В лiсi посутенiло. Настав вечiр. Василько їхав лiсом, конi глибоко поринали в снiг i ледве-ледве переступали з ноги на ногу. Василько незабаром помiтив, що вiн їде не дорогою, а так, лiсом, навмання. Вiн став. «Треба конче знайти дорогу, — подумав Василько. — Вернусь назад до саней i звiдти поїду навпростець дорогою». Вiн повернув конi i поїхав назад. Довго їхав Василько проти вiтру та снiгу, а саней не було. «Я десь узяв дуже соб, а треба трохи цабе», — подумав вiн i повернув улiворуч.
В лiсi зовсiм затемнiло. На землi i в повiтрi бiлiв снiг та манячили цупкi, замерзлi стовбури дерев, закурених снiгом.
Василько їхав, а саней не було. Конi, брьохаючись по заметах та по кучугурах, потомились i стали. Василько заблудивсь. Йому було голодно й страшно. Вiн заплакав. Навкруги вила хуртовина, бурхав холодний вiтер та крутив снiгом, а Васильковi згадалась тепла, ясна батькова хата. Весело горить в хатi каганець. На столi стоїть кутя. Батько та двi сестрички сидять за столом, мати подає вечерю. Всi такi весели, гомонять, радiють святечку. Хлопцi та дiвчата приносять вечерю, поздоровляють з празником, питають про Василька… А може, не радiсть, не щастя гостює в хатi. Може, мати плачуть, що нема з ними Василька; може, батько журяться та сумнi-сумнi сидять край столу i не їдять вечерi. Ох, коли б хоч виїхати з сього мертвого лiсу, побачити дорогу, хату… Василько торкнув коней; конi знялися з мiсця i нешвидко побрели по глибокому снiгу… Але що се? Василько виразно побачив свою хату. Йому видалось, що в маленьких вiкнах блимнув вогонь. Василько зрадiв i повернув до хати. То був кущ, обсипаний снiгом, i здалека видавсь хатою. Василько й руки опустив. Що тут чинити? Вiн глянув навкруги: здоровi дуби стояли в лiсi, мов страховища, i звiдусюди простягали до нього цупкi чорнi гiлки. Васильковi здалося, що то мерцi, закутанi бiлим покривалом, простягають до його свої руки. Йому стало страшно. Враз — щось зiрвало Васильковi шапку з голови, холодний снiг посипавсь йому на голову… То гiллячка зачепила шапку та збила її в снiг. Тiльки Василько наважився злiзти з коня по шапку, як десь далеко почулось: а-у-у-у! — i луною покотилося в лiсi. А-у-у-у! — вiдгукнулося з другого боку i довго не вгавало. Василько похолов з остраху. Волосся полiзло догори, серце перестало стукати в грудях. Думка про вовкiв промайнула у його в головi. Вiн в нестямцi затяв коней i зник помiж деревами.
Василько виїхав на узлiсся. За лiсом було поле. На полi, край лiсу, стояв хрест. Василько побачив хрест i зрадiв. «Адже я на дорозi… Се дорога до села, де живе мiй дядько… недалеко до села…» Василько виїхав на дорогу… Але що се за вогники блимають пiд лiсом?.. Що се чорне ворушиться на снiгу?.. Враз конi жахнулись i сiпнули вбiк. «Вовки», — подумав Василько. Вiн щосили затяв конi i вхопився за гриву… Переляканий, без шапки, запорошений снiгом, мчався Василько по дорозi назустрiч холодному вiтровi. За ним навздогiн бiгли два вовки, вигинаючи сiрi хребти… А хуртовина вила, крутила снiгом та замiтала їх слiди.