Олеся сіла на призьбу й похилила голову. Перед нею стояли чорні стіни лісу; дві стіні сходились за корчмою докупи, й дорога пірнала, неначе в чорний льох. Олеся глянула на ту чорну пляму, і їй знов стало страшно. Розбишаки, вовки, відьми, русалки й усякі дива приходили їй на думку. Вона одвела очі од тієї темної продухвини й повернула голову на другий бік. 3боку коло корчми стояли високі берези; під ними чорніла така сама чорна ніч. Вона згадала всі страшні оповідання за цвіт папороті, за те, як нечиста сила стереже папороть, яким страхіттям вона лякає людей. Їй прийшли на думку чорні рогаті дідьки з страшними чорними цапиними мордами. Олесі здалось, що під березами в темряві блиснули, як жар, якісь очі. Вона скочила з призьби й вибігла на середину шляху, що пролягав серед невеличкої галявини. Вище лісу вже видно було ясну рожеву смугу, – той тихий світ прогнав всі страхи. Олеся підвела очі, зирнула на той знак веселого ранку й набралась в йому сміливості, неначе побачила живих людей.
Ранок яснішав та виднішав. Ліс стояв, обсипаний важкою росою. На високому дубі зацвірінькала якась пташка, затріпала крильцями й струсила важкі краплі роси. Десь узявся горобець і пурхнув на покрівлю. Олеся зовсім опам’яталася і почала проходжуватись по широкому шляху.
«От-от загуркотить шарабан, минуть страхи та жахи, й я буду навіки щаслива!» – думала Олеся, поглядаючи на шлях.
А шарабан не загуркотів. Тільки пташки защебетали в лісі та по лугах над Россю й сповнили місцину своїми піснями.
Небо запалало. Ліс стало зовсім видно. Через вузеньку балку на Рось небо засяло, як жар, і серед того полум’я бризнули з-за гори неначе розпечені в огні червоні списи та стріли. Десь далеко в місті заграв оркестр. Тихі далекі одгуки мелодій полились по долині Росі й злились з піснями соловейків. Олеся почула ті мелодії, як через сон, і вся затрусилась.
«Гусари виступають з міста!» – подумала Олеся й засміялась. Вона кинулась в корчму, вхопила завиніння й побігла шляхом назустріч гусарам.
«От-от вискочать з-за гори вороні баскі коні! От-от загуркотить шарабан!» – думала Олеся, спускаючись в долинку.
Вона вийшла на гору, а коней і шарабана ніде не було видно. Зійшла вона в другу долину й знов вийшла на горб; ніхто ні йшов, ні їхав. Олеся втомилась і задихалась. Вона кинула важкий узол і впала на його. Сонце піднялось на небо. Ліс горів на ранньому сонці. Музики давно затихли. За горбом загуркотів віз. Олеся схопилась і побігла назустріч.
З гори котився драбинчастий візок, а на візку сидів мужик.
– Тебе послав сюди Казанцев? – спитала в його Олеся.
– Мене ніхто не посилав. Я сам собі їду додому, – обізвався чоловік, спиняючи конячку.
– Чи далеко їдуть гусари? – спитала Олеся.
– А хіба я знаю! Вони вийшли київським шляхом, – сказав чоловік.
– Київським? – крикнула Олеся не своїм голосом. – А може, ти стрівся з яким гусарським офіцером? Не їдуть сюди часом які гусарські офіцери? Чи не бачив ти чорного шарабана?
– Всі офіцери й шарабани поїхали київським шляхом, – сказав чоловік і вдарив по конячці.
Олеся впустила узол і впала на його. Страшний здогад прийшов їй в голову: «А може, він піддурив мене, насміявся з мене? Але ні! Чи він же не кохав мене? Чи він же не клявся, не присягався?»
Олеся підняла важкий узол і вже не несла, а тягла його за собою. Сила й напруга одразу впали. Вона вийшла ще на одну горку. Вже було видно між рідкими дубами Богуслав. По шляху сновигали люди й вози. Ніде не було видно ні одного синього мундира.
Олеся знов упала на узол і заридала. Вона ридала голосно, ламала руки, припадала головою до землі; й тільки густий ліс бачив ті страшні її муки та сльози. Сонце вже високо підбилось вгору.
– Що ж мені на світі божому тепереньки робити? – голосно промовляла Олеся, неначе просила поради в зеленого лісу. – Де мені подіти свій сором? Йти до батька в Хохітву – сором. Треба вертатись додому: ані викрутитись, ані випручатись з біди.
З лісу виїхав якийсь чоловік візком. Олеся відрядила його до Богуслава, сіла на віз і поїхала.
Олеся в’їхала в місто. По місті сновигали, вештались і кричали жиди як несамовиті. Коло винарні чорніла здорова купа жидів та жидівок, неначе здоровий рій бджіл. Туди збігся усей кагал, кричав, верещав на все місто. Жидівки вейкали й плакали. Олеся приїхала в свій двір. Проти неї вийшов Прокіп.
– Слава богу, що ви вернулись. А ми думали, що ви втекли з офіцером. Батюшка побігли кіньми доганяти гусарів. А той чорнявий гусарин, що ходив до нас, украв Шмулеву Хайку.
– Хайку! – крикнула Олеся на ввесь двір. «Мене проміняв на Хайку! Будь же ти тричі проклятий, – тричі й довіку!» – подумала Олеся, встаючи з воза. Вона ввійшла в хату, сіла в спальні коло вікна й наче скам’яніла. Її лице осунулось і зблідло; очі стали великі й блищали хоровитим огнем; під очима лягли сині смуги; губи побіліли, як крейда. Олеся сиділа як смерть бліда, аж жовто-синя, нічого не чула, нічого не бачила; увесь світ, з Богуславом, з домом, з мужем, неначе провалився для неї в безодню. Вона почувала, ніби сидить в якомусь порожньому просторі, де нема людей, нема світу, нема повітря, нема неба й сонця.
Килина застелила стіл, подала обід і попросила Олесю до столу. Олеся не чула, що говорила Килина, не бачила її.
Опівдні рипнули двері в спальню, – увійшов блідий як смерть Балабуха, з розпатланою головою, невмитим лицем. Він спинився серед хати, і його лице неначе прояснилось.
– Ти дома? – крикнув він голосно й кинувся до Олесі. – Ти не втекла з Казанцевим?
Олеся підняла на його каламутні, мертві очі й промовила: «Хотіла втекти, та він мене піддурив і покинув», – і з тими словами вона впала з стільця додолу як нежива.
Балабуха кинувся до неї, підняв її, поклав на ліжко, побіг за водою, приснув на її лице, приклав помочену хусточку до її голови. Олеся лежала як мертва, біла, як полотно. Прийшов доктор, звелів її роздягти й покласти на постіль, поставив горчичники. Олеся лежала як труп і тільки перед вечором почала важко зітхати та дихати, не розплющуючи очей. Балабуха ходив коло неї, плакав і тільки дивився на її гарне бліде лице, на повні руки, неначе виточені з слонової кості й приставлені до плечей. Вже надворі вечоріло, вже й смерклось. Балабуха не вставав з місця, цілий день нічого не ївши, і все держав Олесину руку в своїй руці.
Настала ніч. Посвітили свічки. Олеся не розплющувала очей. Її бліде лице стемніло й почервоніло. Жар розлився в тілі. В домі все затихло. Годинник в гостинній вибивав годину, одну за другою. Вже вдарило північ. Години тяглися для Балабухи, як лихо. Олеся почала белькотати безтямні слова.
– Олесю! Олесю! Опам’ятайся! – промовляв Балабуха, піднімаючи її важку гарячу руку.
Олеся несподівано розплющила очі, схопилась і сіла на постелі. Її великі очі були безтямкі, сонні, як у мерця.
– Ти приїхав? Ти не покинув мене? Милий мій, серце моє! Я трохи не вмерла за тобою! Швидше, мерщій їдьмо, бо вже світає. Он, бачиш, місяць злетів з неба й сів на дереві. Сідлай коні! Станьмо пташками та полетім в небо, щоб нас ніхто не впіймав, та тільки мерщій, мерщій, моє миле серце!..
Олеся обняла Балабуху й поклала свою гарячу голову на його плече. Балабуха заридав: його гарячі сльози закрапали й полились по Олесиних щоках. Олеся знов упала на подушки, як мертва, і знов забелькотала в гарячці.
– Ой не од’їжджай! Ой не покидай мене в цьому лісі!.. Он ворушиться в темряві стіл, ворушиться груба… З груби щось дивиться на мене страшними червоними очима… Рятуй мене, мій милий!
Олеся закричала. Балабуха зняв хреста і притулив до її гарячого лоба. Олеся заплющила очі й знов стала як мертва.
– Боже мій! Чим я тебе прогнівив! – молився Балабуха, держачи холодний хрест над Олесею, хрестячи її лице, її руки тим хрестом.
Почало розвиднюватись. Рожевий ранок заглянув у вікно, – і по хаті розлився тихий світ. Олеся знов зблідла на виду і заснула важким сном. Балабуха заслонив вікно, вийшов з кімнати, вмився, знов вернувсь і впав коло Олесиного ліжка навколішки. Вже сонце зійшло, вже засяяв пишний день, а Балабуха все стояв навколішки та молився за Олесю, щоб господь простив їй гріх, вернув їй здоров’я, дав сили витерпіти важкі муки, важку спокусу.
Тиждень пролежала Олеся в постелі; тиждень Балабуха не одходив од постелі, втішав Олесю, прощав її провину, благав її витерпіти й з мужністю перенести горе. Тільки через тиждень встала Олеся з ліжка. Вона зів’яла, зсохла, як билина в спеку; лице зблідло, помарніло, аж зчорніло; щоки опали, ясні очі неначе погасли.
Весна розцвіла й розпишнілась, а Олеся не примічала її, неначе жила в якомусь іншому світі. Її душу, її серце неначе прибили гострі морози. Вона вдалася в тугу. Цілі дні сиділа мовчки то в світлиці, то в садку, то над Россю, дивилась в далекий простір, сумувала і вдавалась в сумну меланхолію, доки восени не породила на світ дочки.
Балабуха знов взявся за свій діяріуш, думав, думав, думав і з великою тугою на серці тільки намалював здорового хреста на цілий листок, підписавши під ним страшні минувші весняні місяці.
8
Раз восени в один з сорокових років отець Харитін сидів в своїй кімнаті і вчив свою старшу дочку Надезю читати. Онисія Степанівна, не маючи ніякої роботи, пішла в пекарню, поштурхала кочергою в порожню піч і, як непосидюща господиня, видумала собі таку роботу: одчинила здорову на коліщатах скриню, що стояла в кімнаті, і навіщось то розгортувала, то згортала сорочки, наволічки, простирадла та сувої полотна. Надезя сиділа коло стола над граматкою і твердила: тма, мна, здо, тло, тию, нию, тлю, тля, «здохло дякове теля». Цей ненаписаний в граматці кінець вона часто чула од свого батька і все прикидала його в кінці, думаючи, що й це там десь написано.
– Що то ви, Онисіє Степанівно, ото робите? – спитав отець Харитін.
– Ах, нема роботи, то перебираю то се, то те, аби дурно не сидіти!
– Як нема роботи, то згорніть руки, та сядьте, та одпочиньте трохи.
– То тільки чоловіки вміють посиденьки справляти, згорнувши руки, а жінки ніколи не всидять: нам так – або горілку пити, або діло робити, – говорила Онисія Степанівна з скрині, неначе сховавшись в неї по самий стан.
– Або язиком дзигоріти, – знехотя прохопивсь з жартом отець Харитін і кахикнув. – Та не нагинайтесь, матушко, так низько, що6 часом ще не переломились пополовині та не дали сторчака в скриню.
– Придерж лишень свого язика зубами, бо он дочка слухає.
Надезя й справді одвела очі од книжки й зирнула на чудну мамину позу.
– А як ви думаєте, Онисіє Степанівно, чи не одвезти б пак нам Надезю в школу в Богуслав до вчительки в пансіон? – спитав боязко та обережно отець Хариті?
– От вигадав! Навчиш сам читати, та й буде з неї. Виросте, то за роботою й те забуде. Адже й я вчилась читати, а тепер ніколи й помолитись по книжці, перехамаркаєш молитви напам’ять, та й годі.
– Коли паніматко, тепер інший час настав: батюшки дають дочок в пансіони, щоб вміли і читати, і писати, і танцювати, ще й грати…
– І, мабуть, щоб вміли з гусарами тікати, як наша благочинна… Слухай лиш, панотче! А де ж ти на цю справу набереш грошей?
– А от кажуть, що нам незабаром дадуть жалування з скарбу.
– Як дадуть, тоді й повеземо Надезю в Богуслав в пансіон. Щось люди так говорять, – вже третій рік говорять за те жалування, а жалування нема. То, певно, жиди та пани брешуть, на свою обихідку, що батюшки незабаром забагатіють од того жалування.
Надезя перестала читати й витріщила на маму очі; в неї очі пойнялись слізьми.
– От і одвеземо тебе, Надезю, в школу; там тебе буде вчити шляхтянка, якась панія, – сказав отець Харитін до Надезі. Надезя надула губи, насупила брови й заревла на всю хату.
– Не дражни-бо, старий, дитини, бо я тебе ще й вилаю, не казавши лихого слова, – загула Онися з скрині, неначе з-під землі.
Онися підставила під ноги низенький стільчик, ще глибше сховала половину себе в скрині; друга половина стриміла, неначе на тину, обмощена полотнами та півмітками.
Надворі загавкали собаки. Рипнули двері в світлицю. Батюшка вийшов і вглядів розсильного од благочинного, довгоногого паламаря з Шандри, що розносив курсорію. Він трохи жахнувся, бо не любив і боявся тих офіціальних пакетів. Але, прочитавши бомагу, отець Харитін з радості трохи не підскочив і прожогом побіг в кімнату.
– Радуйтесь, Онисіє Степанівно! Благочинний вже кличе за жалуванням. Жалування вже й є!
Онисія Степанівна витягла голову з скрині й розхилилась на ввесь зріст, стоячи на стільчику. Її голова стриміла врівні з грубою й трохи не черкалась об сволок. Висока та тонка, вона була схожа на стовп, й з того дива й справді трохи не стала соломяним стовпом.
– Вбирайсь мерщій та їдь. Забирай гроші швидше! – гукнула вона на свого панотця.
– Та ще й які гроші! За два минувші роки заразом, – обізвавсь паламар.
– От тепер зачиняйте скриню, згорніть руки та хоч насіннячко лузайте, – сказав отець Харитін. – В бомазі написано, що я буду брати на рік 120 карбованців! Теперечки ми кинемо лихом об землю! Тепер ми забагатіємо! Не будемо дивитись панам в руки та благати в їх ласки!
Онися обернулась до образів і перехрестилась.
– Тепер, паніматко, скидайте плахту та юбку та вбирайтесь по-модньому, в сукню, – заберу гроші, привезу вам з Богуслава гостинчика, чогось моднього на сукню. Не будемо вже на луб’яних возах та в мотузяних шлеях їздити! – сказав отець Харитін.
– Побачимо, чого-то ти привезеш, – сказала Онися, все стоячи з дива на стільці.
– Та хоч злізьте з стільця, а то ви тепер схожі на Симеона Стовпника або на віху над шляхом, – сказав отець Харитін.
Отець Харитін любив трошки пожартувати, як був веселенький. Але з своєю Онисією Степанівною він жартував дуже обачно та обережно. Другим часом за ту віху над шляхом отцю Харитонові досталось би од Онисі на бублики, але тепер вона була в добрих норовах.
Пообідавши хапком, нашвидку, отець Харитін звелів запрягти коні в візок і поїхав в Богуслав.
До благочинного вже налинули батюшки, диякони, дяки, паламарі з цілої благочинії, – з 18 парафій. Двір, заставлений простими повозками, був схожий на ярмарок. Од благочинного усі пішли до церкви й одправили молебень в подяку за жалування і юрбою вернулись в світлицю до Балабухи.
Жалування дали червінцями, карбованцями та мідними п’ятаками. Всі панотці були веселі, балакали та реготались, аж по хатах йшли одляски. Благочинна була скупенька на могорич. Батюшки склалися й стругнули могорич на славу в «Галилеї», цебто в винарні в одного жида в містечку.
– От тепер ми забагатіємо! – крикнув отец Мельхиседек, торкаючи рукою по своїй кишені. – Заживемо по-панській, накупимо добрих коней, будемо їздити в ресорних екіпажах, заведемо самовари, оддамо дочок в пансіони, повбираємо своїх матушок по-панській в шовкові сукні.
– А що, панотці! Коли багатіти, то багатіти по-людській, щоб рук не паскудити, – обізвався Балабуха. – В нас плата за треби така, що можна й з голоду вмерти. Чи не накинути б нам оце ціни на треби?..
Після гусарської зими в отця Балабухи в кишенях аж свистіло, – жиди перлись в його хату за грішми й день і ніч.
Батюшки замовкли й думали.
– Чом би і справді не накинути, – обізвався отець Мельхиседек, – тільки коли накидати, то треба накидати потрошку, по шагу, потім по гривні, щоб часом парафіяни не спротивились.
– А ви як думаєте, отець Харитін? – спитав благочинний.
– Я?.. Як люди, так і я, – несміливо обізвався отець Харитін.
– Мені здається, коли накидати плату, то треба накидати всім та ще й однаково, щоб часом парафіяни не здумали їздити в дешевші парафії по треби, – говорив Балабуха.
– Але воно буде якось ніяково перед людьми: парафіяни обібрали нас на парафію, помагають роботою… Коли б часом не обважнити та не розсердити людей, – несміливо обізвався отець Харитін, трохи подумавши.
– Та то вас, бачте, обібрали, а нас ніхто не обибрав, – сказав благочинний, – нас настановили на парафії, то ми цього не боїмось. Ану, панотці, разом та гуртом!
Ті батюшки, що вчились в академії й були понаставлювані на парафії митрополитом, встоювали за накидку плати на треби; старіші й простіші, обібрані громадами, були проти накидки плати. Але раз те, що накидки хотів благочинний, а друге – що гроші люблять гроші, всім схотілось самоварів та ресорних екіпажів, схотілось і дочок повиучувати в пансіонах; всі радили накинути плату на треби, щоб і «старі дірки полатати». Забравши гроші, батюшки роз’їхались по місті по крамницях купувати, що було потрібне в господарстві, та усякі гостинці додому.
Отець Харитін наглядів через двері на благочинній модну сукню дуже чудного кольору й побіг в магазини шукати такої самої матерії для своєї жінки. Він оббігав усі крамниці, перетрусив усіх жидів і таки дістав тієї матерії делікатного кольору. Скупивши все, отець Харитін стрівся на місті з паном Бонковським. Бонковський тепер був управителем в одному селі багатого графа. Село було по дорозі в Вільшаницю. Він запросив до себе отця Харитона на чарку горілки, але в його було зовсім інше на думці: він думав збути отцю Харитонові старомодний, ні на що не потрібний екіпаж. Він знав, що в отця Харитона сховані в кишені тільки що забрані гроші.
– Отець Харитін! Чи вам же не сором їздити на драбинчастому возі, ще й свою матушку возити? Тепер ви багаті: не личить вам цей візок тепер. Кидайте луб’яні вози та мотузяні шлеї! Я на вашому місці купив би такий екіпаж, що всі сусіди аж луснули б од зависності.
– А де ж нам шукати тих майстрів, тих екіпажів? Будемо їздити й на таких, коли кращих нема, – обізвався отець Харитін з воза.
– Купіть в мене! В мене є екіпаж на ресорах, зовсім панський. Їй-богу, купіть! Я дешево продам. Перепряжете свої коні, сядете, розіпретесь, неначе справжній панюга, та вкотите в свій двір, мов якийсь князь, – і матушка вас не впізнає. Заїжджайте та подивіться, й по чарці вип’ємо!
«А заїду й справді та подивлюсь! Та й чарку горілки не погано випити», – подумав отець Харитін і звелів погоничеві завертати слідком за Бонковським в його двір.
Випили вони по чарці таки добре, аж голова в о. Харитона заморочилась, побалакали й пішли в возовню оглядати екіпаж. Екіпаж стояв серед возовні, неначе гора; він був схожий на ті карети, в яких їздили давні єгипетські фараони або московські цариці: крила круто загинались униз і спускались трохи не до самої землі; підніжки були одкидні, йшли, неначе сходи, на кілька ступенів і висіли аж до землі, неначе крила в слабої курки; вигнуті ззаду ресори стриміли, неначе журавлині шиї; щоб глянути на козли, тре6а було задерти голову вгору.
– Ото б було добре в’їхати в двір цією каретою та налякати свою матушку, – подумала б, що архієрей приїхав, – сказав отець Харитін.
– А що, карета? Це не ваш драбинчак, – хвалив Бонковський, – а сядьте лишень в екіпаж. Які подушки, які пружини!
Отець Харитін поліз в фаетон, неначе на горище по драбині, сів і пірнув в подушках. З’їдене міллю сукно спахнуло курявою, як димом.
– Цур йому, як м’яко! Неначе на перині, та ще щось і гойдає тебе спідсподу, неначе гойдалка! – промовив отець Харитін, неначе десь з горища. – А скільки ви візьмете за цю гойдалку, чи машину?
Бонковському усе одно довелось би тією машиною витопити піч, – він сказав:
– Недорого візьму: двісті злотих, цебто тридцять карбованців. А коли хочете, я вам прикину за три карбованці ще й упряж. Перепряжете коні, покинете свого драбинчака в мене та налякаєте Онисію Степанівну.
Отцю Харитонові страх як сподобалася й та думка, й європейська цивілізація в виді тієї машини. Він зліз з тих підрів, поторгувавсь і вдарив Бонковського по долоні, скінчивши торг на двадцяти п’яти карбованцях. Поки пили по чарці та закусювали, Бонковський звелів обчистити допотопну упряж і перепрягти батющині коні з воза в екіпаж. Отець Харитін вийшов на ганок. Перед ганком стояв неначе курінь або катрага. Погонич стримів аж під стріхою, а коники отця Харитона проти такої катраги стали схожі на собак або овечок, запряжених в віз. О. Харитін сів.
– Ото шкода, що нема в мене краківських хомутів, – промовив хитрий насмішкуватий Бонковський, – якби до цього фаетона краківські червоні хомути, то, їй-богу, я б, здалеко, подумав, що їде наш граф.
– Добре й без хомутів. Не все разом. На перший раз буде й цього. Як мед, то й ложкою! – промовив отець Харитін десь неначе з хмари, з фаетона.
Погонич дістав коней кінчиком батога тільки до хвостів. Коники, захуджені й неодноразні, сіпнули й соб і цабе, напрудились і ледве поволокли ту завальну машину. Отець Харитін вгніздивсь на подушках і їхав пишно, неначе прекрасний Іосиф на фараоновій колісниці. Завальний екіпаж коливавсь та скрипів. О. Харитін почував свою поважність, хильнувши всмак, і гордовито позирав на проїжджих.
– Та гляди мені, жени коні під самісінький ганок: треба бундючиться! – навчав отець Харитін погонича.
– Ой батюшко, не всиджу на цих козлах! Здається, от-от упаду. Їй-богу, неначе мене хто настромив на вила, як подавальник того снопа! – репетував парубок на козлах.
– Держись міцніше та мерщій поганяй, бо вечір близько!
Нетерпляча Онисія Степанівна сиділа з дочками в ганку та усе виглядала батюшку. З горба на греблю скотився здоровий екіпаж і повернув просто у двір.
– Що це за панюга звертає в наш двір? Що воно за проява? – промовила Онисія Степанівна. – Але віз панський, а на возі сидить… ніби якийсь батюшка.
Погонич розігнав коні й влетів в ворота. Але батющині ворота ставились не для фараонових колісниць – були малі вже занадто. Екіпаж зачепився задніми осями за ворітниці, гуркнув, заторохтів, неначе сухі кістки, розломився й розсівся пополовині; задні колеса застрягли з батюшкою в воротях, а передні з погоничем підкотились під ганок. Батюшка борсався та виплутувавсь в задку екіпажа в воротях, а погонич вчепився в козла, неначе рак, і висів перед ганком перед самою Онисією Степанівною. Цивілізація не вдалась і розсипалась в воротях.
Онися тепер тільки впізнала свого панотця й свого погонича. Але що то за чудний віз? Де він узявся?
Онися крикнула, витріщила очі, скочила з ганку й не знала, куди бігти, як помагати. Тим часом отець Харитін зліз з високості й тільки руки розставив.
– Що це за віз? І де він в господа взявся? – питалась Онисія Степанівна.
– От й хитрий з біса проклятий Бонковський! От тобі й карета! От тобі двадцять п’ять карбованців! – бідкався серед двора отець Харитін.
– Який Бонковський? Які карбованці? Може, ти гроші загубив в дорозі? – сипала Онися питання.
– Якби був згубив, то так би й знав, що згубив. Ох мені лихо! Ой моє нещастя! Що теперенька ви скажете мені, Онисіє Степанівно? – бідкався отець Харитін.
– Яке лихо? Яке нещастя? Що це за карета? За які гроші ти верзеш, неначе п’яний? Та розкажи до пуття, не муч мене! – кричала Онисія.
– Візьміть палицю та бийте мене, – більш нічого не скажу вам.
– Як візьму й справді палицю в руки, то, може, мені палиця й скаже. Говори, що це за причта? – кричала Онисія.
– І на чорта я до того брехуна заїхав? І який нечистий мене до його заніс? – бідкався отець Харитін.
– Я ж казав, – не заїжджаймо, бо баба з порожніми відрами нам дорогу перейшла, – обізвався й собі погонич.
– Розкажи хоч ти, дурню, що це з вами сталося, – пристала Онися до погонича.
Вже погонич розказав матушці за всю ту причту та пригоду. Отець Харитін не говорив і слова більше й, похиливши голову, тільки махав на усі боки руками.
– Здурів на старість, зовсім здурів! І де в тебе той розум дівся? – гримала Онисія Степанівна. – І хто тепер полагодить оцю карету? І на чорта вона нам здалась? Доведеться везти її, мабуть, аж у Київ до майстрів. Чи дорого ж заплатив за неї? – кричала Онися не своїм голосом.
– Двадцять п’ять карбованців втелющив та за упряж три, – обізвався отець Харитін, не піднімаючи голови, – то буде трохи не сто рублів на «погані» гроші, чи на асигнації.
– Ой ненько моя… То це ти всадив в оці руїни трохи не половину жалування!.. Боже мій! Лучче була б сама поїхала по жалування, – була б ціле довезла додому.
Отець Харитін сидів мовчки, неначе винний школяр, і вже не смів похвалитись гостинцями.
– А де ж решта грошей? Дай сюди до рук, бо ти ще й ті марно прогайнуєш, – сказала Онисія Степанівна.
Отець Харитін задер полу, витяг з кишені ремінного довгого капшука й мовчки поклав його на стіл. Онися одшморгнула ремінця, висипала карбованці та червінці на стіл і полічила, складаючи карбованці купками.
– Щось мало, – не всі гроші: ти десь прогайнував в Богуславі, – мабуть, пропив з батюшками в винарні!
– Борони боже!.. На могорич пішло всього злотий, та благочинному дав за труди два карбованці, та купив самовар та трохи чаю й сахару для гостей, та ще купив вам, Онисіє Степанівно, гостинця: набрав на сукню модньої матерії, якраз такої, як у благочинної.
Онисія Степанівна, зачувши гостинця, трошки пом’якішала, подобрішала й спустила голос нижче на цілу октаву.
– А де ж ті закупки? Може, де погубив? – спитала вона вже ласкавішим голосом.
– Там, серце, десь в кареті в задку. Ось я піду та принесу.
Засвітили ліхтаря й пішли через двір до воріт, де стриміла, неначе в зубах у воріт, половина екіпажа. Отець Харитін підняв подушку, одчинив скриньку й повитягав закупки. Вернулись у хату; Онися кинулась до матерії й розгорнула її, розпустивши на руці до самого долу. Отець Харитін з солодкими очима присвічував до матерії.
– Чи це воно на лице, чи, мабуть, навиворіт? – питала Онися, придивляючись до матерії.
Матерія була делікатного попелястого кольору з дрібненькими квіточками кольору висівок та з листочками, схожими на в’ялі, прибиті морозом гарбузові листки. Онися перевернула матерію на другий бік і пересвідчилась, що матерія була на лице, та й швиргонула її на стіл.
– Ой лишечко! Чого ж це ти набрав! Чи воно старе, чи полиняло? Ну й протринькав же ти гроші на якусь жидівську старовизну. Мабуть, нею жидівка вкривалась з півроку. Ото набрав! Їй-богу, неначе на черіні на попіл хто насипав висівок та притрусив гнилим листям.
– Їй-богу, Онисіє Степанівно, таку саму сукню носить благочинна і навіть всі багаті богуславські жидівки, – вихопився отець Харитін.
– То це ти прирівняв мене до жидівок та до своєї поганої благочинної? – знов підняла на октаву вище свій голос Онися. – В такій сукні, мабуть, тікала з гусарами твоя благочинна. Ти думаєш, я вберуся в оцю попелясту пістрю?
– Коли ж така тепер мода, – несміливо обізвався отець Харитін.
– Добра мода. Вберусь хіба, щоб була схожа на попелясту курку? На, носи сам або повези своїй благочинній, бо ти їй сприяєш. Другий раз не купуй сам мені гостинців.
Онися тикнула матерію отцю Харитонові під ніс, так що він її понюхав і знайшов, що вона трохи тхне жидівською хатою.
– Я сама одвезу та переміню її на щось інше, путніше, – сказала Онисія Степанівна. – Потривай же, пане Бонковський! Піддурив мого попа, піддурю колись тебе й я. Я тобі цього не вибачу, не подарую, Олесин полюбовниче! От тобі й жалування! Пропало те, що й раділа цілий день.
Другого дня світом селяни викопали ворітниці, висадили ворота й видерли з їх зубів карету і вкотили у возовню. Там вона пролежала років з чотири. Кури неслись в її задку, а одна квочка навіть висиділа курчата, доки захожі жидки не купили її за третю частку ціни.
Онисії Степанівні не довго довелося ждати, щоб помститись над паном Бонковським. Через тиждень після тієї події Бонковський, змолотивши графську пшеницю, наклав на п’ять возів мішків та лантухів і звелів мужикам везти на продаж за Рось в якесь містечко до знайомого жида. Граф кудись виїхав на той час. Мужики везли крадену пшеницю, а Бонковський покатав уперед верхом виглядати, чи не їде часом назустріч граф або який його сусіда. Тільки що він виїхав за Вільшаницю, проти його катав бідкою жидок, котрий не раз переводив крадене графське добро. Він розказав, що граф вертається, в сусідньому селі став попасати коні й, певно, незабаром поїде на Вільшаницю. Бонковський мов скажений повернув коня назад і прискакав в Вільшаницю. 3 гори на греблю з’їжджали хури. Звернути не було куди; шлях ішов одним один, – ніде не було поворотки. Довелось хоч у пазуху ховати хури. Бонковський кинувся в двір до отця Харитона.
– Ой отче Харитоне, рятуйте! Заробите великого гостинця! – крикнув Бонковський, вступаючи в хату.
– Що там таке? Може, обламались? Може, згорів тік? – спитав отець Харитін.
– Та де там тік, – я сам згорю до останку! Граф от-от наскочить в Вільшаницю!
– То що ж! Як наскочить, то й проскочить.
– Не проскочить, бо зачепиться за мої хури з пшеницею. Он бачите, стоять за вашим двором. Чи нема де в вас прихистити та переховати крадену пшеницю на якийсь там час? – і Бонковський щиро признавсь і оповістив за свою крадіжку та шахрування. Отець Харитін догадався, до чого воно йдеться, – треба було допомогти знайомому в пригоді. Йому стало жаль панка.
– Скидайте хутчій мішки в дзвіницю. Там їх не посміє зачепити й сам граф, – промовив отець Харитін.
– Ой мерщій і батечку й голубчику, бо от-от наскочить граф, – благав Бонковський.
Отець Харитін вхопив ключі, одімкнув дзвіницю. Двері в дзвіницю були з улиці. Мужики в одну мить повносили мішки й повернули вози назад на греблю. Отець Харитін замкнув двері й вкинув ключі в кишеню. Бонковський тричі цмокнув його в губи, скочив на коня й покатав через греблю.
– Онисіє Степанівно! Бонковського крадена пшениця в дзвіниці. Ось і ключі од дзвіниці, – гукнув отець Харитін до Онисі.
– От і добре. Помстимось над ним за карету. Я не оддам йому тієї пшениці. А що, попавсь, паничу! – сказала, аж підскочивши, Онися. – Візьми зараз спродай пшеницю, а гроші роздай старцям, абощо.
– А добре ти кажеш! – сказав о. Харитін і покликав жида; частку продав, а частку так оддав зерном бідним. На другий день приїздить Бонковський з порожніми возами по пшеницю.
– Спасибі вам, мій дорогий приятелю, за схованку. Граф вернувся додому. Тепер мені можна забрати мою пшеницю.
– Не заберете, бо вже її нема: я роздав частку бідним, а половину продав Янкелеві та роздав гроші старцям, – сказав о. Харитін. – От розпитайте в людей, вони вам скажуть, що я кажу правду.
– Та не жартуйте-бо, отче! Беріть ключі та одмикайте дзвіницю, бо вже нерано.
З кімнати вискочила Онисія Степанівна й заторохтіла до пана:
– Їй-богу, не знаю, за яку ви пшеницю оце кажете. Ви хотіли, може, сказати за карету? Карета стоїть, переламлена пополовині. Про мене, нехай мужики складуть її на хури та й одвезуть, коли ви нас піддурили.
– Коли так, то до побачення, отче! Я цього од вас не сподівався, – промовив Бонковський, у котрого лице й очі аж налились кров’ю.
– Бувайте здорові. Скажіть же мужикам, нехай складають на хури карету! – гукнув отець Харитін вслід Бонковському.