Ми обiйшли кругом верх Шевченкової гори. Од заходу сонця вона закруглена i спускається в узьку щiлину. Тiльки на пiвдень, на крайню, найвищу гору з могили неначе перекинуто зелений мiст, вкритий кущами, тiльки через це трохи увiгнуте мiсце можна виїхати на Шевченкову гору. Друга дорога до Шевченкової могили з Канева йде лiсом поверх приднiпрянських гiр: сюдою везли Шевченкове тiло. Я ще раз глянув на чудовий амфiтеатр гiр: гори товпились кругом могили. Гострi гребенi, вкритi лiсом, вирiзувались на синьому небi рiзкими пружками: вони виступали один за другим, як зеленi ширми, поставленi одна за другою. Узькi глибокi щiлини темнiли внизу, вкритi тiнню, i манили до себе очi своєю чарiвничою свiжиною та прохолодою. Повiк не забуде цього дивного мiсця, хто бачив його хоч раз на вiку…
Ми зiйшли з Шевченкової гори по другий бiк з полудня i спустились в узьку щiлину, на днi промиту водою. Ця щiлина мiж Шевченковою та сусiдньою крутою горою така узька, що ми по шию були неначе закопанi в землю.
Простягнувши руки, можна достати до бокiв обох гiр. Над головами синiла узька смуга неба. Цей бiк Шевченкової могили кругленький, дуже крутий, голий. Через рiдку траву блищить глина пополовинi з шматками не зовсiм чистого гранiту, до котрого примiшаний якийсь пiскуватий м’який состав. Ще раз глянули ми знизу на верх Шевченкової гори, де на краєчку паслись воли, неначе причепленi до гори, i поїхали низовою дорогою в Канiв.
Кругом Шевченкової гори йдуть гори, вкритi дубовим лiсом, далеко од берега, може, на верстов сiм або й бiльше. Цi гори видно з поштового тракту, котрий йде по верхах гiр з Канева в середину повiту. Картина цього лiсу, розкинутого на крутих горах, незвичайно гарна! Канiв тягнеться на кiльки верстов по узьких глибоких долинах, котрi вередливо в’ються мiж крутими горами. В глибоких западинах бiлiють хати, зеленiють городи, чорнiють тини, котрими помережанi долини й пригорки. А над хатами, зверху на горах зеленiє старий лiс, як щетина. Далi за Каневом i гори, й долини однаково вкритi густим лiсом. На синьому небi вирiзуються зеленi дуги, неначе поставлене зелене обiддя. Цi ряди дуг то йдуть симетрично одна за другою, оддiляючись узькими долинками, то плутаються вередливо вздовж i впоперек, заступаючи одна другiй дорогу, то перехрещуються, пiднiмаються вище i спадають вниз нижчими закругленими узгiр’ями, крутими та дрiбними, неначе хто накидав купами зелених їжакiв. Глибокi темнi долини в’ються мiж круглими горами на всi боки, як чудовий поетичний лабiринт. А лiс зеленiє на сонцi, неначе дорога оксамитова зелена одежа, кинута на гори; неначе вона побгалась, попiддувалась знизу, позападала десь глибоко на тисячу самих вередливих, найгарнiших ладiв. За лiсом ще йдуть такi самi поламанi гори, але вже зовсiм голi. Цi гори дуже похожi на гори середньої Басарабiї. Здається, неначе їдеш десь з Кишинева до Оргєєва. Тiльки пiд Каневом вони дрiбнiшi, виступають крутими круглими верхами, ламаються на небi грацiозними закругленими та крутими лiнiями. В долинах, по крутих боках гiр скрiзь розкиданi села, стеляться ниви та баштани, зеленiють невеличкi дубовi гаї. На десять верстов од берега Днiпра йдуть такi гори i спускаються круто в долину, кудою тече рiчечка Расава. I як виїдеш на рiвнину за крутим берегом Расави, ще довго синiють на небi високою смугою надднiпрянськi канiвськi гори, закриваючи сизим туманом Шевченкову гору.