– Зрадник.
Голосно i виразно.
Зрадник? Хто?
Кирило озирнувся, але тiнi спокiйно лежали i спокiйно блищали при свiтлi лампи малюнки на мiщанських шпалерах.
Вiн сiв на лiжко i несвiдомо схопивсь за кишеню, де й досi лежав нерозпечатаний лист. Але не вийняв. Якась ворожнеча, якась вiдраза загарчала у ньому, немов збуджений пес, й рука безвладно впала назад. Почув утому i тихо сидiв та прислухався, як у порожнiх грудях лунало те слово. В грудях, од яких раптом одпливла кров i шугнув холод, як у щiлину. Потому одразу зробилось душно, гаряча хвиля пiднялась десь знизу, залляла ту порожнечу, вдарила в голову й зiгнала Кирила з лiжка.
Чорт! Вiн має право. Право на повне життя… право двадцяти лiт… Право одного життя, що не повториться бiльше… Хто заборонить? Хто може? Хто може згасить його «я», стерти всi кольори, знищити запах… хоч би то було потрiбне для тисячi других? Других, яких навiть не знає. Чорт! Вiн не оддасть їм всього… вiн має право й собi щось лишити…
Все в нiм кипiло i гнало по хатi, од стiни до стiни, з кутка в куток.
«Зрадник!» Хай йому скажуть се у лице! Тодi побачать…
Йому сказали се у лице! Те друге, що жило у ньому, те справжнє i невгомонне «я». «Я», що так ясно горiло у ньому… палило в полум’ї все особисте, нечисте, звiряче. Але перше змагалось, боролось, хотiло жити, кричало про своє право й тягло до себе.
Їх помирила втома. Безбарвна i каламутна, вона дрiмала десь в глибинi, наче туман пiд водою, i тiльки ждала, щоб простягти звiдтiль свої липкi обiйми…
Що дiялось в свiтi? Хiба вiн знав? Не мав навiть охоти. Газет не читав, листiв не було, i нiхто не приходив до нього. Спочатку навiдувавсь хтось, але не мiг застати Кирила й покинув ходити.
Вечорами, правда, як мiсто тихо свiтилось i тихо зiтхало пiсля денної утоми, вiн брав Устю за руку i йшов туди.
Бродили по вулицях, як по чорних каналах, притулившись до себе, i врештi спинялись десь пiд вiкном, щоб послухать музику. Ховались у затiнку й ловили згуки. Устя любила веселе, приспiвувала стиха i стукала каблучками у такт, а в Кирила згуки скакали, як вогники, розцвiтались, як квiтки до схiд сонця. Пливли на хвилях свiтла, що лилися з вiкна, й родили тугу. За чимсь прекрасним i невiдомим, таким далеким i таким близьким…
Раз щось чорне та пелехате закрило свiтло i розiрвало музику.
– А!
– А!
– Се ви?
– Я.
Чорне трясло бородею та великим брилем, трясло Кириловi руку.
Яким побитом?
Обняло злегенька за стан i повело.
Нагнулось й прохало.
Не можна? Пусте. Тут недалеко, на дачi. Побачить жiнку i їхнє життя, згадають колишнє. Два роки… так, так, два роки, як вони бачились…
Рука Кирила лежала в чужiй руцi, i дружнє тепло пестило збоку, але вiн чув якусь нехiть. А! Знову газети… i тi розмови… знов чорний привид, що потребує, як жертви, кровi i сил.
Нi, вiн не може.
Вiн пам’ятає того «бандита», що гримiв на зiбраннях, кликав до бою, гарячий, одважний, любимий… i його жiнку, таку маленьку, рухливу, що ще недавно була осередком. «Товариш Марiя…» Яким чудом вони ще на волi?
Нi, вiн не хотiв би опинитись мiж ними.
Його прохали, силомiць брали, i ранком вiн був вже на дачi.
Їх стрiла «товариш Марiя». Яка вона стала гладка й сирова у своєму капотi, що нашвидку застiбала на голiй шиї, ося годована гуска! Вона була така рада, тiльки скрiзь – ай, якi непорядки!
Стискала руку i кинулась до стола, звiдки посипались раптом газети в опасках, нерозпечатанi, в туманi пилу.
Чи ж їх тут не читають?
Iван смiявся так добродушно i передягся зараз в широку блузу. У вiкна дивились грядки капусти i лiс кукурудзи, а квочка квоктала десь поблизу так хазяйновито, як i «товариш Марiя».
На балконi їх чекав чай.
За чаєм Iван зразу, немов поспiшався, пiдвищеним тоном почав розмову про сучаснi подiї. Марiя стиснула уста i з виразом затятого болю уперто мiшала чай. Виходило голосно дуже, може, занадто, так наче слова спадали в порожню бочку i там вже зростали. I щось непотрiбне i легке було у них, так наче хорий потiшав хорого на смертельному ложi. Всi почували – Марiя, що уперто мiшала чай, Кирило, з ворожнечею втоми, Iван, який голосно кидав гарнi слова, – всi почували, що десь недалеко, в сусiднiй кiмнатi, лежить мрець, якого треба i не можна забути. I через те тiльки ведеться розмова.
Навiть квочка квоктала про се бiля нiг, але на неї не звертали уваги. Тiльки тодi, як стрибнули курчата на ноги, а звiдти на стiл i покотились, мов жовтi клубочки, помiж склянками, слова Iвана розпливлись в усмiшку i скотились додолу по чорнiй бородi.
– Цип, цип, цип… – лепетав нiжно Iван не тiльки устами, але й очима, i вплiв жовтий клубочок у чорну бороду бандита.
– Цип, цип, цип… – витягала губи Марiя i тулила до рожевої шиї жовтий пушок.
Повiтря зробилось легшим, порушились вiльно стiльцi, розмова зразу ожила i перейшла раптом на породи курей. Кирила прохали оглянуть дачне хазяйство.
Корова звалася Гашка, мала чудове вим’я i всiм лизала руки. Каченята котились помiж ногами, сiрi й кругленькi, як грудки землi, чепурнi кури, задерши нескромно шпичастi хвости, порпались в гною i справно неслися на радiсть хазяйцi. Може, вiн хоче оглянуть яйця? Рудий бичок розставив ноги i тупо вперся очима в баркан, але вiн був високого роду: його життєпис варто послухать. Свиня рила подвiр’я.