танець грози й знищення. А за якийсь час озивається Говерля, каже: «годі»!

Дає наказ вітрам, порозганяти хмари. І вже їх нема. Небо прояснилося, зникли хмари. Гори освітило сонце, осушує мокрі гори, проганяє в негри злі, темні сили.

Не знати, коли і як залишає гори літо, а за ним приходить осінь. Карпатська, золота богата осінь з позолоченими буками, з замріяними тихими лісами. Маржина зійшла з полонин, ходить по царинках, скубе зелену ще травицю, аж раптом одної ночі мороз. Іней вкриває дерева і царинки.

За цим чорні хмари з Чорногори. З них сипле снігом. Густий, лапатий – паде без перестанку. Багаті, снігом чорногірські хмари. Оце вже всі гори забілілися снігами – кичери, полонини й глибокі дебри лісові. Сніг і на зеленому чатинні смерік і ялиць. Так зима хоче, щоб усе було засніжене, біле. Післала Говерля снігові хмари на гори, а тепер каже буйним вітрам віяти. Вітри перемінюються в бурю. Буря пориває сніг і несе перед себе. День-два й гори, це велика, біла пустеля. Все, що досі жило й рухалося, завмерло, привалене снігами. По сніговій пустелі проходжується тиша. Тиша, що тривогою здіймає, жахом проймає.