Сиділа у печі хороша Паляниця;
На господиню стала гомоніть:
— А щоб їй так і сяк! І докіль тут сидіть?
У очі вилаю, бо невелика птиця!.
— Мовчи та диш! —
Озвався у куточку Книш.
Коли не людям байка пригодиться, —
Не всяка стежечка без спориша, —
То, може, знайдеться такая Паляниця,
Що іноді послухає Книша.

1891

Пан на всю губу

В якійсь далекій стороні…
В Німеччині… в Туреччині… Так ні!…
(Таку ледачу пам’ять маю,
Що й не згадаю).
Далеко десь, серед чужих країв,
Пан на всю губу жив,
У розкоші, як пану подобає;
Суддею б то, чи що, служив
(Чи справді є там суд — хто його знає!)…
Жив, хороше і їв, і пив,
Нічого не робив,
Підписував, що скажуть люде,
Не знаючи, що з того буде.
Так живучи, про що тужить?
Два віки б жить,
Не сподіваючись умерти, —
Та от біда: як набіжить —
Не заховаєшся від смерті…
Настав той скорбний час —
І панів вік погас,
Сказати просто — вмер, та й годі, —
Спокійно, тихо, мов заснув…
Засумували всі в господі,
Бо добрий господар він був.
Як не живи, а на тім світі
Про все одвіт оддай,
На панство не вважай,
Бо там не те, що у повіті.
Явивсь мій пан, стоїть і жде,
І думає: «Ну, що то буде?…»
Аж дивиться — громада йде,
Усе старі, поважні люде.
— Ну, брате, — кажуть, — як ти жив?
Добро чи зло робив?
— А що ж, панове, — пан мовляє, —
Нічого не робив;
Мене усяке добре знає:
Суддею був, для себе жив,
Про все мені було байдуже…
— Ну, добре ж, — кажуть, — милий друже,
Гаразд, що так ти жив.
А нуте, братця, одчиняйте
Ворота в рай! Земляче, йди! —
Промовили діди.
— З якої речі? Потривайте! —
Озвався сивий дід,
Що біля царини знаходивсь, —
Ні, так не слід,
Щоб лежень та того сподобивсь!.
— Та ну-бо, — кажуть, — слід!
Яка б з його була робота,
Коли нічого він не вмів?
Він тільки б лиха наробив!
— Хіба… — промовив дід — і одчинив ворота.
Колись я в суді був і бачив сам
Якраз такого пана там.
Хороший чоловік, мовляли люде,
Плохий, нічого не бере…
От, думаю собі, і вмре,
То паном буде.

1863

Пеня

Частенько між людьми буває,
Один свою біду на другого звертає,
А іноді ще так крутне:
Не можна на людей, так він на біса спхне.
Щоб не наскочити на лайку,
Я розкажу вам байку.
Жив-поживав козак заможний Клим.
Вподобавсь він щасливій долі:
Де не повернеться, вона усюди з ним —
І дома, і у полі.
Шановний, добрий чоловік;
За те йому ввесь вік,
Сказать до прикладу, кувало і плескало.
І коники були, і пари три коров,
І плуг волів, і овечат чимало,
За огородом млин молов.
Довгенько щось, ще змалечку, у його
Оверко-наймит жив;
Моторний парубок, дотепний хоч до чого,
Усе він знав, усе гаразд робив.
Ніякий чоловік з гріхом не розминеться, —
І в селах так, і в городах;
Хоч ходить кінь на чотирьох ногах,
Та й той не раз спіткнеться!
Тяглась пилипівка, усе було як слід;
Прийшла Оверкові годинонька лихая:
Нізчимний борщ йому обрид,
Капуста, і рулі, та ще кулага тая;
Скоромного сердега забажав;
Десь він од паничів чував,
Що скором здоровіше,
Та ще к тому й смачніше.
«Нехай же, — думає, — яєць я напечу,
Як буду у млині сидіти,
Наїмся досхочу —
Не буде так кортіти».
Дождавсь черги, пішов у млин
Та зараз же і заходився
Зробить почин.
Із дроту держальце скрутить він умудрився,
Туди яєчко примостив,
Недогарок в куточку засвітив
І над вогнем давай яйце вертіти, —
Розумного не треба вчити.
Млин меле, стукотить,
Оверко думає: «Не треба і вечері…»
Аж тут хазяїн тиць у двері,
Роззявив рот, стоїть.
— А що се ти, Оверочку, готуєш?
Пилипівки укоротив?
Біду, чи що, на себе чуєш? —
Оверко й руки опустив.
— Я… далебі… і сам не знаю…
Зовсім отуманів…
Як воно скоїлось — і не вгадаю,
Се біс проклятий спокусив.
— Та брешеш ти! Я тільки перше бачу! —
Десь угорі озвалось чортеня. —
Перемудрив чортячу вдачу,
А на мене уся пеня.

1891

Перекотиполе

Котилося через поле
Перекотиполе —
Довідаться щастя й горя
Край Чорного моря.
Розходилися поляне,
Аж серденько в’яне:
Одні на сміх піднімають,
Другі дорікають.
— Тю-тю, дурний, розігнався!
Будяк обізвався. —
Чого тебе вража сила
Отут розносила! —
А Півники-самохвали
І собі пристали,
Як горохом обсипають,
Сміються, гукають:
— А куди, джигуне милий,
Наш орле безкрилий,
Несе тебе дурна воля
Із нашого поля? —
Полин гіркий дорікає,
Сміху добавляє:
— Буде пити меди й вина
У вражого сина. —
І Сон-трава не проспала,
Словечко сказала:
— Він з дурною головою
Не має покою. —
Одна тільки не судила
Фіалочка мила,
Козаченька привітала,
В поход виряджала:
— Добудь слави, нагуляйся,
До мене вертайся,
Я сплету тобі віночок,
Поведу в таночок. —
Мовчаливий Ковиль-свідок
Сказав напослідок:
— Ось покинь ти, пане-брате,
Стрибання прокляте!
Славні бубни за горами…
Живи ти між нами,
Бо незчуєшся, не вглянеш —
В болоті застрянеш,
А в болоті — з ким там жити?
Не зілля, не квіти.
Не червоная калина,
А погана тина. —
Перекотиполе чує
І далі мандрує,
Ні на кого не вважає,
Усім одмовляє:
— Не хочу я тут сидіти,
Між вами марніти,
Не такую треба долю
Перекотиполю.
Поборюся з дужим морем,
Позмагаюсь з горем
І покочу скрізь по полю
Веселую долю. —
Прикотилась сміла воля
До чужого поля:
Кругом море розляглося
І з небом злилося…
Де на світі тая сила,
Щоб змагаться сміла?
— Що ж то буде? — Страх озвався
І в лози сховався.
Не так снилось, не так ждалось,
Як на лихо склалось:
Розсердилось горде море,
Накинулось горе.
Одно хвилі-гори котить,
Об берег колотить,
Друге шкодить, зневажає
І жалю не знає.
Море кинуло в долину,
Мов тую пір’їну,
Горе вітром ізсушило,
Піском придавило.
Підманила, обманила
Надієчка мила,
Посміялась чужа доля
З Перекотиполя.
Лежить воно, гірко плаче,
Чорний Ворон кряче:
— Рятуй своє, рідна доле,
Перекотиполе!
Козаченьки молодії,
Орли золотії!
До вас байку докотила
Порадонька мила,
Щоб і ви не забували,
Як діди казали:
Не жалкуй на тую долю,
А на дурну волю!

1891

Перли і Свині

На дворі, якось опівдні,
Заможний чоловік насипав на рядні
Чимало Перлів просушити,
Бо в скрині почали жовтіти.
— Гляди! — озвався через тин
Кум Северин, —
Як доберуться Свині — потокмачуть! —
Хазяїн засміявсь, любив він шуткувать.
— Їм не судилося сього добра вживать,
Так хоч нехай побачуть. —
Не в добрий час промовив неборак,
Бо вийшло онде як:
Добрались Свині, все порозкидали,
З землею Перли помішали,
Поживи не знайшли,
Похрюкали й пішли,
А другі їм назустріч: — Що, сестриці,
Поласували добре там?
Пожива буде й нам?
— Та де там, — кажуть, — все дурниці:
Насипано блискучих камінців;
Нам тільки клопоту хазяїн наробив,
Ми перерили все — хоч би тобі гнилиця…
Вертайтеся, бо нічим поживиться.
Свята старовино! Про тебе я згадав;
Правдивії слова твої не вмерли,
І я промовлю їх, щоб світ не забував:
Коли ти маєш Перли,
То й розум май
І перед Свинями не розсипай.

1892-1893

Півень і Перлинка

Під тином Півень, біля хати,
Знічев’я смітник розгрібав
І, квокчучи, там дещицю клював, —
Наїдку не було, а так, аби клювати.
У сміттячку углядів якось він
Блискучу, кругленьку Перлинку
І дорогу таку новинку
Узяв та й викинув під тин.
— Не хочу я таких дурних новинок, —
Промовив він, — нащо здалась вона?
За жменю цих цяцькованих Перлинок
Не дав би я і зернятка пшона, —
Нехай дурний індик ковтає.
Так недотепа-неборак
Ганьбує те, чого не знає,
І думає, що добре так.

1890

Прохожі та Собаки

Через левади та городи
Два кума йшло з весілля до господи.
Бредуть, балакають про щось…
Аж ось
Де не взялась Собака в біса —
Чи з-під воріт, чи із-за ліси, —
Присікалася, аж вищить…
Коли поглянуть — ще біжить,
Мабуть, з десяток чи й не більше…
Та як напали — батю мій!
Одна гаразд, друга ще гірше.
Кіндрат маха ціпком мерщій.
— Ось не займай лишень, Кіндрате, —
Тут обізвавсь до його Клим, —
Я їх натуру знаю, брате;
Відчепляться… ось ну, ходім!
Та не махай і не дивися…-
От вони йдуть собі та йдуть.
Собаки й справді унялися,
А далі стало вже й не чуть.
Отак зависливії люди
(Вони є всюди!):
Якщо завидно їм — куди!
Брехати, мов собаки, стануть…
А ти собі іди та йди:
Набрешуться та й перестануть.

Марта 12 дня, 1853

Нежин

Свиня

Свиня у панський двір залізла;
Посновигала там
По всім куткам,
На смітнику кісток погризла,
Полежала в багні,
Як слід Свині,
В гної куйовдилася пикою своєю…
Та із гостей ізнов прийшла
Така ж, як і була, —
Свиня свинею.
От став свинар її питать:
— Що, Свинко, бачила ти в пана?
Чи хороше там гостювать?
Яка була тобі там шана?.
Я чув колись, що у панів,
Мов у царів,
Срібло та золото скрізь сяє,
Що буцімби пани так хороше живуть
Та солодко їдять і п’ють.
— Та де там воно є! — Свиня йому мовляє. —
Брехня! Не слухай! Я ж була,
І їла, і пила,
Всі заходеньки обходила,
І смітники,
І суточки,
А доброго нічого там не вздріла,
То тільки вигадки дурні!
Не хочу я нікого прирівняти,
Звиняйте, до Свині…
Ні, далебі, що ні!
Я тільки хочу щось спитати:
Траплялось на віку мені
Такеє бачити ледащо, —
Подивишся — не годне ані на що;
А як почне тебе судить,
То так оббреше, обчернить
Та рознесе таку погану славу,
Що соромно й сказать…
Так я се й хочу вас, панове, попитать:
Еге, не гріх таку прояву
Свинею величать?…

1858

Сила

Щоб хуторну хандру прогнати,
Один вигадливий Панок
Задумав до себе розумних наскликати
І світом мудрості розбуркать свій куток.
На раду він покликав Кума,
Бо між розумними то був найкращий цвіт:
Він і мовчить розумно, і розумно дума,
Бо знав людей і бачив світ.
Приїхав Кум — і почали судити:
— Отак і так, — Пан каже, — хочу я;
Чи буде бобу решето, скажи ти?
Чи гарна вигадка моя?
— Цікаве діло! Що й казати! —
Промовив Кум. — Гаразд придумав ти;
Хоч не багатечко, а можна назбирати,
Бо дурнями, мовляв, хоч греблю нагати…
Ось нум лічить, чи прийдеться до діла?
Панько Небреха — перша голова,
Вовчок та Мирний — се ще два;
Нечуй та Свистуненко Сила…
— Тю-тю на тебе! — крикнув Пан. —
На біса ти до гурту пхаєш Силу?
Хіба за те, що дорогий жупан?.
А от і проминув ти Сліпченка Данилу!
— Цить, — каже Кум, — я не збрешу;
Не торохти, сховай слова завзяті,
Скажу я нищечком, бо піч у хаті…-
Той ухо прихилив, а Кум шу-шу, шу-шу…
— Хіба! — промовив Пан і засміявся. —
Покличемо і Силу, коли так…
Розумний, Куме, ти удався!
Куди не поверни — мастак. —
Як радилися, так і сталось;
Як квіточка, надія розцвіла;
Хоч небагатечко гостей зібралось,
А все ж бесіда гарная була.
Як тихая вода, лились розумні речі
І вимовлялось те, чого ніхто не чув;
І Сила там між ними був —
Скакав, як дурень з печі…
— От тобі й на! — хто-небудь пристидить. —
Розумних кликали і дурня приліпили,
Правенько почали та й покривили…-
Та годі вам, мовчіть!
Тут сила не в тому, що дурень Сила,
А в тім, що гроші — сила.

1892

Синиця

Синиця славу розпустила,
Що хоче море запалить,
Що море буцімто згорить, —
Така, бач, є у неї сила.
За вітром слава полетіла
По всіх усюдах і кутках,
По байраках і по садках,
Далеко — аж за синє море…
Усім, хто був на морі, горе!
Ану — до берега тікать,
Мерщій добро своє ховать
Од проклятущої Синиці. —
Як назлетілось тії птиці,
Як назбиралося звірей,
Людей —
Дивитися на чудасію!.
А пересудливі жінки
Побрали ще й ложки,
Бо мали ту надію,
Як море стане закипать,
Щоб юшки добре посьорбать,
Якої й зроду не сьорбали
(Вони вже, бачте, позвикали
Скрізь по обідах куштувать).
От ждуть вони, стоять.
Усі баньки повитріщали…
«От-от уже почне кипіть, —
Хто-небудь нищечком мовляє, —
Ось цитьте, зараз запалає…»
А море все собі гуляє,
І не кипить, і не горить.
Так що ж Синиця?. Та мовчить!
І запалить не запалила,
А тільки слави наробила
Та з сорому й сховалася кудись.
За сюю капосну дурницю
Полаяли Синицю
Та й розійшлись.
Яка ж в сій байці, братця, сила?
А та: ніколи не хвались,
Поки гаразд не зробиш діла.

1853

Скоробагатько

Десь на шляху, біля діброви,
У хаті чепурній шинкарочка жила;
Про біле личко, чорні брови
Далеко чутка йшла.
Один купець — забув, як звати, —
Із ярмарку багато грошей віз
І до шинкарчиної хати
Він привернув і з воза зліз.
Вишнівочка-первак, хазяйка чорноброва,
Та ще к тому веселая розмова
Забавили його,
І він забув погонича свого.
Шинкарка язиком, як на цимбалах, грає,
Купець, прицмокуючи, п’є,
Погонич все на клунок поглядає,
Бо догадавсь, яке добро там є.
У хаті жарти, сміх; погонич пильно слуха
Та й думає: «Багатим всюди рай».
А біс йому в обидва вуха
Все шепче: «Утікай!
Багатирем ти станеш, будеш паном,
Розкошуватимеш весь вік…»
І розум в голові покривсь чудним туманом…
Погнав він коненят і десь у полі зник.
Одумався гуляка, вийшов з хати,
Туди-сюди — було та загуло…
Купець заметушивсь… «Рятуйте!» — став кричати,
А рятувать і нікому було.
Побіг він, плачучи, шукати вітра в полі;
Нема ні чутки, ні сліда.
Не сподівався він такої злої долі,
Не снилася йому така біда.
Літали в полі скрізь і вітра не піймали…
Рибалки шапочку край берега найшли,
І хвилі їм нічого не сказали,
До моря горе понесли.
За днями дні летіли і минали;
Пристарілось і те, що змолоду цвіло;
Багато деяких пісень переспівали;
Постало те, чого і не було.
Скоробагатько по горі скотився,
У городі на ноги став, —
На пустирі будинок уродився
І всіх причарував.
Меди і вина щастя розливало,
Скоробагатько панував,
Усе йому кувало і плескало,
І чорт дітей, як кажуть, колихав.
Як бджоли на той мед, злітались городяне,
І ласо їли всі, і солодко пили,
Розумником його зробили громадяне,
Хоч казочку про шапочку й плели…
Що язики! Не вимовчать ніколи,
А добрі пироги
Не вороги;
Не слід цураться хліба й солі.
Хотів сказать ще більше я,
Та перебила доленька моя:
«Даремна, — каже, — річ, і рот тобі замажуть,
Сиди собі, не лізь,
Бо золотий обушок, люди кажуть,
Відчинить двері скрізь».

1892-1893

Снігурі та Синичка

Снігур, в гаю гуляючи,
Синичку кохав
І, скачучи на дубочку,
Любенько співав:
— Биструшечко, вертушечко,
Синичко моя!
Чом не скачеш ти до мене,
Як до тебе я?. —
Усміхнулася Синичка
І хвостиком верть:
— Нагадав хтось тобі лихо,
Як тій козі смерть.
Нам з тобою, Снігурику,
Під снігом не жить, —
Буде мене в чужім краї
Ясне сонце гріть… —
Минулося теє літо,
Настигла зима;
Сидить Снігур на дубочку,
Синички нема.
В гаю вітер повіває
І снігом снує;
Снігур сидить на дубочку
І плете своє:
— Биструшечко, вертушечко,
Синичко моя!
Чи згадуєш ти про мене,
Як про тебе я? —
Підморгують вражі Галки:
— Отак-перетак!
Розійшлося коханнячко:
Та — в ріпу, той — в мак… —
Обізвалась у ліщині
Старая Сова:
— А що ж, — каже, — на сім світі
Усяке бува.
Довелося й мені бачить:
Не в однім дворі
Отакії точнісінько
Сидять Снігурі.