Максим Гримач

II

Найчастіше припливав молодий козак Семен, уродливий парубок, хисткий, як очеретина, смілий, як сокіл, — і щиро покохала його наша гордовита Катря.

Сватають її багаті люди й хорошого роду — один, і другий, і третій. «Не хочу, не піду».

— Слухай, дочко, — каже Максим, — багацько ти гордуєш, рибочко! Сватають тебе перші люди в селі, парубки все молодії й хороші, — чому не йдеш?

— Мені байдуже, що вони молоді й хороші, коли моє серце не до них горнеться.

— А до кого ж, доню? Слухай лишень, моя дитино: я тебе не буду за них силувати, та й за бурлаку не віддам; нехай він хоч і місяця з неба схопить. Не оддам, дочко! як тобі кажу, так і буде. Слово в мене батьківське, кріпке, сама знаєш.

— Знаю, тату. А якого б ви собі зятя бажали?

— Вільного козака, дочко, щоб сам собі паном був, нікому не кланявсь — от якого!

— А як буде сам собі пан?

— Тоді з Богом!

— Ну, я буду дожидати.

— Дожидай, моє серце, не бороню. Хто ж він такий? Я щось примітив.

— Нащо вам знати, таточку! Нехай перше визволиться, тоді й знатимете.

— Добре, моя люба дитино, нехай!

Як почув Семен, то й каже:

— Що ж робити, Катре моя кохана! треба ждати! Я в свого пана вже третій рік добуваю, останній. Як послужить доля, то сього року буде велика здобич. Отаман мене не скривдить: чоловік він шановний... Подякую йому за хліб, за сіль, нагледжу де хуторок красний да й поклонюсь тоді твоєму батькові... Тільки люби мене вірно, моя дівчино!

Ждуть наші голуб’ята. Не плаває — літає Семен Дніпром, тільки човен синю хвилю розбиває.

Ладяться козаки в дорогу; Семен з ними. Виряджаються козаки на здобуток.

— Соколе мій, козаче! — каже Катря, пригортаючись до його. — Коли ж ти вернешся? чи хутко?

— Хутко, моя рибчино, хутко! Зацвіте перша вишня у твоєму садочку, закує сива зозуля — я припливу до тебе, припливу не наймитом — вільним козаком, Катре!