Віта Ностра

Саша отямилася. Яке це коло: восьме? Десяте? Багаторазово повторені сліди на снігу стали більшими й глибокими, наче тут пробігла снігова людина у величезних валянках.

З темного неба повалив сніг. Десь проїхала, виючи сиреною, «швидка допомога». Не до нас, подумала Саша з похмурим задоволенням. Не про нас. З нами нічого не може статися.

Справляти природні потреби на морозі – задоволення невелике. Саша вибралася з кущів, ретельно застібаючись, обтрушуючи сніг, що нападав з гілок. Було б здорово, якби ці прокляті монети ніхто, крім неї, не бачив. Але ж бачать… Позавчора мама запитала, випадково наткнувшись на «денний виторг»: «Що це в тебе знову?» Саша збрехала, що це латунний сплав, фішки для гри… Яке там казино, ти що! Гра, як у шашки, ми в школі граємось…

Мама повірила. Бо раніше Саша ніколи їй не брехала. Ну майже ніколи.

Вона зайшла у квартиру. Двері в мамину кімнату були зачинені. Стояла щільна тиша, тільки сніг шелестів, ударяючись об бляшані козирки вікон.

Саша пройшла у ванну. Увімкнула гарячу воду й довго дивилась, як тече струмінь.

А потім її знудило грішми. І відразу – парадоксально – стало легше.

* * *

Гірка монет росла. Саша складала їх у стару шкарпетку й зберігала в нижній шухляді письмового стола, під гіркою чернеток. Невідомо, що сказала б мама, наткнувшись на цей скарб, але в мами останнім часом було багато іншого клопоту.

На поличці у ванній закріпилися помазок і бритва, у склянці із зубними щітками з’явилася чужа, і Саша більше не сміла тинятися по дому в трусах і майці. Запах чоловічого одеколону перебивав усі інші, звичні запахи. І мама, котра, відколи Саша себе пам’ятає, завжди належала тільки їй, тепер ділила свою увагу між дочкою та Валентином – причому останньому, як новенькому, діставалася левова пайка.

Очевидно, у Валентинові плани входило «налагодити контакт» з Сашею. Він заводив з нею довгі розмови за вечерею, і делікатність заважала Саші одразу ж піти. Її чекали підручники, багато непрочитаних розділів та недописаних рефератів, на межі ночі й ранку її чекала пробіжка, принизливий похід у кущі й дзенькіт грошей об раковину. А Валентин докладно розпитував про її життя, про плани на майбутнє, докопувався, чого ж вона так хоче стати філологом, і чи не думала вона про літературні переклади з англійської, і що в деяких комерційних вузах є навіть стипендії й усякі стимулюючі програми для відмінників. Саша приймала ці розмови, як риб’ячий жир з ложечки, потім ішла у свою кімнату й сиділа там за письмовим столом, бездумно водячи ручкою по аркушу зошита.

Валентин займався медичною технікою, чи то розробляв, чи то тестував, чи то продавав, а може, все разом. З його докладних розповідей про себе Саша не запам’ятовувала майже нічого. У нього були діти, чи то два хлопчики, чи то хлопчик і дівчинка, про них він говорив багато й охоче, підкреслював, що їх любить. Саша, дивуючись про себе з такого лицемірства, несла в кімнату чашку з охололим чаєм і сідала гортати програму для вступників у вузи. Злипалися очі. Глибокої зими, у темні-темні дні Саша жорстоко страждала від недосипу.

* * *

На початку лютого сталася відлига, а потім – за одну ніч – усе знову підморозило. Саша вийшла на пробіжку, повністю виконала ритуал і, вертаючись додому, біля самого під’їзду послизнулася, впала й зламала руку.

Сиділа, терплячи біль, поки не прокинулася мама. Побачивши Сашине передпліччя, перелякалася й стала дзвонити в «швидку». Вийшов Валентин, викликався їхати разом з Сашею, супився, співчував, казав якісь дурниці, типу: «Терпи, козаче, отаманом будеш», і від його примовок Саші було встократ гірше. «Швидка», не довго думаючи, відвезла її в лікарняний травмопункт, де старий хірург, сірий од безсонної ночі та тютюнового диму, мовчки закатав Сашу в гіпс.

– Як груші, – сказав медсестрі. – Падають і падають. Сьогодні буде в нас урожай… А ти, – кивнув Саші, – підеш у районну поліклініку. І не переживай: з усяким буває. На молодих гоїться, як на собаках.

Валентин відвіз Сашу додому на таксі. Біль майже вщух. Валентин міркував, як вдало вийшло, що постраждала ліва рука, отже, Саша спокійно може ходити до школи й на курси, писати свої конспекти, з правою ж рукою все гаразд! Саші здалося, що голова в неї перестала бути круглою, вона перетворилася на аеродинамічну трубу і Валентинові слова, втягнені в одне вухо, зі свистом і ревом вилітають з другого.

Дзвонила з роботи мама, хвилювалася, питала, як справи. Саша заспокоїла її мертвим голосом, пішла до себе й лягла, не знімаючи светра, на диван.

Як тепер бути з одягом? Надворі мінус десять… Як натягати рукав на гіпс? Як самій одягатися й роздягатися?

Три будильники стояли в ряд. Два цокали, один моргав електронним табло. Щодня, щодня, а Саші в гіпсі ходити півтора місяця…

«…Люди падають, ламають кістки, гинуть під колесами…» Але ж Саша чесно виконувала всі умови! Чому ж з нею все-таки це сталося?

Не переживай, сказав старий хірург. З усяким буває. Справді, якби Саші було років сімдесят – тоді біда. А так – незручність, неприємність, погано, але не трагічно…

Погано, але не трагічно. Якби з Валентином не стався серцевий напад на пляжі – як будувалися б їхні з мамою стосунки? Чи ніяк?

Саша пробралася на кухню. Накрапала собі маминої валер’янки, випила залпом – яка гидота! – і, забившись під ковдру, заснула.

* * *

Двадцять дев’ять по четвертій її підкинуло, наче трампліном. Саша сіла, зі сну нічого не тямлячи, спробувала випростати руку й сіпнулася од несподіваного болю.

Згадала все. Труснула головою; виходить, вона проспала майже добу?!

У роті було сухо. Саша встала, напилася води з чайника, абияк натягла спортивні штани, влізла в чоботи. Сунула праву руку в рукав, крекчучи, накинула куртку на ліве плече. З лижною шапочкою в руках вийшла з дому.

Небо знов очистилося. Горіли зірки. Лід у дворі був подекуди сколотий, подекуди рясно посипаний піском і сіллю. Гіпс на руці остигав – незвичне, неприємне відчуття. До п’ятої години лишалося всього кілька хвилин, Саша йшла дедалі швидше. Спустилася в підземний перехід, тримаючись здоровою рукою за поручень. У напівтемній трубі відлунювали від стін її квапливі кроки. Рахунок ішов уже на секунди.

Перед входом у парк горів ліхтар. І стояв, опершись на стовп, чоловік.

Саша пройшла мимо, цілеспрямована, як куля. І тільки опинившись на засніженій доріжці, здригнулася й озирнулася.

Світло ліхтаря віддзеркалювалося в скельцях димчастих окулярів. Дві палаючі жовті цятки.

– Іди додому, – сказав чоловік під ліхтарем. – Відпочивай. Від сьогодні можеш уже не бігати.

* * *

У березні зняли гіпс. Мама припустила, що тепер, нарешті, Сашині нерви повернуться до рівноваги і її «вибрики» припиняться.

Їй напрочуд важко далася відмова від ранкових пробіжок. Здавалося, життя втратило сенс. Валентинова присутність дратувала дедалі більше. Якось він навіть пішов жити в готель, і мама не розмовляла з Сашею кілька днів. Залишившись геть одна, Саша блукала вулицями, занедбавши і школу, й курси. Репетиторка зрештою відмовилася з нею займатися.

Валентин умовляв маму потерпіти. Запевняв, що причина в переломі, в анальгетиках, які Саша пила чи не жменями. Він був по-своєму правий.

І мама теж мала рацію. Скинувши гіпс, знову відчувши руку, Саша заспокоїлася майже зразу. Ланцюг життя повернувся на звичні шестерні, і вони закрутилися, відраховуючи дні. Ранок. Школа. Курси. Уроки. Вечір. Ніч…

Набір однакових днів. Устояний ритм. Саша навчилася не здригатися від пішоходів у темних окулярах: настала весна, і таких людей ставало на вулицях дедалі більше. У школі збирали гроші на випускний вечір, довго сперечалися на батьківських зборах і трохи не посварилися: хтось, як Сашина мама, пропонував святкувати скромно, хтось хотів обов’язково дорогі подарунки всім учителям і круїз на пароплаві по річці…

Саша написала пробний твір на курсах і була розчарована своєю четвіркою.

– Не берися за вільну тему, – напучувала викладачка. – Бери стандартне й розкривай, як учили. Вільні теми – для геніїв або для двієчників, не наступай двічі на ті самі граблі!

Саша слухала, кивала й знала, що рано чи пізно чоловік у темних окулярах з’явиться знову. І знову чогось зажадає, і Саша не зможе відмовитися.

Чи якось спробувати? Ану ж Валентинів серцевий напад – випадковість?!

Щоразу, подумавши так, Саша лякливо озиралася. Вона знала, що не зможе збунтуватися. Не буде навіть пробувати. Надто страшно.

* * *

До медалі вона трохи недотягла. Розчарування майже не було: вона давно знала, що так і буде. Випускний пройшов повз неї: Саша засинала посеред загальних веселощів і була дуже рада, що принаймні круїзу не замовили.

Ваня Білокінь танцював з Ірою з паралельного класу. Саші було майже байдуже. Кінь одержав медаль і на момент випуску був уже студентом мехмату.

А Саша подалася здавати документи на філологію. Сама. Мама хотіла піти з нею, та Саша відбрикалася.

Зацвітала липа. Накрапав дощик. Саша йшла і всміхалася. Цього року моря не бачити, як своїх вух, ну то й нехай. Якщо не вступить з першого разу… неприємно про це думати, та мало що… Влаштується де-небудь секретаркою. Хоч на тій же кафедрі. Попрацює, познайомиться з людьми… Вирветься з цього проклятого кола – конспект, уроки, конспект…

– Сашо!

Вона озирнулася, все ще всміхаючись. Чоловік у темних окулярах сидів на лаві, повз яку вона щойно пройшла й уваги не звернула. Ніби віддзеркалюючи її усмішку, він розтяг губи й припрошуючи поплескав по лаві коло себе.

Саша підійшла й сіла. Поклала сумку на коліна.

– Як рука? – недбало спитав її співрозмовник.

– Добре.

У мокрій липі над їхніми головами поралися горобці. Оглушливо цвірінькали.

– Скільки в тебе монет?

– Чотириста сімдесят дві, – відповіла вона не замислюючись.

– Ти набрала прохідний бал.

– Я поки що не складала ніяких іспитів…

– Складала-складала, – він знов усміхнувся. – На.

І простяг їй рудуватий папірець, надрукований типографським способом. Сашині ім’я та прізвище були вибиті на друкарській машинці.

«Поздоровляємо! Самовій Олександро, Вас зараховано на перший курс Інституту Спеціальних Технологій м. Торпи. Початок занять – першого вересня». І нижче, дрібним шрифтом: «З приводу поселення в гуртожиток звертатися…»

Саша відвела очі від папірця. Втупилася в чоловіка, що сидів поруч на лаві. Хвилини дві нічого не могла сказати.

– Що це?

– Це інститут, де ти вчитимешся. Дуже гарний інститут.

– Я не розумію, – сказала Саша. – Я в університет… я…

Чоловік, що сидів поруч, раптом зняв окуляри.

Саша чекала чого завгодно. Що в нього взагалі немає очей. Що очі намальовані на блідих злиплих повіках. Що очі зашиті дратвою, що очниці порожні…

Очі були. Карі. Спокійні. На перший погляд, зовсім звичайні.

– Мене звати Фарит, – сказав він неголосно. – Фарит Кострицький. Якщо тобі цікаво.

– Цікаво, – сказала Саша після паузи. – Ви б… відпустили мене, Фарите, га?

Він похитав головою:

– Сашо, за результатами попередніх тестів тебе прийняли в пристойний інститут, попереду в тебе ціле літо вільне. Гуляй. Купайся. Набирайся сили перед навчанням. До тридцять першого серпня купиш квиток до міста Торпи. Можеш приїхати за кілька днів, оселитися в гуртожитку, освоїтися…

– А як я все це поясню мамі?! – аж скрикнула Саша. Жінка, що проходила мимо, здивовано повернула голову.

– Як-небудь поясниш, – сказав Фарит. – Придумай. Бо може статися й так, що пояснювати буде нікому. Свобода – що хочу, те роблю…

Він знову надів окуляри. Саша вчепилася в лаву; спокійне лице співрозмовника розпливлося в неї перед очима.

– А я вас… – почала вона дзвенячим голосом. – Ви… нічого не можете! Нічого. Я у вас не вірю. Я вас… Я хочу, щоб це був сон!

Нічого не сталося. Визирнуло сонце й відбилося в калюжах. Саша хотіла ще щось сказати – та замість цього розридалася від жаху, безпорадності й сорому.

– Тихо, – сказав Фарит. – Тихо… Я ж сказав: нічого нездійсненного, жахливого, неможливого я від тебе не вимагатиму. Ніколи.

Саша ридала. Сльози крапали на рудуватий папірець, надрукований типографським способом.

– Ну що ти за людина, – втомлено сказав Фарит. – Потрібен тобі той університет? Ні. Абсолютно не потрібен. Добре тобі жити у двокімнатній малометражці з молодятами? У новому статусі пасербиці? Ні, Сашо. Але ти все одно йдеш по второваній доріжці? Нічого не хочеш міняти?

– З нею буде все… добре?! – крізь сльози викрикнула Саша.

– Авжеж. Вона буде здорова й навіть щаслива. Бо ти розумна дівчинка й зробиш усе, як я тобі сказав… Не питай, що буде, якщо не зробиш.

Він легко підвівся.

– Гроші збережи, привези з собою. Адреса інституту є на папірці. Постарайся не загубити… Сашо, ти мене чуєш?

Вона сиділа, затуливши лице долонями.

– Усе буде добре, – сказав чоловік, що назвався Фаритом Кострицьким. – Можеш складати іспити в університет, будь ласка. Не хочеш гуляти літо – як знаєш. Умова одна: до першого вересня ти повинна бути в Торпі. Тебе поселять у гуртожитку. Нададуть безкоштовне харчування. Дадуть стипендію – невелику, але на пиріжки вистачить. І перестань рюмсати. Соромно за тебе, чесне слово.

* * *

Саша сиділа на лаві, поки остаточно не висохли сльози й не вирівнялося дихання. Дощ перестав – і знову пішов. Краплі пробилися крізь листя липи. Саша розкрила парасольку.

Вона не спитала, яких таких спеціальних технологій навчають в інституті міста Торпи. Чесно кажучи, це її анітрохи не цікавило. Їй було сімнадцять років, більшу частину їх прожито даремно, а вже минулий рік – то й поготів. Конспекти, підручники… заради чого?

У неї не було друзів. Мама свою любов перемкнула на Валентина – як перемикають залізничні стрілки. І не було до кого йти, не було кому пожалітися на чоловіка в темних окулярах, що назвався Фаритом Кострицьким.

Вона підвелася. Дощ давно перестав, вийшло сонце, але Саша йшла під парасолькою, не помічаючи здивованих поглядів. Піднялася на високий ґанок універу, вистояла чергу з таких самих, як вона, абітурієнтів, здала секретарці заяву, атестат, медичну довідку. Усе, як належить. Як і збиралася.

Після цього повернулася додому. Склала стосиком усі книжки й загальні зошити. Помилувалася. Запхнула якнайдалі в стіл.

Потім знову вийняла. Ну що робити, якщо це – оце! – становило її життя впродовж багатьох місяців? Чоловік, що назвався Фаритом Кострицьким, має рацію: вона не зможе зіскочити з уторованої доріжки. Вона сидітиме і займатиметься, уже знаючи, що все даремно, але в глибині душі сподіваючись, що це знадобиться, можливо, при вивченні «спеціальних технологій»…

Вона знайшла перелік вузів – довідник для абітурієнтів. Прогортала від початку до кінця. Ні міста Торпи, ні Інституту спеціальних технологій не знайшла.

Не здивувалася.

* * *

Усе своє свідоме життя Саша була старанною ученицею. Складати іспити абияк виявилося не так просто.

Навколо всі хвилювалися. Розпихали по кишенях шпаргалки. Чиїсь матері пили валідол. У величезних лунких приміщеннях літав пил, пахло старою бібліотекою, а надворі була спека, пекло. Саші було байдуже. Вона почувалася скляною й байдужою, як новорічна ялинкова кулька.

Твір написала легко. На усній історії трохи не згоріла з сорому: переплутала дати, одне питання взагалі геть забула. Одержала чотири. Вийшовши з аудиторії, оточена пітною юрбою, здивовано спитала себе: що я тут роблю? Чому мене досі хвилює Куликовська битва?!

Мама насамперед поцікавилася оцінкою й, почувши правду, страшенно розчарувалася.

– Як – чотири?! Та це ж історія… усна… А як же курси? Ти ж цілий рік ходила…

– Без хабара туди нема чого й потикатися, – глибокодумно зауважив Валентин.

Мамині очі раптом стали злими:

– Без хабара… Та вона за ці дні й книжки не розкривала! Наче їй усе одно! Гуляла десь з ранку до вечора… На пляж ходила? Без хабара і я вступала, і ти вступав, причому з першого разу!

– Були інші часи, – філософськи зауважив Валентин. – А тепер…

– У крайньому разі, – сказала Саша зненацька для себе, – піду й вступлю десь-інде.

– Себто як?!

– У світі багато хороших інститутів, – кинула Саша й швиденько вийшла до себе в кімнату.

Мамин і Валентинів голоси ще довго не стихали. Сперечалися.

* * *

Авжеж, вона пролетіла. Ніхто й не сумнівався. Вивісили списки, Саша зі своїми балами опинилася під рискою.

Мама до такого повороту подій була готова. Заздалегідь було ясно, що високих балів Саша не набере, і відмінний атестат їй мало чим допоможе.

– Ти слушно казав, – зі стриманою гіркотою сказала мама Валентинові. – Хоч скільки репетиторові не плати… Треба було комусь дати на лапу. Це я винна. Треба було… Часи інші…

– То що їй – в армію йти? – з награною веселістю відгукнувся той. – Вона ж не хлопчик. Попрацює рік, сьорбне дорослого життя…

Саша роззявила рота. Набрала побільше повітря…

І нічого не сказала. Вирішила перечекати ще кілька днів.

Був серпень. Спека змінилася дощами. Мама взяла на роботі коротку відпустку: вони з Валентином збиралися, нарешті, одружитися.

– Скромно, – говорила мама, зачісуючись перед дзеркалом, поблискуючи очима. – Розпишемось і поїдемо на кілька днів на базу відпочинку… Ми там були, Сашо, пам’ятаєш, там такі дерев’яні будиночки й зовсім поруч річка, ліс…

– Дощі, – сказала Саша.

– Ну, не назавжди. Зрештою, там і в дощ добре. Там є такі навіси… Під ними можна палити багаття, смажити шашлики…

– Мамо, – сказала Саша, ніби стрибаючи в крижану воду. – Я вступила в інститут. В Інститут спеціальних технологій міста… міста Торпи.

Мама обернулася. Дві шпильки стирчали у неї з рота, мов тоненькі вампірячі ікла.

– Я вже вступила, – повторила Саша. – Раз із універом так вийшло… Ну, я провчуся в Торпі рік. А потім, можливо, переведусь.

Про переведення вона вигадала щойно, дивлячись у почорнілі, округлені мамині очі.

– Якого міста? – мама виплюнула шпильки.

– Торпа.

– Де це?

– Недалеко, – збрехала Саша. – Там гуртожиток надають безкоштовно. І ще стипендія.

– Інститут… чого?

– Спеціальних технологій.

– Яких технологій! Ти ж гуманітарій!

– Спеціальних… Мамо, ну це ж нормальний, пристойний виш. Не столичний, так. Провінційний. Але там…

Саша затнулася. Мама дивилася на неї, як могла б дивитися мураха на охоплений полум’ям мурашник.

– Сашо, скажи, що ти пожартувала.

Саша вийняла з кишені рудуватий папірець, надрукований типографським способом, колись покороблений од дощів та сліз, але ретельно випрасуваний праскою. Мама пробігла його очима. Подивилася знову на Сашу.

– Послухай, тут дата – червень… Звідки він у тебе?

– Одержала по пошті.

– Коли?

Саша затримала подих. Брехати мамі отак в очі – справа нелегка, без звички не вдається.

– Кілька днів тому.

– Сашо, ти брешеш!

– Мамо, це справжній документ! Я вступила! В інститут! І я там навчатимуся! – у Саші тремтів голос. – Так треба, розумієш?

– Розумію, – мама обіперлася об край стола. – Я розумію. Ти ревнуєш. Ти – доросла дівчина – поводишся, як… як розпещена, погана дитина. Відколи… Не можеш мені пробачити, так? Не можеш пробачити і влаштовуєш демонстрації?

– Ні! – Саша захлинулася. – Він тут ні при чому! Це просто… Ну… так вийшло, що я зробила. Я поїду до Торпи, і…

– Нікуди ти не поїдеш, – у маминому голосі хрускав лютневий лід. – Ти навчатимешся в нормальних умовах, у нормальному виші. Мені дуже шкода, що я виховала егоїстку, але більше ніякого екстриму я не допущу. Дякую за приємну розмову.

І вона знову відвернулася до дзеркала.

* * *

Через два дні холодних, скутих стосунків мама прийшла додому незвично весела, з рожевими «яблучками» на щоках. Виявилося, що в університеті відкрито добір на вечірнє відділення, і Сашу з її балами, можливо, візьмуть.

– А працюватимеш у нас на фірмі, – говорила мама, спритно розставляючи тарілки, розкладаючи картоплю з м’ясом. – Я домовилась. Удень працюватимеш, увечері пари. Потім можна буде перевестися на денне. Напевно, можна. На другому курсі чи на третьому…

Саша мовчала.

– Завтра вранці треба буде підійти на кафедру. Кімната тридцять друга. Ти чуєш?

– Я поїду до Торпи, – промовила Саша ледь чутно. Над столом зависла мертва тиша.

– Сашо, – докірливо сказав Валентин. – Ну навіщо ти так?

Рятуючись, Саша встала з-за стола. Залишивши незайманою свою порцію, пішла в кімнату, залізла під ковдру й вдала, що спить. Мама й Валентин говорили голосно, крізь стіни й крізь ковдру до Саші долинали уривки фраз.

– Заспокойся, – говорив Валентин. – Та заспокойся ти! Самостійність…

– Вона неповнолітня!

– Вони дорослішають… їм хочеться… зрештою, це ж не край світу…

Голоси поступово стихали – напруга спадала. Саша заплющила очі. Все складається якнайкраще: мамі й Валентину зручно буде залишитись у квартирі вдвох. Зараз вони поговорять-поговорять, та й відпустять Сашу до невідомої Торпи, де її чекає казна-що…

Її роздирало надвоє. Якщо мама погодиться легко – Саша образиться навіки. Якщо ж мама стане стіною… а так воно, схоже, й буде…

Ні, не буде. Ось уже на кухні сміються. Домовилися. П’ють чай. Вирішили: у дівчинки своя доля, вона самостійна, нехай їде хоч до чорта в зуби! Задоволені. Ось ми які прогресивні. А що? Безліч школярів отак їдуть з дому через літо після випуску. Назустріч дорослому життю… В гуртожиток…

Саша стягла з лиця ковдру. За вікном, за щільно запнутими шторами, досі було світло. Восьма година. Пів на дев’яту. Серпень. До початку занять лишилося три тижні.

У двері Сашиної кімнати неголосно стукнули.

– Це я, – сказав Валентин. – Поговоримо?

* * *

Вони знайшли місто Торпу в атласі автомобільних доріг. Прозорий кружечок на карті, саме в тому місці, де аркуш потерся на згині.

– Місто, – гмикнув Валентин. – Скоріше, селище міського типу. Ну який там може бути інститут?

Саша показала йому рудий папірець. Він довго його розглядав, крутив у руках, супився.

– Ти що, подавала туди документи?

– Ні… Тобто так.

– Але ж твої документи лежали в університеті!

– Туди можна копії… Крім того, в універ мене все одно не взяли.

– Інститут спеціальних технологій, – знову прочитав Валентин. – Що це за технології? Спеціальність твоя майбутня як називається?

– Спеціальний технолог, – сказала Саша.

Валентин насупився:

– Ти що, знущаєшся?

– Ні, – Саші було дуже ніяково. – Спеціальність там обирають на третьому курсі. Або на четвертому. Я точно не знаю.

– Не знаєш, а готова їхати?

– Якщо мені не сподобається, я повернуся, – сказала Саша зовсім тихо. – Чесне слово. Якщо виявиться, що це поганий інститут – я приїду назад. Тільки скажіть мамі, нехай вона не хвилюється. Мені треба туди поїхати. Дуже треба. Річ не в тому, що… зовсім не в цьому. Мені просто треба.

Вона повторювала те саме то так, то сяк, а Валентин сидів перед нею, стривожений, незвично розгублений, і вперше в житті Саші раптом здалося, що він їй не чужий.

* * *

– Вставайте, дівчино. Торпа через півгодини.

– Га? – Саша підскочила й стукнулася головою об багажну полицю.

Ціла ніч минула в напівдрімоті, заснути їй удалося зовсім недавно. Вагон був старий, добряче трусило, десь на столі дзенькала ложка в порожній склянці. Пропливали тіні й вогні, пронизували наскрізь плацкартний простір, де стікали потом гарячі напівголі тіла. Звисали з полиць ріжки простирадл. Хтось хропів, хтось вовтузився з поліетиленовою торбинкою, а Саша лежала на спині, на верхній полиці, і вмовляла себе: через тиждень повернусь. Умова – бути до початку занять. Про те, щоб дожити в цій Торпі до випуску, розмови не було.

Валентин хотів їхати з нею. Наполягав. Сам купив два квитки в залізничній касі, собі й Саші. Він збирався перевірити акредитацію вишу, умови в гуртожитку, одне слово, дізнатися й розвідати все, і Саша в глибині душі була йому вдячна. До того ж, темний чоловік, що назвався Фаритом Кострицьким, не вимагав, щоб Саша заявилася до Торпи сама.

Напередодні від’їзду Валентинові подзвонили з Харкова – його син від першого шлюбу потрапив під машину і, хоч легко відбувся, присутність Валентина з його знайомствами у світі медицини була необхідна. Валентин, забувши про Сашині проблеми, гайнув до Харкова. Перед відходом поїзда Саші довелося здавати його квиток, та ще й переконувати маму, що вона й одна впорається.

Мама її проводжала. Довго стояла коло вагона, дивилася крізь скло, махала рукою, давала поради. Саша мріяла, щоб поїзд скоріше рушив. Та коли тепловоз уперше смикнувся – в неї душа шугнула в п’яти, вона готова була вистрибнути у вікно, до мами в обійми.

Вона вперше їхала в поїзді сама. Раз у раз дивилася на багажну полицю, де лежала її валіза. Намацувала мішечок з монетами на дні сумки. Перевіряла документи у внутрішній кишені – паспорт, атестат, медичну довідку, довідку про зарахування і ще якісь папери, усе це в щільному поліетиленовому пакеті. Їй було нестерпно самотньо, весь час згадувалось, як у такому самому вагоні вони їхали з мамою на море, за вікном цвіли маки, і було гарно, спокійно, затишно…

Вона плакала, приховуючи сльози від попутників. І страшенно карталася за те, що тоді, в курортному селищі, піддалася на вмовляння людини в чорних окулярах. Один, найперший раз, піддалася. Нехай був би вічний кошмар, нехай би вона прокидалася й прокидалася на розкладачці в найманій квартирці, але поруч була б мама. І море. Якщо життя людини складається з половини літнього дня двадцять четвертого липня – це все одно гарне життя. Принаймні в ньому нема ні золотих монет, ні Валентина, ні довгої дороги до Торпи.

Сіло за вікнами сонце. Попутники вечеряли, хрумкаючи малосольними огірками, обгризаючи курячі ніжки, очищаючи від шкаралупи матово-білі варені яйця. Саша вийняла бутерброди, приготовлені мамою, і знов трохи не розридалася – у поліетиленовому пакеті був схований шматочок дому. Так нічого й не з’ївши, сховала вечерю. Випила склянку чаю. І залізла на верхню полицю…

– Дівчино! Ви прокинулися? Торпа, кажу!

– Так… Я зараз.

Була межа між ніччю й ранком. Година четверта, може, пів на п’яту. За багато місяців Саша звикла вставати так рано і знала: ранок приносить полегшення. Зараз, збираючись, взуваючи туфлі, стягуючи з полиці валізу (потихеньку, щоб не розбудити сплячих попутників і все одно зачіпаючи чиїсь звислі руки), вона майже забула про вчорашню тугу. Вітер далеких мандрів, несподівані відкриття – це в подорожі приваблює, ніде правду діти; вона доросла, самостійна людина, що подорожує без супровідників. Подивимося, що воно за Торпа.

Вона витягла валізу в тамбур. Провідниця дрімала на вкритій ковдрою полиці.

– Скільки стоїмо? – запитала Саша.

– У Торпі? Хвилину. У тебе багато речей?

Поїзд пішов повільніше. Брязнули вагони. У темряві серпневого ранку Саша нічого не бачила – тільки проплив у небі синюватий ліхтар.

Поїзд сіпнувся, брязнув і зупинився. Провідниця, позіхаючи, почала колупати ключем у шпарі.

– Я не встигаю! – сказала Саша з жахом. – Будь ласка, скоріше! Провідниця напівголосно вилаялася.

Поїзд знову сіпнувся. Провідниця нарешті відчинила двері. Поїзд повільно рушив; закинувши за спину сумку, волочачи за собою валізу, Саша зсипалася по залізній драбинці, приземлилася на низький перон і встигла побачити, як провідниця, конвульсивно позіхаючи, зачиняє двері вагона.

Усе.

Поїзд набирав швидкості. Саша відтягла валізу далі від краю платформи. Прогримів останній вагон, два вогники на його торці стали стрімко віддалятися й незабаром розтанули в темряві.

Зелений вогонь семафора змінився на червоний. Саша стояла одна на порожній платформі…

Ні, не одна. З напівтемряви вибрела худорлява тінь з великою валізою. Зупинилася поруч.

Хлопець. Сашин ровесник. Блідий, сонний, розпатланий.

– Привіт, – сказав він, помовчавши хвилину. – Це Торпа?

– Привіт, – сказала Саша. – Кажуть, що так.

– Я тут уперше, – сказав хлопець.

– Я теж.

Хлопець помовчав. Потім спитав непевно:

– В інститут?

Саша, що в глибині душі дуже надіялася на це питання, енергійно закивала головою:

– Ага. І ти теж? Спеціальних технологій?

Хлопець усміхнувся з явним полегшенням:

– А що, тут хіба є інший?

– Не знаю, – зізналася Саша. – Ти взагалі тут бачиш якесь місто?

Хлопець роззирнувся, притуливши руки до очей – «біноклем»:

– Офігенно величезний мегаполіс. Вокзалище… А там, бач, якийсь перспективний сарайчик!

Саша розсміялася.

Ситуація перевернулася моментально. Волочачи за собою валізи й змагаючись у дотепності, новоспечені студенти пройшли до «перспективного сарайчика» – він і виявився будівлею вокзалу. Саша в пориві натхнення назвала його «курником після євроремонту». Її новий знайомий оцінив жарт, зайшовшись реготом.

На вокзалі не було ні душі. Каси замкнені. Довгасті мерехтливі лампи висвітлювали порожню буфетну стойку, дерев’яні крісла з подекуди видряпаними непристойностями, автоматичну камеру схову на шість шафок (усі дверцята розчинені). Підлога, досить чиста, була вимощена чорно-білою плиткою.

– Як після атомної війни, – сказала Саша розглядаючись. Серпневі мухи хмарою здійнялися з плафона й наповнили маленький зал оптимістичним гудінням.

– Агов! – крикнув хлопець. – Є тут хто? Дзижчання мух було йому відповіддю.

– Мені тут не подобається, – сказала Саша.

Вони знову вийшли на платформу. Потроху світало. Під єдиним на пероні ліхтарем висіла розмита дощами табличка: розклад руху автобусів «Вокзал – Центр». Якщо розклад не брехав, перший автобус повинен був відправитися в невідомий «Центр» через годину.

– Погуляємо, – рішуче сказав хлопець. – А як пощастить, приватника зловимо. Гроші в мене є.

Його звали Костя. Чи то в Сашиній присутності він гостро почувався чоловіком, чи то характер у нього був особливо енергійний, але він постійно намагався «рулити». Саша не пручалася: Костикова діяльність (і навіть самодіяльність) створювала в неї ілюзію захищеності.

Вони позапихали валізи в камеру схову (шафки працювали без жетонів, на самому тільки коді). Знайшли зручну лавку на пероні й розгорнули запаси провізії. Сашині бутерброди, що так засмутили її ввечері, тепер зникли вмить: вона поділилася з Костиком, він поділився з нею, знайшлася пляшка мінеральної води, Костя відкрив літровий термос, майже наполовину наповнений кавою. У Саші затремтіли ніздрі; сніданок остаточно повернув їй добрий настрій. Повз станцію прокотився товарняк, гуркіт улігся вдалині. Запанувала тиша, яку порушували тільки пташині голоси.

– Через півгодини прийде автобус, – упевнено сказав Костя. – Адреса цієї контори – вулиця Сакко і Ванцетті, дванадцять.

– Ти не знаєш, хто такі Сакко і Ванцетті?

Костя знизав плечима:

– Італійці, мабуть…

Повз станцію, уже в другий бік, прокотився ще один товарняк.

– Скажи, будь ласка, – обережно почала Саша, – а чого це тобі спало на думку вступати на ці… спеціальні технології? Хто тобі подав таку… ідею?

Костя спохмурнів. Глянув на неї з підозрою. Склав у торбинку зім’яті серветки й промаслений папір, вкинув у порожню залізну урну біля лавки.