Єпископ.
Запевне так.
Неофіт-раб замислюється і знов смутніє.
Про що гадаєш, брате?
Неофіт-раб.
Я думаю… ось ти сказав, що тут
у нас є царство боже… А чому ж
у нас тут є патриції, плебеї,
ну, і раби?
(Оглядає все зібрання, декотрі спускають очі в землю.)
Християнин-патрицій (виступає трохи наперед).
Душа твоя, мій брате,
бентежиться даремне. Я – патрицій,
а він – мій раб,
(показує на старого чоловіка)
але се так для світу,
а перед богом ми брати обоє.
Неофіт-раб (до старого раба).
Ти раб йому про людське око тільки?
Старий раб.
Ні, я служу своєму пану вірно,
не тільки зо страху, а й по сумлінню,
як наказав господь.
Неофіт-раб.
Коли ви рівні,
то нащо маєш ти йому служити?
Старий раб.
То божа воля, що вродивсь він паном,
а я – рабом.
Неофіт-раб.
То, значить, в царстві божім
є раб і пан?
Старий раб мовчить.
Патрицій
Він тут мені не раб,
тут я йому готов умити ноги, —
ми зажили святого тіла й крові
укупі, при однім столі.
Неофіт-раб (до старого раба).
І дома
так само при однім столі їсте?
Старий раб.
Ні, брате, се б зовсім не випадало.
Неофіт-раб.
Чому?
Старий раб.
Бо так не личить… не подоба…
Єпископ (до неофіта-раба).
Не спокушай його. Він простий духом,
а царство боже для таких найближче.
Хто терпить все в покорі, той щасливий,
тому однаково: чи пан, чи раб
він буде тут у світі.
Неофіт-раб.
Ні, мій отче,
ні, не однаково…
(З поривом.)
Коли б ти бачив,
як плакала моя дитина вчора —
воно ж покірне, тихе немовлятко, —
до вечора без покорму зоставшись:
на оргії прислужувала жінка
і ніколи було забігти в хату
погодувать дитину. А тепер
дитина наша хвора, тільки жінка
не сміє плакати, бо пан не любить
очей заплаканих в рабинь вродливих.
Єпископ.
Не треба плакати, хоч би померла
дитина ваша, – їй велике щастя
на небі приготоване.
Неофіт-раб.
А панській
малій дитині менше щастя буде,
коли помре невинним немовлятком?
Єпископ (трохи збентежений).
Невинні всі однакові у бога.
Неофіт-раб (понуро).