III
Вирядивши Василька, Яким легенько зiтхнув; вiн продав ялинку за добрi грошi, а грошей було притьмом треба: треба було i чобiт жiнцi, треба було i на Новий рiк дещо купити… Якимовi трохи жаль стало Василька, що так любив тую ялинку. Та що вдiєш, коли бiда: нi в вiщо вдягнутися, нiчого й кусати…
Олена поралась коло печi, хапаючись, щоб устигти на пору з вечерею.
Нiхто не постерiг, що надворi iшов снiг.
Аж дiвчатка, бавлячися пiд вiкном, радiсно скрикнули:
— Снiжок! Снiжок! Пустiть нас, мамо, надвiр! Олена та Яким разом глянули в вiкно.
— Ой лишенько! Як той бiдний Василько приб’ється додому в таку негоду! — скрикнула Олена.
Яким вийшов надвiр. Небо заволоклося снiговими хмарами, рвачкий вiтер забивав дух. Яким стривожився. «Коли б ще яка бiда не лучилась хлопцевi», — подумав вiн.
— Ну, що? — спитала Олена, як вiн увiйшов до хати.
— Завiрюха… та, може, ущухне… повинен би Василько над’їхати.
А хуртовина не вщухала. Олена раз у раз заглядала в вiкно, вибiгала надвiр i все зiтхала та бiдкалася.
Вже смеркалося, а Василька не було.
Олена плакала. I нащо було посилати дитину проти ночi! Наче без тих трьох карбованцiв i не обiйшлось би? Що з тих грошей, коли через їх можна позбутись найстаршої дитини? Олена мучилась i уявляла собi, як Василько збився з дороги, як напали на його вовки, як вони розривають по шматочку її любу дитину… Серце її обливалося кров’ю, сльози заливали очi. Яким мовчав, але тривоживсь не менш од Олени. Вiн щохвилини виходив надвiр, вдивлявсь у темряву, прислухавсь, як виє хуртовина, надаремне сподiваючись побачити Василька, почути його голос…
Люди давно вже вечеряли, а в Якимовiй хатi й забули, який сьогоднi день. Дiвчатка поснули, дожидаючи вечерi; старi сумували, їжа не йшла їм на думку. Хлопець сусiдин принiс вечерю. «Просили вас на вечерю батько й мати, i я вас прошу. Будьте здоровi з святим вечором!» — проказав вiн дзвiнким голосом, подаючи мисчину в хустцi. «А де ж Василько?» — поспитав вiн перегодом. Олена заголосила. Господи! Всi люди радiють, весело, як бог приказав, зустрiчають велике свято. Тiльки її побила лиха година, вiдiрвала вiд неї любе дитя й кинула його в хуртовину на поталу вовкам-сiроманцям. Усю нiч сум лiтав по хатi, шарпав за серце бiдних людей та не давав їм спати…