– Якийсь божевільний, чи божевільні, хто його знає, заклали вибухівку. Саме через неї все це і трапилося. Та на превеликий жаль для цих виродків, бомба занадто слабка вийшла, порівняно слабка. Дивіться, ми почнемо з передніх вагонів і швиденько дійдемо до кінця. Звичайно, там нікого вже немає. Однак, протокол, самі розумієте.
Передні вагони лежали, немов жреці. Вибиті вікна своєю чорною жадобою заманювали прибулих, нагадуючи лона хтивих жінок. Їхні залізні тіла, під проводом моросного дощу і згорілих дерев, віддавали останню дань людському роду. Де-не-де ще підіймався тліючий димок, немов приблудний вісник іншого світу.
Другий поліцейський швидко і обережно посвітив ліхтарем у змертвілу пащу. Окрім загиблої пташки, що ненароком знайшла свою смерть у залізних лещатах там нікого не було. Інші вагони були точними копіями першого, їх відрізняла лише відсутність невинної душі на купі тліючого попелу. Із середини дороги справи пішли ще швидше, ці домівки заблуканих тіней були цілими, їх майже не торкнулася руйнівна сила короткої пекельної хвилі. Турботлива природа, на руках вітру, віднесла від них біду. Вона окутала їх примарною пеленою та оберігала як символ застереження й жорстокості, що існувала і завжди буде існувати на цій землі.
Коли компанія майже дійшла до кінця Олег Віталійович помітив Антона. Він став поодаль і махав рукою, запитуючи, чи можна підійти ближче. Хвиля ненависті почала підійматися в лікарі. Як можна бути таким нікчемним? Тут, де сама атмосфера кричить про щось звеличене, як можна залишатися в душевному складі клоуна, що запізнюється на атракціон? Не дочекавшись відповіді хлопець підбіг до поліцейських і з захопленням п'ятирічної дитини почав зазирати до пустих вагонів. Окрім Олега Віталійовича ніхто чомусь не помітив відкритої тупості цієї людини. Та і як вони помітять, коли самі майже нічим не відрізнялися від нього?
Наступний вагон зустрів їх досить непривітно. Дверцята першого купе защемило і знадобилося близько десяти хвилин аби троє здорових чоловіків, під настанови Антона, змогли відкрити їх. На волю вирвалось затхле, копчене повітря. Слабеньке сяйво ліхтаря розсікло затверділу темінь і обережно зупинилося біля блідого обличчя. Хлопець сидів піджавши й обійнявши ноги, він покачувався з боку в бік, а скляні очі дивилися туди, де дверцята не відчинялися для інших. Олег Віталійович першим зробив крок до середини, але відчайдушний крик колишнього пасажира зупинив його.
– Ні, не йдіть сюди! Ви її розбудете! Нехай спить. Вона чарівно спить, ну дійсно, чарівно! Хіба не диво? Що вам тут потрібно? Ми ж нічого не порушували! Скоро доїдемо і підемо по своїх справах. Не лізьте до мене!
– Слухай, синку, заспокойся!
– Не йдіть сюди! – хлопець забився в найглибший закуток і з неприхованим страхом слідкував за діями лікаря.
– Все добре, не бійся. Ви вже приїхали, ти зупинку пропустив. Ми прийшли сказати про це.
– А вона? Її ж не можна будити. Як я її покину? Ні, я не можу піти. Ні, ні. – юнак закрив очі руками. Сльози текли по його обличчі, а Олег Віталійович вже обережно сів поряд.
– Як тебе звати?
– Артур.
– Артур, я поїду з нею, я її хрещений. А ти йди з Антоном, він водій і довезе тебе до потрібного місця.
Антон, підтримуючи хворого, разом з полісменом пішов до карети швидкої. І лише тоді Олег Віталійович помітив, що навіжений говорив зовсім не про уявного друга.
– Лейтенант, присвіти сюди!
На протилежному ліжку лежало янголя. Темно–русе волосся безкрайньою довготою спадало з плечей. Воно намагалося сховати біле обличчя, що притягувало морозною свіжістю. Аристократичні ручки, немов руки снігової королеви, ніжно обіймали книгу. Дівчина поринула у вічний сон, реальність бажаних сновидів.
Глава 3
Метелики
Обережно, немов побоюючись порушити змертвілу тишу, Анна відкрила очі. Вагон був заповнений туманом. Він насідав над нею тягарем, клубочився темними пасмами загубленого неба. Кожний порух здавався зайвим, тіло німіло й не піддавалося командам. Анна лежала на ліжку, обережно вкрита шкіряною курточкою, що погойдувалася від залетівшого до купе вітру. Він підіймав туман, а через долю хвилини повертав його на місце. Кожного разу повертаючись донизу застиглі краплі втрачали темні тони. Остаточно позбувшись кольору молочна пелена ніжними крапельками осіла на руки, обличчя та темне волосся дівчини.
Зібравшись з силами, Анна відкинула ноутбук, що стояв між стіною та її тілом та обережно сіла. Вона завжди відчувала запаморочення після підйому, наразі це відчуття зникло. Зник також і Артур, в поїзді не кричав кондуктор, мовчали сусіди, не звучали постуки рейок. Дівчина повернулася до вікна, в темному дзеркалі відбилося відображення блідого, але не змученого, а величного тіла. На скроні було видно маленький шрам, завжди неслухняне волосся лягло красивою зачіскою, пом'яті штани красувалися рівними клітинками, що вже не танцювали, а йшли рівним маршем.
Під поривом особливо жорстокого вітру до купе влетів метелик – маленьке полум'я, що несе кохання в матеріальному вимірі. Він пролетів над ліжком і обережно сів на плече Анни. Махаючи крильцями, метелик неначе цілував її, намагаючись заспокоїти.
Перша зустріч з метеликом відбулася у Анни багато років тому. Тихим літнім вечором, коли вона з бабусею поверталася зі свята Івана Купали, на неї напала хандра. Анна почала вередувати. Їй зовсім не хотілося йти до будинку та лягати спати. Раїса Іванівна, змучена далекою дорогою, вигадала історію. Вона посадила онуку на лавочку біля дерев'яних воріт, винесла теплий малиновий чай і розповіла казку, показуючи на метеликів, що билися біля ліхтаря за найменший атом примарного сонця. Старі потріскані губи ледь рухалися промовляючи: «Давня легенда запевняє: своє бажання потрібно тихенько прошепотіти метелику, щоб для всіх земних істот воно залишилося таємницею та відпустити його. Метелики не вміють розмовляти, тому на своїх крильцях, він віднесе прохання прямо на небеса і бажання обов'язково здійсниться».
Під кінець розповіді Анна дістала резинку та зав'язавши волосся побігла ловити казкове створіння. Однак, ці витвори небес зовсім не хотіли піддаватися їй. Сльози підступили до горла і ображена дитина зненавиділа весь оточуючий світ. В цей момент зморшкуваті руки знайшли серед пітьми кульбабу і гра набула нового відтінку. Анна взяла квітку й побігла до подвір'я. Сівши в найдальшому кутку вона загадала найпотаємніше: « Лети кульбабко та зроби, щоб з мамою подругами стали ми». Пелюстки полетіли до зірок, осяяні усмішкою та сліпою вірою.
Метелик пурхнув, ударивши тілом щоку Анни аби відігнати сумні спогади. Він полетів до стелі, потім знову повернувся, торкнувся правої долоні і манячи за собою вилетів із купе.
Тьмяне світло, що сяяло з невідомого боку, заховане за густою білою ширмою, почало мерехтіти. Над ним промайнула тінь та залетіла до салону. Ледь впоравшись з онімінням Анна вибігла з купе. Метелик сидів на віконці, а коли помітив її, здійнявся та полетів до дверей.
Повітря зустріло Анну приємною прохолодою. Перед нею стояв молочний туман, вгорі сяяли сотні рожевих зірок, але за спиною потяг лякав моторошною чорнотою спустошених очей. Метелик прилинув до грудей дівчини, торкнувся до руки, що тремтіла все сильніше, нагадуючи осінній листочок і далі поманити за собою.
Боячись залишатися на самоті, дівчина була вимушена слідувати за дивним поводирем. Супутники йшли до передніх вагонів, де серед темряви білої стіни виринали пір'їнки: одна, друга, третя. Вони оточували цілими зграями перекинуту колісницю. Із середини було чути розпачливий крик і тихенький стукіт. Метелик підлетів до розбитого скла і з нетерпінням чекав на Анну. Він не міг плакати чи говорити, але сум, що лунав від його крил проникав в саме серце. Піднявшись догори метелик різко впав донизу, в темну пащу, яку покинуло життя. Від різкого руху й несподіванки Анна випустила книгу, що несла в руках, немов оберіг. Вона швидко оговталася і почала лізти на вагон аби зазирнути до середини. У ньому літав маленький горобчик, побачивши ще одне розумне створіння, він забув про закони природи й попрямував до дівчини. Пташка сіла на плече Анни і притулила голову до її щоки. Вона чула тріпотіння його переляканого серця й ніжно промовила: «Не бійся маленький, разом ми впораємося». Однак, це були лише слова, сил аби вирушити далі в Анни не було. Вона сіла на траву, притуливши спину до холодного заліза.
Хто знає, скільки Анна просиділа в дивному маренні? Їй снилися блискавка, що пронизує туман, бабуся, що шукає незнайомого чоловіка, вона була майже у цілі, але цієї миті горобчик почав боляче щипати Анну за щоку аби розбудити. Марення були дійсністю! Полум'я оточувало дівчину. Воно підхопило величезні крони дерев, жерло стовбури і траву у підніжжя. Вогонь ліз до Анни, намагаючись доторкнутися до її очей, схопити її за руки, обійняти ноги. Полум'я наближалося, нагадуючи тисячі метеликів, що сплелися в божевільній агонії.
Ззаду підлетів горобчик і потягнув Анну до краю потяга. Ледь переборовши важке оніміння вона попрямувала до гострого, розірваного на шматки кутку вагона. Він намагався змусити Анну не відводити від нього погляд, він намагався бути гіпнотизером, але провалив відразу цю роль.
За потягом тягнулася тоненька піщана стежка, по її бокам росли нарциси, дзвіночки, а над ними, розгорнувши усю свою міць, височіли темно-червоні, білі, сині, фіолетові та чорні троянди. Далі йшли пагорбки усіяні плющем і зовсім поряд стояла печера, на краях якої присіли відпочити царські метелики – монархи.
Шляху для повернення не існувало. Анна просто повинна була йти далі. Нарешті, після довгих років суворого режиму, вона дала своїй справжній суті волю. Сіренька мишка, в долю секунди, перетворилася в білосніжного пацюка, що вишкірив зуби для нападу. Її чекала важка дорога і вона не мала хвилин для марнування.
Глава 4
Печера
Щойно Анна ступила на стежку – піднявся шквал вітру. Він боляче засипав її обличчя піском, підіймав та заплутував волосся, намагався налякати дівчину, загородивши собою прохід. Горобчик не міг втриматися в повітрі, його сила була замала аби боротися із несподіваним ворогом. Тому, як тільки буря сповістила про своє існування, птах опинився в долонях Анни, аби перечекавши негоду показати, що і він має хоробре серце.
Вітер підіймався щохвилини сильніший, але відступити не було можливості. Анна перемагала саму себе: незважаючи на біль у тілі, страх, що піймався грудочкою до горла, вона йшла, дивлячись лише в перед.
Минуло щонайменше 20 хвилин, а дівчина залишилася на місці, вона зрушила лише на декілька сантиметрів, поринаючи у жахливий сон наяву. Випадково ступивши назад Анна зрозуміла, що шлях до вогняного пекла вільний, лише печера гордо оповила себе вітряною шаллю.
Анна сіла біля троянд, сили майже покинули її. Вона дивилася на печеру, на її загадкову пащу, що жахала і манила водночас. Скеля кликала до себе, ховаючи у своїй темряві загадки і таємниці. Анна не зводила з неї очей, уявляючи собі як заходить туди та бачить блаженний сад Едема. Серед поля, укритого ромашками, в чорній косухі сидить Артур. Хоча його обличчя в поїзді розглянути було складно, а в правильності імені Анна взагалі не була впевнена, вона пригадувала кожний відтінок шкіри на його обличчі. Вона не розуміла де справжні спогади, а де уява, але різниці зараз не було. Анна хотіла мріяти, сховатися в лабіринтах розуму від реальності. Вона підняла руку в повітря і провела нею, немов поправляючи волосся хлопця. В цей момент Анна відчула, що вітер послабів, але послабів лише на одну частину секунди. Зробивши декілька відчайдушних кроків, вона залишилася біля троянд, що своїм гіллям показували дорогу до полум'я.
Горобчик клюнув її по руці, його крильце надломилося і боляче вигнулося до іншого боку, погрожуючи переломитися. Анна відразу спохватилася та сховала його до внутрішньої кишені кардигану. Не Артур був зараз головним, а її життя та сердечко маленького друга.
Щойно рука повернулася на звичне місце, блискавка вдарила біля ніг Анни. Яскраве полум'я осліпило її, але не завдало зовсім ніякої шкоди. Коли серцебиття стихло, вона підняла очі, що автоматично сховала за долонями.
Пейзаж повністю змінився. В одну мить зникли почорнілі вагони, зникло полум'я та вітер, не було стежки та троянд. Анна сиділа серед галявини, оточена густим хвойним лісом, біля неї росла дика полуниця. Горобчик, що непомітно вилетів з-під кофти, впивався ароматом насиченого грунту. Свіже повітря підняло опале гілля та покружлявши біля птаха, обережно поклало його поряд з кущем ожини.
Анні хотілося кричати, верещати від побаченого, але потрясіння було настільки сильним, що тіло дівчини взагалі відмовилося слухати її. Вона сиділа хапаючи ротом повітря, обводячи поглядом округу. Відчай, що хвилину тому не знав про дівчину, зараз охопив її залізними лещатами. На кожному кроці Анну могло чатувати щось набагато страшніше за зміну краєвиду. Усі фільми жахів стали для неї уявною правдою. Їй марилися довгі тіні, клоуни, що вилазять з-під трави.
Непомітно до Анни приблизилася дівчинка. Її золотаве, покручене волосся спадало до плечей. Вона доторкнулася до руки Анни й засміялася, а одягнене на неї ніжне плаття замаячіло на вітру. Дівчинка знову доторкнулася до руки й побігла, ховаючись серед дерев. Можливо, краще було б залишитися на місці та благати Бога про швидку смерть. Але, що таке смерть? Коли вона сама, здається, вже не жива. І що таке Бог, коли ти атеїст?
Часу для роздумів не було. Анна, ледь подолавши зціпеніння, схопила горобчика й побігла слідом. Птах здивований та наляканий водночас, не зміг витримати погоні. Він зрадницьки вилетів із кишені Анни та покинув її, прошмигнувши до величезної ялини, що підіймалася та височіла над головами своїх молодих братів. Маленька дівчинка бігла ще швидше, її біле, мереживне платтячко коливалося та зникало за темними стовбурами. Над Анною знову підіймалася буря. Листя дерев починало хвилюватися, сильний вітер підіймав її та відкидав назад. Маленькі крапельки дощу зривалися та падали на її стомлене тіло. Десь вдалині вдарила блискавка, грім вирвав моторошний крик і сколихнув землю.
Анна бігла, падала, підіймалася. Вона намагалася окликнути дівчинку. Стежка змінювалася стежкою й оминувши чорний стовбур дуба дівчинка зникла назавжди. Серце Анни тріпотіло, вона йшла далі не знаючи шляху. Стежка ж почала розширюватися в дорогу. Де не де траплялися камінці, що через декілька метрів згуртовувалися в бруківку. Волосся Анни під поривами вітру неслухняно підіймалося та обліплювало обличчя. Випадково повернувши на право вона помітила порух. Сподіваючись віднайти дитину, гнана страхом, Анна побігла до кущів малини та журавлини. Витративши купу часу на бій із колючими ягодами вона відкрила своїм очам дивну картину. Маленької дівчинки не було. Замість неї перед Анною розкинулася пустинна галявина, в дальньому кінці якої виднілася майже розвалена церква. Цеглини були розкидані по всьому пустирі, четвертої стіни не було. Ікони були розтерзані, велике полотно із зображенням архангела Михаїла лежало на підлозі. Біля церкви стояли на дерев'яних палицях дві дзвіниці: одна – покрита золотом, виблискувала у сяйві блискавки, друга – поросла мохом та цвіллю, її залізне тіло покривали сотні коричневих гусениць, що зістарілися, але не змогли трансформуватися в метеликів. Біля дзвіниці росли кущі малини та журавлини, їх гілки, неначе пеленою снігу, покривала павутина, на якій не було жодного павука.
Дерева поступово занурювались у пітьму. Квіти зникали, немов стерті гнилим ластиком. Обабіч церкви знаходилась кам'яна плита. Надпис на ній проголошував: «Hic jacet joannes Lock. Mendax (1703 – 1782)». Біля плити сидів чоловік, одягнений в чорну рясу та обмотаний на поясі дзвіночками з гардин, все його тіло покривали хробаки. Він плакав, намагаючись відкинути їх, але тварі з'являлися знову і знову, впиваючись в його стару плоть.
Гілки журавлини віддалися порухом. Краєм ока Анна помітила швидко пролетівшу тінь. Розрізнити її контури було неможливо. Чорна маса, в білому туманному колі. Страх змусив відступати дівчину на декілька кроків вперед, до церкви, допоки вона не зрозуміла, що за нею весь цей час йшла та жартувала не тінь, а темінь.
Нова хвиля жаху прикувала Анну до місця. За її спиною, з кожною секундою сильніше, відчувався подих. Він відлунював холодом, його крижані руки впилися в спину Анни, немовби рахуючи хребці.
– Заспокійся, – несподівано ніжний та оксамитовий голос чоловіка, сповнений тепла та любові прозвучав луною серед темних скронь дерев, – годі тікати від хвилювань, вони лише в твоїй уяві.
– Ви хочете мене вбити? Тоді годі знущатися! Вбивайте! Я готова! – високі ноти істерики повисли в небі, забувши повернутися донизу.
– Маленьке моє, перелякане янголя, я лише хотів зупинити тебе. Однак, дивлячись ти ще зовсім не вмієш бачити. Дозволь мені тобі допомогти.
Крок за кроком, повільно, щохвилини чекаючи ножа в спину, Анна повертала голову назад. Її руки не слухалися тіла, ноги померли в німому оціпенінні. Серед темної стіни ночі, підсвіченої лише зірками, виднілася постать. Вона була одягнена в темний плащ, який ніжно ховав усе тіло та обличчя незнайомця. Створіння зробило крок вперед і біля розваленої церкви загорівся змертвілий ліхтар. Його тепле, сонячне світло впало на місце між Анною та незнайомцем, даючи змогу розгледіти супутника, не завдаючи болю очам.
– Так зручніше? – ніжний батьківський голос знову відбився луною від дзвіниць. – Ходімо! Нам ще потрібно багато чого згадати.
– Хто ви? – дивний спокій, схожий на мереживний платок, яким мама покриває колиску дитини, окутував душу Анни, а тіло знову стало її власністю.
– Якщо тобі зручніше спілкуватися через ім'я, то називай мене Михаїлом. А зараз тримай мене за руку і рушимо в путь. Зірки наразі на диво прекрасні. Останній раз я бачив такі в 1328 році. Однак, не потрібно запитань! Я навчу тебе істинній красі!
Створіння дістало з-під плаща білосніжну, але міцну руку. Несміло, боячись доторкнутися до нього, Анна поклала свою руку на його і вони рушили мимо дзвіниць до непримітної стежки. Вона була покрита темним притоптаним піском, обабіч неї стояли величезні буки. Темні стовбури здійнялися до небес та зникли в темряві чужого космосу. Створіння йшло, любуючись маленькими білими квітоньками, що росли у підніжжя дерев і дарували світу мерехтливе слабеньке сяйво. Воно нахилилося і відірвавши від землі наймилішу з усіх рослин прикріпило її до волосся Анни.