Сповідь

Незабаром після моєї катастрофи господиня, що пустила мене до себе жити, сказала, що, можливо, знайшла для мене місце і що мене хоче бачити одна знатна пані. Я відразу ж уявив, що починається моя пригода у вищому світі, бо я завжди повертався до цих мрій. Але пригода виявилася не такою блискучою, як я сподівався. Мене відвів до цієї пані слуга, який їй про мене і розповів. Вона розпитала мене і гарненько розглянула. Мабуть, я справив на неї непогане враження, і мене відразу взяли до неї на службу, але зовсім не як фаворита, а як лакея. На мене вдягли таку ж ліврею, що й у решти прислуги, єдина відмінність полягала в тому, що вони носили аксельбанти, а мені їх не дали. На лівреї не було галунів, і вона могла зійти за звичайне міське вбрання. Ось чим закінчилися мої великі надії.

Графиня де Верселлі, до якої я став на службу, була бездітною вдовою. Чоловік її був родом з П’ємонта, а її саму я завжди вважав савояркою, позаяк не міг навіть уявити, щоб п’ємонтка так добре і чисто говорила по-французьки. Вона була середнього віку, з дуже шляхетним обличчям, досить освічена, любила і добре знала французьку літературу. Вона багато писала і притому завжди по-французьки.

Її листи відзначалися тією ж літературною витонченістю, що й листи пані де Севіньє, тож відносно деяких можна було навіть помилитися. Моє основне заняття, яке зовсім не викликало в мене відрази, полягало в тому, що я писав під її диктування, оскільки рак грудей, що завдавав їй багато страждань, уже не давав змоги їй писати самій.

Пані де Верселлі була не лише дуже розумна, а й мала душу піднесену й сильну. Я був при її останній днині, я бачив, як вона страждала і як помирала, ні на хвилину не виявляючи слабкості, без найменших зусиль над собою, ніколи не виходячи зі своєї жіночої ролі і не підозрюючи, що робить філософськи: це слово тоді ще не увійшло в моду, і вона навіть не знала того його сенсу, який надається йому тепер. Сила її характеру доходила іноді до сухості. Вона завжди здавалася мені так само малочутливою до інших, як до себе самої, і якщо вона робила добро нещасним, то лише ради самого добра, а не із щирого співчуття. Я в деякій мірі відчував цю байдужість на собі протягом трьох місяців, що провів біля неї. Було б природно, якби вона покохала молодого хлопця, що подає надії і постійно був у неї на очах, і якби вона подумала, відчуваючи наближення смерті, що після її кончини йому знадобиться допомога й надійне плече. Проте, чи то вона визнала мене не вартим особливої уваги, чи то докучливі люди з її оточення заважали їй думати про когось, окрім них, але вона нічого для мене не зробила.

Але я добре пам’ятаю, що вона виявила деяку цікавість, бажаючи пізнати мене ближче. Іноді вона розпитувала мене, любила, щоб я їй показував свої листи до пані де Варенс і розповідав їй про свої почуття. Але вона обрала поганий підхід до того, щоб пізнати мої почуття, бо сама ніколи не показувала мені своїх власних. Моє серце любило виливатися, але відчуваючи при цьому, що виливається в інше. А сухі й холодні розпитування, без жодного знаку схвалення чи осуду моїх відповідей, зовсім не схиляли мене до довір’я. Не розуміючи, подобається їй чи ні моя балаканина, я більше боявся сказати те, що може мені нашкодити, ніж прагнув виказати свої думки. Відтоді я помітив, що подібна суха манера розпитувати людей, щоб трохи краще пізнати їх, властива багатьом жінкам з претензіями на розум. Вони думають, ніби, ховаючи свої почуття, зможуть краще проникнути у ваші, але не помічають, що тим самим позбавляють вас бажання свої почуття виказувати. Людина насторожується вже від того, що до неї чіпляються з розпитуваннями, і якщо їй здається, що її викликають на відвертість, не відчуваючи при цьому до неї справжнього інтересу, вона брехатиме, відмовчуватиметься, стежитиме за кожним своїм словом з подвоєною увагою і визнає за краще зійти за дурня, ніж бути обдуреною марною цікавістю. Ховаючи своє серце, ми обираємо поганий спосіб прочитати що-небудь у серці іншої людини.

Пані де Верселлі не сказала мені ні слова, в якому пролунали б прихильність, жаль або приязнь. Вона холодно розпитувала мене, я стримано відповідав. Мої відповіді були такі сором’язливі, що вона, мабуть, визнала їх боязкими, і вони їй набридли. Останнім часом вона вже не задавала мені питань і говорила зі мною тільки про справу. Вона судила про мене більше з того, що зробила для мене сама, ніж з того, який я був, і, бачачи в мені лише лакея, завадила мені бути кимось іншим.

Здається, вже тоді я відчув на собі лиху гру таємних інтересів, які переслідували мене все життя і відвернули мене від того, що звичайно викликало її. Пані де Верселлі не мала дітей, і її спадкоємцем був племінник, граф де ля Рок, який старанно за нею доглядав. Крім того, її головні слуги, бачачи наближення її кончини, не забували і про себе; навколо неї метушилося стільки народу, що навряд чи у неї знайшовся час подумати про мене. Управителем будинку був такий собі пан Лоренці, спритний чоловік, чия дружина, ще більша спритниця, так утерлася в довір’я до господині, що була радше на становищі подруги, ніж жінки на платні. Вона приставила до неї покоївкою свою племінницю, мадемуазель Понталь, хитру бестію, яка вдавала із себе служницю-хазяйку і так уміло допомагала тітці вертіти господинею, що та вже на все дивилася їхніми очима і діяла їх руками. Я не мав щастя сподобатися цим трьом особам, я слухався, але не служив їм, я не уявляв, що, крім служби нашій спільній господині, повинен ще бути лакеєм її лакеїв. До того ж моя особа викликала у них тривогу. Вони чудово розуміли, що я не на своєму місці, побоювалися, як би їхня пані також не зрозуміла це і не захотіла виправити моє становище, що могло б зменшити їхню частину спадку. Люди такого ґатунку, надто жадібні, щоб бути справедливими, дивляться на заповідане іншим як на відняте від власного статку. Отже, вони об’єдналися, щоб віддалити мене від господині.

Вона любила писати листи, в її становищі це розважало, але вони, удавшись до допомоги лікаря, переконали її в тому, що це заняття її стомлює. Під тим приводом, що я не справляюся із службою, до неї запросили замість мене двох здоровенних хлопців-носіїв. Нарешті, вони так підстроїли, щоб мене тиждень не допускали в кімнату господині, поки вона не склала заповіту. Правда, після цього я входив до неї, як раніше, і навіть частіше, ніж інші, бо страждання цієї бідолашної жінки надривали мені серце, а твердість, з якою вона зносила їх, викликала глибоку повагу до неї і любов. Я пролив багато щирих сліз у її кімнаті, яких не помітили ані вона, ані хтось інший.

Нарешті вона нас покинула. Я бачив, як вона вмирала. Вона жила як жінка розумна і розсудлива, а померла як мудрець. Можу сказати, що католицька релігія стала для мене привабливішою завдяки тому, з якою душевною ясністю, без афектації і з увагою вона виконала її останні обряди. З природи вона була серйозна, а під кінець хвороби прибрала якоїсь веселості, надто рівної, щоб бути нещирою, що була противагою її сумному становищу. Вона лежала в ліжку лише останні два дні і не припиняла тихо-мирно розмовляти з усіма. Нарешті, уже замовкнувши і борючись з агонією, вона раптом голосно пукнула. «Що ж, – сказала вона, – жінка, здатна пукати, ще не вмерла». Це були її останні слова.

Своїм молодшим слугам вона заповідала річну платню. Я не входив до штату її прислуги і не отримав нічого. Проте граф де ля Рок велів видати мені тридцять ліврів і залишив мені новий одяг, який був на мені і який пан Лоренці хотів забрати. Він навіть пообіцяв підшукати мені місце і дозволив навідати його. Я заходив до нього два-три рази, але так і не зміг з ним поговорити. Я легко засмучувався і більше туди не ходив. Незабаром ми побачимо, який я був неправий.

І чому тільки я не завершую розповідь про свою службу у пані де Верселлі на цьому місці? Хоча зовні моє становище не змінилося, я покинув її будинок не таким, яким був раніше. Я забрав звідти довгу пам’ять про злочин і нестерпні докори сумління, гіркота яких і через сорок років не слабшає, а лише посилюється в міру того, як я старію. Хто б міг повірити, що дитячий гріх матиме такі жорстокі наслідки? Саме через ці більш ніж імовірні наслідки моє серце й не може заспокоїтися: я, можливо, спричинився до загибелі в ганьбі й убогості милої, чесної й гідної поваги дівчини, яка, безперечно, була набагато краща за мене.

Не буває так, щоб загальний розлад господарства не призвів до безладу в домі і не губилося багато речей, проте слуги були такі чесні, а подружжя Лоренці таке пильне, що в інвентарі не виявлялося недостач. Одна лише мадемуазель Понталь не долічилася вже старої, рожевої із сріблом стрічки.^[30] Я мав доступ до багатьох інших, куди кращих речей, але лише ця стрічка спокушала мене, і я її вкрав. А що я і не думав її ховати, у мене її незабаром знайшли. Мене запитали, де я її взяв. Я знітився і, плутаючись і червоніючи, заявив, що мені дала її Маріон. Юну Маріон, родом з долини Мор’єн у Савойї, пані де Верселлі взяла до себе кухаркою в той час, коли перестала їсти і, маючи потребу більше в кращих бульйонах, ніж у тонких рагу, відпустила свою колишню кухарку. Маріон мала не лише красу, а й свіжий колір обличчя, який буває тільки у горців, та особливо вирізняв її скромний і лагідний вигляд. Неможливо було, побачивши її, не покохати, до того ж вона була добра, розсудлива і надзвичайно віддана.

Тому моє звинувачення всіх здивувало. Їй довіряли не менше, ніж мені, і вирішили перевірити, хто з нас двох злодій. Покликали її. Зібралося багато народу, прийшов і граф де ля Рок. Вона прийшла, їй показали стрічку. Я нахабно звинуватив її. Вона мовчки кинула на мене ошелешений погляд, який обеззброїв би і демонів, але перед яким устояло моє варварське серце. Вона твердо, але без запальності заперечувала свою провину, закликала мене схаменутися і не ганьбити невинну дівчину, яка не завдала мені ніякого лиха, а я з пекельною безсоромністю стверджував і далі, дивлячись їй в очі, що стрічку мені дала саме вона. Бідолашна дівчина залилася сльозами і лише прошепотіла: «Ах, Руссо, я думала, що ви добрі. Ви робите мене дуже нещасною, але не хотіла б я бути на вашому місці». Оце й усе. Вона захищалася й далі з колишньою простотою і твердістю, але не дозволила собі і найменшого випаду проти мене. Ця стриманість, у порівнянні з моєю рішучістю, була витлумачена не на її користь. Здавалося неможливим припускати, з одного боку, таку диявольську зухвалість, а з другого – таку ангельську смиренність.

Справу, здавалося, вирішили не остаточно, але схилялися більше повірити мені. Зважаючи на сум’яття, що панувало в домі, заглиблюватися в суть уже не стали, і граф де ля Рок, одіславши нас обох, сказав лише, що совість винного відомстить йому за невинного. Його пророкування справдилося і не припиняє здійснюватися щодня.

Не знаю, що сталося з цією жертвою мого наклепу, але навряд чи вона змогла після цього легко підшукати собі гарне місце, бо її честь було жорстоко зганьблено. Крадіжка, хай і дріб’язкова, але з метою спокусити хлопця, брехня і впертість не давали можливості ставитися з довірою до тієї, в кому зібрано стільки пороків. Але я навіть не вважаю вбогість і остракізм найбільшими небезпеками, на які я наразив її. Хто знає, куди міг завести в її віці відчай приниженої правоти! І якщо мої муки в тому, що я зробив її нещасною, нестерпні, то яка ж їхня сила від думки про те, що я зробив її гіршою за себе!

Цей жорстокий спогад часом турбує і хвилює мене так, що моїми безсонними ночами ця бідолашна дівчина з’являється дорікнути мені в моєму злочині, ніби його скоєно вчора. Поки я жив спокійно, він мучив мене менше, але серед життєвих гроз він позбавляє мене солодкої втіхи безвинно гнаних і змушує мене до краю відчути те, про що я написав і в одному зі своїх творів, а саме: гризоти дрімають у щасливу пору нашого життя, але прокидаються у знегодах. Проте я ніколи не наважувався дати полегкість своєму серцю, признавшись другові. Найближчі стосунки не змусили мене признатися навіть пані де Варенс. Я признавався лише в тому, що сумління моє обтяжує жахливий вчинок, але ніколи не пояснював, у чому він полягав. Таким чином, тягар цей обтяжував моє сумління до цього дня, і можу сказати, що бажання позбутися його якоюсь мірою вплинуло на моє рішення написати цю сповідь.

Я був цілком відвертий у зізнанні, яке щойно зробив, і ніхто не визнає, що я применшив чорноту свого злочину. Але я не справдив би призначення цієї книги, якби не виклав разом з тим і своїх душевних настроїв та побоявся вибачити собі в тому, що відповідає істині. У ту жорстоку мить я був як ніколи далекий від злості і, що дивно, але правдиво, звинувачував ту нещасну дівчину саме тому, що був сповнений до неї дружніх почуттів. Я думав про неї і переклав свою провину на першу людину, думка про яку прийшла мені до голови. Я звинуватив її в тому, що хотів зробити сам, – звинуватив у тому, що вона дала мені стрічку, тоді як мав намір подарувати стрічку їй сам. Коли її привели, серце моє стислося, але присутність натовпу людей пересилила моє каяття. Я мало страшився покарання, але страшився сорому, і страшився його більше, ніж смерті, більше, ніж злочину, найбільше на світі. Від сорому мені хотілося провалитися на місці, задихнутися в центрі землі, непереможний сором пересилював усе інше. Сам лише сором зробив мене зухвалим, і що злочиннішим я ставав, то непохитнішим робив мене страх признання. Я бачив лише жах того, що мене публічно оголосять злодієм, брехуном і наклепником. Цілковите потрясіння всього мого єства позбавляло мене здатності відчувати що-небудь ще. Якби мені дали час схаменутися, я напевно зізнався б у всьому. Якби пан де ля Рок одвів мене вбік і сказав: «Не занапащайте бідолашну дівчину, якщо ви завинили, признайтеся в цьому мені», – я тієї ж хвилини кинувся б до його ніг, цілком певний цього. Але мене залякували й далі, тоді як треба було підбадьорити.

Слід було взяти до уваги і мій вік, адже я ледве перестав бути дитиною, а швидше, як і раніше, нею залишався. Воістину за молодих літ чорні справи набагато злочинніші, ніж у зрілому віці, але набагато вибачніше те, що є лише слабкістю, а мій гріх по суті й не був нічим іншим.

Тому сам по собі спогад про нього засмучує мене менше, ніж думка про його наслідки. Він навіть спасенніше вплинув на мене, до віку відвернувши від учинків, схожих на злочин, через жахливе враження, що залишилося в мені від того єдиного, що я скоїв. Я відчуваю, що й моя огида до брехні походить багато в чому від жалю з приводу цієї одного разу сказаної і такої чорної брехні. Якщо можливо спокутувати злочин, як я насмілююся думати, то я, мабуть, спокутував його численними нещастями, що впали на мене в кінці життя, сорокалітньою прямотою і чесністю, які я виявляв у найскрутніших становищах. У сердешної Маріон стільки месників у цьому світі, що я майже не боюся забрати свою провину із собою в могилу, хоч як би тяжко я завинив перед нею. Ось що я хотів сказати. Хай же мені буде дозволено вже до цього не повертатися.

Книга третя
1728–1730

Покинувши пані де Верселлі майже таким, яким до неї прийшов, я повернувся до своєї колишньої квартирної хазяйки і прожив у неї п’ять чи шість тижнів. У той час здоров’я, молодість і неробство часто робили нестерпним мій темперамент. Я був неспокійний, неуважний і мрійливий, плакав, зітхав і жадав якогось невідомого мені щастя, позбавленим якого себе почував. Цей стан неможливо описати, та й мало хто з чоловіків може його собі уявити, тому що більшість заздалегідь витрачає цю повноту життєвих сил, болісну і солодку, яка, п’янячи бажанням, дає передчуття насолоди. Моя нуртуюча кров невпинно наповнювала мій мозок жіночими образами, але, не розуміючи їх справжнього призначення, я лише змушував їх грати ту дивну роль, яку вони й раніше грали в моїх фантазіях. Такі думки тримали мої почуття в постійному і нестерпному збудженні, але мене, на щастя, не навчили, як його позбавлятися. Я віддав би життя, щоб побути чверть години з якою-небудь мадемуазель Готон. Але я був уже не в тому віці, коли дитячі ігри були звичайною річчю. З літами прийшов сором, супутник гріха, і посилив мою природну сором’язливість, зробивши її майже нездоланною. Ніколи, ні тоді, ні згодом, я не вмів упадати за жінками, якщо вони не схиляли мене до цього самі, роблячи зі свого боку перші кроки, навіть коли розумів, що переді мною жінка не надто строгих правил.

Моє збудження досягло таких меж, що, не будучи в змозі задовольнити свої бажання, я розпалював його найбезглуздішими витівками. Я ховався в темних алеях і затишних місцях, звідки міг здалека показуватися жінкам у тому вигляді, в якому хотів би бути поруч з ними. Те, що я відкривав їхнім очам, було дещо радше смішне, ніж непристойне. Безглузду насолоду, якої я зазнавав, неможливо описати. Ще крок, і я не сумнівався, що врешті-решт яка-небудь рішуча особа вчинить зі мною саме так, як я бажав, от тільки у мене бракувало сміливості дочекатись. Одна з моїх витівок закінчилася майже комічним, хоч і не таким приємним для мене чином.

Якось я влаштувався в глибині якогось двору, де був колодязь, до якого дівчата з близького будинку часто приходили по воду. Там був невеликий спуск, декілька проходів вели від нього до льохів. Я дослідив у темряві ці довгі і темні підземні коридори й вирішив, що вони нескінченні і в разі потреби я знайду в них надійний притулок. Переконавшись у цьому, я почав показувати очам дівчат, що прямували до колодязя, видовище радше смішне, ніж спокусливе. Розумніші вдавали, що нічого не бачать, другі сміялися, а треті визнали себе ображеними і зчинили галас. Я кинувся до свого притулку, за мною погналися. Позаду себе я чув чоловічий голос, на що аж ніяк не розраховував, і це мене дуже налякало. Я побіг у глиб підземелля, ризикуючи заблукати в ньому. Галас, вигуки і чоловічий голос невідступно йшли за мною. Я покладався на темряву і раптом побачив світло. Я затремтів і кинувся вперед. Шлях мені перегородила стіна. Тікати далі було неможливо, залишалося лише чекати на місці на вирішення своєї долі. За мить мене наздогнав і схопив високий чоловік з пишними вусами, у крислатому капелюсі і з великою шаблею. Його супроводжували чотири чи п’ять старих жінок, що озброїлися держаками від мітел, серед яких я помітив і маленьку пустунку, що виказала мене, – їй, напевно, хотілося розгледіти моє обличчя.

Чоловік із шаблею, схопивши мене за руку, грубо запитав, що я тут роблю. Зрозуміло, що готової відповіді у мене не було. Але тієї критичної миті мені вдалося, зібравши всю силу свого розуму, вигадати якусь романтичну історію. Я благав його зглянутися над моїм віком і становищем, сказав, що я молодий іноземець знатного походження, який утратив розум, що я втік з рідної домівки, бо мене хотіли посадовити під замок, і я загину, якщо про мене стане відомо, але, якщо він відпустить мене, я напевне зможу коли-небудь віддячити йому за його доброту.

Усупереч сподіванню, мої слова і мій вигляд подіяли: страшний чоловік розчулився і, прочитавши мені коротку нотацію, відпустив мене, ні про що більше не розпитуючи. З того, з яким виглядом проводжали мене очима дівчина і старі жінки, я зрозумів, що цей чоловік, який так мене налякав, зробив мені послугу, і, коли б я попався в їхні руки, так легко не відбувся б. Я чув, як вони щось невдоволено бурмотіли, але мене це не турбувало: побачивши, що чоловік не збирається вдаватися до шаблі, я цілком упевнився, що сила і спритність урятують мене від їх зброї.

Через кілька днів, проходячи по вулиці з молодим абатом, моїм сусідом, я здибався з чоловіком із шаблею. Він упізнав мене і глузливо промовив, передражнюючи мене: «”Я принц, я принц, але боягуз!” Одначе його світлості не варто братися за колишнє». Він нічого не додав до цього, і я, похнюпивши голову, швидко пройшов повз нього, дякуючи йому в душі за скромність. Очевидно, кляті баби присоромили його за легковір’я. Хай там як, він хоч і п’ємонтець, а був добра людина, і я завжди згадую про нього з вдячністю: адже випадок був такий забавний, що будь-хто інший на його місці знеславив би мене, аби лише посмішити присутніх. Ця пригода, хоча й не мала наслідків, надовго повернула мені розсудливість.

Моє перебування у пані де Верселлі подарувало мені кілька знайомств, які я підтримував, маючи надію, що вони виявляться корисними. Час від часу я відвідував савойського абата на ім’я Гем, наставника дітей графа де Меллареда. Цього молодого і маловідомого юнака, що відзначався здоровим глуздом і освіченістю, я можу назвати найчеснішою людиною, яких мені доводилося знати. Знайомство з ним не обіцяло мені ніякої користі в тій справі, яка мене цікавила, оскільки він не був таким впливовим, щоб комусь мене порекомендувати, але я знайшов у нього щось цінніше, що стало мені у пригоді на все життя: уроки здорової моралі і правила прямодушності.

Мої смаки і мої думки завжди то линули поза хмари, то падали дуже низько, – я був то Ахіллом, то Терсітом, то героєм, то негідником.^[31] Пан Гем постарався поставити мене на місце і показати мені мене самого, не надто турбуючись про моє самолюбство, але й не позбавляючи мужності. Він з великою повагою розповів мені про мій характер і мої здібності, але додав, що в мені самому йому бачаться риси, які завадять скористатися моїми талантами у тому розумінні, що вони не стільки стануть мені у пригоді, щоб досягти багатства, скільки допоможуть обійтися без нього. Він намалював мені правдиву картину людського життя, про яке я мав досить хибне уявлення; від нього я дізнався, що навіть серед несприятливих обставин розумна людина завжди має можливість прагнути до щастя і досягти його, що не бува справжнього щастя без мудрості і що мудрість приступна людям будь-якого звання. Він набагато зменшив моє схиляння перед величчю, довівши мені, що ті, хто править іншими, не мудріші і не щасливіші за них.

Він сказав мені дещо, про що я часто потім згадував, а саме: якби люди могли читати в чужих серцях, було б більше охочих спуститися, ніж тих, хто захотів би піднестися над іншими. Ця думка, вражаюче правдива і нітрохи не перебільшена, чимало допомагала мені в моєму житті, змушуючи спокійно залишатися на своєму місці. Абат Гем дав мені перші справжні поняття про честь, яку раніше мій пихатий розум осягав лише в її крайнощах. Він дав мені зрозуміти, що суспільство не цінує високої доблесті, що, піднімаючись надто високо, часто ризикуєш упасти, що старанність і добросовісне виконання дрібних обов’язків вимагає не менших зусиль волі, ніж героїчні подвиги, і може дати більше користі для чесного і щасливого життя, і що незрівнянно краще мати постійну повагу людей, ніж зрідка викликати їхнє захоплення.

Щоб визначити обов’язки людини, нам мимоволі довелося простежити їх походження. До того ж зроблений мною крок, наслідком якого і стало моє теперішнє становище, спонукав нас до розмови про релігію. Читачі вже зрозуміли, що чесний пан Гем, принаймні значною мірою, став прообразом для мого савойського вікарія, і лише обережність змушувала його говорити з осторогою, про деякі речі висловлюючись менш відверто, ніж мій вікарій. Я дослівно переповів публіці всі його настанови, почуття та зізнання, аж до його поради мені повернутися на батьківщину. Тож не розводитимуся більше про наші розмови, зміст яких може стати відомий кожному, скажу лише: його мудрі уроки, що спершу не надто на мене подіяли, заронили в моє серце сім’я доброчесності і релігійності, яке ніколи не в’януло і лише чекало на доторк чиєїсь більш дорогої мені руки, щоб почати давати плоди.

Хоча у той час моє навернення до нової віри було не надто глибоким, я не залишався байдужим до його слів. Розмови з ним мені не надокучали, а, навпаки, привертали мене своєю ясністю, простотою і головним чином щиросердим співчуттям, яким вони були переповнені. Моя чутлива душа завжди змушувала мене привертатися до людей не стільки за добро, яке вони мені зробили, скільки за саму доброзичливість до мене; і в цьому моє чуття ніколи не обманювало мене. Тож я щиро прикипів серцем до абата Гема і став, так би мовити, його другим учнем, і це відразу дало мені користь і стало неоцінимим благом, відвернувши від схильності до пороку, до якого вабило мене неробство.

Та одного разу, коли я найменше думав про це, по мене прислали від графа де ля Рока. Я ходив до нього не раз, так і не змігши поговорити з ним, мені це набридло, і я припинив візити, вирішивши, що він забув про мене або що я справив на нього погане враження. Я помилився. Він неодноразово був свідком того, з яким задоволенням я виконував свої обов’язки біля його тітки, навіть говорив з нею на цю тему і нагадав мені про це, коли сам я вже й думати про це забув. Він добре прийняв мене і сказав, що, не бажаючи тішити мене непевними обіцянками, шукав для мене місце, що це вдалося йому, і тепер він дає мені змогу спробувати кимось стати у цьому житті, а решта залежить від мене самого. Він повідомив мені, що відправляє мене у впливовий і поважаний дім, де я матиму найкращих покровителів, щоб підвищитися на службі, і, хоча перший час зі мною будуть поводитися, як із звичайним слугою, яким я і був ще недавно, я можу бути певен, що недовго залишуся лакеєм, якщо своїми почуттями і поведінкою заслужу кращої оцінки і вищого становища. Кінець цієї промови жорстоко зруйнував блискучі надії, заронені її початком. «Он як! Знову лакей!» – подумав я з гіркою досадою, яку, втім, незабаром згладила моя впевненість у собі. Я відчував, що я не створений для такого звання, і не побоювався, що мене в ньому надовго залишать.

Граф де ля Рок відвів мене до графа де Гувона, головного стайничого королеви і голови знаменитого дому де Солярів. Шляхетна зовнішність і привітний прийом цього поважного старого дуже мене зворушили. Він розпитував мене з цікавістю, і я відповідав йому з цілковитою щирістю. Він сказав графу де ля Року, що у мене приємне і розумне обличчя, і що я, мабуть, справді розумний, але цього ще недостатньо і треба побачити решту моїх якостей. Потім, обернувшись до мене, він сказав: «Дитино моя, починати завжди найважче, але ваш початок не буде надто важким. Будьте розсудливі і постарайтеся сподобатися тут усім – ось поки ваш єдиний обов’язок. Головне – не занепадайте духом, і ми про вас потурбуємося». Він негайно пішов до маркізи де Брей, своєї невістки, і відрекомендував мене їй, а потім абатові де Гувону, своєму синові. Такий початок здався мені доброю ознакою. Я був уже досить досвідчений, щоб зрозуміти, що, коли беруть на службу простого лакея, з ним не поводяться так добре.

І справді, до мене ставилися не як до слуги. Хоча обідав я в людській, мені не дали лівреї, а коли молодий гульвіса граф де Фавріа забажав, щоб я стояв на зап’ятках його карети, його дід узагалі заборонив мені будь-кого супроводжувати таким чином і виконувати свою посаду поза домом. У той самий час я прислуговував за столом і виконував майже всі обов’язки слуги, але виконував їх до деякої міри вільно і не був приставлений спеціально до кого-небудь. Якщо не брати до уваги обов’язку писати листи, які мені іноді диктували, і вирізати картинок для графа де Фавріа, я мав у своєму розпорядженні майже весь свій час. Таке випробування, якого я не помічав, було, безперечно, дуже небезпечним і навіть не дуже гуманним, оскільки велике неробство могло розвинути в мені пороки, яких у мене без нього не було б.

Але, на щастя, цього не трапилося. Повчання пана Гема запали мені в серці і так мені сподобалися, що я кілька разів ходив до нього, щоб знову послухати їх. Думаю, що ті, хто бачив, як я іноді потихеньку виходив з дому, зовсім не здогадувалися, куди я йшов. Не було нічого розумнішого за ті поради, які він давав мені щодо моєї поведінки. Початок моєї служби був чудовим, я був такий старанний, уважний і запопадливий, що всіх зачарував. Одначе абат Гем мудро застеріг мене, щоб я стримав свій початковий запал, аби згодом він не ослабів і на це не звернули б уваги. «Початок вашої служби, – сказав він, – стане мірилом тих вимог, які висуватимуть до вас і в майбутньому. Тож витрачайте свої сили ощадливіше, щоб згодом зробити більше, але остерігайтеся робити менше».

Оскільки ніхто не проаналізував моїх маленьких талантів і в мені припускали лише те, що дано від природи, мені здавалося, попри обіцянки графа Гувона, що ніхто й не думав шукати мені кращого застосування. За невдалими сімейними справами про мене майже забули. Маркіз де Брей, син графа де Гувона, був тоді послом у Відні. При дворі відбулися зміни, що зачепили й родину графа, і декілька тижнів усі були в такому хвилюванні, що їм було не до мене. Тим часом завзяття моє досі майже не слабшало. Одна обставина справила на мене і хороший і поганий вплив, змусивши не шукати розваг поза домом і разом з тим змусивши ставитися дещо недбаліше до виконання своїх обов’язків.

Мадемуазель де Брей була приблизно мого віку, гарної статури, досить красива, з дуже білою шкірою і дуже чорним волоссям. Незважаючи на те, що вона була брюнетка, на її обличчі лежав вираз лагідності, властивий лише блондинкам, перед яким моє серце ніколи не могло встояти. Придворний туалет, який так личить молодим жінкам, підкреслював її красиву талію, відкривав груди і плечі, а оскільки двір був тоді в жалобі, чорне плаття робило ще сліпучішим колір її шкіри. Мені скажуть, що не справа слуги помічати такі речі. Звичайно, це було неправильно; а проте я помічав усе це, та й не лише я. Метрдотель та інші слуги говорили іноді про це за столом з грубістю, що змушувала мене жорстоко страждати. Утім, я не настільки утратив розум, щоб закохатися серйозно. Я не забувався, знав своє місце і не давав волі своїм бажанням. Я любив дивитися на мадемуазель де Брей, слухати її слова, позначені розумом, почуттям, чесністю. Моє честолюбство обмежувалося задоволенням робити послугу їй і не виходило за межі моїх прав. За столом я старанно шукав нагоди ними скористатися. Якщо її лакей на хвильку відходив від її стільця, я миттю займав його місце. В інший час я стояв проти неї, намагаючись прочитати в її очах, чого вона хоче, ловив мить, щоб змінити їй тарілку.

Чого б я тільки не зробив, щоб вона зволила наказати мені що-небудь, поглянути на мене, сказати мені хоч слово! Але марно. Мене принижувала думка, що я ніщо в її очах, що вона навіть не помічає моєї присутності. Але одного разу, коли її брат, що іноді звертався до мене за столом, сказав мені щось не надто приємне, я відповів йому так тонко і так вишукано, що вона звернула на це увагу і нарешті подивилася в мій бік. Цей швидкоплинний погляд кинув мене у захват. Наступного дня мені випала нагода заслужити її погляд удруге, і я цим скористався. Давали обід, де я вперше з великим здивуванням побачив, що метрдотель прислуговує в капелюсі і зі шпагою при боці. Мимохідь розмова торкнулася девізу дому Солярів, що красувався на гобеленах разом з гербом: «Tel fiert qui ne tue pas». Оскільки п’ємонтці зазвичай не великі знавці французької мови, хтось вирішив, що знайшов у цьому девізі граматичну помилку, і сказав, що в слові «fiert» зовсім не треба писати «t».