Не хотів слухать, а слухав.
— Гріха не буде… У гаю чисто i біло… дерева — як свiчi у церкві… Засну, й прокинусь, та й скажу: «Матінко божа, не суди сина, суди нужду людську…». На те не зважай, що скажуть люди. Як біда прийде, де тоді люди?.. Нема… Загибай сам…
Мамине слово падало в нього, як зерно в зготовану ниву; він чув се, i се пiдiймало у ньому нещирий, чужий, роблений гнів.
Нарешті встав з лави i крикнув сердито, більше до себе, аніж до неї:
— Не верзіть казна-чого… дав бог жити — пошле i смерть… Спали б вже краще.
А коли світло згасили i обляглись, його думки забились по хаті, лiнивi, спутані, темні, як клубок хмар, i лиш інколи щось ясне їх розривало.
Бог?
Ти дивишся з неба? Дивись.
Злiснi й холодні були ті проблиски думки.
Гріх?
Вся земля у гріху. Хіба його голод не гріхи ситих?
Він гнав од себе думки, особливо про те, що стара говорила. А разом з тим, наче наперекір, виринало з пам’яті напівзабуте, про що чув він од мами або од баби своєї, як колись, у давнину ще, діти вбивали батьків. Вивозили в ліс або на поле i там покидали, поки не прийде смерть. Нащо життя старому? Старе мусить вмирати, молоде жити. Так все на світі. Старе листя спадає, молоде наростає. Зима гине, як надходить весна, зерно гниє в землі, випускаючи парость. Так все ведеться, відколи світ.
Нажилась стара, а вмерти не може. Прохає смерті — не дає бог. Хіба гріх помогти? І знову щось темне пiдiймалося в ньому, як пара понад гнилим болотом, стирало думки, млоїло тіло i виганяло на чоло холодний, сверблячий піт. Тьху! Тьху! Господи боже! Живу матір виволік з хати…
Глибока ніч цілою вагою налягала на груди та не давала дихать, а думки несміло знов мацали мозок, ворушились і розгортались.
Згинь! Пропади!.. Як буде, так буде… Що б люди сказали? Люди! Вони осудять. Коли з голоду гинеш з малими дітьми, коли од біди виєш, як пес, коли тебе пече i крає — людей нема. Нема на свiтi страшнішої пустки, як та, що зветься людьми. Люди! Ха-ха!..
Потап не міг заснути. Крутився, здіймав голову з лави i посилав вуха в куток, під мисник. Там було тихо. І раптом йому здалося, що вже по всьому. Мати в гаю, в хаті більше простору, нема того стогнання, зайвого рота, нема вічної думки, де взяти на похорон грошей. Йому аж легше стало.
Та ось зашкрябали мишi, затовклися під мисником, i звідти озвався нудний, пискливий голос.
— Ой, моя смертонько… де ти?
Встав пізно.
День був тихий, важкий. Сіре переповнене небо здушило землю, а по ній лазив туман, як неприкаяні душі.
Треба було возити гній. І він возив, важко ступаючи біля саней, сам сірий, як загуслий туман, i все дивився вглиб себе, де щось осіло за ніч i свердло.
Чогось покинув роботу рано, завидна. Зайшов у хату, потупав мовчки i вийшов. Ще раз вернувся, став біля порога, але не дивився під ноги. Щось хтів сказати — i не знаходив слів.
Мати мовчала.
Тоді він кинув на землю важко, напiвсердито:
— Опам’ятались вже?
— Що кажеш? Га?
— Забули вчорашні дурниці?
— Ох… поможи мені, сину…
— Знов за своє?
— Одвези в гай…
Тоді він раптом присів накарячки, наблизив до баби своє лице, аж на неї війнуло гаряче дихання, i зашептав швидко i з свистом:
— Кажіть, самі схотіли?
— Сама.
— Добре зміркуйте: самі?
— Сама.
Він різко звівся i сів за стіл. Хотів одрізати хліба, але не одрізав i знов поклав на місце.
Не дививсь нi на кого, але чув добре, що всі вже знають.