Визволення. Роман мілин

– Я, сер, піду з тиндалем наперед. Ми всі там будемо на місці.

– Добре, містер Шоу, дуже добре! Пильнуйте, щоб вони не підійшли до борту, хоч я ще нічого й не чую.

– Хлопцеві, певно, наснилось. Я теж маю добрий слух і… – Шоу швидко пішов уперед, і кінець його речення долетів тільки невиразним бурчанням. Лінгард прислуховувався. На корму один за одним вийшли три матроси й почали поратися біля великого короба над кают-компанією. Чути було брязкіт і стукіт залізної зброї, що її викидали на палубу. Люди навіть не перешіптувалися. Лінгард пильно дивився в темряву й хитав головою.

– Серанг! – покликав він стиха.

Сухорлявий дідок збіг сходами так прудко, що його худорляві ноги, здавалось, не торкалися приступок. Заклавши руки за спину, він спинився перед капітаном, невиразний у темряві, але рівний, як стріла.

– Хто був на вахті? – спитав Лінгард.

– Бедрун Бегіс, – відрапортував хрипко Вазуб.

– Я нічого не чую. Бедрунові, певно, щось здалося.

– Ніч ховає човна.

– А ти бачив його?

– Так, туане. Маленький човен. Перед заходом сонця. Коло берега. Тепер він десь тут близько. Бедрун чув його.

– Чому ж ти тоді не доповів? – гостро спитав Лінгард.

– Мелім сказав: «Нічого нема», хоч я сам бачив. Хіба ж я можу знати, що на думці в нього чи в тебе, туане?

– А ти щось чуєш тепер?

– Ні, вони спинились. А може, загубили корабель – хто його зна? Може, й бояться…

– Гаразд! – пробурмотів Лінгард, стурбовано переступаючи. – Ти, мабуть, брешеш. А що то був за човен?

– Човен білих людей, мабуть, на чотири весла, зовсім невеликий. Ось, я знов чую його, туане! Там!

Він простяг руку, показуючи за борт.

– Ідуть сюди, – додав він рішуче.

Спереду тривожним голосом гукнув Шоу:

– Щось там на воді, сер! Перед самою провою!

– Гаразд! – відгукнувся Лінгард.

Перед його очима промайнула ще чорніша від темряви тінь. Над водою пролунали обережні англійські слова.

– Який це корабель?

– Англійський бриг, – трохи вагаючись, відповів Лінгард.

– А, бриг! А я гадав, щось більше, – провадив розчаровано й спокійно голос із моря. – Я під’їду до борту, якщо дозволите!

– Не під’їздіть! – гаркнув Лінгард. Спокій цього невідомого чоловіка здавався йому образливим і збуджував вороже почуття.

– Не під’їздіть, якщо не хочете втратити човен. Звідки ви взялися? Хто ви? Скільки вас у човні?

Після цих енергійних запитань знову запала тиша. Тим часом обриси човна стали виразними. Він, певно, трохи просунувся вперед, бо здавався тепер більшим. Човен причалив до того борту, де був Лінгард. І знову почувся спокійний голос.

– Зараз я вам покажу.

А за хвилину промовив тихше, але виразно:

– Терни об шкафут. Терни дужче, Джоне!

Раптом блиснув синій вогник, що яскраво освітив клапоть темряви. У його сяйві з’явились обриси білої шлюпки. На веслах сиділо п’ятеро людей. Їхні голови були повернуті до брига з виразом великої цікавості на обличчях, що в цьому сліпучому й зловісному сяйві були як мертві. Коли ж стерновий кинув у воду вогонь, що тримав над головою, темрява, люто й голосно зашипівши, знову накинулася на човен.

– Нас п’ятеро, – лунав той самий спокійний голос із темряви, яка здавалася тепер ще чорнішою. – Четверо гребців і я. Ми з яхти – з британської яхти.

– Підіймайтеся на борт! – гукнув Лінгард. – Чому ви не сказали цього раніш? Я гадав, що ви переодягнені голландці зі схованої десь канонірки.

– Хіба ж я розмовляю як якийсь там клятий голландець? Гребіть хлопці! Звертай, Джоне!

Човен підійшов, ударившись у борт, і один чоловік почав лізти на бриг, важко, але вправно. На мить він спинився, крикнув до тих, що зосталися у човні: «Хлопці, одштовхніться трохи», потім стрибнув на палубу й звернувся до Шоу:

– Добривечір… Сер капітан?

– Ні, він на кормі! – буркнув Шоу.

– Ідіть сюди, йдіть, – нетерпляче покликав Лінгард.

Малайці покидали свої місця й мовчки скупчилися коло грот-мачти. Ніхто не промовив ні слова, доки незнайомий ішов до капітана, що ждав його. Лінгард побачив невисокого жвавого чоловіка, який, торкнувшись до козирка, повторив те саме привітання спокійно й повагом:

– Добривечір… Сер капітан?

– Так. Що трапилось? Ви, мабуть, загубили своє судно?

– Загубили? Ні! Ми покинули його чотири дні тому і ввесь час гребли у цій шлюпці через цей бісів штиль. Мої люди виснажилися. Води не стало. Та, на щастя, я побачив вас.

– Ви побачили мене! – вигукнув Лінгард. – Коли? У який час?

– Не вночі, будьте певні. Ми блукали на південь звідси між якимись островами та ледве вибралися звідти. А коли об’їздили один острівець, голий як бубон, я й побачив здалеку судно. Нашвидку визначив його місце, і ми рушили. Та, мабуть, нас обганяла якась течія, бо ми довгенько об’їздили той острівець. Я керувався по зорях і, присягаюсь лордом Гаррі, вже думав, що зовсім загубив вас.

– Можливо, бо ми нічого не бачили за цілий день, – сказав Лінгард. – Де ж ваше судно? – нетерпляче спитав він.

– Загрузло в густім намулі миль за шістдесят звідси. Наш човен – це вже другий посланий йому на допомогу. Ми розлучилися з другою командою у вівторок, і вона, мабуть, сьогодні пройшла на північ од вас. Старшому офіцерові, що в тому човні, наказано добутись до Сінгапура. Я – другий помічник. Мене послано в протоки на всякий випадок, може, натраплю на якийсь корабель. Ось лист від власника яхти. Нашим панам набридло сидіти в намулі: вони чекають допомоги.

– На яку ж допомогу ви тут сподіваєтесь?

– Лист розповість вам про це. Чи можу я попросити у вас, капітане, трохи води для моїх хлопців? Я теж дякуватиму вам, якщо дасте мені напитись. З полудня ми не мали в роті ані краплини, бо наше барильце витекло.

– Потурбуйтеся про них, містере Шоу, – сказав Лінгард. – Ходімо в каюту, містер…

– Картер.

– Ходімо вниз, містере Картер, ходімо, – запрошував Лінгард, спускаючись сходами.

Стюард засвітив лампу й поставив на стіл карафки та пляшки.

Каюта була пофарбована в білий колір із позолоченим бордюром. Навпроти завішених вікон стояв буфет із мармуровим верхом, а над ним висіло люстро в позолоченій рамі. Далі, біля кормової стіни, стояла напівкругла канапа з подушками малинового оксамиту. Стіл був накритий чорною індійською, яскраво вишитою скатертиною. Серед бімсів^[20] були порозвішані мушкети з блискотливими від світла цівками, – всього двадцять чотири мушкети. Стільки ж стародавніх багнетів у мідних піхвах прикрашали поліровану стіну. Всі двері в каюті були зняті, а замість них висіли ширми з жовтого китайського шовку. Всі чотири ширми захиталися, коли до каюти ввійшли двоє людей.

Картер за одну мить оглянув усе це, але очі його з цікавістю спинилися на круглому щиті, що висів над багнетами. На червоному полі блищав золотий сніп блискавок, який охоплював дві великі літери «Т» і «Л».

Лінгард із цікавістю оглянув свого гостя. Це був ще юнак, але гладеньке й дуже засмагле обличчя, блискучі блакитні очі, біляве волосся й невеличкі вуса надавали йому ще молодшого вигляду. Лінгард помітив його пильний погляд.

– Ви задивились на цю річ? Це подарунок майстра, що будував мій бриг. Чудовий майстер. Ось бачите цю блискавку поміж моїх ініціалів? Бриг зветься «Блискавка», а я – Том Лінгард.

– Дуже гарна річ і показна для каюти, – чемно пробурмотів Картер.

Вони випили, кивнувши один одному головою, й сіли.

– Тепер давайте листа, – сказав Лінгард.

Передавши листа через стіл, Картер знову почав розглядатися навколо. Лінгард вийняв листа з не заліпленого конверта, адресованого командирові будь-якого англійського корабля у Яванському морі. Лист було видруковано на бланку з написом «Шхуна-яхта „Пустельник”». Датований чотири дні тому, лист сповіщав, що туманної ночі яхта сіла на мілину коло низького берега Борнео. На думку капітана, судно занесло туди глибокою весняною водою. Берег, очевидячки, був зовсім безлюдний. За чотири дні вони здалеку бачили тільки двоє малих тубільних суден. Наприкінці листа господар яхти просив кожного командира корабля, що повертається назад Зондською протокою, сповістити про становище яхти в Анджер або якомусь англійському чи голландському військовому судну. Лист кінчався завчасною подякою та обіцянкою повернути всі витрати за надану допомогу.

Поволі згортаючи лист, Лінгард промовив: – Я не буду ні в Анджері, ні поблизу нього.

– Гадаю, що можна повідомити перше-ліпше місто, – сказав Картер.

– Лиш не те, де я буду, – відповів Лінгард, знову розгортаючи листа й тривожно дивлячись на нього.

– До того ж він не дуже докладно описує берег, та й широта непевна, – провадив Лінгард.

Картер прокашлявся й повагом почав змальовувати обриси тих берегів, і кожне його слово виявляло точність спостережень, зіркі очі моряка, здатного швидко помітити основні риси незнайомої землі й незнайомого моря. Він оповідав стисло, точно визначаючи заплутані рифи й піщані мілини, що серед них якимось дивом проскочила в темряві яхта перед тим, як загрузла.

– Година на морі досить ясна, – зауважив він, спинившись, щоб випити. Лінгард слухав його уважно й нетерпляче. А Картер казав далі:

– На південному березі я помітив двоє високих побілених дерев; певно, хтось, опинившись у цій бухті, добре побілив їх: одне – вгорі, друге – внизу. Я гадаю, що це якась прикмета або межа… В чім річ, капітане?

Лінгард скочив на ноги, але Картерів вигук примусив його знову сісти.

– Нічого, нічого… Скажіть мені, скільки людей у вас на яхті?

– Двадцять троє, крім господаря, його дружини й одного іспанського джентльмена, приятеля, що вони підчепили в Манілі.

– Ви йшли з Маніли?

– Так. В Батавію. Господар хоче вивчити колоніальну систему голландців. Він хоче розкритикувати її. Коли стоїш на вахті, то мимоволі підслухуєш – самі знаєте. Потім ми підемо до Цейлону, щоб стріти там поштовий пароплав. Господар повернеться додому суходолом, через Єгипет. А яхта піде в об’їзд навколо рогу Доброї Надії.

– Жінка? – спитав Лінгард. – Ви кажете, на яхті жінка. А ви озброєні?

– Не дуже, – недбало відповів Картер. – Ми маємо кілька мушкетів і дві спортивні рушниці, оце й усе. Гадаю, що цього або забагато, або ж замало, – додав він, мляво посміхаючись.

Лінгард пильно подивився на нього.

– Ви на тому судні йшли з Англії? – спитав він.

– Ні! Я прибув на яхту, коли вийшов із госпіталю в Гонконзі. До того плавав два роки біля китайських берегів.

Спинившись, він пошепки пояснив: – На суднах з опіумом. Мідних ґудзиків тоді на мені не було. Мій корабель залишив мене в Гонконзі, а я потребував роботи й тому згодився їхати на яхті, бо не хотів вертатися додому. Крім того, дуже тяжко працювати зі старим Робертсоном із «Лаїмуни». Це мій корабель. Ви, капітане, чули про нього?

– Так, чув, – швидко відповів Лінгард. – Слухайте, містере Картер, яким шляхом вирушив у Сінгапур ваш старший офіцер? Протоками Ріо?

– Мабуть, – відповів Картер трохи здивовано. – А чому це ви питаєте?

– Так, хочу знати… Що таке, містере Шоу?

– З півночі, сер, насувається чорна хмара, і от-от почнеться вітер, – відповів Шоу з дверей, пильно дивлячись на карафку.

– Може, вип’єте чарку? – сказав Лінгард, підводячись. – А я піду нагору подивитися.

Він вийшов на палубу. Тим часом Шоу підійшов до столу й почав мовчки поратися біля пляшок, тримаючи їх із перебільшеною обережністю, ніби наливаючи смертельну отруту. Заклавши руки в кишені й одхилившись назад, Картер пильно й холодно оглядав його з голови до ніг. Штурман підніс чарку до губ, гостро глянув на незнайомого і помалу випив.

– Ви, містере, маєте добрий нюх, щоб нишпорити в темряві за кораблями, – мовив він, ставлячи чарку на стіл.

– Дурниці! Я побачив вас саме на заході сонця.

– Знали, куди дивитися, – мовив Шоу, пильно глянувши на нього.

– Я дивився на захід, де було ще трохи світла, кожна розумна людина так зробила б, – нетерпляче відказав Картер. – Що вам треба від мене?

– Так, ви здатні плести язиком…

– Ніколи не стрічав такого чоловіка, – мовив недбало Картер. – Вам, здається, якийсь клопіт засів до голови?

– Я не люблю човнів, що крадькома підходять до корабля, особливо, коли мені доручено вахту на палубі. Я маю добрі очі, не гірші, ніж у наших портових моряків, й ненавиджу, коли мене морочать обмотаними веслами й іншими чортячими вигадками. Подумаєш, цяця! Яхтовий офіцер! Ці моря, мабуть, напхом набиті такими яхтсменами. Я вважаю, що ви підло пожартували зо мною. Коли заходило сонце, я сказав своєму стариганові, що нічого не видно; так воно й було насправді. І я певен, що ви випадково натрапили на нас; а про захід сонця й різні там напрямки ви просто наплели. Збрехали! Бо я знаю, що ви навмання прийшли з обмотаними веслами. Хіба ж це пристойно?

– Я мав підстави, обмотуючи весла, бо хотів проскочити повз затоку, де стояло на приколі якесь тубільне судно. То була тільки звичайна обережність малого, неозброєного човна. Я вас добре бачив і зовсім не мав наміру лякати. Слово честі!

– Я хотів би, щоб ви потрапили кудись інше, – сказав Шоу. – Бо ненавиджу, коли хтось призводить мене до такого непевного й помилкового становища. О! Мене кличе стариган.

Він швидко вийшов із каюти, а скоро потому Лінгард зійшов униз і знову сів до столу проти Картера. Обличчя його було серйозне й рішуче.

– Зараз почнеться вітер, – промовив він.

– Тоді, сер, – сказав встаючи Картер, – верніть мені цього листа, і я поїду, як тут кажуть, нишпорити за іншим кораблем. Сподіваюся, що ви повідомите про нас там, де ви будете!

– Я їду до яхти, а листа збережу, – рішуче сказав Лінгард. – Я вже точно уявляю собі, де вона, і мушу їхати визволяти тих людей. Вам, містере Картер, пощастило, що ви натрапили на мене. Мені теж пощастило, – додав він, знизивши голос.

– Та-ак, – протяг Картер. – Чималу торбу грошей дістанете, якщо витягнете яхту, але я певний, що ви не дуже-то допоможете їй. Краще я зостануся тут, щоб повідомити якусь канонірку…

– Ви мусите повернутися зі мною на своє судно! – рішуче сказав Лінгард. – Киньте думати про канонірку.

– Тоді я не виконаю наказ, – доводив Картер. – Адже мені веліли сповістити звичайний або військовий корабель. Розумієте? Я не боюся швендяти кілька днів у широкому морі. Накажіть, капітане, налити в моє барило свіжої води, і я поїду.

– Дурниці! – гаркнув Лінгард. – Ви поїдете зі мною, покажете місце і… і допоможете. А я візьму вашого човна на буксир.

Це не переконало Картера. Тоді Лінгард поклав свою важку руку йому на плече.

– Ось послухайте, хлопче. Я – Том Лінгард, і на цих островах немає ні одного білого й тубільця, що не чув би про мене. Доля занесла вас на мій бриг, і ви тут мусите лишатися. Мусите!

Останнє «мусите» пролунало гостро й грізно, як пістольний постріл. Картер навіть одступив.

– Чи не маєте ви на думці силоміць затримати мене? – спитав він тривожно.

– Силоміць? – повторив Лінгард. – Це залежатиме від вас. Я не дозволю вам вишукувати якісь там судна, бо ваша яхта сіла в дуже невигідному для мене місці. А шлюпки ваші понаводили б сюди чортячих канонірок, що ширили б скрізь чутки про цю місцевість, спокійну, відлюдну й найзатишнішу. Принесла вас лиха година на мою голову! Та на моє щастя ви натрапили на мій корабель. І я триматимусь свого.

Лінгард опустив свій важкий кулак на освітлену лампою чорну скатертину; дужі пальці міцно вп’ялися в тверду долоню. На мить він затримав кулак на столі, наче хотів показати Картерові, як він міцно тримає його в руках. Потім повів далі:

– Хіба ви не знаєте, у якому шершневому гнізді заплуталася ваша дурнувата яхта? Скільки, на вашу думку, коштує тепер їхнє життя? Ані копійки, якщо вітер не подме ще двадцять чотири години. Подумайте! Це справді так! І, може, тепер, коли ми з вами сперечаємось, уже запізно.

Лінгард стукнув пальцями по столу, і чарки, наче прокинувшись від його промови, тоненько й жалібно задзвеніли. Картер стояв, спершись на шафу. Він був уражений несподіваним тоном розмови і не спускав очей з обличчя Лінгарда; щоки його трохи запали. Мовчання в каюті тяглось кілька секунд, але Картерові, що тривожно чекав, воно видалося надто довгим. Нараз він почув чітке цокання годинника, і йому здалося, що то стукало з переляку маленьке металеве серце.

– Канонірка! – вигукнув Лінгард, наче тільки в цю мить усвідомив незвичайну складність становища.

– Якщо ви не повернетесь зо мною до яхти, то дуже швидко вам нікуди буде повертатися. Ваша канонірка не знайде там жодного кораблевого ребра, жодного трупа й навіть знака. Анічогісінько! Вам треба не шкіпера з канонірки. Вам потрібний я. Бо ви не уявляєте свого щастя, а я знаю своє. Ось слухайте…

Він торкнувся пальцем Картерових грудей і сказав із несподіваною лагідністю в тоні:

– Я білий зверху і всередині й не кину на поталу беззахисних людей, особливо жінку, а якщо зможу – допоможу їм. Коли ж я не допоможу, то ніхто вже не допоможе. Розумієте – ніхто! Замало вже часу для цього. Але я такий, як і інші люди; я не дам їм загинути, бо не можу байдуже ставитися, коли трапилося лихо.

Голос його був переконливим і майже ласкавим. Він тримався за ґудзика Картерової куртки, злегка притягнувши його, й конфіденційно вів далі:

– Так трапилося, містере Картер, що я, одверто кажучи, швидше застрелив би вас на місці, ніж дозволив би здіймати бучу в цьому морі ради якоїсь там чортової яхти. Я повинен зважати на життя інших людей, моїх друзів, на обіцянки і… і на самого себе. Ось чому я змушений затримати вас, – закінчив він.

Картер глибоко зітхнув. З палуби чути було тиху ходу та невиразні слова. Шоу голосно наказав:

– Кріпи бом-брамселі^[21], тиндале!

– Дивний випадок, – пробурмотів Картер, дивлячись на підлогу. – Ви якась чудна людина. Однак мені хочеться вам вірити, якщо ви з вашим гладким помічником не двоє божевільних, що втекли, захопивши цей бриг. Підшкіпер чіплявся до мене за те, що я натрапив на ваше судно, а тепер ви хвалитеся швидше застрелити мене, ніж відпустити. Та мене це не дуже непокоїть, бо однак рано чи пізно вас повісили б за це. Якщо ж із того, що ви тут казали, хоч половина правди, то я повинен якнайшвидше повернутися до яхти, хоч мені й здається, що ваш приїзд їм мало допоможе. Я ж, може, хоч трохи став би їм у пригоді… хоч все це дуже дивне… Можна мені їхати у своєму човні?

– Як хочете, – сказав Лінгард. – Бо незабаром налетить шквал із дощем.

– Мені доручено човна, і я мокнутиму в ньому разом зі своїми хлопцями. Дайте нам, капітане, добру кодолу.

– Це вже зроблено, – мовив Лінгард. – Ви, здається, досвідчений моряк і повинні зрозуміти, що намагатися вислизнути від мене, – марна справа.

– Ви надто певні себе, пане капітан, – мовив Картер. – І якщо я переріжу кінець^[22] під час шквалу, то буду щасливий вас ніколи більше не бачити.

– Тільки спробуйте, – застеріг Лінгард. – Я маю очі на бригу, юнацькі очі, що бачитимуть човен навіть тоді, коли ви брига не зможете бачити. Мені подобаються такі люди, як ви, але якщо ви дратуватимете мене, то я знайду вас і потоплю, щоб мені з місця не зійти.

Зиркнувши на нього, Картер ударив об поли руками.

– Присягаюся лордом Гаррі! Але якби зо мною не було людей, я обов’язково зробив би цю спробу просто заради спорту, хоч ви так певні своїх сил, капітане, що могли б підбурити і святого до непокори.

Добрий гумор знову повернувся до нього, але, засміявшись, він зразу знову споважнів.

– Не бійтеся, – мовив він, – я не втечу. Коли ж трапиться різанина, на яку ви, здається, натякаєте, то обіцяю вам, що я теж буду на своєму місці і…

Він простяг руки і глянув на них.

– І ось ці руки подбають про це, – додав він, як і перше, безжурно розтягуючи слова.

Однак господар брига, що сидів, спершись ліктями на стіл і закривши лице руками, несподівано запав у роздум, такий зосереджений і глибокий, що, здавалось, нічого не чув, не бачив і навіть не дихав. Вигляд цієї людини, захопленої думами, вразив Картера значно більше, ніж пригоди цієї ночі. Якби його дивний господар нараз зник з очей, він би не почувався ніяковіше в цій каюті, де годинник настирливо вистукував марні хвилини штилю, щоб потім так само уперто вистукувати непотрібні хвилини шторму.

III

Постоявши хвилину, Картер вийшов на палубу. Небо, море й сам бриг зникли в глупій задушливій темряві, що дедалі все збільшувалася. Величезна хмара мчала небом, немов шукаючи маленьке судно, а знайшовши, зачепилась і зависла над ним. Тільки на півдні було видно тремтливий відблиск, сумний і кволий, як звиклий спогад про зоряне сяйво. А на північ, немов доводячи неможливе, на темному тлі неба ще чорніший клапоть визначав смугу страшного шквалу, що насувався. Миготіння на воді зникло, і незриме море лежало німе й тихе, ніби нагло вмерло з жаху.

Картер нічого не бачив. Він почував, що навколо нього сновигали люди, чув у темряві тихий шепіт, наче вони переказували одне одному таємниці, важливі чи ганебні. Ніч поглинала слова й полонила все, навіть звуки, не залишаючи нічого, крім несподіванок, які, здавалося, шугали біля кожного, готові простягти свою жахливу таємничу руку, щоб раптом схопити за горлянку. Навіть безжурна вдача молодшого офіцера опіумних суден збентежилася в цю зловісну хвилину. Що це за корабель? Що за люди? Що трапиться завтра? Що буде з яхтою? З ним? Він нагло відчув щось непевне, якісь лихі ознаки з усіх боків. Це безглузде передчуття на мить злякало його, і він міцно схопився за кільце дверей каюти.

Голос Шоу, що пролунав коло самісінького його вуха, розігнав ці неспокійні думки.

– О! Це ви, пане. Таки вийшли, – сказав повільно помічник капітана. – Виявляється, що нам доведеться взяти вас на буксир. З усіх чудних інцидентів цей найдивовижніший. Човен закрадається до вас із безвісті й раптом виявляється довгоочікуваним другом! Ви, мабуть, один із тих друзів, що їх шкіпер мав зустріти десь тут. Чи не вас часом? Я більше знаю, ніж ви гадаєте. Ми їдемо до… Ну, кажіть же… їдемо… гм, гм… Ви ж знаєте?

– Так. Я знаю. А ви? – невинно спитав Картер.

Шоу на хвилину замовк.

– Де шкіпер? – запитав він нарешті.

– Він, немов скам’янілий, сидить там унизу. Де мій човен?

– Ваш човен теліпається за кормою. А ви, на мою думку, так само неотесаний, як і зрадливий. Так само.

Картер рушив до гакаборта, але раптом натрапив на когось, хто метнувся вбік. Йому здалося, що ця ніч може довести когось до божевілля і той трахне його по голові, якщо він тільки в силі буде підняти лома. Картер зовсім роздратувався і голосно сказав, звертаючись до Шоу:

– А я думаю, що вам із вашим шкіпером поганенький кінець прийде.

– Я гадав, що ви вже у своєму човні, – хіба роздумали? – спитав біля нього низьким голосом Лінгард.

Картер навпомацки пішов уздовж поруччя й налапав мотуз, що, здавалося, сам собою тягся в темряву. Він гукнув до човна й одразу ж почув хлюпання води біля прови, бо човен швидко підтягли до судна. Потім перехилився через бильця й нараз зник, наче впав у безодню. Лінгард ледве розібрав слова:

– Лови мене за ногу, Джоне.

З човна долинули глухі звуки та якийсь голос відказав:

– Єсть.

– Тримайтесь далі від підзору^[23], – застережливо скавав Лінгард. – Бриг може взяти хід назад, якщо шквал не вдарить на нього зразу.

– Добре, я подбаю, – почулася відповідь із води.

Лінгард підійшов до лівого борту, пильно подивився в чорну купу низьких хмар і наказав:

– Підбрасопте^[24] для лівого галсу^[25], містере Шоу.

Тривожний і тужливий звук, схожий на зітхання якоїсь величезної тварини, пролунав над високими щоглами непорушного брига. Звук усе дужчав, потім на мить стих, і натягнута снасть брига жалібно забриніла, вторячи погрозливому гурчанню вітру. Поволі великі й довгі хвилі вкрили поверхню води. За хвилину щось величезне й неспокійне вискочило з темряви на море, розбурхуючи на ньому синясту піну. Перша хвиля шквалу обдала бриг колючим дощем і бризками. Наче переможене дужим приступом, судно на мить застигло на місці, здригаючись від вершечків щогл до кіля, а в темній височині несамовито тіпалися й лопотіли вітрила. Нараз обидва марселі надулися з подвійним гарматним пострілом, і бриг похилився набік. Шоу з усього маху впав на люк, а Лінгард, схопившись за бильця з надвітряного боку, відчув, як судно рванулося вперед. Палуба вирівнялась, і бриг пішов, полегшуючи натиск вітру на надуту поверхню вітрил. Тільки ідеальні лінії судна і досконала форма його корпусу врятували вітрила, а може й снасті, даючи спроможність майже перекинутому бригу з блискавичною швидкістю прокладати собі шлях. Лінгард глибоко зітхнув і тріумфально закричав до Шоу, що борсався під вітром і дощем, намагаючись добутися до свого командира:

– Усе гаразд. Витримав!

Шоу спробував заговорити, але зразу ж наковтався теплої води, що її вітер цілими водоспадами лив на судно. З кожної реї й ванти^[26] стікали в надвітряний бік могутні струмені води. Здавалося, що цей переможний, нестерпний потоп ніколи не скінчиться. Та нараз він спинився. За кілька хвилин злива пробігла вздовж брига, і раптом висока сива стіна відійшла в темряву під лютий шепіт розірваних хмар, що теж відсувалися. Вітер почав залягати^[27].

На північній частині обрію в темряві з’явилися три зірки, що миготіли на високих гребенях хвиль, мов голови далеких плавців; рівний край хмари відсувався по небу, як величезна залізна штора, що змотувалася вниз якоюсь могутньою машиною. Бадьора свіжість дмухнула із зоряного неба, наче цим штормом було отворено двері в новий світ. Це був поворот до життя, поворот у безмежну просторінь; земля виринула з-під темного покрову, щоб зайняти місце в оновленому й без краю блискотливому всесвіті.

Бриг, трохи нагнувшись, легко біг по воді, зневажливо штовхаючи вбік юрбу розбурханих хвиль, розгортаючи за собою в бентежній темряві моря широку смугу кипучої піни. Далеко за кормою, на кінці кодоли, що занурювалася часом у шумливу піну, плив за бригом невеликий темний силует.

Лінгард вийшов на корму й, тримаючись руками за гакаборт, пильно шукав очима Картерового човна. З першого ж погляду він заспокоївся. Шлюпка йшла на буксирі, на кінці довгої кодоли, і Лінгард одвернувся, пильно глянувши в надвітряний бік. Було пів на першу, і Шоу, заступлений Вазубом, пішов униз. Перед тим, як спуститися, він сказав Лінгардові:

– Я піду, сер, якщо ви не збираєтесь піддати ходи.

– Не тепер, – відповів Лінгард, заклопотаний. Шоу спустився, обурений, що не використовують похідного вітру.

На верхній палубі темношкірі матроси в облиплій одежі, тремтячи, неначе вони побували за бортом, скінчили віддавати реї й розплутували приладдя. Касаб, повісивши фор-марсель-фал на стропки, набундючившись, пішов на шкафут до групи матросів, що стояли на дозвіллі біля баркаса, пильно оглядаючи байдужі обличчя. Матроси поступилися, щоб дати місце, і він сів.

– Люди, це був великий дощ і страшний вітер, – авторитетно промовив він, – але цей вітер не пошкодить бригові. Я знав це, коли стояв там, пильнуючи дорученого мені вітрила.

Матроси щось прошепотіли мляво й невиразно.

Через бильця вдарила їм в обличчя велика хвиля, розбившись на тяжкі краплини, колючі, як град. Почувся обурений, придушений стогін. Хтось зітхнув. Хтось конвульсійно засміявся, клацаючи зубами. Проте ніхто не пішов геть. Малий касаб витер лице і вів далі своїм скрипучим голосом під акомпанемент шипучих морських звуків, що ритмічно добувалися з-за корми.

– А ви чули, як він кричить на вітер – навіть дужче за нього? Я чув, стоячи спереду. І раніш, за багато років моєї служби у цього білого чоловіка, я часто чув, як він вигукував свої чарівні слова, що все рятують. Це правда. Спитайте Вазуба, що теж хаджі, як і я.

– Я бачив кораблі білих, що, потопаючи, трощилися разом зі щоглами, як і наші прау^[28], – сумно зауважив худорлявий парубок, тремтячи і похнюпившись поруч касаба, та намагаючись схопити руками свої лопатки.

– Так, – погодився касаб. – Усі білі – діти сатани, та декому з них надаються ознаки прихильності. Добре коритися таким людям на морі чи в бою. Я бачив господаря цього брига, як він бився з дикунами, що їдять своїх ворогів, і, стоячи обіч нього, бився без ніякого страху, бо чари його (а їх він безперечно має) захищають і його слуг. Я правовірний, і камінь не доторкнеться до мого чола. Проте нагорода за перемоги йде від цих проклятих. Шість років плавав я з цим білим; спершу наглядав за стерном, бо я людина моря, народився на прау й досвідчений у цій роботі. Тепер через те, що знаю всі його бажання, дбаю за все на цьому кораблі.

Кілька голосів промурмотіло: «так, так». Люди терпляче стояли під бурханням вітру й рясними наскоками бризків. Міцно спершись на баркас, усі вони трималися вкупі, балансуючи під легке гойдання корабля. Вітер завивав між нахиленими щоглами, обгортаючи темні й мовчазні людські постаті своїм холодним подихом.

Бригову прову спрямовано було так, щоб оминути з надвітряного боку маленькі острови Каріматської групи. Досі вони були сховані в темряві, але обидва вахтових вигукнули разом, сповістивши, що перед провою – земля. Лінгард, стоячи з підвітряного боку, стежив, доки з’явився перший острівець. Коли берег був майже перед бригом, він дав наказ, і Вазуб швидко вийшов на головну палубу. Стерно поклали під вітер, реї вирівнялись, а мокра парусина грот-марселю, важко розмахнувшись, прилипла до щогли. Блискуча смуга кораблевого сліду зникла. Судно втратило напрямок і почало занурятися провою в зиб, що швидко пробігала повз нього. І з кожним пориванням судна вітер завивав у розгойданих щоглах жалісно й нудно.

У той час як бриг ладнав до спуску шлюпку, Картер стояв, балансуючи біля корми своєї розгойданої шкаралупки. Він двічі гукнув, щоб довідатись, у чім річ, бо ніяк не міг розібрати в темряві, що то за натовп людей на кормі.. Йому не відповіли, хоч він і бачив на кормі людську постать, яка, мабуть, стежила за ним. Він збирався гукнути втретє, коли почув стукіт талів^[29], важке хлюпання й голосну розмову – і темна маса човна, відокремившись від борту, промайнула повз нього на гребені хвилі. З хвилину він бачив на зоряному небі контури човна, голови людей, весла, якими швидко гребли, та швидко все зникло з очей. Потім ще раз з’явилось у далечині й зовсім щезло.

– Нащо вони спустили човна?! – гукнув Картер, падаючи на місці. Він згадав, що бачив кілька годин тому три тубільних прау, які шугали поміж островами. Спершу йому спало на думку перерізати кодолу, погнатися за човном і виявити… Що ж виявляти? Він одразу ж покинув цю думку. Що міг він зробити?

Переконання, що яхта з усіма людьми перебувала в небезпеці, знову охопило його, а певність, що господар брига йшов на допомогу, нітрохи не зменшувала його тривоги. Навпаки, це тільки збільшувало неспокій.

Лінгард говорив із ним так, немов це море було його власне, а люди, що загрузли на мілині, ніби підкрадалися до якоїсь його таємниці, загрузнувши якраз там, де він зі своїми друзями чинив свої химерні справи. Тому цей білий видавався йому небажаним рятівником. Безперечно, човна спустили, щоб зв’язатися з тими прау, яких він бачив й обминув увечері. Справа непевна. Проте найкраще було плисти за бригом і в потрібну хвилину застерегти їх… Застерегти проти кого? Капітан був цілком одвертий із ним. Проти чого ж застерігати? Картера вразило, що він не мав ані найменшої уяви про те, що могло трапитись. Цей дивний визволитель сам ніс звістку про небезпеку… певна річ, від тубільців. А проте він сам був у спілці з тубільцями. І це цілком очевидно, бо цей човен, спущений вночі… Картер вилаявся. Його збентеження ставало вже фізичним болем, коли він, мокрий, неспокійний і мовчазний, сидів біля стерна, гойдаючись на хвилях. Перед його очима підіймався і, нахиляючись, спускався високий, чорний корпус брига, занурюючи свою корму в страшні запінені хвилі. Ані звуку не чути було Картерові з брига. Здавалося, корабель покинуто, і тільки нерухомий людський силует стояв біля гакаборта, очевидячки наглядаючи за ними. Картер наказав загребному підтягтися ближче й гукнув: