Риндичка. Ох, батечку, та тут таке, що як до ладу розказати, то й волосся на голові догори полізе. Адже ж ви знаєте, що мій вгород та заходить якраз потилицею до її повітки.
Старшина. Потилицею? Так і запишемо в претикола.
Риндичка. Ще мій покійничок… царство йому небесне, вічний покій його душеньці! І всім помершим душам вічна пам’ять! Ото, кажу, як ще мій покійничок живий був, то й викопав рів проти її повітки, щоб, стало бить, звернути стежку з її дворища понад ровом… Бо вона, було, як іде чи проти череди, чи в поле, то так тобі і преться через мій вгород.
Старшина. Еге-ге! Постривай! Я бачу, що це діло дуже заплутане! Доказательства маєш?
Риндичка (вийми пляшку з горілкою і бублик). Осьдечки! Хіба ж я честі-таки та й вашого звичаю не знаю?
Старшина. От бачиш, може б, я й не пив сьогодні, коли б не таке голівне діло…
Риндичка (частує). Милості просю…
Старшина. Приходиться випити, щоб у голові… Пожалуйте, зводьтесь самі!
Риндичка. Пошли ж, боже, помершим душенькам царство небесне, а живим на здоров’ячко! (Випила і підносить старшині).
Старшина. Благодарю покорно! (Випив). Тепер трохи неначе ясніш діло.
Риндичка. Аякже. Воно зараз у голові розвидниться! Закусіть же бубличком. (Дає бублик).
Старшина. Що воно ніби щось задзвеніло у вусі?
Риндичка. Ото так похмілля парує, що аж дзвенить. Викушайте ще!
Старшина. Та пожалуй! Чарка в тебе невелика, то воно можна ще по одній.
Риндичка (налива). Я вам скажу, що по манісінькій краще пити. (Каже).
Ой чарочко ж моя,
Чепурушечко,
Ой потіш же мене,
Моя душечко!
Милості просю! Старшина сі, як по щучому велінню! А собі ж? (випив). Тепер неначе замовкло.
Риндичка. Та я вже, не вам кажучи, з своїм свідком випила зо три. (Налива). Дай Же, боже, щоб вороги мовчали, а сусіди не знали!
Старшина простяга руку до чарки, але Риндичка випила.
Отож, кажу, як викопав мій покійничок рів, так відтоді пішла промеж нас щоденна сварка!
Старшина. Щоденна?
Риндичка. Еге ж!
Старшина. Ну, так ми й запишемо.
Риндичка. Та як же не щоденна, коли я своїми очима бачила, як вона щоранку божого винесе та й висипає попіл у мій рів. Я їй докоряю, а вона мовчить, неначе не до неї річ.
Старшина. Мовчить?
Риндичка. Звісно, губи мовчать, а всередині що в неї?
Старшина. Ну, що всередині, хоч воно й цікаво, так це до діла не касательно.
Риндичка. І що ж би ви думали? Отакечки щодня, висипаючи попіл, зарівняла мені рів зовсім. Отож і стала я думати: задля чого б їй отаке на капость мені коїти? Чи нема тут якої іншої причти? Сидю я на тім тижневі, либонь, проти середи чи проти вівтірка… Ба, так, проти вівтірка… Бо в понеділок я ходила по зілля у Дерієву балку… Та ще яка мені притичина трапилась?
Старшина. Що таке? Ти вже розказуй все дочиста, щоб діло було як на долоні.
Риндичка. Тільки що перейшла я лощину і простяглась навмання через стерні, аж це з-під моїх ніг заєць: плиг-плиг-плиг!.. Щоб мені язик опух, коли брешу!..
Старшина. Заєць, кажеш? Чи це ж до діла касательно?
Риндичка. А як же воно не кусательно, коли то не заєць був..
Старшина. Не заєць? А що ж воно?
Риндичка. Та кажу ж вам, що схопилось та плиг-плиг-плиг!
Старшина. Та це вже записано, що плиг-плиг!..
Риндичка. Так ви думаєте, що й справді то заєць був?
Старшина. А що ж таке?
Риндичка. Нечиста сила!
Старшина. Та ну?
Риндичка. Правда. Покотив та й покотив через гору! А я зараз-таки тричі перехрестилась, а далі сплюнула на лівий бік.
Старшина. І що ж, щез?
Риндичка. Як язиком злизало.
Старшина (пише). «Як язиком злизало…»
Риндичка. Ой стривайте ж, що ж я наказала? (Думає). Еге, так, кажу, ото набрала я там зілля, принесла додому й почала його в’ялити на спризьбі, а вже звісно, що як ідеш по зілля та перестріне тебе заєць або перебіжить тобі шлях, то…
Старшина. Та що ж таке треба робить?
Риндичка. Е, душко, цього не можна казати, бо як розкажеш, то те зілля хоч візьми та викинь його на смітник.
Старшина. Стало бить, не поможе ні від якої хвороби?
Риндичка. Ні, не те, а так, звиніть, смердітиме, що й носа до нього не навернеш… Ото вже як зовсім стемніло, сидю я собі на спризьбі та й задрімала; і сниться мені, що я молода та така хороша, хоч з лиця воду’ пий.
Старшина. Ну, це ти почала розказувати сон рябої кобили.
Риндичка. Та я ж таки була хороша молодою, така хороша!
Старшина. Ну, я б цього і не подумав.
Риндичка. Минулося! Та за мною парубки було так мордуються, що аж попару не знайдуть, аж тини тріщать.
Старшина. Та це ж було за царя Непитайла. Ти діло кажи!
Риндичка. Стривайте ж бо! Ото й задрімала я. Аж чую, щось няка на мого Рябка. Ви ж знаєте мого Рябка… Торік Палажка, Гунина невістка, позивала мене за те, що нібито він порвав на ній нову юпку.
Старшина. Так його Рябком дражнять? Це треба у претикол записать.
Риндичка. Я бабувала на хуторах у Байбаків і звідтіль його принесли щеням; і казано мені, що воно ярча! Одначе ж я його і не думала виховувати під осиновою бороною. А вже звісно, що як ярчати отакечки не виховувати, зараз відьма візьме та й подушить.
Старшина. Подушить? А чи не пора нам підлить чорнила у чорнильницю? Бо воно щось неохотно слухається!
Риндичка (наливає). Дай же, боже, щоб усе було гоже! А що не гоже, того не дай, боже! (Випива і частує).
Старшина (випив). Добра горілка! У якім шинку береш?
Риндичка. У Бороха!
Старшина. Еге! Це така, що тільки б мені й пить. Ну, доводь же діло до краю! Що це він Пріськи не веде?
Риндичка. Так ото чую, щось няка на мого Рябка: «Ня, цю-цю! Ня!..» Слухаю, аж то вона: приманила його до себе та й дає йому щось з своїх рук! Я до неї й озвалася: «А що ти, – кажу, – матері твоїй стонадцять болячок і сім пропасниць, що то ти робиш? Нащо ти чужу собаку годуєш?» – «Щоб знав, – каже, – мене та не рвав!» Як принялась же я її коренити: лаю на всю губу, а вона мовчить та все годує Рябка. Далі спересердя плюнула, так-таки голосно кажу: «Тьфу! Тьфу тобі, диявольська дочко!»