Був на селі Квачан-собака,
Кудлатий та товстий;
Хвіст здоровенний, як ломака,
І сам такий страшний,
Раз, лежачи знічев’я на травиці
У холодочку під кущем,
Він розбалакався з Конем
Про те, про се, про всякії дурниці,
А далі річ на те звернув,
Що він у господарстві — сила,
Не те що Кінь або Кобила, —
Усяк се, може, чув.
— Що ж, Коню, ти? Попихач головатий…
Диковина тим возом торохтіть;
Велике діло борону тягати
Або снопи возить!
Он я: і череду у полі доглядаю,
Ввесь двір, кошару стережу,
До току побіжу —
Цілісінькую ніч не спочиваю! —
На річ таку Собаці Кінь сказав:
— Се, може, й правда, хто вас знає;
На світі всяк буває…
А я б тебе про от що попитав:
Коли б я не хотів у полі працювати,
Коли б я хліба не возив,
То що б стеріг тоді кудлатий
І Що б він їв?
І люди є такі ледачі,
Мудрують по-собачи:
Ми, бачте, сила, ми — стовби,
У нас, мов, золоті лоби,
Ми громадяне, —
А то все суччя копійчане,
Бадилля світове!.
Сказав би щось про Квачана такого
І що воно й до чого, —
Та цур йому! Бо ще порве…

1864-1872

Солом’яний Дід

Щоб Горобців шкодливих настрашити,
Вигадливий Хазяїн взяв
Солом’яного Діда приладнав
Та ще й з лозиною, неначе хоче бити;
Горобчики сміються у кутку, —
Вони, пройдисвіти, дознались,
Що то химера, не злякались
І шкоду роблять у садку.
— Чи вам обридло в світі жити? —
Озвавсь Пацюк. — Он Дід стоїть.
Лозиною вас хоче бить,
Тікайте швидше, дуросвіти! —
А Горобці кричать: — Найшов дурних!
Ми бачили ще не таких:
У панському саду стояли генерали —
Та й тим на голову сідали,
А се солом’яник… Не боїмось,
Під носом пурхаєм і сміємось.
Такі Діди і між людьми бувають,
І нічогісінько не помагають;
А час би людям перестать
Солом’яного Діда пхать
І тільки горобців смішити;
Тепер не пугалом добру навчать,
Нам треба іншого бажать —
Живого слова правди і просвіти.

1891

Співаки

Сусід до себе кликав кума:
— Приходь лиш, брате, на часок:
По чарці вип’ємо, сальця з’їмо шматок… —
А справді — так не те він дума;
То кумові сказав він тільки так!
Хотілося ж, щоб похвалиться —
Яких він назбирав Співак.
От кум прийшов; посіли як годиться;
По одній випили, по другій налили…
Тут парубки як утяли!
Роззявили роти — гукають…
Хто вгору дме, а хто пищить…
Аж головою кум вертить:
— Чорт батька знає як співають! —
Став він хазяїну казать, —
Аж вуха далебі болять! —
— Та, може, й так…- хазяїн став мовляти, —
Є трохи хвалшу, що й казати…
Так он що — все народ такий,
Як кажуть, золотий!
То сількісь, що не так співають,
Зате горілки не вживають!
А по мені — вже лучче пий,
Та діло розумій.

1853

Старець

Ішов Старець по долині
З ламанцями у торбині;
Кругом поле зеленіло,
Хлібороба веселило,
— А у тебе, Старче сивий,
Нема поля, нема ниви, —
Вітер тихо промовляє,
Жалю серцю добавляє.
Скрізь безлюдно по дорозі;
Шумлять верби по облозі,
Вітер віє-виграває,
Старець слізоньки ковтає.
Аж назустріч із-за жита
Вийшла Доля грошовита,
Любо-мило засміялась
І до його обізвалась:
— Не плач, Старче, не журися,
Глянь на мене, звеселися;
Буде поле, буде хата,
Будуть коники-орлята,
І усякая худоба,
І розкоші, і шаноба.
Золотії бачиш гроші?
Із старого міхоноші
Вони зроблять пана, дуку,
Проженуть від тебе муку,
Тобі добре в світі буде,
Біля тебе будуть люде
На кишеню поглядати,
Медом речі поливати;
Пережив лиху годину —
Наставляй мерщій торбину. —
Кинувсь він… одна хвилина —
Настобурчилась торбина;
Гроші сиплються, аж сяють,
Старцю серце звеселяють.
— Буде, — Доля обізвалась, —
Щоб торбина не прорвалась,
Бо тоді вже, як прорветься,
Все пропало, все минеться.
— Ні, не бійся, Доле мила, —
Каже Старець. — Торба ціла;
Помаленьку, потихеньку
Ще, голубонько, хоч жменьку…-
Доля тихо засміялась…
Торба трісь — і розірвалась…
Старець з ляку торбу в полу,
Потім кинувся додолу,
Лап та лап — скрізь моріжочок,
А хоч би тобі шажочок…
— Доле ж моя, нене Доле! —
Він голосить на все поле, —
Гроші мої, грошенята,
Де ви ділись, лебедята?
Ой головка моя бідна,
І голодна, і безрідна,
Тепер ляже в домовину
На порожнюю торбину!. —
І поплівсь він по дорозі…
Шумлять верби на облозі,
Вітер віє-виграває,
Старець слізоньки ковтає.
Моя байка, добрі люде,
У пригоді, може, буде;
Я додам вам раду щиру:
І при щасті знайте міру.

1890

Танці

За тридев’ять земель… забув, признаться, де…
Був собі Лев — король силенний,
Такого не було ніде —
Страшенний, здоровенний;
Якби наткнувсь хто невзначай,
То, певно, вмер би з переляку;
Одним він махом, під случай,
Бувало, вб’є скотину всяку.
Багатий дуже був той край,
Де він королював; чого не забажай,
Всього було доволі:
Вовків в лісах, зайців у полі
І птиці повно у гаях
Такої і такої,
І риби всякої, великої й малої,
В озерах і ставках.
Хороший, тихий край; усі розкошували
І добре крали.
У короля служив і Лис;
Він над озерами був старшиною,
Щоб не орудовав ніякий біс
Над королівською водою.
Лукавий Лис — усюди Лис;
Не раз про його, може, чули, —
Дотепний, мудрий, як той біс,
Куди б його не повернули.
З одним рибалкою він дуже подружив,
Хоч перед другими пиндючився спесиво,
Рибалка рибку дбав і у мішках носив,
А старшина товстів і багатів на диво…
Раз ласуни, як водиться у них,
Поснідать добре захотіли;
На сковороду положили
Десятків два карасиків живих;
Сметанкою як слід пообливали
І на жарку їх шкварить прийнялись;
Вони і в голову собі не покладали,
До чого дожились.
Якраз в той час король там опинився.
— А що, — питає він, — тут діється у вас? —
І на рибалку страшно подивився… —
Се хто такий? Чого прибув до нас?
— Се, — каже Лис, — се мій…
письмоводитель…
— На біса! — Лев ричить. — Де взявся, відкіля?
— Сусіднього села покорний житель,
Не бачив зроду короля, —
Промовив Лис і зирк на таганочок,
А там карасики шкварчать,
Справляють бідненькі таночок,
Аж хвостиками ляпотять.
— Що ж то таке? — про рибу Лев питає.
Лукавий Лис поважно докладає:
— Великий господар!
Се безголоса твар
Пред королем своїм ликує,
Радіє і танцює…
— Чого ж се на сковороді, —
Допитується Лев, — а не в воді? —
Лис засмутивсь і ледве дише…
— Дозволив я, щоб їм було видніше
Побачить відсіля
Ясновельможнішого короля!
— Нащо ж вогнем печеш?. Брехнею припахає! —
Лис тільки хвостиком виляє…
Лев витріщивсь на старшину
І заричав ще дужче: — Ну?! —
А той круть-верть, неначе у капкані:
Мовчить, язик прилип к гортані;
Рибалка труситься, стоїть як пень,
Не розшолопає — чи ніч, чи день…
— Так от як ви! Мошеники! Поганці! —
Лютує Лев. — Видумуєте танці?
Так я ж вас проучу, коли ніхто не вчив! —
І він обох на землю повалив…
Чи так-то воно ждалось,
А он як склалось!
Карасикам сердешним довелось
На сковородці танцювати,
Зате ж і сим тепер пришилось
У короля під лапами співати.
Так їм і треба, бісовим синам!
Не все ж терпіть і карасям.
Щоб, розбалакавшись, не влізти «в проволочку»,
Я швидше ставлю точку.

1890

Тінь і Хлопчик

Раз на лужку проворний Хлопчик грався,
Побачив Тінь свою і засміявся;
«От зараз, — каже, — я її вловлю,
На шапку наступлю,
Незчується і не вгадає…»
І, як метелик, Хлопчик полетів,
А Тінь попереду, неначе утікає,
Щоб не вловив.
Женеться Хлопчик дужче, прудче,
А Тінь ще лучче, —
Ніяк не дожене,
Бо, сказано, мале — дурне.
Біг Хлопчик, біг, удовольнився,
Далеко бігти не схотів,
І верть назад — як м’ячик покотився,
Задихався, почервонів.
Неначе пташка в клітці, б’ється
Маленьке серденько його…
Коли глядить — а Тінь за ним женеться,
Мов ловить дратуна свого.
Знов Хлопчикові закортіло.
«Ні, — каже він, — мене не доженеш!
От я вернусь, на тебе кинусь сміло,
Тоді вже не втечеш!»
Плиг… плиг… і знов повітрилась робота,
Дуріє молода охота,
Ганяв, ганяв, —
І не піймав;
Розсердивсь він на ту дурницю
І покотився на травицю,
Оддихать трошки, переждать.
Тим часом сонечко за хмарку закотилось,
І Хлопчикові знов побігать захотілось,
І знов він став шукать,
Усюди розглядать,
Туди-сюди головку повертає,
Де ділась тінь — і не вгадає.
Як тая тінь, так щастя між людьми,
І бачили, і знаєм ми,
Біжить воно за тим, хто не шукає,
А той, хто хоче, не піймає.

1892

Торбина

У темному кутку, де рогачі стояли,
Де віник ставили та трісочки складали,
Лежать Торбині довелось.
Давно її покинув хтось…
Лежить порожняя Торбина,
Неначе драная ряднина;
Її і в руки не беруть,
А іноді і сміттям приметуть.
Долежалась-таки Торбина —
Настала й їй щасливая година:
Хазяїн взяв
Повнісіньку червінцями й напхав.
Неначе пані на перині,
Лежить Торбина в гарній скрині!
І по селу, й по хуторах,
І по купцях, і по панах, —
Пішла про неї слава всюди:
Її шанують хитрі люди;
На неї дивиться усяк
Так весело та ласо так,
Як циганча на добре сало.
Та й що ж? Сього Торбині мало:
Розчванилась вона,
Глузує над людьми, базіка,
Вибріхує таке, що на,
Неначе пані превелика!
А люди слухають, мовчать,
Бо хороше червінчики бряжчать.
А як Торбинка спорожнилась, —
Де в біса й слава тая ділась:
Без грошей Торба — чортзна-що!
Велике діло, братця, гроші!
З грошима й дурні прехороші!
Є в дурня гроші — він і пан;
Є в його дорогий жупан —
І розум є; всі поважають,
На покуті його саджають;
Той йому сват,
Той йому брат;
Його в бояри, в куми просять
І першу чарочку підносять…
Сказать би дурням тим,
Що як капшук у них прорветься
Розійдеться їх слава, як той дим,
І панство пишнеє минеться!

1859

Трандафиль і Свиня

Свиня пропхалась у садок;
Усюди треба їй, ледачій,
Усунуть свій зажерливий роток,
Бо сказано — Свиня і робить по-свинячи;
В багні куйовдилась, ще й на квітник прийшла
Між квітами пориться;
А посередині Трандафиль там цвіла,
Хороша, повна — любо подивиться.
Свиня до неї тиць — і кинулась назад, —
Знайшла понура клад —
Обиду превелику:
Трандафиль поколола пику.
— Такую погань держать у садку, —
Промовила Свиня, — та ще й на квітнику!
Що з того, що пахтить, коли у пику коле? —
Похрюкала і побрела у поле.
Так ясна правда для брехні,
Як та Трандафиль для Свині,
І перекір, і закарлючка;
Хороший чоловік усім
І друг, і побратим,
Поганому ж — колючка.

1892-1893

Троєженець

За тридев’ять земель, у тридесятім царстві
Та в іншім государстві,
Якийсь-то хвабрий молодець
(Чи дворянин він, чи купець —
Про те вже не скажу вам, братця,
Щоб іноді не пробрехаться…) —
Та що утяв!.
Послухайте! Узяв
Покинув жінку та й поплівся,
Хто його зна — куди й чого…
От потім чують про його,
Що десь він аж на двох жінках ще оженився, —
Такий пройдисвіт був.
От якось цар про се почув
Та зараз же бомагу й посилає,
Щоб беззаконника такого-то схопить,
Приставити у суд — і там його судить;
А всім судейським натякає,
Що ділом не вертіть
(Видно, цей гріх у них буває!),
А так йому, поганцю, присудить,
Щоб більше вже ніхто не мусив так робити,
Коли на світі хоче жити;
«А якщо зробите не так, —
Повішаю усіх, неначе тих собак».
Не знає бідний суд, де діться,
Усіх циганський піт пройма,
А ділові ладу нема:
Як не присудять — не годиться;
Бо вже доводилось судить —
Так капосний народ не дуже щось боїться…
Ну що його робить?.
Возилися, возилися
Та якось і вмудрилися
Прояву осудить.
Зібралися пани, поприбігали люде
Дивитися — що буде,
А суд гуртом рішив:
«Щоб беззаконника провчити, —
Опреділити,
Щоб він з трьома жінками жив».
Дивується народ та й дума: «От удрали!
Теперечки ж усі пропали:
Повішають дурних!»
Аж ні! Поперед всіх
Повісився пройдисвіт на осиці
(Видно, жінки були завзяті птиці!).
Та й що ж ви думаєте? Казус сей
Так налякав усіх людей,
Що більше вже ніхто із глузду не скрутився;
І досі не чутно, щоб хто на трьох жінках
В тім царстві оженився.

1853

Троянда

Цвіла Троянда у садочку,
А недалечко, у куточку,
Між бур’яном бринів Будяк.
І каже він Троянді так:
— Нащо се ти колючок начіпляла?
— А ти нащо? — вона його спитала.
— Я? — обізвавсь Будяк, —
Я, серденько, не проста штука,
Я — степовий козак!
Мені колючка, як шаблюка,
Щоб ворогів страшить,
Щоб всім було спокійно жить.
Вам більш нема ніякої роботи —
Цвісти, пахтіть, а не колоти.
— Не все ж колоть і Будякам, —
Троянда каже, — треба й нам,
Щоб Крученії Паничі боялись
І до Троянди не чіплялись.
Сунеться який біс —
Йому колючка в ніс,
Щоб не забувся,
Як слід Троянду шанувать,
А не знічев’я обвивать.
— Хіба! — сказав Будяк і усміхнувся.
Скомпонував я сей примір
Для наших любих дочок;
Нехай вони його змотають у клубочок,
Як кажуть панночки, на сувенір.

1893

Фіалка і Бур’ян

Веселая весна була;
Зазеленів вишневенький садочок;
Пахучая Фіалка розцвіла
І звеселила свій куточок.
Де взявсь Бур’ян, насіявся кругом
І квітку бідную понівечив він дуже:
Не та краса, і пахне бур’яном;
А Бур’яну про те й байдуже,
Ще й хвастать заходивсь,
Барвінкові хваливсь:
— А що, Барвіночку хрещатий,
Яка краса у нас цвіте! —
Барвінок так сказав на те:
— Цвісти між бур’яном — бодай би не діждати!
На ввесь садок одна, та не людна;
Дала красу веселая весна,
Та не дала їй долі. —
Прийшов Хазяїн, поглядів, —
Давно в садочку був, загаявся у полі, —
Розсердився і косу ухопив…
Черк-черк — і ввесь Бур’ян зваливсь,
І в Бур’яні Фіалка полягла…
На безталанную Барвінок подививсь
І жалібно промовив: «Одцвіла!»
У мене Правда гостювала
І баєчку подарувала,
Щоб передав я всім,
Найбільше молодим:
Погане панібратство шкодить
І доброго нінащо зводить.

1891

Хазяїн та Шкапа

Хазяїн сіяв овесець;
Була у його нивка невелика.
От бачить Шкапа та й базіка:
«І на який се він кінець
Овес у полі розсипає?
Мабуть, і сам гаразд не знає…
А я чувала, та й не раз,
Як про людей гукають всюди,
Що люди розумніші нас…
Кий чортів батько — брешуть люди!
Який тут розум — землю рить
Та розкидать пашню без діла?
Неначе нікуди подіть…
Стрижчаті б дав, то й я б поїла;
А хоч індикам, хоч качкам, —
Усе б було видніше нам,
Що робить він хоч трохи гарно
І що пашні не втратить марно…
Або нехай би й заховав —
Сказали б, що скупенький став…
А то — що зробить — все дурниця,
Вже аж не хочеться дивиться!»
Минуло літо, після жнив
Овес Хазяїн змолотив
І Шкапу ту, що вередує,
Він і шанує, і годує.
Так інший здуру неборак
Над божим ділом вередує:
«І се не так, і те не так,
Чого се сонце дуже гріє
Або не відтіль вітер віє…»
Головонька його дурна
Того й не зна,
Що бог нас лучче розуміє.

1853

Хазяйка і Челядки

Колись жила Госпоженька старенька,
Багата і скупенька,
Два віки б то, чи що, хотіла жить;
Ввесь день клопочеться і не приляже,
Вночі не переспить.
«Ви б заспокоїлись, — було хто-небудь скаже. —
І докіль турбуватись вам?
Нехай би вже унукам та синам».
Бабусенька була розумниця велика,
Усе було одно твердить:
«Давненько сказано: своя рука владика.
Мене вже, серденько, не вчить».
Були у неї дві Челядки;
Трудненько було жить,
Обридли їм бабусині порядки —
І у неділеньку приходилось робить;
Не те щоб погулять, — нема коли й заснути,
Як добрі люди сплять;
Се б від такої тяжкої покути
Хоч куди видно утікать;
Поляжуть спать — не вспіє сон присниться,
Госпоженька вже й гомонить:
«Вставати час! На світ благословиться!
Вам тільки б спать, а діла не робить».
У хаті півень був, здоровий та горлатий,
Челядкам він спокою не давав,
Раніш усіх заходиться співати,
Неначе панії, він щиро догоджав.
Прийшла Челядкам думка злая,
Щоб ворога де-небудь діть:
Притихне, мов, яга старая,
Пізніше буде їх будить.
«Де півень? Де? — Госпоженька питає. —
Уранці був, недавнечко співав…
Шукайте! Може, він в чужім дворі гуляє!
Догляділи?! Ви й раді, щоб хто вкрав!»
Челядки бігають, неначебто шукають,
Хазяйку, сміючись, вони перекривляють:
«Уранці був! Недавнечко співав!»
А півня й слід пропав.
Не довелось Челядкам довше спати,
Дурна надія — вийшло гірш:
Хазяйка ремствує, щоб часу не втеряти,
Будить їх стала ще раніш.
Старії люди правду кажуть:
Два хитрих мудрого не переважуть.