Я відчував неабиякий жаль до маєтку, відчував що зобов’язаний зробити усе, щоб його врятувати. Але я звичайний привид, якого бачать лиш діти та який не може контактувати із реальним світом. Що я міг зробити?
І тут мені прийшло усвідомлення. Ясна думка прийшла у мою свідомість, неначе прозріння. І ця думка не була пов’язана із спасінням маєтку. Думка була пов’язана із спасінням душ, яких маєток сто сімдесят років тримав у неволі.
Подивившись на ситуацію з іншої сторони я зрозумів, що маєток – не просто свідома істота, маєток – це монстр, який тримає бідолашні душі в брехні, навіюючи ілюзію балу та постійно стираючи їм пам'ять. Маєток хоче жити вічно, хоче відчувати себе потрібним, і саме тому не дає душам знайти покою на небесах. Він жорстоко тримає їх у в’язниці, а душі навіть нічого не підозрюють. Маєток – це звичайний тиран, який думає тільки про себе, а душі… Душі для нього звичайні раби, маріонетки, свідомістю яких він керує.
Ніщо не вічне. Усе має початок і кінець. Життя маєтку доходить кінця, і я не збираюся навіть спробувати його врятувати. Врятувавши маєток від загибелі, я поневолю десятки душ, в тому числі себе та кохану Олівію. А гірше за неволю немає нічого, навіть якщо про неї ніхто не здогадується.
Залишалося одне питання «Як врятувати всі душі?». Ніхто, окрім мене, Олівії та Вільяма Андервуда не знає що бал – це лиш клітка, в якій нас тримає жорстокий монстр. Мені точно не повірять, а переконувати людей покинути маєток немає часу.
Час летів невблаганно. До півночі залишалось п’ятдесят хвилин. І хто знає, що буде після півночі. Можливо маєток окрім Олівії наложить забуття ще й на графа. А що як маєток дізнався про мої наміри? Що як він наложить забуття ще й на мене? І тут постало питання, звідки маєток знав, що я науковець? Звідки він знав, що я можливо допоможу йому? Відповідь прийшла майже одразу…
Маєток знає про нас все!
Він знає усе про кожного гостя. Знає минуле та майбутнє кожного. Знає усі досягнення та невдачі. Усі потаємні страхи, думки та самі божевільні фантазії. Маєток знає про що ми думаємо!
Часу залишалось мало. І якщо я не заберусь з Олівією із цього маєтку негайно, не врятується ніхто!
Я стисло пояснив все Олівії і ми одразу ж побігли шукати Вільяма Андервуда, щоб той дав нам ключі від маєтку.
Знайшли ми його швидко, і одразу ж перейшли до суті.
– Ми покидаємо цей маєток, містере Андервуд, – твердо сказав я. – Негайно!
– Але ж маєток надіється на вашу допомогу…
– Маєток – це монстр, містере Андервуд, – продовжив я. – Він тримає ці душі в неволі! Навіює на них ілюзію! Тримає в обмані!
– Містере Андервуд, – втрутилась в розмову Олівія. – Просто дайте нам ключі.
– Я нічим не допоможу маєтку, і не бажаю йому допомагати. Ми забираємося звідси негайно!
Вільям Андервуд поглянув на нас із понурим виразом обличчя.
– Нажаль, ніхто не може покинути маєток, – сказав він. – Думаєте, я не дійшов того висновку, якого дійшли ви? Я намагався врятувати душі, хоч знав що ілюзія сильніша за мої слова. Згодом я вирішив сам покинути маєток, але він мене не відпускав. Маєток не відпустить нікого! І нажаль я не можу вдіяти нічого.
– Невже немає виходу? – безнадійно промовила Олівія.
– Врятувати маєток, – коротко відповів граф. – Це єдиний вихід.
– Я не можу нічого вдіяти…
– Маєток обрав вас, містере Лайт, отже ви можете щось вигадати.
– Навіть якщо так, я не буду рятувати того, хто поневолив десятки душ, і перетворив нас на… На привидів, які вселяють страх. Я надіюсь ви розумієте, містере Андервуд, що якщо я врятую маєток, то поневолю ці душі навічно.
– Одного дня, містере Лайт, маєток промовляв до мене. Маєток пообіцяв, що якщо я врятую його, він відпустить душі.
– І ви повірили йому?! – викрикнув я. – Містере Андервуд, я надіюсь, що ви жартуєте. Невже ви повірили монстру, який скільки часу тримав вас в ілюзії, допоки йому не знадобилась ваша допомога? Маєток просто використовує нас! Ми для нього маріонетки!
– А який у мене був вибір? – спокійно відповів граф.
– Якщо маєток не знесуть, він наложить на нас забуття допоки ми йому не знадобимся знову. Ви розумієте, містере Андервуд?
– Розумію… Але який тоді вихід?
– Дати монстру померти! Коли стіни в’язниці рухнуть, ми станемо вільні.
– А можливо помремо разом з маєтком, – припустив граф.
– Це неможливо.
– Чому ж?
– Бо ми вже мертві.
12
Годинник відбивав останні хвилини. Я стояв на балконі і міцно стискав ніжну руку Олівії. Поряд стояв Вільям Андервуд. Попиваючи віскі та милуючись зоряним небом ми чекали невідомого кінця.
– Певно вам набридло цілий рік бачити лише ніч? – запитав я у графа.
– Ніч прекрасна, містере Лайт, але боюсь ви праві. Ця одноманітність дратує. Подекуди мені найбільше хотілось побачити голубе небо та відчути проміння сонця. Але… Навкруги були лиш зорі та місяць.
Віскі чудово зігрівало у холодний вечір. Більш того воно дарувало прекрасне відчуття легкого сп’яніння, яке супроводжувалось відчуттям піднесення та щастя.
От і настала північ. Стрілка годинника магічно покрутилась в інший бік та зупинилась на сімох годинах вечора, а місяць не менш магічно почав ховатися за дерева звідки зазвичай сходив.
У залі почулась та сама музика, що грала напочатку, а приглушений шум розмов не припинявся. Час повернувся назад, а ніхто навіть не помітив. Для всіх гостей вечір тільки починався, але для мене він продовжувався.
– Містере Лайт, ви пам’ятаєте? – запитав граф.
– Так, – здивовано відповів я, адже був впевнений, що маєток зітре мені пам'ять.
– А ви, міс Лайт?
– Так… – Олівія на секунду замислилась. – Так, містере Андервуд, я пам’ятаю. Я все пам’ятаю!
– Справді? – я здивовано поглянув на Олівію. – Кохана, невже? Але…
– Ну що ж вітаю, – промовив граф до Олівії. – Маєток, можна сказати, прийняв вас. Звільнив від ілюзії.
– Але чому? – здивувалась Олівія.
– Нажаль, міс Олівія, я не знаю.
Зробивши паузу Вільям Андервуд добавив:
– Ну що ж, спустимось і подивимось, як там гості?
Коли ми йшли до сходів, коридором прокотився який невідомий звук. Щось подібне до крику… Дуже моторошного крику. Цей звук визвав у мене тремтіння. Але здавалось, що окрім мене його більше ніхто не почув.
– Ви це чули? – стривожено запитав я.
– Що саме, містере Лайт?
– Крик… Невже ви не чули? Тільки що коридором прокотився нестерпний моторошний крик. Він ледь не збив мене з ніг.
Вільям Андервуд і Олівія перезирнулися.
– Ні, ми нічого не чули, містере Лайт.
– Дивно.
Крик повторився, але на цей раз був гучнішим. І враз у нестерпному завиванні я розчув моторошний голос, який не був схожий на людський, а скоріше походив на голос із пекла.
«Врятуй мене… Врятуй Річарде»
Примарний голос відлунював по всьому будинку.
– Знову! – крикнув я, і всі різко зупинилися. – Невже ви не чуєте?
Очевидно вони знову нічого не чули, а голос продовжував промовляти:
«Врятуй… І я звільню всіх гостей»
– Річарде? – промовила Олівія, але її голос був десь далеко. Мою свідомість заповнив голос… Голос проклятого маєтку.
«Врятуй! Убий людей, що хочуть знищити мене, і тоді я звільню вас»
– Ні! – крикнув я, і голос почав слабшати.
«Вони уб’ють мене… Ці мерзенні люди уб’ють мене, і станеться це сьогодні»
– Забирайся з моєї голови! Ти поневолив десятки душ. Тримав їх в обмані, і неволі! Ти – паршивий тиран, і заслуговуєш на смерть!
Голос враз стихнув, і я звалився з ніг.
– Боже Річарде, – промовила Олівія, затуливши рот долонею.
Граф Андервуд допоміг мені піднятись.
– Що сталося? – запитав він.
– Це все маєток! – відповів я, в той час, як моя голова розривалась від нестерпного болю. – Він промовляв до мене. Благав, щоб я врятував його, щоб убив людей, які хочуть його знищити. Ще він сказав, що кінець прийде сьогодні.
Ми приєдналися до людей у залі. Поводилися наче нічого не сталося і бал тільки розпочався. Але занепокоєння, що проступало на наших обличчях неможливо було приховати. Здавалося, що люди починають щось підозрювати, а можливо це була лиш параноя. В будь якому разі, це вже не мало значення, адже сьогодні бал дійде кінця і всім присутнім відкриється правда. А що буде далі? Єдине в чому я був упевнений – це те, що монстр помре, а ми… Скоріш за все ми звільнимось.
Я взяв з таці два келиха вина.
– Ось, кохана, – сказав я, вручивши їй один. – За волю і за вічність, яку ми проведемо разом.
Бал продовжувався, всі як завжди веселилися та насолоджувалися миттю, що триває уже сто сімдесят років. Видіння до мене більше не приходили, і це забезпечило мені спокій, але, тим не менш, трохи тривожило. Здавалось, маєток замовк, полишивши усі надії на порятунок і прийнявши свій неминучий кінець.
– Видінь більше не було? – вкотре запитав мене збентежений граф.
Хвилини спливали, перетворюючись в години. Нічого не відбувалось, видінь не було, і з кожною годиною напруга у мене, Олівії та графа все посилювалась, нагнітаючи все більший страх перед невідомим.
Усвідомлення того, що за кілька годин чи навіть хвилин ми станемо вільними зводило з розуму. Що на нас чекає після смерті маєтку? Який на нас чекає світ? Куди відправляються душі після смерті? Можливо ми переродимось? Чи поринемо у вічне забуття? Найцікавіше те, що ми уже сто сімдесят років як мертві, але й досі не знаємо, що відбувається після смерті.
Коли ми вже стомились від очікувань та майже втратили надію, раптово сталося те, чого ми так очікували.
13
У момент, коли роздались звуки роялю, і оркестр заграв «Океан» Шопена усі розмови та сміх розірвав раптовий грохот, що прокотився залом маєтку.
– Починається, – мовив граф, який стояв біля мене та Олівії. – Монстр помирає.
Земля під нами затряслась, і залом прокотились збентежені викрики гостей. Вільям Андервуд одразу ж постав перед присутніми, промовивши такі слова:
– Дорогі гості! – почав він. – Я хочу подякувати всім, хто прийшов на бал, але нажаль усе хороше, як і погане, закінчується. От і настав кінець балу, який тривав сто сімдесят років…
Між гостями прокотилися збентежені розмови, але Вільям Андервуд продовжував:
– Авжеж вас бентежить дана ситуація і мої дивні слова. Але все, про що я прошу вас, це повірити мені.
Землетрус роздався знову, але на цей раз був сильнішим, і на стінах появились тріщини.
– Прошу, дорогі гості… – незважаючи на їхнє збентеження продовжував граф, – Не хвилюйтесь усе буде добре. Скоро ви всі станете вільними!
Збентежені розмови між гостями злились в одне ціле, через що складно було розібрати про що вони говорять. Серед шуму інколи можна було розчути лиш слова «Він божевільний!» «Що він верзе?» «Потрібно негайно забиратись звідси!» і тому подібне.