Глибше, ніж секс

5

Після пар студенти роблять усе, що тільки збреде в голову. Йдуть у свої смердючі гуртожитки, купують у магазинах обпальцьовані людьми продукти, докладаючи чимало зусиль, щоб зварити з них щось їстівне, а хтось наполегливо, але безуспішно намагається вчитися у вічному гаморі, що гуляє довгими коридорами будівлі і навряд чи колись стихне.

Мене ж після пар чомусь понесло до залізничного вокзалу. «Можливо, я сумую за домівкою?» – подумала я, але ні, навряд— струснула головою, відганяючи якнайдалі цю думку. Вокзал був набагато більшим і розбудованішим, ніж у моєму місті. Але всі вокзали України об’єднувало одне: на кожному є крамниці з шаурмою, кавою та дешевими жирними чебуреками, які продають такі ж жирні, спітнілі від смаження жінки років під п’ятдесят.

Я сіла на сходах, що були трохи помічені голубами, і заходилася жувати шаурму, яку купила в одному з тих кіосків. Потяги прибували та відправлялися, а жіночий голос із динаміка повідомляв про їхній рух. Ще змалку я ніколи не могла розібрати, що вона там говорить. Мені здавалося, що та жінка п’яна, і в неї просто заплітається язик, але, напевне, так здавалося лише мені, бо люди якось розуміли її й одразу бігли у свої вагони. Я завжди просто дивилася на квитки (в яких, в принципі, теж чорт ногу зломить) і так знаходила свій вагон. Чомусь любила помічати, які виснажені та розтріпані виходять люди з потягів, а які щасливі сідають у них.

У голові прокрутились усі мої поїздки, під час яких я також була щасливою, але яких, насправді, було дуже мало. Я уважно спостерігала за людьми, що виходили з вагонів і прямували до мене, але думки були десь не тут. Такі завтики часто траплялися. У моєму полі зору вискочила розмита постать хлопця. Чорне кучеряве волосся десь по плечі, крізь яке пробивалися промені сонця… Високий зріст… Набитий речами портфель у руці. Начебто нічого незвичного. Та коли мій фокус спрацював, я побачила, що це той самий чувак із мого університету, який із першого дня навчання встиг мене дістати. Я поглянула на свою шаурму, а потім підвела голову і перелякалася так, що ледь не залишила своє гівно тут, на сходах, поряд із пташиним. Він стояв переді мною, і сонце, яке врешті-решт вперше за декілька днів вийшло, засліпило мене, тому я бачила лише контури його тіла.

– Невже ти переслідуєш мене? – задоволено спитав хлопець.

– Що? – підвела голову і вмить скривилася від насичення сонячних променів.

– Це ти вже вдруге не даєш мені спокійно поїсти, – кинула я, подрібнюючи щелепами шматки тугого м’яса.

– Не бачив ще людей, які настільки вперто не хочуть іти на контакт, але не переживай, це ненадовго, – він широко всміхнувся і саме цим чомусь злякав. У сучасному світі люди не так часто діляться з нами щирими посмішками, бо чогось бояться, а коли все-таки діляться, то нас від незвички це насторожує. Я не встигла нічого сказати, бо хлопець уже прямував до пішохідного переходу, а я лише провела його зневажливим поглядом і повернулася до трапези.

Доївши через декілька хвилин свою шаурму й потріпавши від бруду свій худорлявий зад, я викинула в смітник серветки та целофанову торбинку, які йшли в додаток із шаурмою, закинула на плечі рюкзак і пішла до того ж пішохідного переходу, але вкупі вже з іншими, ніж він, людьми.

Додому я вирішила йти пішки. Це повинно було б зайняти не більше тридцяти хвилин. На відстані між вокзалом і будинком був шматок дороги, що тягнувся через невеликий перехід, у якому вдень люди продавали квіти, які, напевне, ніколи ніхто не купував, оскільки навіть до вечора квітів у них на прилавках (якщо це можна так назвати) не меншало. Але чомусь ці люди роками продовжували вперто стояти там і продавати. Коли я поверталася додому, у переході вже не було нікого. Мене лякала темрява, але я вважала, що саме страхом треба бороти страх. Тобі справді легшає, коли ти впускаєш страх у своє життя, а потім просто попускаєшся, бо в цьому немає сенсу, бо потрібно зізнатися, що насправді ти боїшся того, що у тебе в голові.

Дивлячись під ноги, я помічала, як залишки болота обсипалися з моїх кедів на вже сухий від сонця, але досі холодний асфальт. Я почула чийсь кашель неподалік, але вирішила не озиратися й лише пришвидшила крок. Мої ніздрі вдихнули запах жахливого перегару й дали сигнал мозку, що це був якийсь п’яниця. Я озирнулася лише наполовину, і в цю ж мить мене збив з ніг сильний поштовх чужої руки. Я полетіла додолу й, отямившись, побачила обличчя чоловіка. Він хотів відібрати в мене портфель. Лежачи, я намагалася вдарити його ногами, але у відповідь отримала сильний удар у голову, який повністю збив мій фокус, і тепер я не могла бачити його обличчя. Рух почав сповільнюватися, і я заледве бачила, як чоловік віддаляється від мене з моїм портфелем у руці. Уражена голова важко впала на холодний асфальт. Я відчула, як лобом щось стікає. Хотілося думати, що це був лише піт, але біль у голові швидко розвіяв цю думку— кров… До того ж ще й із низьким рівнем заліза.

В голові повільно перемотувались мої найменш неприємні спогади. Я відчувала, що відключаюсь. Мозок майже спав, але вуха, які я так любила ґвалтувати навушниками з гучною музикою, таки не підвели мене – почулися пришвишені кроки з іншого кінця темного переходу. У цей момент слух загострився, і на мить мені здалося, що ці кроки я вже раніше чула. Було ясно, що треба вставати й бігти, але тіло не слухалося. Моя закривавлена шия відчула дотик руки. На асфальті я побачила свій наплічник і відчула, що піднімаюсь, але не сама – мене підіймали чиїсь руки. Тепер мені було все одно, що за руки це були. Навіть якщо це руки того п’яниці, який побив мене. Ніс відчув сильний запах Укрзалізниці, побороти який намагалися парфуми… Я засинала і прокидалась… Відключалася і приходила до тями… Чувся стрімкий крок і швидке биття серця… Не мого… Моє, напевне, вже валялося десь у грудях, напівмертве… Змінилася обстановка: з’явилося жовте світло, на яке мої очі майже не реагували. Старі двері прочинилися після того, як біля моїх вух продзеленчала зв’язка ключів, і я зрозуміла, що вдома. Тепер усе добре… Можна відключатись… Я вдома… Кліп – і очі вже не страждали від штучного світла.

6

Склеєні міцним сном повіки нарешті розплющилися. Першим, що я побачила, було біле світло, яке просто розривало мої очі, намагаючись засліпити їх. Фокус потрохи повертався до роботи, і я побачила білу стелю, на якій висів плакат якогось гурту. Величенький такий плакат. Просто наді мною. Руками я почала обмацувати тіло і зрозуміла, що лежу в ліжку, накрита теплою ковдрою. Запах, який я відчула після важкої ночі, здався мені надто різким, але таким приємним і домашнім. Це був запах випраної білизни.

Моя голова, що вчора здавалась просто розбитою і розквашеною, зараз лежала на м’якій подушці й, здається, майже не боліла. На лобі я намацала великий, але акуратний шматок лейкопластиру, а незначні подряпини на руках були оброблені та чисті. «Досить валятися», – подумала я і взялася повільно піднімати своє знесилене, побите тіло. У поле зору потрапила гітара, яка обережно стояла біля столу без жодної пилинки. «На ній часто грають», – припустила я. На столі був типовий для кожної людини безлад. Але чомусь цей безлад здався мені ідеальним – таким, який можеш дозволити собі, коли живеш окремо від батьків. Настільна лампа, книги – грубі й тонкі, цікаві й не дуже, у різних палітурках – займали полиці, а офісне крісло на коліщатках протирало шар блискучого лаку на паркеті. Дорожня сумка та декілька пар взуття лежали при вході до кімнати.

Мої ноги спустилися додолу й ковзнули в капці. «Капці? У мене таких немає». Я вийшла з кімнати з опущеною і важкою головою і майже не могла підняти її вище. Чи то в ній так багато зайвих думок? Чи то мозок поплив до біса після вчорашнього удару? Переді мною стелився широкий коридор і поворот наліво. Стіни, на мій подив, були голими. Але якийсь затишок в цій квартирі відчувався. Вузький коридор вивів мене до невеличкої кухні. Прямокутний стіл, два стільці. Біля газової плити стояв хлопець і, очевидно, варив каву, бо насичений запах був тепер у кожній кімнаті, та й у кожному кутку квартири. Моїм рятівником був той самий Денис, який ще недавно мене так сильно дратував. Він, помітивши мене, підбіг і відсунув стільця, щоб я сіла.

– Мала, ти як? – стурбовано запитав він.

– Я в нормі, а ось твоя кава зараз втече, – ледь усміхнено відповіла я.

Посміхатися було важко і, напевне, усмішка моя була більше схожа на кривляння, але я впевнена: він побачив, що вона була щирою і несла в собі велику вдячність. Хлопець побіг рятувати каву, і це йому також вдалося. Можливо, колись він врятує світ?

– Дякую тобі… Дякую… Ем, я не вмію дякувати, вибач… – це була промова заплутаного язика та мозку, який надто очевидно гальмував. Навіть кава, напевне, могла б краще подякувати…

– Ти хотіла сказати: «Дякую, що врятував мене від такої тупої смерті: на асфальті, ввечері, у темному провулку і з розбитою головою?» – кумедно спитав Денис.

– Ах… Так… Саме це я і хотіла сказати. Дякую, – з полегшенням видихнула я.

– Та без «бе», – усміхнувшись, сказав рятівник і додав: – Каву будеш? Як бачиш, щойно зварена.

Цей дивак взагалі колись сумує? Хоча, знаєте, бачити таких людей у нашому сумному світі набагато приємніше. Повинен бути баланс, і цей хлопець чудово його підтримував.

– Ну не даремно ж ти цілий ранок її варив, – відповіла я і, трохи підвівшись, підсунулась ближче до столу.

Денис налив каву в чашки, які вже стояли на столі до мого приходу. Зверху утворилася густа пінка, яка ніколи не виходила в мене, саме тому я перестала варити каву в турці, зрозумівши, що баріста з мене ніякий. Наливши неповну чашку, рука хлопця потягнулася до холодильника й витягнула маленьку картонну упаковку з вершками.

Ми пили каву й жували хрусткі бублики, які лежали в сплетеній тарілці для фруктів. Вікно квартири виходило на вулицю, якої я раніше ніколи не бачила. Ми торкалися губами чашок, спокійно сьорбаючи гарячий напій, і спостерігали за приходом ранку. Скільки ж кольорів змінює небо за цілий день! Неймовірно. Напевне, я була готова просидіти тут ось так у спокої цілий день. Вперше від нашої зустрічі хлопець не порушував мій спокій, а був його частиною і, в принципі, засновником.

Мовчання… Як потрібно інколи просто помовчати… Але мовчите ви не тому, що не знаєте, про що говорити, не тому, що занадто сором’язливі, горді чи ображені. Насправді ви мовчите для вашого зближення. Це наче невидимий обмін енергією. Можливо, ми мовчали саме тому, а можливо, моя побита голова просто не могла зварити ніякого дотепного речення.

Я відчувала на собі короткі та боязкі погляди хлопця, але не звертала на них уваги. Напевне, якби я, як і під час другої нашої зустрічі, була в навушниках, він би знову витягнув один, щоб привернути увагу, але навушників не було, тому йому залишалося просто дивитися. Мені раптово захотілося додому. Знаєте, бувають інколи такі неочікувані напади певної емоції, і ти нікуди не можеш подіти її, тому змушена піддатися і дозволити їй якусь мить керувати собою. І тут я наче виринула з глибокого сну. Прокинулася не п’ятнадцять хвилин тому, коли ще лежала у свіжих простирадлах, а саме зараз. Я різко повернула голову до хлопця, і він злякано подивився на мене, наче я зловила його на якомусь маленькому злочині. А злочин цей полягав у коротких поглядах на мене.

– Окей, – швидко відрізала я, протерши очі. – Побіжу я.

– Ти дійдеш сама? – насторожено подивися на мене хлопець, і цей злочинний погляд раптом кудись зник, наче його ніколи й не було. – Як ти почуваєшся?

– Все добре завдяки тобі, – трохи засоромилась. – Ще раз дуже дякую за порятунок і каву, – щиро відповіла я, вставши з-за столу.

Денис провів мене в коридор, там стояли мої білі брудні кеди та наплічник, який таки залишився зі мною. Я взялася зав’язувати шнурівки, здавалося, що я робила цю дію цілу вічність. Немічно в’язала пальцями петлі та закручувала їх у вузлики. Один, а потім другий. Наче цілий день. Довго і нудно. Наче не могла розімкнути це коло.

– Бувай, побачимося в університеті. Дай знати, як доберешся додому, – кинув услід Денис.

– Так… Бувай, – махнула рукою на знак прощання.

Я спустилася до виходу з під’їзду, важко відчинила двері та вдихнула запах ранкового повітря. Кисень дістався мозку, і я подумала: «А як же я дам йому знати, що вже вдома?» Цей дивак не давав мені свого номера, напевне, він таки справді «того»…

Вийшовши з під’їзду, я зрозуміла, що не знаю місця, де знаходжуся. Усе місто загалом було для мене новим і невідомим, а тут ще й опинилася в абсолютно іншому районі. Я ж бо знала лише сполучення «вокзал – квартира – універ». Якимось дивом я знайшла автобусну зупинку й усю дорогу моніторила карту в смартфоні, і, на щастя, проїхавши декілька зупинок, опинилась у своїй місцевості. Дітей у ґумаках тепер не було, а мокре повітря ще залишилося. Можливо, саме воно поглинуло дітей. І крихітні ґумаки також. Таке вологе й затяжне, воно наче приклеювало тебе до землі, затягувало в дорожні ями, ніби хотіло залатати їх тобою. Ще трохи, і я була б уже в цих ямах, ноги не трималися, вилітали з кедів, які я так і не змогла нормально зашнурувати. Залишилося дійти якихось декілька метрів. Декілька метрів – і опинитись у своєму ліжку, в обіймах ватяного покривала, яке вже потроху точила міль.

Двері… Під’їзд… Поштові скриньки… П’ята, сьома, десята квартира… Моя була дванадцята. Ще трохи… Голова була занадто важка, щоб тримати її рівно, тому я дивилася на сходи перед собою. Дихати було важко. За мить я вже лежала у своєму ліжку, накрита покривалом. Навіть не пам’ятаю, як відчинила квартиру та знайшла кімнату. Тепер вже точно вдома. І знову сама. Цілком і повністю. Лише міль цілувала моє покривало. Напевне, з часом вона добереться до того, хто лежатиме під ковдрою. І що залишиться тоді?

7

Прокинулась об одинадцятій вечора від шуму за вікном. Ці довбойоби вивозять сміття, коли люди вже сплять. Над моєю головою лунали жорстокі розмови. Сусіди… Я ще не встигла ні з ким тут познайомитися, та й не вважала це за потрібне. Однак тепер я знаю, що поверхом вище живуть люди, очевидно, з відкритими претензіями один до одного. Чому вони постійно сваряться? І я зараз не про конкретних людей. Невже побут – ось цих декілька стін, так вбивають стосунки? Невже замкнуте приміщення здатне перетворити рідних на ворогів і постійно зіштовхувати їх лобами? Перших декілька років, коли люди з’їжджаються, вони безперервно кохаються, а решта років невпинно сваряться і горлають одне на одного. Змагаються, хто голосніше. В обох цих варіантах вони заважають жити людям навколо. Хоча, можливо, вони просто виказували своє невдоволення щодо сміттярів-довбойобів. У будь-якому випадку, краще б вони кохалися. Кому потрібні ті сміттярі?

«Я і так тепер не засну», – з цією думкою я виплуталася з ковдри й босоніж пошвендяла на кухню. Пучки пальців ніг відчули холод кухонної плитки, тож я мимоволі скривилася й зціпила зуби. Тілом пробігла зграя дрібних мурах. Капці десь зникли, тому я вирішила повернутися в кімнату й накинути на плечі свою ковдру, щоб хоча б якась частина тіла була в теплі. Відчинила кухонне вікно. На підвіконні лежала майже порожня пачка цигарок. За мить одна з напханих тютюном і смолою трубочок вже гарно вклалася в губах і тихенько потріскувала від вогню. А з лівого боку на мене ображено споглядала ніжно-рожева мушкателя, яку я привезла з дому. Я знаю, вона не любить, коли я курю. Навіть трішки відвертає від мене свою голівку з квітів – не хоче дихати цим димом. Єдине, чого вона хоче, – це цвісти, і щоб ніякий дим її не калічив і щоб коти не жували гострими зубами її листя. Тому я й забрала її з собою в нову квартиру. Вдома її завжди їли коти, а тут – цвіте собі спокійно, лише деколи змушена потерпати від пасивного куріння разом зі мною.

Коли звуки перекидання сміттєвих баків догори дном стихли, я визирнула у вікно. Машина, по вінця напхана людськими відходами, вже поїхала, не залишивши вуличним собакам вечері, тому вони просто полягали біля порожнього смітника, опустивши сумні голови на довгі лапи. Я знаю, вони пахли мокрою шерстю і сумом, запах наче доносився аж до мого вікна, а їхні тонкі ребра випирали з-під шкіри. Я вмить згадала про зіпсовані котлети в холодильнику й зрозуміла, що сьогодні ці собаки таки повечеряють.

Цигарка одразу ж вп’ялась у скляну попільничку, втомлено пшикнула й погасла, а мушкателя миттю радісно повернула голову до мене. Схопивши контейнер з котлетами та накинувши спортивну кофту, я подріботіла вниз сходами, і за декілька хвилин собаки вже ласували смаколиками. Вони вдячно дивилися на мене та махали важкими хвостами, а доївши все до останньої крихти, облизували свої змарнілі щоки, ніжно скімлячи на знак подяки. Я провела рукою по мокрій шерсті, і тепер цей запах також був на мені. За мить я знову була вдома, але вже з більш піднесеним настроєм і порожнім пластиковим контейнером. Собаки ситі й тепер можуть спокійно спати біля своїх смітників, очікуючи приходу нового дня. Тому я також вирішила повернутися до сну.

Мурахи знов пробігли по моєму тілу, коли ноги знову торкнулися підлоги і я відчула холод плитки. Увімкнувши стару добру «Stairway to heaven», я плюхнулася на ліжко. Є вічні пісні, які, довго слухаючи, ти на якийсь час відкладаєш «у шухляду», щоб потім дістати й послухати з тим самим відчуттям – повернутися кудись назад на хвилину. Ці пісні – така собі машина часу. Ми ненавидимо й водночас обожнюємо їх, саме тому все одно час від часу повертаємося до прослуховування, щоб пережити ті відчуття знову, наче вперше.

8

Тиша інколи буває такою болючою, наче жере вуха зсередини. Вдома мені було занадто гучно, а тут, у новій квартирі, – занадто тихо. Але до всього з часом звикаєш. І навіть починаєш любити це. Напевне, я можу виділити три стадії стосунків із людиною чи взагалі з будь-яким предметом, їжею і так далі. Перша – коли ти дико ненавидиш це; друга – коли обставини змушують тебе її приймати, і ти вже начебто миришся з приходом цієї речі у життя, тож ви живете більш-менш злагоджено, вчитеся знаходити компроміси; а третя стадія – це прихід розуміння, що «воно, виявляється, не таке вже й погане!». Ба більше: ти тепер закохана у це! Ти хочеш бачити чи їсти це щодня, тримати в руках, насолоджуватися, просто бути поряд. З тишею так само. Я знаю, що звикну до неї, прийму, подружуся, полюблю.

Я саме прокручувала свої ключі у дверному замку, коли позаду мене пролунав сердитий голос:

–І коли ти збираєшся вперше приступити до миття сходового майданчика?!

Я повернула голову й побачила ззаду невеличку жінку років шістдесяти з насиченою червоною помадою на вустах, коротким волоссям кольору перестиглої вишні та в’язкою ключів у руках. «Така маленька, а стільки крику», – подумала я.

– Перепрошую? – не зрозуміла я.

– Твоя черга мити сходи. Чи я сама повинна завжди тут прибирати?! Подивися лиш, скільки тут сміття!

– Вибачте, я віднедавна мешкаю у цьому домі, тож не знала, що тут такі правила, – тихо відповіла я.

– Ти ба яка! Думала, що тут домовик прибирає? Щоб сьогодні було прибрано, бо скоро за горою сміття твоїх дверей видно не буде!

Я, чесно кажучи, не бачила тут ніякого сміття, але сперечатися зі впертою жінкою не наважилася. Мовчки кивнувши, я побігла вниз.

Відчинивши двері, я почула голосне й коротке скавуління і звук удару по чомусь важкому. Я зойкнула й обережно висунула голову з-за дверей. Це був один із тих собак, яких я вчора годувала котлетами.

– Ой, вибач, малий, – я злякано присіла біля пса. – Що ж ти тут ліг? Тобі не боляче? – побачивши в його очах спочатку образу, яка вмить змінилася на радість, я розчулилась і ледь не зарюмсала, як дівчисько.

Чомусь мені завжди було шкода тварин. І коли я ненароком приносила їм біль, то завжди вибачалася по декілька хвилин, аж доки радість і прощення в їхніх очах не дадуть мені зрозуміти, що все добре й вони не ображаються. Паралельно з цим мене дико накривав сміх, коли я бачила, як маленькі діти спотикаються чи падають. Насправді стає дуже соромно за себе в таких ситуаціях, та я нічого не можу з цим вдіяти. І як інколи буває боляче стримуватися! А стримуватися треба, бо в іншому випадку їхні новоспечені молоді мами почнуть матюкатися й обзивати.

Погода вже, здається, налагоджувалась, і я попленталася до універу через парк. Біля корпусу вже юрмилися студенти. Одні – жахливо стомлені, із синцями під очима від навчання чи від п’янки, а інші – заряджені енергією, з новими силами і з повною готовністю до навчання. Очевидно, також перший курс…

Я знайшла свою аудиторію, у якій уже сиділи одногрупники, та сіла за порожню парту. Із дзвінком до нас зайшов викладач – високий чоловік середнього віку, досить у хорошій формі як на свої роки. Здавалося, він із тих людей, які люблять водночас і поїсти і побігати, тому залишаються у формі, хоч і з кругленьким животом.

– Та-ак, це у нас десята група? Мене звати Андрій Володимирович, я буду викладати у вас предмет, який усі дуже люблять матюкати. Тобто соціологію. Предмет цей читається чотири роки, і мені хочеться вірити, що ми з вами знайдемо спільну мову, – наче з листочка прочитав він і додав до цієї короткої промови легку дружню посмішку, яку доповнив доброзичливий погляд його блискучих очей.

«У нього вони блищать або від алкоголю або ж він реально запалений цим предметом», – одразу спало мені на думку. Викладач був одягнений у чорний костюм і сорочку, в руках тримав коричневий шкіряний портфель у вінтажному стилі, а обличчя було теплим і привітним. Такі викладачі завжди подобалися студентам, і я не була винятком. «Так, ми з вами ладнатимемо», – подумки відповіла я і посміхнулася сама до себе. Цей викладач чомусь одразу нагадав мені професора Ленґдона з бестселерів Дена Брауна. Напевне, тому що всі вони, тобто професори-чоловіки, схожі. Тому він одразу сподобався мені.

Я залишила аудиторію, сповнена піднесеним настроєм. Серед останніх, не дуже веселих подій цього тижня, ця пара стала наче новою піснею в застарілому плейлисті (я здогадуюся, що порівняння з промінчиком сонця серед хмарного неба вже усім набридло). На прилавку з їжею для студентів була купа порожніх калорій, тому я вирішила перебитися водою зі свого портфеля. У тому ж настрої я легкою ходою вилетіла з корпусу й одразу ж зупинилася на самому вершечку бетонних сходів. Трохи віддалік стояв уже знайомий Денис та покурював цигарку, трохи похитуючи головою вперед-назад.

Мозок одразу видав два варіанти дій: підійти та привітатися чи, як я зазвичай роблю, пробігти повз із опущеною головою, вдаючи, що не помітила. У думках промайнуло: «Цікаво, під яку ж це пісню його так пре?» Тому я вирішила піддатися своїй допитливості й підійти.

Тихо підкравшись ззаду, я висмикнула з його вуха один навушник і швидко наблизилась, щоб запхати його собі. Хлопець одразу повернувся та широко розплющив очі, ледь не присмаливши мене палаючою цигаркою. Я злякалась і трохи відскочила назад, відчувши, як мої кеди смачно потерлися об асфальт, але, побачивши його перелякані очі, дзвінко розреготалася.

– Фу-ух, ти що так лякаєш? А якби присмалив? – здивувавшись, із запитальною інтонацією кинув хлопець.

Я не могла стримати свого сміху, наче в гієни, тому він почав сміятися зі мною. Коли я взяла себе в руки, з уст вирвалося питання, яке так роз’їдало мене.

– Так під що тебе так ковбасило?

– «Twenty One Pilots», – відповів хлопець і стримано додав: – Тут холодно, тому я готовий таки дозволити тобі послухати цю пісню зі мною але в теплому кампусі.

– Ахах, ого, який добрий, – здивованим тоном відповіла я. – Ну, ходімо.

Я рушила вперед, високо піднявши голову. Хлопець поплентався за мною.

На той момент у сучасній студентській їдальні, названій тепер «кампусом», уже назбиралося вдосталь людей, але я швидко зайняла нам місце за високим столиком із барними кріслами, трохи далі від прилавка з їжею. Ми сіли, поклавши рюкзаки на коліна, Денис швидко оглянув моє обличчя і спитав:

– Ти взагалі як після тієї ночі? Бачу, рани вже наче заживають…

– Так, все добре, ще раз дякую тобі, – відповіла я, потерши пальцями слід від удару, про який дотепер навіть не згадувала.

– Звертайся, – знизив плечима хлопець.

– Ммм… Ми будемо продовжувати цю безглузду розмову чи, може, ти таки даси мені послухати пісню? – не вгамовувалась я.

– От дідько, а я так хотів поговорити, – опустивши голову, із награним сумом відповів хлопець. Я широко всміхнулася та з переможним поглядом розвела руками.

Ми слухали «Twenty One Pilots», а потім уже все підряд, я не пам’ятаю навіть що, бо мене наче кудись віднесло. Тепер я бачила за вікном зовсім не осінь і не похмурих студентів – тепер вони були настільки сірими, що колір асфальту повністю поглинув їх у свій спектр. З уяви виринали кольорові кола, і я відчувала кач. Цікаво, чи відчуває хлопець те саме? Це відчуття приходить так плавно, наче хтось, як от гучність динаміків, надає йому сили. Ось ти чуєш музику, а тоді ще трохи, й вона вже шкребеться в твоїй грудній клітці, а потім і не помічаєш, як починає тупати у такт твоя нога, і ось нарешті мелодія повертається назад до голови, і ти рухом хвилі пливеш головою вперед-назад, а тепер вправо-вліво. І в кінці таке приємне відчуття, що ти, наче зефір, така м’яка, а рухи твої – плавні, довгі, і голова, наче легка кулька.

Мої кольорові кола враз вибухнули й зникли від удару в плече. Я швидко обернулася – навушник знову полетів додолу – і побачила біля себе дівчину з фіолетовим волоссям.

– Камоон! Навіщо тобі очі? – роздратовано крикнула я. Але дівчина нічого не відповіла і, зверхньо глянувши на мене, продовжила сміятися зі своїми друзями. «От сучка», – подумалося. Денис вороже подивився на дівчину з фіолетовим волоссям, але не сказав нічого. Ось так жорстоко нас інколи вибивають із зони комфорту. Напевне, кожному знайоме це відчуття: коли твій розум уже десь в ідеальному для тебе місці, коли можеш відпочити, не думаючи ні про що, лише спостерігати за малюнками, які створює твоя бурхлива уява, і навіть якщо вона насправді не така вже й бурхлива, все одно в цю мить вона подарує рясний дощ. І коли тебе, наче блискавкою, вибивають з неї, ти втрачаєш світло. Повертаєшся назад до темряви реальності і ненавидиш цю блискавку, не здогадуючись, що вона була порятунком, адже потім з’явиться веселка.

Я подивилася на Дениса й помітила, що сіра погода нанесла на його обличчя великі кола під очима – він виглядав втомленим і задуманим. Щось сьогодні з ним було не так… Сонце знову на декілька днів зникло, забравши з собою блиск його темного волосся та грайливі очі з хитрим поглядом. Я не люблю питати в людей, що сталося – тим більше, що ми були малознайомі – тому зробила вигляд, що нічого не помітила.

– Ну що, будемо йти? – запитала я.

– Окей, як тобі музика? – кинув хлопець.

– Я чекатиму скрін цих пісень, – щиро посміхнувшись, сказала я. Він здивовано подивився на мене, знову нічого не сказавши.

Ми виходили з кампусу, начепивши рюкзаки на плечі, подолали три сходинки й попрямували кудись вперед. Я подивилась у вікно й зловила на собі погляд тієї фіолетововолосої дівчини. Вона досі сміялася поруч із друзями. Попри те що вона сміялася, очі в неї мали відтінок іншої, прихованої емоції. Ми підійшли до роздоріжжя, і я, трохи пом’явшись, мовила:

– Окей, мені наліво, побачимось, – ніяково кинула я, махнула рукою і пішла у свою сторону.

– Ти не подзвонила мені, – відповів Денис, але я вже віддалялася від нашої точки прощання, зробивши вигляд, що не почула тих слів. Та як же я в біса повинна була йому подзвонити?

Я знову пішла додому через парк, він зараз був як ніколи гарний: такий осінній, у теплих кольорах, а закутані в шарфи люди надавали йому особливого затишку. Вздовж рівної бруківки гуляли пари. Вони трималися за руки, скоріш за все, тому, що було холодно, а це найпростіший спосіб виявити любов, хоч, змушена визнати: коханням від них все одно віяло. Мені приємно бачити людські пари. Приємно знати, що люди знайшли один одного в цьому великому світі. І навіть якщо не знайшла я – знайшли інші, тому цього мені було достатньо, щоб у серці трохи потеплішало. Ви лише уявіть, як круто мати таку ж людину, як ти, лише протилежної статі, таку ж душу, яка ідеально доповнює твою, як правильно підібраний пазл. Того, хто розуміє тебе з одного лише погляду та усміхається, хто доповнює твою опору і ти не повинен вже триматися сам – тепер вас двоє.

Я швидко піднялася сходами, благаючи Всесвіт, щоб та сусідка з червоними губами не помітила мене і не змусила прибирати. Зачинилася на замок, скинула чоботи з ніг, залишивши їх валятись у коридорі, та побігла на кухню грітися. Поставила воду в чайнику кип’ятитися, аби заварити зелений чай, бо мої рецептори досі пам’ятали присмак тієї бридкої кави. Дістала пакетик та викинула папірець від нього в смітник. Повернулася до столу та почула, як щось із шелестом полетіло додолу. Це була етикетка від чайного пакетика. Він звалився з купи сміття, яка зібралась у відрі за два тижні.

– Блять, напевне, варто прибрати не лише в під їзді, – озвучила думки я, нагнувшись, щоб підняти сміття, аж раптом мій погляд застиг на лейкопластирі, що вивалився із смітника разом з етикеткою від пакетика. Я примружила очі та розгледіла на вже брудному та мокрому лейкопластирі номер телефону. Чорт! Ось чому він так впевнено казав подзвонити. Я підняла номер і зрозуміла, що, як дурепа, їхала з ним на лобі додому. Чому я так часто виглядаю дурепою? Напевне, тому, що так воно і є. Та повинна зізнатися, це було оригінально й ризиковано водночас, адже він знав, що я можу просто викинути цей пластир у відро з відходами, як, в принципі, і сталося. Що ж, нехай дякує моїй ліні, яка не дозволяла мені винести вміст смітника декілька днів поспіль.