невільником, запроданим в неволю,
забраним силоміць, а ви тепера
ще й жебраком мене зробити хтіли,
щоб я по волі руку простягав
по хліб ласкавий. Ви мені хотіли
поверх ярма гіркого – ще й солодке,
поверх важкого – легке наложити,
і хочете, щоб я ще вам повірив,
немов мені від того стане легше.
Єпископ.
Се ми тобі по щирості казали,
по слову божому.
Неофіт-раб.
А я не вірю
ні в щирість вашу, ні в такі слова.
Якби ви щиро помогти хотіли —
он маєте на олтарі срібло
і золото – замість отих агап
могли б рабів з неволі викупляти, —
(до патриція)
ти, пане, міг би відпустити й дурно,
а ми б уже самі собі дістали
одежі й хліба.
Єпископ.
Хто такі ми,
щоб волю божу одміняти мали,
кому рабом, кому з нас вільним бути?
Про що ти дбаєш? «Не єдиним хлібом
живе людина, але й кожним словом,
що з божих уст виходить».
Неофіт-раб.
Ні, їй мало
самого хліба й слів, їй треба волі,
інакше буде нидіти, не жити.
За те ж я маю жаль до вас великий,
що ви мені замість того життя,
обітованого у вічнім царстві божім,
даєте страву, одіж та слова.
Єпископ.
Не всі слова однакові, мій брате,
слова господні більш рятують душу,
ніж людські всі діла.
Неофіт-раб.
Які ж слова?
«Терпливість і покора» тільки й чув я
від вас сьогодні. Та невже вони
рятують людські душі? Та невже
за них ідуть на хрест, на наглу страту
і на поталу звірам християни?
Єпископ.
Вони ідуть за те велике слово,
якого всім словам людським несила
достоту розказати.
Неофіт-раб.
Що за слово?
Єпископ.
Те слово – бог. Він альфа і омега,
початок і кінець. Ним все настало
і ним усе живе, і більш немає
богів на світі, окрім сього бога,
він є і слово, й сила, і життя.
А всі оті, що звалися богами
в поганськім світі, – ідоли бездушні
або злі духи, слуги князя тьми.
І се за те нас мучать, розпинають,
що ми не хочем ідолам служить
і князя тьми признати нашим богом,
бо ходимо не в темряві, а в світлі.
Неофіт-раб (палко підхоплює слова єпископа).
«Бо ходите не в темряві, а в світлі»,