Czytaj książkę: «Варан»

Czcionka:

Частина перша

Розділ перший

Франта привезли в поштовім човні. Серед мішків і ящиків старого Макія пасажир мав недоладний вигляд – смішний куценький плащ поверх чепурного світлого костюма, над головою перетинчаста штука, дуже схожа на парасоль (коли човен наблизився, Варан упевнився, що це таки парасоль, але не від сонця, а від дощу. З такими цяцьками ходять лише верхні: приймальник із гірської пристані, приміром, у міжсезоння смішить усеньке селище своїм картатим парасолем з мереживом).

Був тихий сірий ранок. Б'ючись по воді, кожна краплина дощу підлітала дзвінким стовпцем, наче хотіла вернутися в небо, і через те море здавалось кошлатим. Широка, майже квадратова плоскодонка ляскала по морю лопатями бортових коліс. Старий Макій крутив педалі; поштареве пихтіння й кректання лунало далеко над водою. Пасажир без діла сидів на кормі.

– По-ошта! – урочисто вигукнув Макій, хоча нікого, крім Варана, на пристані не було. – Добрі люди, прийміть уклін від близьких ваших і далеких, за добрі новини благословіть Імператора, за лихі прокляніть Шуу! По-ошта!

Голос у старого був не те щоб приємний, проте розложистий. Варан помітив, як чужинець під парасолем морщиться, явно борючись із бажанням заткнути вуха. Ще подумає, що Макій напоказ горло дере!

Варанові нараз стало прикро за старого поштаря. Макій нікому не кланявся, але шанував раз і назавжди заведений порядок і бороду розчісував надвоє навіть тоді, коли доводилося тижнями хилитатись у відкритому морі. Якби довкола не було ні душі, Макій однаково вигукнув би звичайне привітання поштового цеху, але ж не станеш пояснювати це молодому дженджикові, що розлігся на кормі з поблажливим осміхом…

Човен причалив.

– Здоров, дядьку Макію.

– Привіт, Вараську. Того, кхе…

Неприродно закашлявшись, Макій обернувся до пасажира:

– Прибули, той, ваша милосте.

Милість склав парасоль, кисло всміхнувся і, балансуючи в хиткій плоскодонці, звівся на ноги.

Милості було з вигляду років вісімнадцять. Безбарвне м'яке волосся, неймовірно довге – до пліч, мабуть, – стирчало з-під низько насунутого каптура. Тонкі губи за кольором не різнилися від блідих щік; найяскравішою плямою на обличчі прибульця був ніс – яскраво-червоний, розпухлий від нежиті, з нервово тремтючими ніздрями.

– Гості до вас, – Макій скоса подивився на Варана. – Точніше, не гості, а… той, горні.

Поштар почувався, очевидно, ніяково. Пасажир його був одягнений і споряджений як важлива особа, але подобав на застудженого шмаркача й держався без належної гідності – ось, видерся на кам'яний причал, не дожидаючи, поки висунуть трап… І то, коли ти насправді горні – чому не подорожуєш верхами?

Ставши на землю, чужинець перше послизнувся й мало не впав:

– Ой… Добридень, пане. Я до вас із дорученням від Імператора.

Сказано було просто й буденно.

– До мене? – похлинувся Варан.

– До вашого князя, – прибулець знову підсковзнувся на рівноті, незграбно змахнув руками, намагаючись утримати рівновагу. – Туди, – й невизначено тицьнув пальцем у перетинчастий спід свого парасоля.

Макій кинув на причал два пузирі з поштою – для селищних і для верхніх. Махнув Варанові рукою: я, мовляв, свою роботу зробив. Сів на педалі, різко крутонув назад, так що вода коло пристані закипіла. Човен відійшов од берега, лишаючи виразний слід на воді.

– Мені, либонь, треба пред'явити вірчі грамоти? – спитав чужинець і невпевнено чхнув.

Макіїв човен поволі завертав за ріг – до рудокопів, на Маленьку. Варан закинув на плечі обидва пузирі; мішки були легкі, перед сезоном люди мають важливішу роботу, як на мушлі ножичком дрябати, однак Варан зігнувся під ношею і напружено засопів: хай прибулець бачить, що йому важко. Що він працює обіруч. І нести дерев'яну скриньку, що самотою стоїть посеред причалу, окрім власника – нема кому.

Чужинець, загаявшись, узяв скриньку за шкіряну ручку. Підняв легко; таж вона порожня, подумав Варан, чомусь дратуючись. Про людське око тягає з собою хазяйську дерев'яну скриньку, аби тільки його мали за велике цабе. Або продати наміряється. Або взагалі вкрав десь. А всі його балачки про доручення Імператора – брехня, ба навіть гірше – наклеп і єресь…

– Може, мені все-таки пред'явити грамоти? – наполегливіше спитав чужинець.

– Ходімо, горні, – сказав Варан. – Кому треба – пред'явите.

І не озираючись, звикло стрибаючи з каменя на камінь, рушив до берега. Мішки з поштою тихенько дзвякали й поколювали спину.

Чужинець відстав. На стежці під дашком Варану довелося дожидати його, скинувши пакунки додолу. Панок не раз і не два спіткнувся, пірнувши по коліно у воду; парасоль він урешті закрив і поклав під пахву. Утямив-таки: рибка парасольки не потребує… А може, просто сил не стало мучитись зі скринькою та парасолем одночасно.

Варан сподівався шмарклів і прокльонів і неабияк здивувався, розгледівши на виду в панка усмішку. Шмарклів, щоправда, також не бракувало: приходько знай чхав, витираючи носа розмоклою мереживною хусточкою.

– Мокро у вас, – весело сказав прибулець. – Мабуть, сезону ждете?

– Атож…

– А де народ? Безлюдно якось, на пристані нікого, і на березі…

Варан хотів сказати, що, позаяк милість не попередила про візит зарані, то й сурмачів із волинарями запросити забули. Але змовчав. Хто його зна…

– Донні сіють… Ковчег латають… Самі ж кажете, сезону ждемо, ото й ситухи вчора від берега повіялись, а значить, скоро забулькотить…

Чому я так багато говорю, незадоволено подумав Варан. Хто я йому – староста, здавати звіт? А, до речі, ще спитати б, чи на місці староста, чи не поперся зрання сітки на своєму полі класти… Батько казав – усі найкращі сітки сам загріб, сволота.

– Це… добре, – сказав панок. Було чути, що він засапався.

– Що доброго, га? – не дуже поштиво відказав Варан. Тепер вони йшли сухою терасою під камінним дашком, Варан попереду, прибулий – позаду. Тераса вилася по краю скелі, колами, все вище. Мішки кололи спину: що ж вони, холера, нічого м'якенького в пузир не підклали?!

– Добре… що сезон… так скоро, – сказав невидний за спиною панок. – Не уявляю… як ви тут і живете…

Варан скривив страшну пику, за що не раз діставав на горіхи від батька. Але ж тепер однаково ніхто не бачить.

– Добре живемо… Репс жуємо, рибу смажимо. Витребеньки клеїмо з мушель… Сезон згадуємо. До наступного сезону.

– Повільніше, – сказав приїжджий. – Дихати важко. Але ж він точно горні з діда-прадіда, подумав Варан.

Тут не можна вдати. І народився, видко, нагорі… Тому й мокро в нас, і погано, і дихати, бач, немає чим.

– Скоро дістанемося, – пообіцяв пом'якшавши. – Он, димки мріють…

Селище здалеку здавалося осілою на землю хмариною. Стелився по землі дим, і здіймалася пара над пласкими кам'яними дахами. Тягнучи за собою, мов хвіст, заслаблого панка, Варан рушив просто до старостового дому.

– Карпе, агов, Карпе! Пошта прийшла, і ще маю справу…

– Пошту поклади під дверима, а справи нехай зачекають, – відповів сиплий голос. – Дверей не відчиняй, чуєш: сухо в мене. Потім справи.

Але перш ніж Варан устиг щось промовити у відповідь, приїжджий відсунув його з дороги й штовхнув просмолені двері.

– Я сказав – не відчиняти! – гаркнув староста. – Ну ти в мене дістанеш, погань!

Варан не добрав нічого кращого, як ступити всередину слідом за чужинцем.

У старости й справді було сухо. Зі стелі звисали набряклі соляні мішечки – з тих, що всотують пару із повітря, як губка – воду. Підлогу вкривав хрусткий шар рожевої та голубої солі; сам Карпо, у домотканій одежі, сидів перед вогнищем зі смачним полумиском на колінах. Не риба, як міг розгледіти Варан. І не репс.

Ковтнув слину.

– Перепрошую, – мовив панок, випрямляючись і стаючи схожим на справжнього пана. – Я прибув на Кругле Ікло з Імператорським дорученням для вашого князя… Готовий пред'явити вірчі грамоти.

Карпо, треба віддати йому належне, не похлинувся овочевим рагу (а в мисці було саме рагу!). Змірявши оком чужинця, мигцем глянувши на Варана (той здогадався щільно зачинити двері за прибульцем), староста обережно поставив полумисок на низький камінний столик. Нахилив голову, ставши напрочуд схожим на рибу-горбуньку:

– Прошу.

Варан переступив з ноги на ногу. Сіль під чоботами хруснула басовито, волого, невдоволено, та це ще півлиха: навколо мокрих черевиків прибульця коштовний соляний килим не тільки наситився, але став підтавати.

Чужинець нахилився над своєю скринькою (різьблена скриня з суцільного дерева! Варан бачив, яким поглядом староста зирнув на штучку: хто-хто, а Карпо на цьому знається). Відкинув віко; скриня не була порожня, як гадалося Варану. Вона була повна тонких згортків паперу. Сухих хрустких згортків, так що вміст скрині був, либонь, дорожчим за оболонку…

І як це його в дорозі не пограбували, здивувався Варан.

– Мої документи…

Чужинець розгорнув щось на долоні.

Варан сахнувся. Над розгорнутим аркушем зайнялося райдужне сяйво; злегка потріскуючи, замерехтіли іскорки. Староста витріщив очі, несвідомим рухом приклав два пальці до губ, відганяючи Шуу та її поплічників.

– Вивчіть уважно, – сказав прибулець, і Варанові здалося, що в його голосі бринить знущання. Авжеж, тицьнув провінційних щурів носом у справжню Імператорську печатку…

Староста, до його честі, опанував себе майже одразу.

Не хапаючись піднявся; віддав офіційний уклін – не вище, але й не нижче, ніж годиться. Витягнув шию, вивчаючи документ пильніше; поважно кивнув:

– Ласкаво просимо на Кругле Ікло, горні Лереала…ру… руун. Якого кшталту послуги ви бажали б мати, е-е, від місцевої влади?

Варан став навшпиньки. Роздивився на папері барвисте сяйливе поле, на ньому – опукле, наче живе, обличчя чужинця-горні – без каптура, з сухим волоссям і не розбухлим здоровим носом, засмагле й гостре, аж суворе. Літери не встиг прочитати.

– Тільки одну послугу, – чужинець із кумедним довгим іменем згорнув аркуш, загасивши таким робом сяйво. – Доправте мене нагору негайно. Бажано прямо зараз.

– А-а, – староста пирхнув, прочищаючи сипле горло. – Е-е, горні… Не знаю, чи є сьогодні транспорт… Ти! – він рвучко повернувся до Варана. – Батя сьогодні воду відправляє?

– Учора відправляв, – буркнув Варан, не бажаючи, втім, відверто грубіянити. – А сьогодні в нього гвинт недокручений.

– Нехай докрутить гвинта, – ласкаво сказав староста. – Бачиш – горні поспішає, не хоче горні з нами, оселедцями, мокнути… Значить, біжи до баті, хай накручує гвинт і хай доправляє горні. Печатка Імператора – йому що, життя спротивіло?!

Варан мало не захлинувся від обурення. Отак, граючись, зіпхнути свій клопіт на іншого, та ще й Імператора приплутати, бодай тебе Шуу забрала…

– Та як… учора ж літали… а пружина – її ж пускати треба… як же ганяти напівзаведений… А раптом не долетить, упаде, що тоді?

– Батькові, значить, Імператорів наказ – це й не наказ? – лагідно поцікавився староста.

Варан безпомічно глянув на прибульця-горні.

Той стояв у калюжці розталої солі, каптур звисав на спині, волосся, таки насправді уздовжки аж до пліч, прилипло до голови. У спущеній руці – вірча грамота з райдугою всередині.

– Такий у нас народ, – зітхаючи мовив староста. – Лінивий народ і хитрий, наче рогачка, коли для свого поля – зі шкури пнеться, а коли для громади чи оце для держави – тут вам тисяча притичин, стонадцять відмовок – і це, і те… Загір-Одноок, цього нероби батечко, у нас на підіймачі порядкує. Я вам, горні, записочку напишу – нехай вам видадуть попоїсти, попити теплого, одежинку суху, бо ви в піддонні, бачу, нечастий гість… – староста м'яко хихикнув. Пошарудів рукою в ніші столу, витягнув велику тьмяну мушлю, дістав за вухом стило, послинив для чогось, почав дряпати. Звук виходив ледь чутний, але нестерпно гидкий.

Варан ковтнув гірку слину. Марно сперечатися, цей гладкий сом завжди перемагає, сітка найкраща – йому, овочеве рагу в мисці – йому, лобурем назвати, шмаркачем, мерзотником – будьте ласкаві, і не думай у відповідь косо глянути…

– Чого ти зириш? – Здається, староста відчув його погляд похиленою маківкою. – Повитріщайся мені… Оце для батька записка. Що вказано – все сповнити, із громади потім усе відшкодуємо… Ну ж бо, йди собі. Шкурою за горні відповісте, і ти, і батько… Пішов!

Й уклін отому Лереала… як його там? Цього разу низький уклін, нарочито поштивий. Розчахнуті двері, клуби пари… Варан ледве встиг ухилитися, щоб не дістати копняка.

Це щастя Карпові, що Варан ухилився. Потім, звичайно ж, гірко було б… Але домашню ткану сорочку старості довго відпирати довелося б… від крові з розклепаного носа…

– А ти злий, – сказав горні й знову чхнув. – Очима іскри крешеш… А скриньку візьми.

Варан – що робити – узявся за шкіряну ручку дерев'яного вмістища скарбів. Виявилося, що скринька не така легка, як перше гадалося; насправді вона була важча за обидва мішки з поштою, що мокли тут-таки, під ґанком.

– Куди йдемо? – поцікавився шмаркатий горні.

Та щоб тобі у Шуу в дулі застрягти, мовчки побажав йому Варан. І так само мовчки мотнув головою, указуючи напрям.

* * *

Коли Варанові було чотирнадцять років – три сезони тому, він мало не подався із плотогонами.

Вони приходили зазвичай у перший місяць осені, коли будь-який злидень у піддонні такий багатий, як король, коли всім терміново потрібні нові одвірки, нові човни, припаси, смола, деревина. Звичайно їх помічали на видноколі за день до прибуття – в осерді велетенського плоту височіло колесо з людьми, що бігли в ньому, величезні лопаті піднімалися й опускалися, збурюючи воду, але пліт посувався, мов п'яна черепаха, – такий важкий був, багатоярусний, здіймався над водою і глибоко занурювався в воду, і вся страшна його вага була – деревина з далеких країв, біла й жовта, тверда і м'яка, майже не підвладна гниттю, пахуча свіжа деревина.

Якби був у міжсезоння вітер – напевно, ставили б вітрило. Але сезон минув, і з ним уляглися вітри, і легенькі забавки заможних горні – човни з барвистими вітрилами – притулилися десь у печерах верхнього світу… Плотогони рухалися без поспіху і правили ціну поважно, усі були жилаві, з білими й жовтими обличчями, з бородавками-скіпками, наче нашвидкуруч вирізьблені з дерева. Кожен мав за паском кривий кинджал, а дехто – меч або арбалет за спиною: плотогону є що втрачати. Вони ходять по морях верхи на купі грошей – не дивина, що мисливців за плотами набагато більше, аніж лісорубів. Кожен охочий посісти чужий пліт – і повзти черепашачим ходом від острова до острова, поки пліт не розкисне, а гаманець – не розпухне, наче пузир…

Іноді дерево, виставлене на продаж, бувало омите кров'ю. Марновірні не хотіли брати; плотогони ощирялися: не треба. Інший хто візьме. Що тобі та іржа: висхне й осиплеться, в огні згорить – не помітиш, дощем змиє – і не стане її…

А одного разу біля Круглого Ікла став на торговицю величезний пліт із зміненими власниками. Натовп горлорізів, один страшніший за одного, серед них і занепалі горні, і піддонці, і білі, мов лід, чужоземці – страшні на вид, у рубцях. Чистого дерева у в'язанках майже не лишилося – а плотогонів не зосталося нікого, відомо, що вони в полон не здаються. Нічого доброго їм у полоні не буде.

Першого дня селище, вражене, не вийшло торгувати. Виставили варту, набили єдину гармату, послали нагору, князеві, благання про захист. Відповідь прийшла негайно: з'ясувати достеменно заміри крамарів. Якщо вони насправді деревину продають – нащо здіймати галас? Залога на верховині мала, а турбувати Імператора, висилати патруль – чи готові піддонці гідно відповісти, коли виклик виявиться хибним?

Виникли сумніви. Хтось кричав – криваву деревину не беріть! Нічого путнього з неї вам не буде. Убивцям свої гроші віддасте – будете з ними в змові, мертві плотогони не подарують, та й безсоромно це, люди, подумайте…

Варанів батько стояв посеред квадратової селищної площі, уперши руки в боки, а навколо нього стрибав, натужувався сусіда Соля:

– А що як не буде інших цього року? А коли не буде більше деревини, лише оця? Чим будеш топити – волоссям своїм? Бородою?

Варанів батько ворушив жовнами, проте не зрушив із місця й нічого у відповідь не кричав. Третього дня піддонці помалу, по одному потягли до берега – на торги. Ховали очі; деревина виявилася на диво дешева, брали потроху, весь берег загородили пірамідами колод, тільки батько Варана не взяв ні скіпки.

За тиждень пірати пішли на добряче підталому плоті.

Інших у цьому сезоні не було, хоч як сподівалися. Десь серед осені у Варана в домі не стало чим топити; батько купував сушняк нагорі – сухі водорості, якими звичайно розтоплювали наймокріше, найбільш неподатливе дерево. Сушняк коштував дорого і згоряв умить.

У домі було вогко й холодно. Малеча плакала; батько спалив у вогнищі човен. Усе, що було в хаті дерев'яного, одне по одному пішло в пічку.

На початку зими хтось підкинув під двері купу полін. Усі вони виявилися чистими, світлими, теплими; тринадцятирічний Варан було довго сидів, колихаючи одне полінце, розглядаючи візерунки, вдихаючи незвичний запах…

Тоді Баранова мати, яка не казала батькові ні слова від самих згадуваних із сумом торгів, кінець кінцем здобулася на мову.

– Візьми, – сказала вона.

І він узяв. Не залишив дерево мокнути під дощем, як намірявся спочатку.

Усю зиму сусіди потайки їм допомагали – хто полінце, хто десять, хто купу. І всю зиму батько мовчки приймав їхню запомогу.

Сильно змінився відтоді. Багато пив. На Варана іноді зривався, бив, чого раніше ніколи не було…

Добре хоч дівчаток не зачіпав.

І Варан вирішив податися у світи; ночами йому снилися деревні прожилки. Він уявляв краї, де дерева ростуть не просто вище за людину – до неба; мабуть, під ними можна навіть ховатись від дощу. Йому снився ліс – таким, як про нього розповідали давним-давно справжні плотогони, – жилаві, у скіпках-бородавках; показували на зрубі річні кільця, і Варану сам по собі відкривався рот: це дерево втричі старше за нього? А це – вдесятеро?

У його сні пахло смолою і листям. Удома пахло димом і сирою рибою, батько сидів на кам'янім ослоні, похмурий і п'яний, і, хапаючись за штани, малеча клянчила солоденького… Тільки де його дістанеш, солоденького, коли все, що заробили в сезон, спустили на дорожезний жаркий сушняк?

Варан вирішив утекти з дому.

У сезон його рішучість не тільки не вивітрилася, але навіть зміцніла – навмисне вишукував приїжджих і, продаючи вкриті лаком витребеньки з мушель, заводив розмову про далекі краї. Розповідали залюбки – і про ліси, і про залиті травою степи, і про засніжені пустелі. Про країни, де все життя можна вештатися дорогами й ні разу не замочити ніг; про країни, де немає гір, але є глибокі яруги. Про країни, де живуть люди з золотою шкірою. Про країни, де каміння дихає, а річки розмовляють…

Плотогони прийшли пізно, у кінці першого місяця осені. Варан найнявся помагати на розвантажуванні – хоч був він іще хлопчак, але сильний і вправний. Його поставили рубати сучки – він працював чисто й весело, як майстер у цирульні для горні; за кілька днів до відплиття плоту Варан дістався до капітана й попросився в помічники.

– Фу! – відмовив капітан і зморщив носа. – Та скільки ти важиш? Будеш повзати в колесі, як муха по стелі!

І додав, бачачи Варанове нерозуміння:

– Мені тут не юнги потрібні й не сучкоруби, а крутильники в колесі, щоб ступали тижнями й не скиглили… А ти з твоєю вагою – зайвий рот!

Варан заприсягнувся, що почепить на спину мішок із камінням і ходитиме в колесі з додатковим тягарем – а собі подумав, що, діставшись до берегів, де ростуть ліси, можна просто втекти, та й по всьому. Капітан усміхнувся й подумав, що хлопчисько може думати будь-що і що його треба продати з вигодою де-небудь у вільних водах, на самій околиці Імперії.

Уночі напередодні відплиття Варан потайки перебрався на пліт, і на світанку другого дня вони відпливли – продавати деревину, а потім (дуже скоро, як гадалося Варану) в далекі землі, в ліси, на край світу.

На другий ранок плавання Варан уже не був настроєний так радісно. Після нічного вартування терпли ноги й плечі і розривалися груди, а порція води виявилася такою мізерною, що доводилося злизувати дощові цівочки, що стікали по обличчю. Варан навіть не злякався, коли за кілька годин після світанку на обрії з'явився човен на веслах, набагато швидший, аніж пліт. У човні сиділи Варанів батько, староста й смаглий чорнявий горні – представник, як виявилося, самого круглоіклівського князя.

На перемовинах трійці з капітаном Варана не було. Про що говорилося, так і не дізнався. Батько звелів йому стрибати до човна, і він стрибнув, і одразу сів веслувати.

Усю дорогу до дому – майже день у путі – не промовлено ні слова. Варан ждав будь-чого – ременя, палиць, ув'язнення в кам'яному підвалі з водою й пекучими медузами…

Нічого не було. Мати посхлипувала, але слова докірливого не сказала. А батько з того дня дивним чином віджив – наче прокинувся. Покинув пити, возився з малими, навчаючи їх грамоті, співав на весіллях – можна сказати, стало все, як було перше…

Ось тільки ліси, що застували небо, і перехрещені далекі шляхи – прожилки на деревині – іноді снилися Варану, особливо восени, коли запах осінніх плотів стояв над мокрим берегом, і волога блискуча кора здавалася живою, погладь її – інстинктивно сіпнеться…

* * *

Батька не було вдома. Малих теж не було – мати забрала з собою в поле. Усередині присадкуватої кам'яної будівлі панувала вогкість, хіба що згори не крапало, і за це дяка Імператору.

Перш за все Варан знайшов трохи сушняку у сховку (останні запаси перед початком сезону!) і запалив вогнище. Засичали сирі дрова.

…Райдужне сяйво. Таке саме, тільки незрівнянно тьмяніше, сіється від великих грошових пластинок. Королівські маги кладуть на гроші печатку, яку нікому на землі й воді неспромога підробити. Варан багато разів чував і від батька, і від плотогонів, і від крамарів, ба й від рудокопів на Маленькій: Імперія стоїть не на вістрях мечів, не на крилах летючої королівської гвардії, не на волі сивих підземних магів – а на легких пластинках імператорських грошей. Грошей, що не горять у вогні й не тонуть у воді, що їм довіряють і піддонець, і горні, грошей, що випромінюють райдужне сяйво…

Там, у підземеллях імперської столиці, сиві маги сидять за довгим столом, і біля ніжок їхніх різьблених крісел лежать, звинувшись, їхні власні лускаті хвости. Кажуть, раз на сім років маг скидає хвіст, наче ящірка, і тоді може ненадовго вийти на поверхню, показати себе людям, з'явитися на прийом до Імператора… А хвіст потім виварюють у бронзовому казані й готують узвар, що подовжує життя на сім років, рівно на сім, ані на мить менше…

Отже, застуджений чужинець не так давно спускався в підземелля до магів… Чи вірчу грамоту йому дали вже готову? Хто він у такому разі? І чому подорожує низом?

– Ви б сіли, горні, – промурмотів Варан, удаючи, що пильно порається коло вогнища.

Гість не відповів. Варан повернувся.

Горні тупцював посеред кімнати, роззираючись із бридливим здивуванням. Сісти? – читалося в цьому погляді. Куди? Зацвілі стіни, вогка камінна лава вздовж стіни, купки солі по кутках, портрет Імператора – точніше, темна дошка з обрисами людської голови, а внизу написано, що це Його раторська Вели Спа (напис був такий само старий і вицвілий, як і портрет, і прочитати його до кінця ще нікому не вдавалося).

Варан уп'явся на вогонь. Говорити не хотілося, та й не треба було говорити. Заради офіційного й повноважного шмаркача батько пустить гвинт із половинним завантаженням, а значить, утратить два дні торгівлі перед самим сезоном. Згори кричать – води, давай іще води, резервуари не повні… Знизу кричать – податок, давай грошей, гвинт належить громаді, а вода належить Імператорові, як і все, що приходить із неба… Малеча буде давитись рибою й випрохувати морської капусти, але почнеться сезон, і про скарги забудеться. У сезон ніхто не хворіє, ніхто не скиглить, у сезон навіть цілуються рідко – не до того. Швидше б сезон…

– А на Осинім Носі, – сказав горні за його спиною, – розікласти вогонь завжди пропонують гостеві.

– Чому? – спитав Варан просто щоб не здатися зухвалим.

– Ти не знаєш? – щиро здивувався гість. І тут же похопився, наче все про Варана згадавши: – А-а-а…

Куди там нам, подумав Варан. Сиру рибу жеремо, плювком умиваємось, рукавом підтираємось. Провінціали. Дикуни.

– На Осиному Носі, – після паузи мовив горні, – багато традицій з материка… А на материку досі вірять у того самого бурлаку – Пічника… Його ще називають Блукаюча Іскра. Вірять, що в домі, де він розкладе вогнище… знаєш, що буває? Не знаєш… Посунься.

По-панібратськи відіпхнувши Варана, гість присів поряд навпочіпки, простягнув руки до вогню:

– Оце так… Яке же ви тут одяг сушите?

– У нас не змокає, – миркнув Варан.

Горні торкнув рукав його куртки:

– Ага… Як із крилами вода, – і чомусь засміявся.

– Це ситуха, я сам добув, – сказав Варан, якому гостів сміх здався прикрим.

– Зайвої нема?

– Що?

– Ну, як там староста казав: гаряче питво… Сухий одяг…

– Староста казав – то хай сам і дає! – вигукнув Варан і зараз же пошкодував через свою гарячковість. Додав на тон нижче: – Немає зайвої. Нічого нема. Сезон от-от. Усе витратили. У мене дві сестри малі. Поле маленьке. Є риба солона, і води скип'ятити можу. Усе.

– Давай води, – наполегливо зажадав горні. – Давай рибу. Маєш хліб?

– Репс…

– Давай репс. І ще… ковдри не маєте? Просто сухої ковдри з пуху або з шерсті…

І не дожидаючи, поки Варан погодиться, узявся роздягатись. З насолодою скинув на підлогу куций плащик, зняв мокру куртку, сопучи, стягнув дивного крою сорочку, широку, на поворозках… Варан думав, що тут уже роздягання скінчиться – але горні, анітрохи не соромлячись, зняв штани й розв'язав підштанки, і Варан, ховаючи очі, швидше простягнув йому ткану ковдру.

– Ти чого? – горні наче щойно зауважив темно-червоний рум'янець на Варановім виду. – Ой… Даруй, коли чим образив, у кожного, знаєш, свої звичаї… Я думав, розтану в цій мокротечі. – Він гидливо штурхнув ногою жмут дорогого костюма. – Дай-но хутчій кип'яточку, бо застуджуся по-справжньому, князь, думаю, не зрадіє…

«Мені хіба перед князем відповідати за твої шмарклі», – подумав Варан тужливо.

– Може, є що покласти на лавку? – поцікавився гість.

– Що?

– Ну, підстелити… Шкуру там або другу ковдру. Бо холодно, знаєш, отак сидіти, та й плісняви повно…

Та хто ж тебе звав, скреготнув Варан зубами. Зостався б у старости, у нього сухо… Адже селище за цю сухість платить, і ми з батьком також…

– То цікаво тобі? Про бурлаку, що вогонь запалює? Розповідати?

– На те й дороги, щоби блукати, – миркнув Варан. – А в нас, пане горні, доріг нема. У нас або морем, або вгору… Нема в нас бродяг. Усі свої.

– Суворий ти. – Гість усівся, нарешті, але не на лавку, а на свою скриню. – Коли підіймати мене будемо? Пам'ятаєш, що староста сказав?

Грюкнули двері. Лілька, молодша, вибігла одразу на середину кімнати – і завмерла, уп'явшись очима на довговолосого горні, по шию загорнутого в ковдру:

– A…

– Де мати? – гостро спитав Варан.

– У полі, – писнула Лілька. – Сітки ставить із тітками. Зажадала кріплячок для якорів, і другий ніж, і…

– Тоська де?

– Матері помагає…

– Батя де?

– Пружину крутить… Наполовину вже накрутив, сказав, щоб ти кидав усе і йшов допомагати, затим що…

– Іди скажи батькові, – промовив Варан із тяжким серцем, – нехай іде додому. Скажи, гості в нас. Скажи, треба швидко.

* * *

Батько все зрозумів одразу. Скинув оком на цидулку старости, покосився на райдужне сяйво, що випромінювала розгорнена грамота, зробив незграбний уклін людини, що спину гнути взагалі-то не звикла:

– Хай буде по-вашому, горні. Піднімемо вас, не беріть до серця, звичайним вантажним гвинтом. Збирайтеся…

І сказав уже Варану, неголосно, по-діловому:

– Півзавантаження. Риби для вояків замовляли – три мішки… Значить, шість бурдюків мінус три мішки риби й мінус горні – буде чотири бурдюки… Ворушися.

Варан зрадів із можливості нарешті позбутися причепливого горні. У ніші столу відшукав окуляри – два прокоптілих скельця в грубій металевій оправі. Тісніше затягнув куртку і не прощаючись вискочив із хати.

Ранкова риба плавала тут-таки, у кам'яному басейні, ще жива. Орудуючи сачком, Варан наповнив і зважив три мішки; дощ уперіщив сильніше й змив із нього луску, перш, ніж вантаж було перенесено, мішок по мішку, до гвинтового майданчика.

Пружина гвинта, накручена наполовину, здавалася незвично тонкою. До гаків на кошику вже припасовано два бурдюки; Варан завантажив рибу й потому, ледве вправляючись із дерев'яним візком, перевіз до гвинта від водозбірні ще два важенних пузирі з водою. Він устиг перепочити й пожувати солодкої смоли, перш ніж над краєм майданчика показалася голова горні: чужинець був блідий і задихався. «Еге ж, – подумав Варан не без зловтіхи, – сто сходинок у скелі – і ми вже непритомні…»

– Дихати… нема чим, – простогнав горні й усівся просто на мокрий камінь. Слідом за горні на майданчик піднявся Варанів батько – той був удвічі старший, ніс на одному плечі дерев'яну скриньку, а на другому поштовий мішечок для верхніх, і рівне його дихання не збилось анітрохи.

– Добре, – сказав батько, оглянувши гвинт і поцінувавши Варанову роботу. – Вантажте.

Варан заліз у кошик першим і вмостився біля мішків з іще живою тріпотливою рибою. Батько довго ходив кругом, перевіряв кріплення, зв'язки, погладжуючи пружину, бурмочучи молитву підіймачів і вряди-годи спльовуючи через плече. Дав у руки Варанові причальну линву з трійчастим гаком на кінці:

– Хто сьогодні на варті?

– Лиско.

– Переказуй вітання від мене і перевір, щоб він усе точно записав: рибу, воду, пошту… і… – батько кинув косий погляд на горні, завмерлого біля краю майданчика, наче закам'янілого від споглядання безмежно сірого виднокраю, – і горні хай візьме з рук у руки… Усе. Слава Імператору, лети, синку.

Швидко потріпавши Варана по плечу, батько відійшов до спускача. Зовсім іншим, невиразним голосом покликав чужинця:

– Горні, прошу на зліт.

Варан не подав паничеві руки. Чхаючи й зіслизаючи, той ледве вліз у кіш, пошукав вільного місця, зі страдницьким лицем примостився знову-таки на скриньці. Учепився за край кошика:

– Не перевернемось?

– Із половинним накрутом ідемо, – не втримавшись, зауважив Варан. – Можемо й перекинутися, коли не пощастить. Шуу не спить, – і підморгнув батькові.

– Бодай тобі з такою мовою, – гостро сказав той, беручися за спускач. – 3 Імператором… Раз, два… три!

Спускач вискнув, випускаючи пружину.

Пружина тупо й люто, як глибинна тварина, смиконула на себе ланцюг.

Ланцюг став розкручуватися з котка. Над головами Варана й горні розквітла квітка – прекрасна квітка все більшого пропелера; його було видко всього декілька секунд, а потім він щезнув, перетворившись на сіре, розмите в русі колесо. Невидима сила вдавила Варана в тугі мішки з тремтячою рибою, і майданчик зірвався вниз, малесенька батькова фігурка мелькнула й зникла, у вухах ревнув вітер, якого ніколи не буває під хмарами в міжсезоння…

Tekst, format audio dostępny
5,60 zł
Ograniczenie wiekowe:
12+
Data wydania na Litres:
10 stycznia 2013
Data napisania:
2008
Objętość:
370 str. 1 ilustracja
Tłumacz:
Właściciel praw:
OMIKO
Format pobierania:
Pierwsza książka w serii "Блукаюча Іскра"
Wszystkie książki z serii
Tekst, format audio dostępny
Średnia ocena 3,9 na podstawie 8 ocen
Tekst
Średnia ocena 5 na podstawie 6 ocen
Tekst, format audio dostępny
Średnia ocena 5 na podstawie 4 ocen
Tekst
Średnia ocena 4,8 na podstawie 28 ocen
Audio
Średnia ocena 4,9 na podstawie 857 ocen
Audio
Średnia ocena 4,8 na podstawie 605 ocen
Tekst, format audio dostępny
Średnia ocena 4,4 na podstawie 950 ocen
Tekst, format audio dostępny
Średnia ocena 4,6 na podstawie 2133 ocen
Audio
Średnia ocena 4,9 na podstawie 315 ocen
Tekst, format audio dostępny
Średnia ocena 4 na podstawie 3 ocen
Audio
Średnia ocena 4,9 na podstawie 16 ocen
Tekst, format audio dostępny
Średnia ocena 4,7 na podstawie 241 ocen
Audio
Średnia ocena 4,7 na podstawie 92 ocen
Tekst, format audio dostępny
Średnia ocena 4,7 na podstawie 18 ocen