Чотири дочки Млинковського, чорняві й гарні з лиця, посідали рядком на стільцях. Млинковський ще раз поцілувався з отцем Харитоном, неначе дуже близький приятель або родич.
– А де ж ваші дочки? Нехай лишень виходять до моїх паннів. Та чи не можна, панотче, по чарці. В городі в цей час вже п’ють чай. Чи в вас пак є самовар, чи ще й досі не спромоглись на його? – закидав словами старий крючок.
– Є й самовар, і по чарці зараз буде, – белькотав отець Харитін, не встигаючи дати одповідь на всі питання столоначальника.
– А поки по чарці, – звеліть, панотче, запрягти воли та одвезти завидна мої мішки з пашнею до Богуслава, – сказав Млинковський.
– Добре, добре! Зараз! – сказав старенький отець Харитін і не знав, куди бігти: чи до волів, чи до своїх дочок.
Тим часом Надезя й Палазя повбирались і повиходили в світлицю. Вони поцілувались з паннами, посідали рядочком з ними, позгортали руки й мовчали, скоса поглядаючи на городянських паннів. За ними незабаром вийшла Онися Степанівна й привіталась до гостей. За Онисею вийшла наймичка з графином горілки та чаркою.
– Ой отче Харитоне! – зашипів і захрипів Млинковський, зирнувши скоса на графин. – Коли б ви знали, що доктор оце послав мене на села не дурнички, а на свіже повітря – лічитись, і заборонив мені пити горілку…
– Може, наливочки, вишнівочки або тернівочки, – промовила Онисія Степанівна солодким голосом, хоч в думці проклинала старого крючка.
– Не можна, паніматко, ні вишнівки, ні тернівки. Доктор казав, що слив’янка помічна для грудей, і звелів мені лічити груди слив’янкою. У вас у садку слив, як хмелю; певно, є й слив’янка. Чи не можна б пляшку-другу слив’янки? – говорив Млинковський, порядкуючи неначе в трактирі.
«І як він в гаспида знає, що в мене в льоху стоїть барило слив’янки! Неначе вже туди лазив», – думала Онися. – Добре! Добре; є й слив’янка. Біжи, Надезю, та наточи.
– Та беріть здорову яндолу або макітру; коли вже лічитись, то лічитись, а не паскудитись, – гукнув Млинковський.
– А самовар буде швидко? Скажіть, паніматко, щоб дівка поставила самовар! Ми звикли в городах в цей час пити чай.
– Добре, добре! Зараз і самовар буде. Біжи, Палазю, та скажи наймичці, щоб наставила самовар, – сказала Онися.
– У вас на селах самовар наставляють тільки для гостей, а у нас в городі чай п’ють рано й вечір, – говорив Млинковський цивілізаторським тоном.
– Встанемо вранці, продеремо очі, та зараз за самовар. Завтра раненько, паніматко, попоштуйте мене й моїх дочок чайком.
– Добре, наставимо самовар і завтра вранці, – сказала Онися.
Одіславши віз, навантажений з горою мішками, отець Харитін вернувсь у хату. Погонич, попасши коні, рушив з двору. Онися вгляділа в вікно, що коні рушили з двору, й трохи не зомліла; вона догадалась, що Млинковський привіз до неї дочок на прохарчування, певно, на довгий час.
– А що, панотче, час по чарці, але тільки по одній, – сказав Млинковський.
– А чом не по дві або й по три? – сказав отець Харитін.
– Лічусь, панотче: більше чарки не можна, – груди болять чогось.
– Чим же ви лічитесь? – спитав отець Харитін.
– Слив’янкою ж, панотче, як я вам казав. Ото добре, що у вас є слив’янка. Оце їжджу по батюшках та лічусь, знаю, що в матушок стоять барила з слив’янкою в льохах, – давай, думаю, поїду та повидираю мед з бджіл, – зашипів Млинковський.
Панни подали чай. Млинковський не втерпів: налив і випив чарку, заткнув графин затичкою й попросив винести цю спокусу з хати. Подали бутель слив’янки. Млинковський налив здоровий стакан і вихилив до дна, потім налив другий стакан і поставив перед собою.
– Чи це в вас, панотче, тільки дві хатини, як дві клітки? – спитав Млинковський й заглянув в кімнату.
– Є ще й третя, – недавно перегородив здорові старинні сіни стіною й зробив кімнату для дочок, – сказав отець Харитін.
Млинковський пішов оглядати кімнату й ліжка. Він розміркував, скільки дочок накинути батюшці на прохарчування. Вийшло, що можна накинуть тільки дві, бо двом останнім не було де спати.
– Та й добра ж у вас слив’янка! Така смачна, що я, мабуть, не швидко оце вирвусь з вашої хати, – сказав Млинковський, хилячи наливку та прицмакуючи.
– Пийте на здоров’ячко та очунюйте, – тихо обізвався отець Харитін.
«Коли б була знала таке лихо, була б накидала полиню в барило, – подумала Онися. – Видудлить оцей циган усе барило».
– Коли ви обідаєте? – спитав Млинковський в отця Харитона.
– Та вже ж не проти ночі, а вранці, по-сільській, – сказала Онися.
– По-сільській, як надворі світає. А в нас в городі тоді ще сплять, а обідають аж опівдні, а вранці тільки чай п’ють та снідають, – натякав Млинковський так, що аж пальці було знать. – Ми звикли спати довго, а обідати в ваш полудень.
Панни познайомились і завели веселу розмову; бренькали на гітарі, а потім пішли танцювати, показуючи, як вчила їх мадам. Млинковський видудлив за вечір сливе цілу макітру слив’янки.
– Ну, та й добра ж у вас слив’янка, – говорив Млинковський, цмокаючи губами.
– Чи хоч трохи вам полегшало, Крискенте Харлампійовичу? – спитав батюшка.
– Ого, ще й яка полегкість! Так неначе хто помазав медом по грудях та по животі. Чи не можна, паніматко, наточити ще макітерку на ніч? – просив столоначальник шипучим голосом. – В мене вночі спадає смага на рот та на губи, – треба промочувати.
Після вечері Онися мусила йти в льох і наточити другу макітру. Млинковський лічився таким способом до півночі, потім день і другий. Онися якось догадалась і розвела наливку водою. Млинковський покуштував, сплюнув і зараз попросив одвезти його до сусіднього батюшки, в котрого було дві дочки. Отець Харитін догадався, що час давати столоначальникові хабара.
– Оце я звелів набрати вам, Крискенте Харлампійовичу, мішок житнього борошна та мішок пшеничного. Прийміть, будьте ласкаві, – сказав отець Харитін.
– За житнє спасибі, а пшеничне візьму: моя жінка не любить житнього хліба, – так само од його слабує, як і я. Одначе… може, свині з’їдять! 3веліть кинути на віз мішків зо два або зо три, – сказав Млинковський.
– Добре, покладемо. Та будьте ласкаві, вже не прогнівайтесь за мої книги, – сказав тихо отець Харитін.
– Там щось, панотче, ви наплутали в книзі «о родившихся»… гм… Така плутанина… Розбирався, розбирався та насилу лад дав. Здається, у вас цього року вродила картопля. Звеліть кинути на віз мішків зо два або зо три. Моя жінка страх як любить печену картоплю, з маслом. Здається, у вас багато корів, і масло повинно бути? – сказав Млинковський.
– За те вже треба матушки спитати, – це не до мене стосується, – соромливо сказав отець Харитін. – Сало, знаю, що є, бо кабанчика закололи недавно.
Отець Харитін вийшов на часок і пошепотів з Онисією. Онися сердито забубоніла.
– Та й «одчоти» ваші поплутані. Господи, скільки я голову пополамав, поки дошпортався, в чім діло… Чи вродило пак в вас просо або гречка? Моя жінка розвела кури, та качки, та індики, та й сам я од хороби лічусь курми та індиками. Вкиньте в віз з мішок проса або гречки, – жебрав Млинковський.
– Просо не вродило, а гречка вдалась добра, – сказав отець Харитін.
– От і добре! Вже «нема мені ні словечка, – нехай буде гречка», – як співають в пісні. Звеліть же парубкові запрягти воли та вишліть до Шандри, – я туди зараз їду, – сказав Млинковський. – А дві мої дочки нехай трохи посидять у вас: і їм буде весело, й вашим дочкам – веселіше, от і буде гаразд! Я, бачте, віз їх у гості до отця Мельхиседека, та думаю: нехай трохи повеселяться в вас, Онисіє Степанівно.
Онисія Степанівна не знала, що й казати: тільки очі витріщила на Млинковського.
– Прощайте, бувайте здорові! Завезете моїх дочок, коли ваша ласка, до отця Мельхиседека та кланяйтесь йому од мене низенько-низенько, – сказав Млинковський, тричі цілуючись з отцем Харитоном.
Перемлинкувавши пшеницю, гречку, а найбільше слив’янку. В отця Харитона, Млинковський сів на віз з двома дочками й рушив далі в об’їзд.
– На той рік, як не помремо, як дасть бог діждати, налийте слив’янки добреньке барило. Скільки в вас слив в садку! Та які сливи! Яка слив’янка! Тільки, паніматко, не доливайте водою, а чистою горілкою або спиртом. Та не беріть спирту в Іцька, а в Берка: Іцьків спирт тільки гусям пити, а не столоначальникам, – гукнув з воза Млинковський, виїжджаючи з двору на чужих конях. За ним рушив з двору воловий віз, повний мішків.
Дві панни Млинковські вгніздились на ніч на ліжку отця Харитона й вигрівались в перинах трохи не до півдня. Онися Степанівна мусила, зціпивши зуби, спати в пекарні на печі. Панни вважали на себе, як на правдивих столоначальників, і коверзували в чужій господі незгірше свого татуня. Онися Степанівна задумала не наставляти їм самовара рано й вечір. Панни просто, без церемоній допоминались і трохи не загадували. Одна наймичка мусила покинути роботу в пекарні й сливе цілий день поралась та панькалась коло гостей. Дочки отця Харитона все бавились з гістьми й одбились од роботи. Млинковські поїли трохи не половину курей та качок, сахар і чай вийшов увесь, скільки його було в господі. Онися Степанівна одвезла в Богуслав на ярмарок трохи не повний віз мішків з борошном, а натомість привезла додому одну голову сахару та один фунт чаю. Голова сахару при великій з’їжі неначе од сонця розтавала.
– Візьми, панотче, та одвези оцих циганок до їх родича, бо вони нам вуха об’їдять, – говорила Онися Степанівна батюшці.
– Не смію, Онисіє Степанівно: Млинковський буде підбивати проти мене протопопа й вчинить мені багато лиха, – говорив отець Харитін.
– Коли ти не смієш, то я сама їх витурлю з хати.
– Турліть, та тільки стережіться, щоб нас не витурлили з парафії, – говорив отець Харитін.
Саме в той час божевільний Прокіп, Балабушин наймит, зовсім збожеволів і почав тинятись по селах та все по батюшках. Прийде до одного батюшки, посидить з тиждень та йде далі або блукає собі без тями по лісах та по хатах, без шапки, напнувши свиту на голову. Прокіп приблудився в Вільшаницю й прийшов до батюшки; увійшов в пекарню й поліз просто на піч, як у себе вдома.
– А чого це ти, Прокопе, прийшов до нас? – спитала Онися Степанівна.
– Чув, що в вас здорова піч, та й прийшов, – гукав Прокіп з печі.
– А що ж ти дурно в нас хліб їстимеш, чи що? Оце лишенько! Ще бог приніс одного богуславського столоначальника, – говорила Онися Степанівна.
– Я дурно хліба нігде не їм; я стану в вас за наймита, – обізвався Прокіп.
«От і добре, – подумала Онися. – Може, одробить мені за мою Марусю».
– Вставай же, та бери ціпа, та йди зароби обід, – сказала Онися.
– Ось нагріюся, то й піду, – сказав Прокіп.
Наймички підняли Прокопа на сміх. Позбігались панни дивитись на божевільного, як на диво. Прокіп нагрівся, взяв з стола шматок хліба й пішов у клуню до молотників. Молотники дали йому в руки ціпа й наскидали з засторонка купу снопів. Прокіп почав молотити, як машина, лупив ціпом снопи, аж солома летіла, – падкував коло роботи так, що аж молотники здивувались. Але згодом, мабуть, тим, що втомився, він витріщив очі на лати й став, неначе остовпів. Молотники жартували, сміялись з його, штовхали під бік, а Прокіп все стояв та дивився вгору. Через годину він знов вдарив ціпом по снопах й намолотив більше од молотників. Онися поміркувала, що Прокіп робить добре, плати не візьме, й задумала хоч тим оддячити Олесі.
Живе Прокіп у отця Харитона тиждень, живе й другий і не одмикує од роботи; часом десь щезне на день, на два, та й знов вертається й лізе просто на піч. Але чим далі, тим чудніший ставав Прокіп. Раз вхопив він косу й пішов косити в городі сухий бур’ян та кропиву. Косе він та косе, аж піт з його ллється. Панни повибігали дивитись на ту чудасію.
– Нащо ти, Прокопе, косиш кропиву? – питали в його панни.
– Ото добрі в вас наймити! Літо минуло, а вони всього сіна й досі не викосили, – гукав Прокіп та махав косою. – Накошу оце сіна, – товар поїсть.
Другий раз Прокіп пішов на ставок, позгонив усі людські гуси й нагнав до батюшки повнісінький двір гусей, залучивши по дорозі з десяток свиней.
– Ото добрі тут наймички! Й досі гусей не позаганяли в хлів, – кричав Прокіп на наймичок.
Саме тоді приїхали до отця Харитона гості, та все панни, почувши, що в отця Харитона гостюють дочки Млинковського. Панни заночували й порозвішували на ніч на кілочках та на цвяхах по стінах білі спідниці та криноліни, що тоді почали входити в моду. З кімнати, де висіли спідниці та криноліни, були зроблені невеличкі дверці в пекарню. Прокіп наглядів ті криноліни, встав уночі, познімав їх з кілочків і вкинув у жлукто, що стояло у дворі під тином. В пекарні на грубі сушилось в ночовках питльоване борошно; Онися Степанівна думала того дня пекти паляниці для гостей. Прокіп взяв ночовки, висипав у жлукто борошно замість попелу, накидав зверху каміння та давай носити воду відром та лити в жлукто; йому здалось, що він ллє окропи. Одзоливши криноліни, Прокіп увійшов у пекарню й ліг спочивати.
Панни встали вранці й здивувались, що на стінах не було їх кринолінів та спідниць.
– Мамо, чи це ви поздіймали з кілочків наші спідниці? – питала в Онисі Надезя.
– Поздіймав і позолив ваші криноліни дурний Прокіп, – он підіть у двір та загляньте в жлукто, – сказала Онися Степанівна.
Панни повибігали у двір. З жлукта стриміли дроти кринолінів, як паліччя, а од жлукта до половини двора простяглася біла річка. Панни підняли гвалт і кинулись рятувати свої спідниці та криноліни; поскидали каміння й повитягали їх з жлукта. Криноліни були поламані, погнуті й помазані білою квашею.
– Та це ж він присипав їх зверху борошном, – сказала Онися Степанівна. – Ой лишенько моє! Чи не висипав він часом питльованого борошна з ночов?
Питльованого борошна в ночовках не зосталось і сліду, а порожні ночовки стояли на грубі.
– А бодай тебе золила лиха година та нещаслива! – крикнула Онися, вдарившись об поли руками. – От тобі напекла гостям паляниць. Це не Прокіп, а моє лихо. Мабуть, проклята протопопша сміється з мене та навмисне наслала на мене оцього навісного та божевільного. Йди собі додому до своєї протопопші та позоли її криноліни! Геть з мого двора, щоб і твій дух тут не смердів! – крикнула Онися до Прокопа.
– Та я ж хотів посолити й попрати паннам спідниці! Наймички лінуються прати, а я собі думаю: дай позолю й поперу в ставку, поки панни повстають. Їй-богу, цілісіньку ніч порався й не виспався, – одговорювався Прокіп.
– Йди собі к нечистому та ще й зараз, – крикнула Онися до Прокопа.
– Куди ж я піду, коли в мене нема своєї доми, нема батька, нема матері, – говорив Прокіп.
– Іди до своєї протопопші та й не приходь більше до нас.
– Коли й протопопша мене так само проганя, як і ви, каже, що я дурний, нічого не роблю, тільки дурно хліб їм. А поки був розумний, то й не проганяла, – одговорювався Прокіп.
– На тобі свиту та зараз геть з моєї хати! – кричала Онися.
– Якби в мене була своя хата, то я б і пішов. Куди ж я піду? Батька нема, матері нема. Була колись в мене мати, та на степи втекла, а мене покинула…
Прокіп сів на лаву й несподівано заплакав, як плачуть маленькі діти: попереду запхикав, а потім заридав голосно й втирав сльози кулаком. Наймички й панни почали сміятись, а сльози почали душити Прокопа. Він підняв голову вгору, як піднімають діти, й почав неначе стогнати, втиривши очі в стелю. В його сльози забивали дух, а далі перестали текти; очі стали сухі, а Прокіп все стогнав, неначе йому прийшов кінець. Сміх в пекарні затих. Наймички поскривлялись. Панни одна за другою повиходили з пекарні. Вийшла й Онися, махнувши рукою. А Прокіп ще довго ридав по-дитячій та кричав: «Мати втекла, мене покинула. Мати мене жалувала, гостинці мені давала; а тепер мене ніхто не жалує, гостинців не дає. Ой боже мій:! Ой-ой-ой! Я їм роблю, а вони мене лають, ще й з хати проганяють. Де ж я дінусь? Як прийде мати з степів, я матері все розкажу».
Довго плакав Прокіп, а далі впав додолу, неначе мертвий. Потім схопивсь, взяв свиту, напнув на голову та й пішов в Богуслав.
Дочки Млинковського ще довго жили в отця Харитона й були ладні жити хоч і до смерті. Отець Харитін боявся столоначальника й мовчав, але Онися Степанівна була не з таківських, що мовчать. Вона просто без церемонії сказала паннам, що їм час їхати далі, до свого родича. Панни мовчали, не хотіли збиратись в дорогу, все отягувались.
– Чи довго ще буду годувати оцих злиднів? Запрягай, парубче, коні та під’їжджай під ганок, – гукнула Онися на парубка.
Парубок запріг коні й під’їхав під ганок.
– Вбирайтесь, панни, бо вже коні запряжені; поспішайте, щоб завидна доїхати, – сказала Онися паннам.
Панни крутились, вертілись, – одначе мусили зібрати своє манаття, сіли й рушили з двору до отця Мельхиседека.
– Ой Онисіє Степанівно! Коли б часом з того чого не вийшло, – несміливо обізвався отець Харитін. – Ми собі розплодимо ворогів.
– Є вже їх і так доволі. Одним більше, одним менше, – все одно; за всі голови! Раз родила мати, раз і пропадати, – сказала Онися Степанівна.
9
Біда впала на голову отця Харитона несподівано. Отець Харитін вже постарівся, посивів і почав слабувати. Він став блідий та худий од клопоту, од важких довгих постів, що їх старі батюшки держали сливе аскетично. Перші його дочки повмирали, а менші поросли й вже трохи засиділись в паннах. Отець Харитін все кахикав, кородивсь на живіт і жалівся на кольки в боках і в грудях, – та й лічився орданською водою й херувимським ладаном: це були одні в його ліки.
Раз літом пройшла чутка, що по парафіях буде їздити архієрей, вікарій митрополита. Протопоп прислав отцю Харитонові архієрейський маршрут. В маршруті стояла й Вільшаниця.
– Ой боже мій! Ой господи! От тепереньки протопоп підставить мені стільчика! – говорив отець Харитін, бідкаючись. – Кажуть, архієрей опришкуватий і не любить старих батюшок.
– Чого ти бідкаєшся! Чи то ж ми зроду не бачили архієреїв? – говорила Онися Степанівна. – Як приїде, то й поїде.
– А як він мене пережене на малу парафію, а в Вільшаницю посадить молодого, вченого, – сказав отець Харитін.
– Нехай передніше мене зсадить з парафії, та тоді садовить кого іншого. А мене зсадить не легенько, – сказала Онися.
– Архієрей їде! Архієрей вже в Богуславі! В Богуславі буде снідати, а в Вільшаниці обідати! Готуйтесь, панотче Харитоне! Готуйте великий обід та вина, Онисіє Степанівно, для півчих, панотців та погоничів! – такі звістки передавали благочинні, панотці, станові, скачучи на конях в Богуслав, завозили дяки й диякони, викликані протопопом в Богуслав.
– Ой боже мій! Ой що ж нам робити! З ким порадитись? Де тих дорогих вин достати? – бідкався отець Харитін, ходячи по хаті та кахикаючи.
– Іди лиш до церкви та поприбирай, а я заходжусь обід варити. Та пошли до титаря, щоб достав риби та поїхав в Богуслав за вином: не питиме ж архієрей нашої варенухи, – говорила Онися Степанівна.
Прибігла титарка; поприбігали молодиці з усього кутка. В пекарні закипіла робота. На городі розклали багаття й приставили здорові горшки. Молодиці поназносили силу яєць, сиру, сметани, курей та поросят. На подвір’ї піднявся шум та гвалт. Обід готували на півсотні ротів: півчих, дияконів, поліцейських, благочинних, панотців, ще й погоничів. Пан і собі звелів зготувать обід на кожний випадок.
На дзвіниці поставили чоловіків виглядать й веліли дзвонити в усі дзвони, як тільки на богуславському шляху з’явиться архієрейський поїзд. Два верховці були задля того ж поставлені на шляху за селом.
Опівдні на шляху піднялась здорова курява, й з’явились три здорові вози. Чоловіки вдарили в дзвони. Здоровий дзвін був розбитий й гупав, неначе хто лупив молотком в розбитий чавун. Отець Харитін надів ризи й вийшов з причтом за браму в цвинтарі. Дзвони бренчали. Народ збігався до церкви й залив цвинтар, бо ще ніколи не бачив архієрея в Вільшаниці, одколи стояла Вільшаниця. Всі ждали. Отець Харитін ізнемігся од ждання й зблід. З дзвіниці крикнули, що три здорові повозки, які спускаються з горба на греблю, – то були три жидівські прездорові балагули з жидами.
Дзвони замовкли. Народ засміявся. Отець Харитін, блідий як смерть, вернувся в церкву.
Через дві години знов з дзвіниці нагляділи здоровий поїзд. Знов задзвонили в дзвони. Народу зібралось ще більше. Отець Харитін знов вийшов з хрестом за браму. З-за гори виїжджали вози за возами. Поперед усіх катав на конях благочинний, за благочинним протопоп, за протопопом справник, за справником становий, а там далі три вози з півчими, один з дияконами, один з протодияконом та з конторщиком. На кінці всього поїзду з’явилась блискуча карета, запряжена дванадцятьма мужичими шкапами. За каретою тягся довгий поїзд з панотцями, що проводжували владику далі по тракту. Поїзд заставив увесь шлях коло церкви, зайняв вигон коло цвинтаря. Карета стала коло брами. Протопоп з благочинним підбігли до карети, одчинили дверці й вхопили попід руки архієрея. Архієрей, ще не старий, здоровий, огрядний, широкий в плечах та рум’яний на виду, вийшов з карети. На йому лисніла проти сонця шовкова фіолетова ряса, а на грудях блищала панагія та звізда. Протопоп щось сказав тихо архієреєві, скоса поглядаючи на отця Харитона. Отець Харитін як глянув на владику, та й перелякався, затрусився й стояв на одному місці, наче скам’янів.
– Що ж ти не підійдеш до мене з хрестом? Ти п’яний чи тверезий? – сказав голосно архієрей, так що ближчі парафіяни чули.
Отець Харитін перелякався на смерть. В його ноги затрусились, і він все стояв в брамі.
– Та підійди ж з хрестом! Чи ти недужий, чи п’яний? Благочинний, візьми в його хрест та піднеси мені, – сказав архієрей.
– Ні! Я чогось нездужаю, – обізвавсь о. Харитін.
Благочинний взяв од отця Харитона хреста й підніс архієреєві. Архієрей поцілував хрест і пішов у церкву. Дяки заспівали «Достойно єсть», – до їх пристав архієрейський хор. Дзвони дзеленькали, а великий дзвін хрипів, неначе стара розбита сковорода.
– Чом ти не купиш нового дзвона? Чуєш, як стукає твій дзвін, неначе розбитий казан, – сказав архієрей до отця Харитона.
– Я… в… ваше преосвященство!.. Хлопці на великдень на радощах так дзеленькали, що дзвін трохи луснув, – сказав отець Харитін.
– Що він каже? – спитав архієрей в благочинного. Благочинний переложив слова отця Харитона по-руській.
– Ти не дбаєш за дім божий. В тебе дзвони порозбивані, церква стара, антимінс старий, все старе, – казав сердито в олтарі архієрей на всю церкву. – В тебе все старе й нечисте. А то що? – Архієрей показав пальцем на жертівник, де золотий промінь сонця видав кілька порошин.
– Дурак, старий простець, неуч! – загримів архієрей на всю церкву.
В отця Харитона в душі похололо.
– Чи чуєш, бра, як архієрей попа лає! – гомоніли нишком люди в церкві.
– А може, то він так чудно богу молиться, – обзивались декотрі чоловіки.
– В тебе книги несправні. Ти не вмієш писати книжок. Де ти вчився? – спитав архієрей.
– Я вчився дома в батька, – ледве насмілився промовити отець Харитін, – а на священика мене екзаменував духовник в Лаврі.
– Знаю я ваші екзамени. Попереводять вас, старих, на малі парафії, – суворо сказав архієрей.
– Мене вільшаницька громада обібрала на парафію, – тихо обізвався отець Харитін, пригадуючи слова Онисі.
– Що він каже? – спитав архієрей в благочинного, не розуміючи по-українській.
Благочинний переложив слова отця Харитона по-руській. Архієрей спахнув, аж почервонів.
– Яка там громада! Яке має право громада настановляти вас! Я вам покажу громаду, ви, старі п’яниці, дурні, неучі! Ми вас перечистимо!
З олтаря на шановну громаду так і сипались слова: «дурак», «болван», «неуч», «п’яниця». Молодиці думали, що то архієрей якось по-своєму молиться богу, і почали бити поклони. Чоловіки гомоніли: «Чи ти ба, як архієрей лається в олтарі?»
– Благочинний, зніми з його ризи й рясу! – сказав сердито архієрей. – Я вам покажу громаду.
Благочинний підскочив до отця Харитона, зняв з його ризи, підризник, а потім рясу. Панотцеві здалося, що архієрей вже заборонив йому служити службу божу. Отець Харитін стояв, неначе громом прибитий; він не чув, як його розоблачали, знімали з його ризи; він зовсім охолов і здеревенів.
Півчі гриміли. Церква була повнісінька людей. Архієрей вийшов з царських врат, поблагословив народ і сказав кілька слів до людей, що вони недбайливі, що в їх дзвони побиті, церква стара й несправна.
– Що то він каже? – питали один у другого люди.
– Хто його зна: чи навчає, чи докоряє за щось, – говорили люди.
Благочинний торкнув о. Харитона, щоб він запросив архієрея на обід.
Отець Харитін насмілився приступити до владики й попросив до себе на обід. Але в той час в церкву ввійшов польський пан дідич, з котрим архієрей колись обідав в одному селі в поміщика. Архієрей зирнув на його і впізнав. Пан приступив до царських врат, поцілував хреста й запросив архієрея до себе на обід. Архієрей покинув навчати громаду й пішов з паном з церкви. Тільки що вони вийшли за поріг, архієрей тричі поцілувався з паном, взявся з ним попід руки й пішов до карети.
– Чи ти ба! З паном аж тричі поцілувався! – загомоніли люди по всьому цвинтарі. Молодиці осміхнулись, а чоловікам стало ніяково: вони очі поспускали. В селі люди не любили пана дідича.
Сідаючи з паном в карету, архієрей голосно, зовсім не по-церковному розмовляв з паном і навіть зареготався. Громада почула й собі засміялась. Карета покотила в панський двір, і ні одна душа не пішла проводжувати архієрея до панського двору.
Зате народ рушив за повозками, котрі поїхали в батющин двір. Повозки заставили сливе усе подвір’я і навіть тік. Півчі, диякони, панотці, поліцейські, протопоп, а за ними всіма погоничі залили покої, сіни й пекарню отця Харитона, Позастеляли столи в усіх покоях, навіть в сінях. Вся ватага кинулась до позастелених столів. Погоничів посадили обідати надворі під вікнами. Кури, гуси, поросята, індики – все щезло в одну мить. Півчі кричали: «Горілки!» Протодиякони кричали: «Наливки!» Погоничі не хотіли їсти житнього хліба й репетували: «Давай паляниць!» Паляниць не стало, погоничі стукали ложками в вікна, аж шибки побили. Молодиці бігали, розносили страву й все-таки не нагодували тієї сарани. На двір отця Харитона неначе набігла татарська орда, об’їла, обпила, ще й вилаяла Онисю Степанівну, що всього було мало. На виїзді отцю Харитонові довелось давати хабарі протодияконові, півчим, конторщикові й регентові. Перед вечором архієрейська карета рушила з панського двору, а за нею рушив увесь поїзд.
Отець Харитін, випровадивши орду, як упав на ліжко, та вже більше й не вставав. Він пролежав місяць та й богу душу оддав. Зосталась Онися Степанівна удовою з двома дочками та сином. Ще перед архієрейським приїздом Онися Степанівна поховала батька й матір. А тепер довелось ховати й свого панотця. В домі піднявся великий плач: голосила Онися Степанівна, плакали дочки. 3 села посходились молодиці й баби, натовпились в покої й голосили на ввесь двір. Отця Харитона поклали в світлиці без риз і навіть без ряси: це ще більше завдавало жалю й своїм, і чужим, і парафіянам.
– Де ж я тепер дінусь? Куди я голову прихилю з сиротами? Мене виженуть з хати, викинуть з оселі. Тепер же я нещаслива й безприхильна навіки! – голосила Онися Степанівна. – Кругом мене вороги: нема в кого поради шукати.
Зібралась у двір вся вільшаницька громада. В городі запалало багаття: громада ставила обід. Поз’їжджались священики й поховали з громадою останнього вибраного громадою батюшку. Священики радили Онисі не гаяти часу, – їхати до Києва та просити митрополита, щоб він зоставив парафію за сиротами. Четвертого дня після похорону Онися Степанівна поїхала з прошенням до владики.
Приїхала вона в Київ, взяла прошення, взяла в руки здорову паляницю й пішла в Софійське до владики. Але, йдучи до Софії, глянула на Михайлівський монастир, де жив архієрей, і в неї в душі закипіло: в неї прокинулась природжена завзятість.
– Зігнав з світу мого панотця! Вкоротив йому віку! Піду та хоч вилаю. Я не подивлюся, що він архієрей: є в Києві й старший над ним.
Онися Степанівна постояла серед Софійського майдану, подумала одну хвилину й замість Софійського пішла до Михайлівського. Вона в дорозі не виспалась, дуже здорожилась, була роздратована, увійшла в прихожу, поклала паляницю на вікні, сіла й ждала своєї черги, поки її покличуть в зал, де сидів архієрей.
Прийшла черга до неї. Келейник махнув до неї рукою.
Онися вся в чорному, в чорній довгій сукні, внизу обшитій білою стьожкою, в чорній хустці на голові, висока, рівна й суха, ввійшла в зал і поцілувала архієрея в руку.
– Що скажеш? Чого просиш? – спитав архієрей. – Звідкіля ти?
– Я, владико, удова, матушка з Вільшаниці. Не просити прийшла я, – прийшла позиватись, – сказала Онися Степанівна.
Архієрей не розібрав гаразд тих слів і знов спитав:
– Чого ти просиш? Де твоє прошення?
– Я не з прошенням прийшла, – я прийшла спитати, нащо ви запагубили панотця? Він через вас вмер, – сказала Онися сердитим голосом.
Архієрей ці слова зрозумів. Сердитий тон так його вразив, що він встав з крісла.
– Що ти? Що з тобою? – питав архієрей. – Чи ти сумашедша, чи божевільна?
– Хвалити бога, я ще не сумашедша. Ви, святий владико, ославили мого небіжчика, здійняли з його ризи й рясу. Він через вас перепечаливсь, заслаб од страху й вмер.
Онися все піднімала голос, а з останнім словом не видержала й заридала голосно на увесь зал, так, що луна пішла попід високою стелею. Архієрей стояв і тільки дивився на Онисю Степанівну.
Онися переплакала, перевела дух, і її очі знов суворо блиснули.
– Якби не ви, мій панотець був би й досі живий. Я на вас буду плакати з сиротами ввесь свій вік. Ви послухали Балабухи; а протопоп давно злий на нас через свою погану жінку. Вони нас знеславили, обговорили. Хіба я винна, що протопопша одбивала од мене наймичку Марусю?
– Про яку Марусю ти ото верзеш? Що ти верзеш? Ти п’яна, – сказав архієрей, пригадавши тепер Вільшаницю й старого отця Харитона.
– Ні, я не п’яна, – я твереза; я чесна хазяйка, а не п’яниця; я не тікала з гусарами, як наша протопопша; мене не крали гусари. То протопопша сиділа в гусарина на однім коліні, а на другому жидівка Хайка. Все лихо скоїлось через протопопшу. А ви пойняли їм віри та й здійняли рясу з мого безщасного покійника.
– Вийди геть! – крикнув архієрей.
– Ба не вийду. Я приїхала позиватись, а не прохати. Де я, безпритульна, тепер дінусь? Куди я голову прихилю? Де я діну сиріт?
Онися розлютувалась і вже кричала на увесь зал.
– Я буду жалітися митрополитові. На вас буде суд божий на тім світі! Теперечка мені хіба тільки втопитись з сиротами! Ой я безталанна! Проклятий той час, коли я на світ народилась…