– Але ж це архітектурна пам’ятка, – заговорив Джон. – Колись цей маєток належав моєму родичу графу Вільяму Андервуду. Він дуже любив цей маєток і часто влаштовував в ньому бали.

– Це було дуже давно!

«Наскільки давно» – подумалось мені.

– Будинок розвалюється, – продовжував чоловік. – Його час минув.

– Але ж можна реставрувати.

– Можна, але дешевше буде побудувати новий.

Я відчув, як видіння потроху згасає, і голоса чоловіків розчиняються десь у тишині. Але я продовжував вдивлятись і вслухатись. Мені потрібні були відповіді. Зараз!

– Я не хочу його знищувати, – сказав Джон. – Цей маєток зберігає в собі таку велику історію. Скільки в ньому проводилось балів, скільки людей в ньому закохувалось, скільки було драм та смертей. Цей маєток зберігає в собі скільки таємниць, скільки містики, а ти хочеш усе це знищити.

– Пробач, Джоне, але я не маю вибору. На дворі 2020 рік, і старий маєток з привидами, де люди часто чують музику та розмови більше лякає, ніж цікавить. Цей маєток дожив своє.

У цю мить я виринув із видіння, і переді мною знову постала темінь ночі.

Останні слова були для мене неначе ніж у серце. Невже це те, про що я думаю? О Боже… Цього не може бути. Бал триває уже більше ста років! Якщо те, що я побачив – реальність, тоді усе це ілюзія. Для нас час зупинився, ми бачимо те, що не є справжнім і бачимо це уже сто сімдесят років. Сто сімдесят років ця брехлива картина постає перед нашими очима в той час, як насправді маєток розвалюється, а ми давно уже… мертві. Як сказав той чоловік, в маєтку живуть привиди, і тут я зрозумів, що він мав на увазі нас, а вся та музика і розмови, які чули люди – наш вічний бал. Ми – привиди, що застрягли у вічній петлі часу. Нічого не підозрюючи ми насолоджуємось балом, який триває уже більше століття, і лиш відголоски нашого мертвого балу долітають до реального світу.

Це божевілля. Це просто неможливо! Всі ми давно мертві… Століття, як мертві! Ми розмовляємо, жартуємо, сміємося, танцюємо, в той час, як наші скелети закопані десь глибоко під землею, або ж взагалі перетворилися в прах. А ніхто навіть не підозрює цього. Ніхто не знає, що цей бал – ілюзія, що він триває уже надто довго, а всі ми – лиш привиди, що приречені на вічні веселощі. Але, як я підозрюю, це ненадовго…

Мене все більше хвилювало питання, що станеться з нами, коли маєток знесуть? Невже ми просто зникнемо? Чи можливо це ніяк на нас не вплине, і бал продовжуватиметься навіть коли маєтку не стане?

Поринувши у роздуми та відчуваючи неабияку тривогу, я взагалі забувся про час. Коли поглянув на годинник, то сильно здивувався. До півночі залишалось двадцять п’ять хвилин! Коли настане новий день – усе повториться знову, і слова які я сказав Олівії більше не матимуть значення.

Схопившись на ноги я одразу ж подався до Олівії, яка розмовляла із якоюсь молодою леді. Час спливав, і єдине, що я зрозумів – треба забиратись з балу, і негайно! В іншому випадку нас настигне непередбачуване майбутнє.

– Містере, Річард! – крикнув граф Андервуд, запримітивши мене.

«Чорт, тільки не це!» – подумав я, і авжеж підійшов до графа, який спілкувався з якимось молодим юнаком, що носив маску дивної істоти.

– Так?

– Познайомся, – мовив граф Андервуд, – це Генрі, син містера Тілні. Він вперше на балі.

– Дуже приємно, – сказав я і ми пожали руки.

– Я багато чув про вас, – сказав Генрі. – Як мені відомо, ви науковець. Я читав одну з ваших робіт.

– Приємно чути, – відповів я, хоч думками був далеко.

– Це була «Свідомість у часи культури», – продовжував Генрі. – Мушу визнати, ви дуже влучно описали культуру і поведінку людей нашого століття.

– Дякую.

– Я також читав цю роботу, – втрутився граф. – Між іншим дуже цікава. У містера Лайта є ще багато цікавих робіт. Чи не так, містере Лайт?

– Авжеж, – коротко відповів я.

– Ви могли б розповісти про деякі з них? – поцікавився Генрі.

Потрібно дістатись до Олівії, і вшиватись звідси допоки годинник не пробив північ. Але як відірватись від цієї розмови? Я ж не можу просто знехтувати графом і цим молодиком, який так цікавиться моїми книгами. Що ж робити?

– Містере Лайт… – перепитав Генрі.

Я поглянув на нього, і певно мій погляд був занепокоєним, адже Генрі добавив:

– Усе добре?

– Так… Так, містере Тілні.

– Ви могли б розповісти про деякі свої роботи? Якщо вас це звичайно не обтяжить.

Я глипнув на годинник, і побачив, що до півночі залишилось менше десяти хвилин. І тут я зрозумів, що до біса ввічливість, оскільки через десять хвилин усі присутні не пам’ятатимуть взагалі нічого.

– Пробачте, містере Тілні, – поспіхом сказав я. – Я неодмінно вам усе розповім, але пізніше. Зараз мушу негайно йти до дружини.

Тілні щось відповів, але я не почув, адже вся моя увага була направлена на Олівію.

– Олівія! – сказав я, коли підійшов.

– Ох… Річарде. Ти налякав мене, – спокійно відповіла вона. – Познайомся, це моя давня подруга…

– Нам потрібно негайно йти! – перебив її я.

– Але що трапилось?

Я відвів її в сторону, щоб ніхто нас не чув.

– Олівія, видіння повторилось.

– Так? – у голосі Олівії почулось занепокоєння.

– Я зрозумів в чому справа. Це тебе здивує, але…

Я знову глипнув на годинник, який показував без хвилини північ.

– Чорт! – приглушено крикнув я.

– Що трапилось? – сказала Олівія.

– Нажаль пояснювати немає часу. До півночі залишилась хвилина… Нам потрібно забиратись звідси. Негайно!

Тримаючись міцно за руки ми побігли до парадного виходу. Годинник відбивав останні секунди…

– Будь ласка, швидше, – знервовано мовив я, і в той же час відчув на собі здивовані погляди присутніх, але мені було байдуже.

Ми майже добігли до дверей. Залишався лиш метр і я уже доторкнувся ручки, як…

Ми спізнились. Бісова стрілка на годиннику дійшла півночі, і все повторилось спочатку. Але хоч тепер у мене було вдосталь часу, щоб пояснити все Олівії.

– Нам потрібно негайно покинути бал, – сказав я.

– Що? – на обличчі Олівії проступило здивування. – Але чому? Ми ж тільки но прийшли.

– А що як я скажу, що ми прийшли ще сто сімдесят років тому…

– Що за нісенітниці ти верзеш, Річарде?

– Я знаю, це звучить як божевілля, але кохана… ти повинна мені повірити. Тільки якщо ти повіриш мені, у нас буде шанс на порятунок.

– Що ти маєш на увазі?

– Я маю на увазі, що бал насправді триває уже сто сімдесят років.

– Але це неможливо…

– Я теж так думав.

– Тоді виходить, що… – Олівія зробила паузу, намагаючись осмислити мої слова.

– Так, Олівіє, ми давно мертві. А весь бал… Це все ілюзія, і не більше.

– Звідки ти все це взяв?

Я розповів їй про ведіння, що раптово почали приходити до мене. Розповів, що бачив у тих видіннях, розповів, що насправді цей маєток розвалюється і його збираються знести. Спершу Олівія не дуже вірила, але я продовжував. Я відкрив їй очі на те, що ми – привиди, а бал – лиш ілюзія. Я розповів їй, що люди майбутнього – точніше теперішнього, адже це ми скоріш застрягли в минулому допоки час продовжував іти – часто чують наш бал, хоч насправді його давно вже немає. Маєток перетворився на закинутий будинок з привидами, і ці привиди – ми, хоч самі того не підозрюємо.

– Але чому? – запитала Олівія.

– Тому що час у цьому місці зупинився допоки у всьому світі продовжував йти. Я не знаю як пояснити цю аномалію, але коли час доходить півночі, вечір повторюється, і присутні все забувають. Бал для них тільки починається, хоч насправді триває уже більше століття.

– Вічні веселощі, – замріяно сказала Олівія.

– Щось таке… – відповів я. – Але цим веселощам скоро може настати кінець. Як я уже говорив, маєток збираються знести. Ти розумієш? Його збираються знищити! Мене хвилює, що у такому випадку буде з нами? Чи вплине це на нас? Адже стіни маєтку – це неначе оболонка де час не плине, а що як цю оболонку зруйнувати? Що тоді? Саме тому ми повинні негайно забиратись…

– Але ж ти не знаєш, що станеться із нами за стінами маєтку?

– Так само, як і не знаю, що станеться в його стінах. Маєток помре, і скоріш за все помремо і ми.

– Але ж ми уже мертві?

– Так… Олівіє. Ти права. Але…

– Що? Кажи!

– Я тут подумав, що краще вічність блукати по Землі, ніж зникнути разом із маєтком чи вічно знаходитись на балу, знаючи всю правду. Для вас бал постійно починається, але для мене він триває, і така одноманітність доведе мене до божевілля.

Олівія уважно слухала. Її обличчя стало блідим, неначе у вампіра, і я одразу ж відчув, як мені її шкода. Я намагався врятувати свою кохану від неминучого кінця, або ж нестерпної вічності, але чи варто було? Адже для неї все було реальним. Більш того, я не знав, що станеться після знищення маєтку. Можливо бал буде тривати, і триватиме вічно.

Єдине у чому я був впевнений це те, що без коханої моє життя буде нестерпним. Саме тому йти з маєтку без Олівії немало сенсу.

– Я розумію, що складно все це прийняти і усвідомити, але прошу, повір мені. Давай просто покинемо цей бал.

Я глипнув на годинник, і згадав, що саме зараз оркестр має грати «Вальс дощу» Шопена.

– Це вже третій вечір після того як я почав бачити видіння і все пам’ятати, – продовжив я. – Ми вже намагалися втекти, але нам не вистачило часу. Вечір повторився і ти знову все забулась. Дозволь, як доказ своїх слів сказати… Через хвилину оркестр заграє «Вальс дощу» Шопена і всі закружаться в танці, якщо станцюємо ми.

Ми закружились у вальсі, і в туж мить майже всі присутні прослідували нашому прикладу. Хоч цей танець повторювався уже третій раз, але як і два попередніх, він був унікальним і подарував приємне відчуття радості.

Після танцю, Олівія, як і минулого разу знесилено впала на крісло, сказавши слова, які я так бажав почути:

– Я вірю тобі, коханий. До півночі ми покинемо це місце.

Не озираючись ми швидко направились до виходу. На щастя ніхто нас так і не зупинив, і питання типу «Чому ми так швидко покидаємо бал?» не стали нам заважати. Усі були надто зайняті вишуканими стравами, смачним питвом та цікавими розмовами, і до нас нікому не було діла. Тому без жодних складнощів і перепон ми швидко дістались парадних дверей.

Дійшовши до парадних дверей ми на мить зупинилися.

– Ти впевнена, що хочеш цього? – запитав я. – Ми ж не знаємо, що на нас чекає за стінами маєтку. Можливо там уже день, а не вечір, який ми бачимо у вікнах, можливо там взагалі інший світ… Невідомий, небезпечний. Ти готова ризикнути і зробити крок в невідоме?