Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

– Скажіть, пане Дон Кіхот, – спитав цирульник, – от скільки співців величали тую Анджеліку, а чи не знайшлось такого, хто б написав на неї сатиру?

– Немає сумніву, – одказав Дон Кіхот, – що якби Сакріпант або Роланд були поетами, вони б цю панночку добре через росу перегнали, бо поетам властиво й притаманно мститися пасквілями та сатирами на тих дамах, справдешніх чи уявних, на тих володарках їхніх мрій, які згордували чи знехтували їхнім коханням; така помста, щоправда, негідна благородних сердець, і до мене не дійшло жодного вірша, де ганилося б Анджеліку, що баламутила цілим світом.

– Дивина! – вигукнув парох.

Але тут ізнадвору почулись голосні крики небоги та ключниці, які вийшли під час тої довгої розмови, і всі вискочили на той галас.

Розділ II,
де оповідається про немалу зваду, що мав Санчо Панса з Дон Кіхотовою ключницею та небогою, а також про інші кумедні події

Повідає історія, що той галас, який почули Дон Кіхот, парох та цирульник, справді зняли небога з ключницею: жінки сварилися з Санчом Пансою, що намагався прорватись до Дон Кіхота, а вони його й на поріг не пускали.

– Чого сей волоцюга до нас приплентався? – репетувала ключниця. – Іди собі, чоловіче, до своєї доми, бо я знаю, що то ти пана мого непутиш та баламутиш, по безвинах та по безвістях його тягаєш!

– Ти, ключнице, ти, гадючнице! – одгризався Санчо. – То не я пана, а пан мене баламутить, і непутить, і по тих безвістях за собою волочить! Та й то ще не вся правда, а тіки половина, бо він мене з дому вивабив, усе голову морочив, казав, що острів дасть, та й досі дає…

– Вдавився б ти ним, Санчо проклятий! – се вже небога озвалась. – А з чим же хоть їх їдять, тії острови, ненажеро ненатлий?

– Їх не їдять, – одказав Санчо, – ними керують і правлять, і один острів стане за чотири міста й за п’ять суддівських посад.

– Чотири чи п’ять, то байдуже, – заявила ключниця, – а ти, огидо, ти, занудо, все одно сюди не ввійдеш! Іди, керуй там своїм обійстям, управляй свою нивку та й викинь із голови всі оті острови й островиці!

Парох і цирульник дослухалися до тої троїстої суперечки з видимим задоволенням, але Дон Кіхот, боячись, аби Санчо не намолов і не нагородив усяких неподобних нісенітниць та не пробовкнув чого зайвого на шкоду його честі, гукнув його до себе, а жінкам велів замовкнути і впустити гостя. Санчо ввійшов, а парох та цирульник тут же попрощалися з Дон Кіхотом. Вони вже втратили останню надію на його уздоровлення, так уперто стояв наш гідальго при своїх чудернацьких думках, так убилося йому в тямку оте нещасне мудроване рицарство.

– От побачите, куме, – озвався парох до цирульника, – що й не зоглядимось, як приятель наш ізнову тягу дасть.

– Не маю сумніву, – відповів цирульник, – та мене дивує не так навісноголовий рицар, як його дурноверхий джура: убгав собі в голову того острова, і вже ніякі розчарування, ніякі сили тої химери звідти не виб’ють.

– Поможи їм Боже, – сказав парох, – а нам треба на бачності матися та дивитися, до чого доведуть ті навіжені химороди рицаря нашого та його зброєносця. От уже, справді, який брів, такого стрів, їх обох немов з одного модла вилито: панове божевілля без джуриної глупоти не варте було б і щербатого шеляга.

– Правда ваша, – погодився цирульник. – Цікавий я знати, про що вони оце тепер балакають.

– Дізнаємось, – зауважив парох. – Я певен, що небога або ключниця нам усе розкажуть; щоб вони та не підслухали!

Тим часом Дон Кіхот замкнувся з Санчом у себе в кімнаті і, зоставшися з ним сам на сам, заговорив:

– Прикро мені слухати, Санчо, як ти казав і кажеш, буцім я тебе з дому зривав, так наче я сам на місці сидів: разом ми рушили, разом їздили, разом блукали, і однака нам обом випала фортуна, однака доля. От що тільки тебе раз на ковдрі гойдали, а мені сто раз чосу давали – ото, мабуть, і вся моя перевага.

– Та вже ж не як, – обізвався Санчо. – Адже ви самі, пане, казали, що всякі злигодні скорше мандрованих лицарів побивають, аніж їхніх джур.

– Е, ні, Санчо, ти помиляєшся, – заперечив Дон Кіхот. – Знаєш, є така приказка: quando caput dolet…

– Я тії приказки не втну, бо тільки по-наському знаю, – перебив Санчо.

– Се значить от що, – пояснив Дон Кіхот, – коли болить голова, то болить і все тіло, а як я твій пан і володар, то я, виходить, ніби голова, а ти, слуга мій і джура, ніби частина мого тіла чи, сказати б, сустав. Тим-то як упаде на мене яке лихо, то й на тобі воно позначиться, так само й твоє на мені.

– Може, воно й так, – сказав Санчо, – та коли мене, ваш би то сустав, на ковдрі гойдано, то голова моя за муром була та тільки дивилась, як я в повітрі літаю, а їй і за вухом не свербіло. А вже ж коли сустави мусять боліти, як голова заболить, то й голова повинна боліти за суставом.

– Ти хочеш сказати, Санчо, – перепитав Дон Кіхот, – що мені не боліло, як тебе на ковдрі підкидувано? То не кажи ж такого ніколи й не думай, бо душа моя тоді дужче боліла, ніж твоє тіло. Та годі вже про те, слушного часу ми ту річ обміркуємо і з’ясуємо якнайдокладніше. А тепер скажи лишень, друже Санчо, що там про мене в селі говорять? Якої думки про мене прості люди, шляхта й великі пани? Що кажуть про доблесть мою, про мої подвиги, про мої звичаї? Як оцінюють ту справу, на яку я піднявся, – видвигнути з занепаду й відновити на всім світі орден мандрованих рицарів? Словом, Санчо, розкажи мені все, що тобі довелось чути про се діло, не додаючи нічого доброго і не втаюючи нічого лихого, бо вірні васали мусять говорити сеньйорам своїм суту і щиру правду, не прикрашаючи її лестками, не викривляючи шанобливими недомовками. Знай, Санчо, що якби до слуху володарів доходила гола правда, не вбрана в шати лестощів, то настав би зовсім інший світ: минулий вік називали б супроти нашого залізним, а на наш казали б напевне золотий. Сю осторогу я на те тобі подаю, аби ти розумно й сумлінно розказав мені по щирій правді все, що тобі відомо про речі, які мене цікавлять.

– Учиню так із дорогою душею, пане мій, – одказав Санчо, – тільки нехай ваша милость не кладе на мене гніву за тую голу правду, бо я, вважайте, за що купив, за те і продаю.

– Не бійся, гніватись не буду, – пообіцяв Дон Кіхот, – сміло кажи, Санчо, все, як єсть, без обрізків.

– Першим словом скажу я вам, – почав Санчо, – що люди наші мають вашу милость за шаленого, а мене за придурка. Такі як ви, шляхтичі, мовляв, полупанки, кажуть, що ваша милость високо несеться, «доном» себе величає і в великі пани пнеться, а яке вже там панство, коли винограду штири лозини та поля два упруги, та ще одна латка спереду, а друга ззаду. А великі пани, тії кажуть, що чого се нешеретоване шляхетство з ними рівнятися хоче, а надто такі недопанки-шмаровози, що бути сажею чистять, а чорні панчохи зеленим шовком церують.

– То вже не про мене річ, – зауважив Дон Кіхот, – бо ходжу я хороше, зроду латаного не носив. От хіба часом дране, та й то більше од збруї, а не од ветхості.

– А про вашу хвабрість, – провадив далі Санчо, – та про звичаї, та про подвиги, та про заміри – всяко говорять. Той каже: «Божевільний, але потішний». А той: «Хоробрий, але невдаха». А інший знов: «Ґречний, але кумедний»… І вже як почнуть на зубах перетирати, то і вашій милості, і мені хіба ж так дістанеться!

– Зваж, Санчо, на те, – сказав Дон Кіхот, – що скоро чеснота вгору піде, зараз на неї починаються нагінки. Мало хто із славетників давнього часу уник злісних наклепів і нашептів. Юлія Цезаря, понад усіх безстрашного, одважного та обачного полководця, винуватили в честолюбстві й деякій нечистоплотності, маючи на увазі і одежу, і душу. Про Олександра, прозваного Великим за незліченні бойові подвиги, кажуть, що він буцімто кланявся скляному богу. Про Геркулеса, невтомного в трудах, говорять, що був пестій і до того ж бабій. Про дона Галаора, брата Амадіса Гальського, подейкують, що був великий бешкетник, а на брата кажуть плаксій. Коли вже на таких славетних мужів, о Санчо, злоріки клевету пускали, то нехай і про мене буде оте все, коли ти не приховав чогось іншого.

– Тим-то й ба! – вигукнув Санчо.

– Як, виходить, то ще не все? – спитав Дон Кіхот.

– Е, це ще квіточки, ягідки будуть далі, – одказав Санчо. – Коли ваша милость так уже хоче знати все, що на неї плещуть і клеплють, то зараз я приведу одного чоловіка, який розкаже вам геть-чисто все до останньої цяти. Вчора ввечері приїхав син Бартоломея Карраска, що то в Саламанці вчився й на бакаляра вийшов; пішов я до нього приїздом повіншувати, а він мені й каже, що вийшла, каже, історія вашої милості, так і називається: «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі». Каже, що й мене там пропечатано під моїм таки йменням – Санчо Панса, і сеньйору Дульсінею Тобоську, і все, що проміж нами говорилось на дві пари очей – я здумівся, аж перехрестився: і як воно, думаю, той писака про все дізнався?

– Запевняю тебе, Санчо, – сказав Дон Кіхот, – що нашу історію списав який-небудь премудрий чарівник: такий як задумає що написати, то перед ним ніщо не втаїться.

– Еге! – вигукнув Санчо. – Який там премудрий чарівник, коли той бакаляр Самсон Карраско (бо його, бачите, Самсоном зовуть) каже, що книгу написав Сід Ахмет Брехунеллі.

– Се мавританське ім’я, – зауважив Дон Кіхот.

– І мені так здається, – сказав Санчо, – бо чував я не раз од людей, що маври – великі брехуни.^[16]

– Схоже на те, Санчо, – зауважив Дон Кіхот, – що ти перекрутив прізвище того Сіда, а «сід», щоб ти знав, по-арабському значить «пан».

– Мо’, й так, – погодився Санчо. – То коли ваша милость звелить привести сюди бакаляра, так я миттю злітаю.

– Зроби мені таку ласку, друже, – сказав Дон Кіхот. – Оце загадав ти мені загадку, що й їжа на душу не піде, поки не дізнаюся, як, що й до чого.

– Зара’ приведу його, – сказав Санчо.

Пішов і незабаром повернувся вже з бакалавром; тут між ними трьома поточилася прецікава розмова.

Розділ III
Про потішну розмову, що провадили між собою Дон Кіхот, Санчо Панса та бакалавр Самсон Карраско

Затоплений у думках сидів Дон Кіхот, дожидаючи бакалавра Карраска, од якого сподівався почути, що там за нього написано в книзі, про яку Санчо казав; аж не вірилось йому, що така книга може бути – ще ж бо на лезі мечовому не висохла кров ворогів, яких він убив, а тут же хтось появив друком історію величного його рицарювання. А втім, подумав він, то, певне, чорнокнижник який-небудь, чи друг, чи ворог, силою своїх чарів тую книгу випечатав; коли друг, то щоб уславити й возвеличити його подвиги понад найголосніші діяння мандрованого рицарства, коли ж ворог, то щоб оганити їх і принизити нижче всіх ницих учинків найниціших джур, про яких будь-коли писалося в книгах. Але ж, міркував він далі, діяння зброєносців як таких ще ніхто ніколи не описував, і якщо така книга справді існує, то вона скомпонована про мандрованого рицаря і вже тим одним мусить бути краснослівна, високодумна, величнопишна, чудодивна та правдомовна. Ся гадка трохи його потішила, та не надовго: адже автор книги, судячи із слова «сід», був мавр, а якої вже там правди можна од маврів сподіватись, коли всі вони махлярі, фальшівники та вигадники. А ще боявся, чи не було там якої непристойності в трактуванні його любові, що могло б вийти на ущербок честі й доброї слави володарки його Дульсінеї Тобоської: йому б хотілося, аби автор показав усю його вірність і повсякчасну шанобливість супроти неї, розповів, як заради неї нехтував він королевами, цісарівнами та панянками всякого роду й стану, тлумлячи без жалю ґвалтовні природні пориви… Отакі-то думки та гадки облягали рицареві голову, одна одну поганяючи, коли Санчо привів до нього бакалавра; Дон Кіхот привітав гостя вельми ввічливо і приязно.

Хоч бакалавр і звався Самсоном, та собою був досить хирний, тільки на вдачу дуже хитрий, на церу жовтявий, а на розум жвавий; років мав двадцять і чотири, був кругловидий, кирпатий і ротатий – все то ознаки, що вдався на витівки, глузи та жарти. Таким же він і тут показався, бо, скоро побачив Дон Кіхота, зараз став перед ним навколішки й промовив:

– О, пане Дон Кіхоте з Ламанчі, дозвольте мені поцілувати руки вашої достойності! Присягаю на хламиду святого Петра, яку я ношу^[17] (хоч пройшов тим часом усього чотири ступені), що ваша милость – один із найславутніших мандрованих рицарів, які будь-коли жили й житимуть на всім земнім крузі! Будь благословен Сід Ахмет Бен-Енхелі, що списав історію великих ваших діянь, будь хвален сугубо й тригубо знаттєлюбивий муж, котрий не пожалів труду переложити її з арабщини нашою людовою кастильською мовою всім добрим людям на посполитую втіху!

Дон Кіхот попрохав його підвестися і спитав:

– Виходить, то правда, що вийшла вже моя історія і що написав її якийсь премудрий мавр?

– Щирісінька правда, пане мій і добродію, – одказав Самсон, – і я ладен навіть твердити, що на сьогодні тої історії видрукувано вже не менше, як дванадцять тисяч примірників; коли не вірите, спитайте в Португалії, Барселони і Валенсії, де тая книга типом вийшла, а це, славлять, уже і в Антверпені її друкують. Думається мені, що не буде скоро такого народу на світі, що на його мову не перекладуть тієї книги.

– Для людини доброчесної і небуденної, – промовив Дон Кіхот, – то, мабуть, найбільша втіха – ще за життя діждатися прослави доброго свого ймення на мовах розмаїтих народів словом друкованим і типованим; я недарма сказав «доброго», бо як буде навпаки, то вже гірше над усяку смерть.

– Якщо йдеться про добру славу й добре ймення, – сказав бакалавр, – то ваша милость має пальму першенства з-поміж усіх мандрованих рицарів, бо мавр своєю мовою, а християнин своєю змалювали якнайкраще ваше завзяття в боях, вашу безстрашність у небезпеках, витривалість у випробах, терпливість у нещастях і ратних недугах, цнотливість і повздержливість у щироплатонічних любощах вашої милості та моєї сеньйори доньї Дульсінеї Тобоської.

– Зроду я не чув, – озвався тут Санчо Панса, – аби паню мою Дульсінею «доньєю» величали: на неї кажуть просто пані або ще сеньйора. От у цьому вже історія, бачте, схибила.

– Сей закид не такий уже й важливий, – заперечив Карраско.

– І правда, – погодився Дон Кіхот. – Але скажіть мені, мостіпане бакалавре, на котрий із моїх подвигів кладеться в тій історії найбільша вага?

– Знаєте, – одказав бакалавр, – на се люди по-різному дивляться, як на чий смак і вподобу: одні підносять пригоду з вітряками, що здались вашій милості за сторуких велетнів, другі – випадок із ступарями; той хвалить опис двох супротивних військ, що виявилися згодом овечими гуртами, а той – оказію з мертвяком, що везли до Сеговії хоронити; хто відзначає історію визволення каторжан, а хто ставить над усе битву з ченцями-великанами та з хоробрим біскайцем.

– А скажіть-но, пане бакаляре, – спитав Санчо, – чи списана в тій історії придибашка з янгуасцями, коли ото нашому доброму Росинантові забаглося грушки в морі печерувати.

– Той чорнокнижник нічого не потаїв і не проминув, – відповів Самсон, – вислебізував геть усе, і про те навіть розказав, як бравий Санчо на ковдрі млинка крутив.

– Не на ковдрі, а в повітрі, – поправив Санчо, – та таки крутив, крутила б його лиха година!

– Чоловік усе грається з долею навпереваги, – сказав Дон Кіхот, – і про те, я гадаю, повинна говорити всяка мирська, а надто рицарська історія: не про самі ж перемоги писати.

– Воно-то так, – промовив бакалавр, – але дехто з читальників каже, що краще було б авторам сієї історії не все поминати, а дещо й поминути, наприклад, ті духопелики, що без кінця-краю сипались на пана Дон Кіхота в різних пригодах.

– А то ж таки сторія правдива, – зауважив Санчо.

– Проте заради справедливості могли б вони дещо й мовчанням збути, – заперечив Дон Кіхот, – бо нема чого описувати події, які не відміняють і не фальшують історичної правди, але можуть кинути тінь якусь на героя. Без сорома казка, Еней був не такий богочестивий, яким його змалював Верґілій, а Одіссей не такий хитромудрий, яким його виставив Гомер.

– Згоден, – сказав Самсон, – але одна річ поетові писати, а друга – історикові. Поет може оповідувати чи оспівувати щось не так, як воно було, а як мало бути, а історик повинен писати не так, як мало бути, a так, як було, по всій щирій правді, нічого не додаючи та й не віднімаючи.

– Коли вже той пан мавр так щирує та правдує, – сказав Санчо, – то певно, що при панових духопеликах і за мої згадує, бо як панові, було, мірку з плечей здіймають, то й мене всього вздовж і впоперек міряють. Та воно й не диво, бо мій пан сам каже, що як голова болить, то й усім суставам тра боліти.

– Ох же ти, Санчо, й хитрун, – зауважив Дон Кіхот, – де тобі треба, там пам’ять у тебе добра!

– Радніший би я забути, як мене бито, – одказав Санчо, – так басамани ж не дають, що й досі знати на боках та на спині.

– Мовчи-бо, Санчо, не перебивай пана бакалавра, – зупинив його Дон Кіхот. – А ви, добродію, кажіть далі, прошу вас, що там іще про мене говорять у вищезгаданій історії.

– Та й про мене ж, – докинув Санчо, – бо кажуть, що і я в ній неабияка ділова особа.

– Не ділова, брате Санчо, а дійова, – поправив Самсон.

– О, ще один колехтор вирискався, слова править! – вигукнув Санчо. – Як до всього будемо чіплятись, то й довіку не перебалакаєм.

– Бодай я довіку щастя не мав, – сказав бакалавр, – коли ти, Санчо, в тій історії не друга персона. Є такі читальники, що їм твої речі любіше слухати, аніж головного героя, не то що. Правда, дехто вважає, що ти надто вже великий легковір, коли взяв за щиру правду оте губернаторство над островом, що тобі пропонує присутній тут пан Дон Кіхот.

– Ще не вечір, – заперечив Дон Кіхот. – Нехай лиш Санчо в літа уб’ється та досвіду більше набереться, то він до того губернаторства ще краще придасться, аніж тепер.

– Далебі, пане, – обізвався Санчо, – як я в моїх оце літах островом не вкерую, то не вкерую вже і в Мафусаїловому віці.^[18] Кебети на губернаторя в мене вистане, от тільки де той у світі острів забарився?

– Здайся на Бога, Санчо, – заспокоїв його Дон Кіхот, – і все буде добре, краще, може, ніж ти гадаєш, бо без волі Божої і листочок на дереві не ворухнеться.

– Правда є, – сказав Самсон, – як Господь захоче, то не одного, а цілих тисячу островів Санчові під ноги підклонить.

– Бачив я всяких на своїм віку губернаторів, – сказав Санчо. – Інший не годен і в слід мені вступити, а проте вельможним величається, із срібла-злота їсть і п’є.

– Так то ж не острівні були губернатори, а просто над маєтком якимсь, – заперечив Самсон. – Щоб же над островом бути правителем, треба принаймні граматику знати.

– Що таке гра, то я тямлю, – сказав Санчо, – а от уже матики не втну ні в зуб. Та хай собі з тим губернаторством буде, як Бог дасть – йому видніше, куди мене краще настановити, а я вам от що скажу, ваше бакалярство, пане Самсоне: дуже мені любо, що той писака, про мене в історії оповідуючи, зацікавлює людей, а не зануджує, бо якби він на мене, християнина з діда-прадіда, щось негоже блявкнув, я такого наробив би шелесту, що й глухі почули б!

– Ото було б диво, – зауважив Самсон.

– Чи диво, чи півдива, – сказав Санчо, – то байдуже, а як пишеш чи говориш за ділову особу, то гляди, шануйся, не верзи на галай-балай, що тобі в голову набреде.

– Дехто цю історію за теє ганить, – провадив далі бакалавр, – що автор приткнув у неї повість про безрозсудно-цікавого, не тим, що повість сама по собі погана чи недоладна, а тим, що не до речі її притулено, адже вона нічого спільного не має з історією його милості пана Дон Кіхота.

– Овва! – вигукнув Санчо. – Наколотив, виходить, сучий син гороху з капустою!

– Тепер я бачу, – сказав Дон Кіхот, – що не мудрець про мене книгу скомпонував, а якийсь невіголосий баламут, що писав її абияк, навмання, на хибив-трафив. То, знаєте, був собі маляр один в Убеді, Орбанеха звався, і як хто, було, його спитає, що він малює, то він одказує: «А що вийде». Намалював він раз якось півня, та так же погано вдав, що зовсім не схожий; мусив під низом готицькими літерами підписати: «Се півень». Отак же, мабуть, і з моєю історією, що без коментаря її не вчитаєш.

– Е, ні! – заперечив Самсон. – То книга дуже ясна і розбірлива: дітвора її гортає, юнацтво читає, дорослі розуміють, старі похваляють. Люди всякого стану нею не начитаються, затого напам’ять усю витвердять; аби де побачили шкапу яку сухоребру, зараз кажуть: «Дивіться, то Росинант». Та найбільше вона пажам полюбилась – нема в панів такого передпокою, де «Дон Кіхота» не знайдеш: книга та ніколи не гуляє, все по руках ходить, мало за неї не б’ються, назахват усі хапають. І то сказати – приємнішої і невиннішої забави годі собі уявити, бо хоч як шукай, ніде в тій книзі слова непристойного чи думки нечестивої і зазором не видати.

– Писати інакше, – зауважив Дон Кіхот, – то була б уже не правда, а брехня, а письменників та істориків, що до перебреху вдаються, палити б треба зарівно з фальшивими монетарями. Не знаю тільки, з якої речі автор сягав до сторонніх повістей та оповідок, коли міг іще про мене різних різнощів понаписувати – міркував, певне, як у тій примовці: «Хоч повсть, хоч вовна, аби кишка була повна». А щоб він був виповістив самі мої думки, зітхання, сльози, мої заповідні прагнення і дивугідні звершення, – все те склалося б на грубелезну книгу, що переважила б повну збірку Тостадових творів.^[19] Я, пане бакалавре, так собі міркую: до написання історії чи так якої книги треба великого розуму і зрілого розмислу, до жартливої мови і дотепного викладу треба небуденного хисту. Найрозумніша постать у комедії – то блазень, хто його хоче зіграти, не повинен бути дурнем. Історія се наче святиня, вона мусить бути істинною, а де істина, там і Бог, бо він сам і єсть істина. Проте є люди, що так книги ліплять, як ото сластьони печуть і викидають.

– Нема такої поганої книги, що в ній не було б чогось доброго, – сказав бакалавр.

– Воно-то так, – відповів Дон Кіхот, – але трапляється часом, що людина вже прославилась цілком заслужено своїми писаннями, а як оголосить їх друком, то слава її блякне і меркне.

– Причина сьому та, – мовив Самсон, – що друковані твори всі читають уважно і легко помічають будь-яку помилку, а що більша письменникова слава, то прискіпливіший буває читач. Люди знакомитого хисту, як от великі поети та видатні дієписці, раз у раз викликають заздрощі у людців, що страшенно люблять судити й ганити чужі писання, а самі ж то нічогісінько на світ не появили.

– Воно й не диво, – сказав Дон Кіхот, – бо немало є таких богословів, що сам до казальниці не здатен, а в чужих проповідях зараз бачить, де що не так, чого бракує, а що зайве.

– Все це вірно, пане Дон Кіхоте, – погодився Карраско. – Та я хотів би, щоб оті критикани були все-таки милосердніші й не такі уїдливі, щоб не чіплялись до кожної пилиночки в творі, який вони судять, бо за тою пилиночкою вони й пресвітлого сонця не бачать. Може, й правда, що aliquando bonus dormitat Homerus,^[20] та нехай же вони зважать, скільки ночей він недоспав, пильнуючи, аби в творіннях його було якнайбільше світла і якнайменше тіней; а ще, може, те, що вони за плями мають, то тільки родимки, що людському обличчю іноді ще більшої додають принади. Хто свою книгу друком оголошує, наражає себе на чималу небезпеку, бо то річ неможлива і немислима, такий твір написати, щоб усім догодити, всіх задовольнити.

– Той, що про мене написано, – докинув Дон Кіхот, – задовольняє, певно, небагатьох.

– Ба ні, навпаки: тим, що stultorum enfinitus est numerus,^[21] історія ваша припала до смаку безліченній безлічі людей. От тільки бідкається дехто, що автор собі трохи непам’ятущий вдався: забув забудько написати, хто у Санча Сірого вкрав, украдено, та й годі, аж гульк! – Санчо знов верхи на ослі їде, а де той осел узявся, невідомо. І ще одного не з’ясував би то автор – що зробив Санчо з тими талярами, які в баульчику в горах Моренських знайшов. Про те нема ніде ні слова, а людям цікаво знати, куди він їх дів, на віщо обернув. От за се найбільше книзі пригану дають.

Тут уже й Санчо обізвався:

– Мені, пане Самсоне, тепер не до звіту і не до одвіту, бо я так омлів та охляв, що як не хильну для отухи доброго вина, то живіт, мабуть, до спини прилипне… А дома в мене дещо є, стара мене жде; ось попоїм, вернусь, а тоді вже і вашу милость, і всіх на світі задовольню, все чисто розкажу, що питатимете, і як осла вкрадено, і куди сто талярів ділося.

Сказав отак і, не ждучи відповіді, майнув мерщій додому.

А Дон Кіхот почав просити та припрохувати бакалавра, аби той зостався в нього на чернечу трапезу. Бакалавр погодився й зостався – на обід було те, що й завше, тільки ще пару голубців додали, а за їжею все про рицарські справи гомоніли, і Карраско намагався говорити господареві під лад. По обіді передрімались трохи, а там повернувся Санчо, і знов зняли втрьох перепинену розмову.