Czcionka:Mniejsze АаWiększe Aa
То паненяті вдвоє щастя буде,
раз на землі, а вдруге ще й на небі…
Старий раб.
Не заздри, брате, не губи душі,
святої чистоти їй не плями.
Нехай знущається твій пан-поганин
(бо християнин так би не знущався) —
він чистоти в твоїй сім’ї не знищить,
поки у тебе і в жінки душі ясні.
Неофіт-раб.
Ой, не печи мене словами, діду!..
Пробач, не знаєш ти… сказати сором…
Е, що там сором для раба!.. Скажу!
Яка там «чистота» і «ясні душі»?
Моя душа гниє, коли я бачу,
як жінка з оргії приходить часом
вином розпалена, з огнем в очах
від сороміцьких співів. Квіти в косах
ще не зов’яли і такі яскраві
супроти бруду в хаті видаються…
Одежу панську жінка поспішає
зміняти на верету рабську швидше,
щоб не каляти в нашій «чистій» хаті,
і я не раз у жінки бачив сльози
в такі хвилини… Звичка до розкошів
уїлась їй у серце, мов іржа, —
без них їй тяжко… Діду, я не міг,
не міг не бить її за тії сльози,
хоч знав, що тим спротивлю їй ще гірше
огидну хату нашу…
Патрицій.
Брате мій,
ти напути на нашу віру жінку,
тоді вона вже плакати не буде
по марних світових розкошах.
Неофіт-раб.
Пане! —
чи пак у вас тут кажуть «брате», —
знаєш, не зважуся я жінки навертати
на нову віру. Хай вже ліпше плаче
по чистих шатах та по панській хаті,
ніж має плакати по чистоті
душі своєї й тіла. Врятувати
вона однаково себе не може,
та що їй з того, коли буде знати
про гріх і святість. Краще хай не знає.
Єпископ.
Хто по неволі согрішив, той чистий.
Неофіт-раб.
Та ми, раби, самі не раз не знаєм,
що робим по неволі, що по волі…
Гріх чи не гріх, а мука зостається…
Сказати тяжко… я не знаю сам,
чи то моя, чи панськая дитина,
люблю дитину й часом ненавиджу…
Стара жінка.
Гріх ненавидіть, то ж дитя невинне.
(Глянувши на єпископа, замовкає.)
Єпископ.
І жінка часом мудре слово мовить.
Молода, але змарніла, убого вбрана жінка щось шепоче на вухо поважній старій вдові-дияконісі.
Дияконіса (до єпископа).
Дозволиш говорити, чесний отче?