Ява 3
Морозиха і Микита.
Морозиха. Намоглась в одну душу: ворожи їй та й ворожи!… Ні жодної зірки на небі, геть заволокло та захмарило… певно, на дощ! Дивилась-дивилась… блиснула одна зірка та й знову заховалась: еге, – o, на мою думку так випада, що коли не заслаб де в дорозі, то чимсь дуже бідкається. (Сіла на полу). Еге! То оце вже Семен і вернувся з заробітків? Гарний парубок: тихий та покірний!… От буде пара!…
Микита. Кому?
Морозиха. Одарці! Оце вже вони, мабуть, восени і поберуться.
Микита. Навряд!
Морозиха. Чому ж? Вони одно другого стоють! Та й любляться либонь собі.
Микита. Навряд, кажу, чи поберуться! То пусте діло, що любляться!
Морозиха. От цього то вже я й не зрозумію! Може, її хто інший свата?
Микита. Я її сватаю.
Морозиха. Ти? Опам’ятайся! Еге-ге, стривай, стривай! Правда, чула і я щось таке, ніби похоже… Хто ж це мені казав? Не пригадаю… Але ж, кажуть, що вона тебе ненавидить.
Микита. Можна так зробить, що й полюбе.
Морозиха. Конешне, чого чарами не зробиш?… На світі усяке є зілля – і до отрути, і до любощів…
Микита. І без чарів обійдемось!
Морозиха. А гроші то, мовляв, найкращі чари. Еге-ге, ти як захочеш, то знайдеш собі таку дівчину…
Микита. А як я не хочу нікого, опріч Одарки?
Морозиха. Та що-бо ти це таке кажеш? Як же це?
Микита. Те, що чуєте!… Та це, бачте, я шуткую! Я вчадів; а з чаду я можу так зробить, що Семен і дутеля з’їсть.
Морозиха. Як? Що таке? І бога ж ти не боїшся отаке казати? Оце вигадав! Певно, ти, парубче, з жиру дурієш! Одно слово: дука, багатир!… Через те тобі отаке нікчемне і в голову лізе!
Микита. Що ж мені робити, коли я її люблю? Тут і не хотячи зробишся нелюдиною, коли серце болить, мов гадина його ссе!… Кажуть: сякий-такий Микита, бешкетник, коверзник… А ніхто не загляне Микиті в душу, ніхто не спита, що там у нього діється. (Надто зрушений). Знаєте, тітко, що іноді щось на мене таке находить, що, здається, коли б моя сила, то я б усіх людей порізав; а Одарку розчавучив би, мов ту гадину, на шматки б її роздер! (Помовчав). Нехай би я був паскудний на вроду або ж злодій чи шибеник… Чому ж Одарка не хоче мене любить? За що вона зневажає мене? Через що я їй осоружний?…
Морозиха. Та, отже, недаром, мабуть, кажуть: «Не родись багатим, а родись щасливим!»
Микита. Так, отже, кажу: хоч би я мав і душу свою занапастить, а не попущу, щоб Семен на їй оженився; не попущу, щоб надо мною узяв верх отой обшарпанець, голодранець! «Не родись багатим!…! Що з того, що я багатий, коли серце моє пошматоване гірш старцевої одежі?… «Не родись багатим!…»
Морозиха. Ти, мабуть, і справді п’яний?
Микита. Ні, я не п’яний, а упрямий! Що б то я був за парубок, щоб не посватав, котру схочу?
Морозиха. Бачу, парубче, що твоє багатство тобі вже зовсім забило памороки. Жируєш ти!
Микита. Та замовчіть ви бога ради: не дорікайте мене, не ворушіть мого серця!… (Довго ходить по хаті). Тітко, чи нема у вас чарки горілки?
Морозиха. Та в тебе й так хмелю того повно в голові.
Микита (сів за стіл). Не бійтесь, я розуму не проп’ю. А що у мене отут засіло, у цій кістці (показує на лоб), того ні горілкою, ні отрутою не занімиш!… (Співа).
Гей, і п’є козак, п’є,
Бо в козака гроші є.
Гей, за ним, за ним ненька старенька
Дрібні слізоньки ллє.
Ой ти, синочку мій,
Ти, дитино моя,
Гей, не пий, не пий тії горілочки,
Бо зведе з ума.
Як горілки я нап’юсь,
Та й ума я наберусь,
Гей, з невірною дружиною
Жити не поймусь.
Ява 4
Ті ж, Одарка, Маруся, Христя, Горпина й другі дівчата.
Дівчата. Добривечір вам в хаті!
Морозиха. Здрастуйте, мої любі дівчаточка!… Отже, й гаразд, що ви поприходили, а то тут Микита…
Микита. Я чув колись приказку: «їж борщ з грибами, держи язик за зубами».
Маруся. А вгадайте, тітко, де це ми були?
Христя. Ну, та й язиката!
Маруся. Це ми у нас на горищі курей покрали!
Морозиха. Ой буде тобі на горіхи від батька!
Маруся. Про батька байдуже, аби мати не дізнались. Тоді буде мені сто чортів і сіра свита! (Регоче).
Микита. Тітко, дайте ж мені чарку горілки!
Морозиха. І де б то вона у мене взялась?
Микита. А, чорт батька зна що!
Маруся. Давайте, дівчата, поскубемо курей та зготуємо вечерю, а щоб не поснули, – заспіваємо.
Морозиха. Оце розумна річ! Справді, заспівайте! Давно вже моя хата не чула співів… Візьми ж котра курей та поріж за хатою, а тоді вже й скубти!…
Микита скрутив цигарку, одвернувся від дівчат і затулив вуха; дівчата сідають на лавах, готують вечерю, інші ложки перемивають та полумиски; одна дівчина взяла курей і пішла з хати.
Дівчата (співають).
Та нема гірш нікому,
Як тій сиротині,
Ніхто не пригорне
При лихій годині двічі
Та не пригорни батько,
Не пригорне мати,
Тільки той пригорне,
Що думає взяти.
Налетіли гуси
З далекого краю,
Скаламутили воду
В тихому Дунаю.
Бодай сірі гуси
З пір’ячком пропали,
А що нас розлучили,
Як голубів пару.
Як ми кохалися,
Як зерно в горісі,
А тепер розійшлися,
Як туман по лісі.
Микита. Ну, вже завели гарної! Хай вам враг з такою піснею!
Маруся. А ти заткни вуха та й не слухай.
Микита. Ба ні ж, завили неначе по мертвому!
Маруся. Я знаю, чому тобі по нутру ця пісня.
Микита. Ти знаєш з носа та в рот!… (Сміється).
Маруся. «Засмійся, Матвійку, дам копійку».
Микита (з серцем). Що ти сказала?
Маруся. Те, що чув! Хіба ти оглух?
Микита. Щоб тобі язик всох!
Маруся. «Бог – не дитина, не послуха дурного литвина!»
Микита. Гляди, щоб я тебе іноді, бува, не мазнув по губах! Щось у мене дуже сверблять руки!
Маруся (регоче). Ох лишенько! Я ж тебе так точнісенько боюсь, як торішнього снігу.
Морозиха (до Марусі). Але й ти яка дівка! Чи вже ж не можна змовчати?
Маруся. Щоб я йому змовчала? Не діжде він цього, от що! Велике цабе!
Микита (скочив). Чи тобі заціпить сьогодні?…
Маруся (регоче). Ох, як же ти мене налякав, аж сорочка на мені пополотніла!
Микита (скрегоче зубами і кидається на неї з кулаками). Ну, ідолка, дамся я тобі взнаки!…
Ява 5
Ті ж, Семен, Іван, Омелько і парубки.
Омелько (кладе хліб на стіл). Добривечір вам, тітко! Чи приймаєте гостей?
Морозиха. А які ж там гості?
Омелько. Наше парубоцтво. Нараялись ми прохати вас, щоб знов прийняли нас на цю зиму у вашу господу.
Морозиха. Чесному парубоцтву моя хата настіж. А якщо ти, Омельку, знов за березу, то за твоїм розумом і моя голова не болітиме.
Омелько. Спасибі вам, тітко! Тепер же, хлопці, звеселіть тітчину господу гарною піснею.
Іван (прожогом вбіга). Осьдечки й я! (Швидко говорить). Добривечір, тітко, га? Чи нема кота-тумана, кицьки-шкодливки? Пояси дітям дам; борщу забільного під лавою, хоч покришкою накритого – гребінка гарна є! Га?
Парубки тим часом чоломкаються з дівчатами: дівчата соромляться, штовхають одна одну. Інша ховається від парубка за дівчат.
Семен. Ну, замолов! Починай-бо пісні!
Іван. Пісні? Ось зараз! (Співа й пританцьовує).
Заграй мені трандибала,
Щоб я трошки подибала…
Омелько. Не пустуй-бо, Йване, заводь гуртової!
Іван. Не гнівайтесь, ваше благородіє, зараз почнемо.
Співають.
Та лугом іду, та коня веду.
Розвивайся, луже.
«Сватай мене, козаченьку,
Коли любиш дуже!
А хоч сватай, хоч не сватай,
Та хоч присилайся,
Щоб і слава не пропала,
Що вірно кохався!»
Я кохався, та не сміявся,
Думав тебе взяти,
За лихими ворогами
Мушу покидати.
Покидаю тебе, серденько,
Іншому такому,
Що не скажеш тії щирой правди,
Що мені одному!
«Я ждала вечір та ждала й другий –
Тебе не видати,
Та й мусила чорт зна кому
Всю правду сказати!..»
Морозиха. Спасибі, добрі молодці, за пісню!
Іван. Це я, тітко, добрий молодець, а то все шушваль!
Морозиха. Що й казать, без тебе яка й гульня!
Іван. Авжеж, який без цигана ярмарок? Може, вам, тітко, потанцювати?
Морозиха. Танцюй, коли охота!
Омелько і Семен становлять пляшки з горілкою.
Іван. Аж жижки трусяться, так хочу танцювать.
(Співа й танцює).
Коли б мені жупан чорний,
Шаравари сині,
То б до мене дівки липли,
Як до браги свині.
Шабля збоку, сам без ока –
Схожий на козака,
А спереду на сову,
Ззаду на їжака…
От так, а не чорт зна як! Коли б це хоч невірненька музика, то я б танцював до самісенького світу. Як так кажуть: «Хоч погано, та зате довго!» (Побачив пляшки, почина стогнати). Ой лишенько! Ой, пече ж мене, пече! Мабуть, соняшниці або пристріт!
Семен. Отак з ним, сіромою, раз по раз діється, як тільки вздрить горілку. (Сміється).
Омелько. Де ж там у тебе пече?
Іван. Та отут… і осьдечки… Ох, пропав же я! Омельку, рятуй мене, налий швидше чарку – я увіллю всередину, то воно там може й полегша.
Омелько (бере пляшку і чарку). Постривай, тут є й старші від тебе. (Частує Морозиху).
Іван (стогне). Слабий та малий – то найстарші в хаті.
Морозиха (до Омелька). У кого в руках, у того і в устах. Дівчатка, подайте ж там закуски, та хутенько!
Дівчата становлять на стіл закуску.
Омелько. Дай же, боже, гуляти нам тихо, без сварки і без худого слова! (Одпив трохи, частує Морозиху).
Усі. Дай, боже!
Морозиха. Щасти, боже, на все добре! Гуляйте, дітки, так, як колись гуляли ваші діди й батьки: чесно та тихо, як слід поважному парубоцтву! (П’є).
Іван. Та годі-бо вам причитувати! І почали: «І дай, боже, і не дай, боже!» Тут чоловік пропада, а вони завели такої довгої, що й до світа не переслухаєш…
Омелько (частує Івана). На вже й тобі!
Іван (випив). Чуєш, як задзюркотіло, неначе у порожнє барильце!… Чим би тут закусити? І нащо ви, дівчата, постановили оце сало? І хто його їстиме? (Бере сало й хутко їсть).
Семен. Одначе наминаєш, мов той кіт!
Іван. Та знаєш, аби чим-небудь напхати пельку. Тю! Я й не бачу, що Микита тут! Чого ти замислився, мов та панянка, що заміж хоче?
Микита. Піди собі геть, не твоє діло!
Іван (шуткуючи). Ой-ой-ой!… Який сердитий! звиняйте, Микито Степановичу! Мені здається, що у вас мухи завелись у носі.
Микита. Чого ти чіпляєшся до мене, ідоле?
Іван. Та цур тобі! Я тільки так… Слухайте, хлопці, я вам розкажу одну казку.
Деякі. Ану-ну, що ти там збрешеш?
Іван. Е, ні, це не брехня! Давно це, братця, було: ще за царя Хмеля, як було людей жменя. У однім селі та жив собі заможний чоловік, ще за кріпацтва він отаманував, так грошей нагарбав стільки, що може його і в дві тисячі не вбереш. І був у того чоловіка один одним син, гарний парубок і здоровий такий, що й вола б надвоє роздер; і такий щирий парубок!… Тільки не до роботи, а до горілки та до бійки… Ґуля той парубок, та й ґуля! Чи то будень, чи свято, йому однаково. Б’ється та лається, та бенкетує; і ніхто його не зупиня, затим що багатий!… Ото раз, насмоктавшись у смак горілки, став він думать та гадать, що б ще таке вигадать, щоб людей здивувать і себе вдоволнить? Думав, думав, а далі й каже собі: «Е, недостає мені гарної дівки!» А в тім гелі та була одна сирота, та ще й убога, і щиро вона покохалась з таким же сиротою, як і сама, і вже вони мали собі побратись, тільки б діждати осені. Як ось багатир почав за тією дівкою зорити; і де б то він її не зуспів: чи на вулиці, чи на роботі лізе їй у вічі та й лізе. Дівка плює йому межи очі, а він обітреться та й знов до неї…
Микита (скочив). Брешеш!
Іван. Хіба це про тебе? Правду ж, мабуть, кажуть, що на злодієві шапка горить!
Одарка. Правда, правда, Іване!
Семен. Стривай, Іване, я докажу твою казку.
Микита (виходить з-за столу). Всі ви брешете, як собаки! (Йде з хати).
Іван. Та хоч попрощайся!
Регіт.
Микита (до нього). Ну, сатано, одіб’ю я тобі печінки! (Пішов).
Іван. Отак! Спасибі тобі, паніматко, за вчорашню квашу…
Омелько. Молодець Іван, неначе окропом ошпарив!
Одарка. Добре відспівав! Маруся. І за мене віддячив! Омелько (частує Івана). За це на тобі, Іване, чарку горілки!
Іван. Та ти, Омельку, не дуже піддобрюйся, бо я й про тебе дещо знаю.
Всі (дивуючись). Про Омелька? Омелько. Кажи, брате! Може, що лихе? Здається, за собою нічого такого я не запримітив, але ж збоку видніш…
Іван. Авжеж, видніш! А чом ти не випив повної чарки, як тітку частував?
Омелько (сміється).Та й тільки? Іван. Ото й по всьому! Он, як я, раз у раз по повній п’ю. Не віриш? Ану налий!
Омелько. Бач, куди гне! Дуже жирно буде! (Частує парубків).
Іван. Ач, який скупий! Хлопці, загадаю я вам загадку! Хто вгада? «Чотири чотирники, п’ятий кавурник, несуть кривулицю через тин на вулицю».
Семен. Я колись її знав.
Іван. Та й давно то, мабуть, було, «ще за царя Гороха, як було людей трохи»?
Омелько. А справді, і я знав її.
Іван. Та справді ж, справді у решеті дірки! Ех, ви, неграмотні! Ану вгадайте другу!
Маруся. Та ти-бо не забігай наперед, перш цю скажи!
Іван. Ти ж така догадлива! Чи вже й досі не догадалась? Чотири чотирники – оці чотири пальці, п’ятий кавунник – оцей палець, кривулиця – ложка, тин – зуби.
Деякі. Тю, диви!
Маруся. Ану, я загадаю!
Іван. Ох, ти, моя зозулечко! Ану-ну, загадай!
Маруся. Що буде, як козі мине сім літ?
Іван. «Мати привела Каленика, та не скажу, як зовуть!» Восьмий год піде! Ну, вже й загадку видрала! А що, братця, значить «Андрій, сім верст, по коліна»?
Христя. І де він, матінко, повидирав цих загадок?
Іван. Це, бачте, так було: йшли три чоловіки над річкою, а їм назустріч іде чабан. Вони всі троє і запитали його заразом: один пита «Як тебе звуть?», другий – «Чи далеко до села?», а третій – «Чи глибока ця річка?». Він їм усім трьом і відповів заразом: «Андрій, сім верст, по коліна». Ну, годі теревені правити! От коли б це хто заграв, хоч на губах, доки музики прийдуть, я б учистив козака!… Ге, коли б ви, братці, знали, яке мене лихо спіткало!… Аж до плачу мені доходить!
Омелько. І певно, що лихо велике, бо й тварь тобі зморщило, неначе постіл.
Маруся. Єй-богу! Це вже знов щось вигадав!
Іван. Еге, добрі вигадки! Коли б тобі так, як мені, то тобі і голову повернуло б назад потилицею.
Маруся (зареготала). А хіба у мене голова потилицею наперед?
Іван. Догадалася! Знаєте, панове товариство, хотів я порадитись з вами, що оце восени вже хочу женитись; годі вже бурлакувать! Та не знаю, яку мені й брати: чи сліпу, чи криву, чи безносу, бо проста не піде за мене! От добре моєму побратимові Семенові, що йому й на думку не спада женитись!
Семен. От чортів парубок, яке приклав!
Одарка (засоромилась). Тебе, Йване, і за ніч не переслухаєш!
Іван (до Одарки). І ти обізвалась? Так і видко, що заміж не хоче!
Регіт.
Одарка. А, бодай тебе!
Маруся. Це не в віко, прямо в око попав!
Іван (до Марусі). Слухай, чорнява, брови, як сметана, сажею підведені, глиною зашпоровані, – чи ти підеш за мене?
Маруся. Як за такого хорошуна не йти! (Регоче). Кругом багатир: від халяв до потилиці!
Іван (подумав). Ні, не буду я тебе сватати! Бо коли б ти була хоч трошки вища або ж нижча, або товща, чи там тонша… А то якось не під лад. Та ще й зовсім не балакуча, неначе у тебе й язика немає!…
Регіт.
Xристя. Іване, я піду за тебе!
Іван. Ти? Ану постривай, я придивлюсь до тебе. (Дивиться їй у вічі). Еге-ге, та ти ж каліка!
Христя. От ще що вигадав!
Іван (шепче їй на вухо). А правда?
Христя одпиха його і біжить між дівчат.
Омелько. Ну, хлопці, що ж ви стовбичите? Доки музики прийдуть, грайте у карт абощо.
Семен. Справді, давайте згуляєм у лави! А в кого є карти? Або у хвильки!
Один з парубків (виймає карти). Ось у мене є!
Іван. Ану покажи!… (Придивляється на карти). Та й засмальцьовані! Славні будуть блини, як діждемо масляної!
Семен. Ну, хто у хвильки?
Семен і три парубки сідають на полу і грають у хвильки; деколи промовляють: «А в тебе дундик?», «Ходи кралю!», «Клади, чуть лізе!», «А в кого курятник?», «Клади стару!», «Та не поглядай!», «Та ви-бо не вторгуйтесь!», «За одно пропадать, козиряй нехвалидом…», «Клади попівну!…»