— Я, бачте, не замикаюсь в свою спеціальність, як часто роблять докторі; люблю читать і од цікавості, і для розвитку свого світогляду. Та, сказати по правді, в мене на місці не дуже багато роботи. Але ми повинні об’їжджать свою частку в околиці, де тільки вклюнеться якась пошесна хвороба. А в нас на селах де вона пак не заводиться! З цими об’їздами буває багато гаяння й забарки. А пиклюваться цим ділом доконче треба не тільки для служби. «Взявся за гуж, то не кажи, що не дуж». В мене інколи буває такого багато діла, що попоїсти всмак ніколи: часом буває «за одним присідом — вечеря з обідом», — сказав Яків Кирикович. — А скільки тих хворих по селах! скільки тих страждеників отам по хатах! Кидаєшся на всі боки й нічого сам не вдієш. Часом серце розривається в самого од жалю. Але сам бачиш, що не можна усім допомогти, бо не стає й часу.
В Ліди очі одразу стали смутні. Люба скривилась і трохи не заплакала, бо була дуже добра. Одній Меласі було байдуже про тих страждеників. Через її байдужні очі проглядала черствувата душа. Яків Кирикович оповідав про усякові випадки з недужими людьми по селах. Ліда слухала й несподівано аж крикнула:
— Я ладна стать вам до помочі хоч і зараз! Піду в фершалки, аби тільки чимсь допомогти тим безталанним!
— Я не пішла б в фершалки. Не до вподоби мені така служба. Я боюся слабих, — обізвалась Мелася. — От наша Ліда, як бачите, ентузіастка, і вона «до цього торгу — й пішки», як приказують.
— Чи пішки, чи возом, чи так, чи інак, а я пристала б на таку службу, якби треба було. Бо все-таки воно було б корисніше, ніж посиденьки справлять та гаяти дурно час без роботи, — одказала Ліда й засміялась.
В світлицю ввійшов жених, вже прибраний до вінця, зачесаний, напаханий, радий, аж ніби сяючий. Русі кучері вились дрібушками кругом голови й спадали трохи не до плечей. Довгі пухкі кудлаті вуса, ця найкраща прикраса його виду, стирчали, неначе їх вітер роздимав. Прибраний в нове убрання, він покращав і своїми патлами скинувся на якогось захожого німця артиста або художника. Жених привітався з своїм братом, тричі поцілувався, потім привітався звичайненько до усіх гостей і сів рядочком з братом.
— Тут недавнечко наша зависна Ліда сказала, ніби вона завидує, що в вашого брата аж надто багато роботи, а в неї дуже вже мало. Чи ви чули таке диво? — сказала Мелася до свого жениха.
— Є чому завидувать. Часом од роботи крутишся, як муха в окропі, аж голова морочиться. Буває ніколи вгору глянуть. Робота — це ж кара божа за Євин гріх, — сказав всмішки Михайло Кирикович до Ліди. — Ви, Лідіє Андріянівно, дурнісінько жалкуєте, що в вас мало роботи.
— А скільки раз я тобі казала, щоб ти довела до кінця й доканала англійську мову! Одже ж вона мене не слухає і зовсім занедбала цю мову. От візьмись за це, то й робота буде!.. — обізвалась Мелася.
— Але навіщо ця мова здалась мені отутечки на селі? Доволі з мене французької та німецької. От ваша гувернантка, місс Кароліна, вивчила тебе розмовлять по-англійській, але й ти незабаром забудеш. Бо з ким же ти тут в глушині розмовлятимеш по-англійській? не з деркачівськими ж молодицями, та хоч би з нашими знайомими дідичами. Це надаремна праця.
«Одже ж ця Ліда не така мовчуха, як писав про неї брат; в неї, знать, є й тяма в голові, бо говоре розумно й охочо, хоч не так дріботить, як її сестра», — подумав Яків Кирикович.
— Невже ж ви вмієте говорить на трьох чужоземських мовах? — спитав він згодом в Меласі по-українській.
Мелася одповідала так само українською мовою, бо в їх домі, як і в сільського духовенства, ще балакали вдома частіше по-українській, ніж по-великоруській.
— А чом же? Це в нас, мабуть, в роду: брат моєї мами говоре добре на чотирьох європейських мовах. І мама старається та наймає гувернанток, щоб і ми говорили на трьох мовах. Немає нічого гірше, як їздить в мандрівку по чужих краях, не тямлячи чужоземських мов. А ми з мамою чи було приїдемо до Відня, чи до Парижа, чи до Лондона — ми скрізь неначе в себе вдома.
— Мені, мабуть, не доведеться балакать в Лондоні з лордами. Тим-то я й занедбала англійську мову, — сказала Ліда.
— Невже ж вчитись вироблювать полотна та робить поліський сир приємніше, ніж дбать за англійську живу мову? — спитала Мелася.
— По-моєму, полотна та сир для нас корисніші, ніж англійська мова, — сказала спересердям Ліда.
— Чи ви й справді маєте на думці їхать в Фінляндію, щоб вивчиться вироблять полотна та робити сир та масло? — спитав Яків Кирикович якось з ваганням і недовірністю в тоні голоса.
— Маю таку думку, та… батько не пускає мене в Фінляндію, де виробляють полотна на нових маленьких верстатиках. В мене, бачте, думка вивчить нього ремества наших молодиць, а потім розповсюдить його в краї, — говорила Ліда.
— Та то вона й наші сусідки Матушевські марять собі про не на селах в самотині з нудьги! — ляснула Мелася. — Ці мрії як прийшли, так швидко й минуть незабаром. Це все з нудьги та од безробіття.
— Ви, Меланіє Андріянівно, не спочуваєте цим дуже практичним нібито мріям? — спитав Яків Кирикович.
— Не то що не маю спочування до їх. Цього ніяким способом не можу сказать. Але я зроду-звіку не сіла б за верстат, щоб торкать підніжок та гупать лядою з ранку до вечора. До такої роботи я не маю ніякого потягу. Але для себе особово я знайшла б якусь іншу, багато приємнішу добродійну роботу, та й по своїй вподобі, — лепетала Мелася.
«Одже ж ця Мелася і справді дуже щира. В неї й справді всі думки зверху: так і лазять по їй, неначе мухи. Правду писав брат! — подумав доктор. — В неї думки, як вода в діравому горщику, — ніяк не вдержаться всередині».
— А я людина, передніше за все, практична і цікавлюсь тільки тим, з чого вийде якась користь для мене або й для людей, — сказала Ліда.
Яків Кирикович підняв брови й аж очі витріщив на Ліду. Цей тон і прямування в розмові був для його надто надзвичайний, бо він нічого такого не чув в Києві в салонах.
— Ви, мабуть, вчились на жіноцьких курсах? — спитав Яків Кирикович.
— Вчилась років зо два, та… не довелось довчиться до кінця, бо це не од мене залежалось, — сказала Ліда з сутінком смутку в голосі.
Почалось змагання. Розмова стала жвавіша й набиралась сили, завзяття, навіть стала палка. Ліда розговорилась, встоювала за себе й за своїх мрійних сусідок. Мелася й Михайло Кирикович пішли на жарти й піднімали на смішки й Ліду, і мрійних, нібито придуркуватих сусідок.
«Як розходилась Ліда! Десь в неї й зубки взялися, неначе одразу виросли. Як очки замиготіли! Зо мною говоре, неначе три дні не їла, а теперечки в неї десь і мова взялась, — думав з дивуванням Михайло Кирикович. — Чи ти ба! Як огризається! Яка стала красномовна! А то все було одмикує од нашої компанії та ховається десь по закутках».
Ліда й справді розбалакалась, повеселішала. Чималі, сливе чорні очі залисніли. Чорні довгі вії аж миготіли й ніби нервово дрижали при кліпанні очима. Яків Кирикович тепер додивився, що вона гарна, що в неї пишні виразні червоні уста й чудові розумні очі.
«Одже ж, може, я знайду собі в цій молодій дівчині сяку-таку спільницю в дечому. Мелася справжня терниця, а Ліда ні на терницю, ні на бительню навіть нітрішки не скинулась. Ця тре й тіпає багато розумніше й помірніше, ніж сестра-лепетуха».
— От я музику так люблю! — сказала наприкінці розмови Мелася. — І вмію грати, і знаю класиків, але господь не дав мені таланту до музики. Усякі мови дались мені заіграшки; я їх ловила живцем на льоту, навіть з приємністю й усолодою, а музика не дається чомусь мені та й годі!
«Мабуть тим, шо в неї в роті та на язиці вже готовісінька музика зроду: і вчитись не треба!» — якось несамохіть промайнула думка в молодого доктора.
Тим часом в двір вкотило дві хурі, навантажені півчою з Дрижиполя. Хазяїн вийшов на ґанок. До його привітався регент Никон Кучма. Він був убраний в гарненький новісінький синій суконний жупан, підперезаний одеським червоним вовняним широким поясом з торочками, що висіли й теліпались по обидва боки стану. Хазяїн знав, що Никон вже давав з своєю півчою два концерти в повітовому місті, і запросив його на хвилину в кабінет. В кабінет Никон вступив своєю звичайною длявою ходою, але з повагом, з розумінням своєї вартості. Гукович побалакав з ним, звелів подать закуску, сам почастував його з власної руки по-господарській і просив сісти й поснідать тим часом, поки молода вбереться до вінця.
— Чи заспіваєте ж молодим концерт на вході в церкву? — спитав Андріян Кирилович.
— А чом же! Півчі вивчили цей концерт сливе напам’ять, бо це нам непервинка співать вінчання. Ми співаємо не тільки церковні концерти, але й ті п’єси, що співають на сценах українські артисти, — сказав повагом Никон, заходившись коло сніданку.
— Невже? І пісень співає ваш хор? — спитав Андріян Кирилович.
— І пісень співаємо, а найбільше українських, сільських, тих, що співають в українських театрах, бо я в Києві не раз був в українському театрі, — додав Никон Кучма, та все розгладжував свої русі кучері на голові на обидва боки проділя, бо в його волосся не звикло розстеляться на обидва боки од проділя і все злазило на проділь.
— От і добре! Може б, ви з хором заспівали нам кільки українських пісеньок, як молоді сядуть на посад, за стіл, — сказав він.
— Добре, коли на те буде ваша згода. Чому ж пак і не заспівать, — промовив Никон, пригладжуючи правий висок з непокірливими васильками, що все настовбурчувались і не хотіли лежать гладенько.
— Піди ж, Никоне, та загадай куховарні, щоб нагодувала й півчих, та візьми їх під свій догляд, щоб не були голодні, — попросив Никона Гукович і вийшов на ґанок стрічать батюшок, котрі прибули разом, неначе заздалегідь змовились.
Приїхав отець Яків Ладковський з своєю жінкою Надеждою Мокіївною; прибув і старий протопоп з Дрижиполя, отець Маврикій, за ними слідком прикатав і батюшка з сумежного села Буртів, отець Симеон, і передав поклін дідича, брата Гуковичевої, що він почуває себе не зовсім добре на здоров’і, не стерпить весільного гаму та шуму й не приїде на весілля. Протоєрей отець Маврикій ще вдома почепив наперсного хреста й орден, а в руках ніс зав’язану в квітчасту хусточку камилавку. Він насилу чвалав од старості і насилу виліз по східцях на ґанок. Андріян Кирилович привітався з усіма батюшками дуже ввічливо й запросив до світлиці. В світлиці стріла їх господиня. Пани повставали з канапи та крісел і дали пошановне місце духовним особам. Гуковичка дала загад Меласі вбираться до вінця. Мелася, привітавшись з прибувшими батюшками та з Надеждою Мокіївною, вийшла з Любою і з її матір’ю, Таїсою Андріївною, до свого покоїка. Надежда Мокіївна похапцем зайняла Меласине місце під пальмою коло Ліди та Якова Кириковича й одразу так і вчепилась, так неначе і влипла до молодого доктора. Вона розпустила свої теревені, все оберталась до його, а не до Ліди й інших паннів, котрі примостились під пальмою.
Яків Уласевич мусив розводить балачку з Ладковською, а вона все аж заплющувала солоденькі очки та все лепетала, навіть ні на хвилину не стуляла своїх рожевих устоньків та все зиркала на доктора солоденькими очицями, неначе благала ласкавості та кохання.
Вийшов Гукович і запросив батюшок до столової на чай та на швидку закуску.
— От за це спасибі! Чай ніколи не шкоде, — обізвавсь буртянський панотець.
Сиві короткі та цупкі, як дріт, і неначе посічені коси ледве зміщались під його камилавкою й усе вилазили з-під неї на потилицю, неначе хотіли піднять угору й скинути з голови ту притичину для їх, мов цупкі пружини. Отець Симеон жваво підвівся з крісла й пішов за Андріяном Кириловичем. Слідком за ним неначе побіг молодий отець Ладковський, а за ним ледве почвалав старий протопоп. В світлиці знов почулась голосніша розмова, котра була стишилась з приїздом поважних осіб.
Поки батюшки напились чаю та закусили на швиденьку руку, Меласю прибрали до вінця. Андріян Кирилович вирядив їх до церкви, а сам вийшов до світлиці, щоб поблагословить до вінця дочку.
Усі гості встали з місця. Усякових гостей з’їхалось чимало. Мелася назбирала таки чимало свідків своєї весільної слави, так що вони аж не потовпились в світлицю.
Незабаром з кімнати одчинили настіж обидві половинки дверей. Мелася вступила в гостинну вся в білому: в чудовій білій лиснючій шовковій сукні, в довгому серпанку, з однією великою трояндою на корсажі серед зеленого листя. Вона ніби побільшала й покращала. Од високого вінця з розкішної коси на чолопочку голови й од зумисне зроблених високих закаблуків вона повищала й стала ніби поважніша. Люба й Таїса Андріївна добре знали усі потаємні способи прикрашування. Вони навіть позабілювали усі дрібненькі цятки та плямки на Меласиному виду.
Жених зирнув на свою молоду й, очевидячки, був задоволений нею. Він побіг назустріч, взяв її під руку й повів до образів, котрі лежали на косинчику в кутку. Батько й мати поблагословили молодих і провели їх на ґанок. В матері взрушилось серце так, що вона заплакала і втерла сльози хусточкою. Поїзд рушив до церкви. В церкві молодих стріли чотири панотці з хрестами. Никон стрів їх голосним та гучним концертом. Селяни стовпились та стіснились в церкві так, що панам трудно було й протовпиться на середину церкви. На цвинтарі й коло брами зібралось сливе усе село. Яків Кирикович та сусід Гуковичів молодий Юрченко держали вінця над Меласею наперемінку.
Молоді вийшли з церкви серед такого натовпу, якого не буває на вінчанні навіть і в Києві, неначе то вінчалась якась висока особа. Година дуже сприяла церемонії. Зранку було трохи задощилось, але незабаром надворі випогодилось. Земля була вогка. Пороху на шляху не було. Майське сонце обливало надзвичайно ясним срібним світом і парадовий поїзд, і натовп панів та селян, і юрби дівчат в квітках та стрічках, неначе й вони прибрались на паннине весілля й були ладні заспівать весільних пісень. Самий поїзд був веселий. Майське сонце, майська краса неба й землі закрасила й звеселила і поїзд, і всіх. Мелася аж сяла од радощів, веселенько дивлячись з фаетона на веселу юрбу селян, на веселі види своїх гостей, на прибраних в квітки та стрічки дівчат, мов на своєму тріумфі.
Слідком за молодими котивсь фаетон, в котрому сиділа Ліда з молодою панною, Настею Юрченковою, а проти їх в передку сидів Яків Кирикович та боярин Юрченко, молодий дідич, близький сусіда, кругловидий та плечистий з чорними довгими вусами. Яків Кирикович глянув на Ліду. Ласкавий погляд її чималих очей сипнув на його, ніби теплим промінням, неначе майське сонце. Пишні, виразні червоні Лідині уста запишались, очі наче зайнялись. В молодого хлопця несамохіть майнула чудернацька гадка та думка, що од вінця їде не Мелася, а Ліда, і він сидить в фаетоні з нею, ніби з своєю тільки що повінчаною молодою. Йому несподівано уявилась Ліда, уся в білому, в хвилях білого весільного убрання: в серпанку, в вінку з білого вишневого цвіту на голові, з білою трояндою на грудях, уся в білому, обсипана сріблистим майським сяйвом.
«Яка б вона була пишна в весільному убранні з її матовим білим кольором лиця, з чорними рівними брівками та темними очками!» — подумав доктор.
І в його несподівано майнуло бажання, щоб він от тепер сидів з нею поруч в цьому весільному поїзді, щоб він з нею вертався од вінця. І ця думка була для його приємна. Але він зирнув на фаетон, де сиділа молода з його братом, і… згадав за притичину своїм несподіваним мріям. Він важко зітхнув.
Поїзд вкотився в подвір’я. Молодих зостріли батько й мати на ґанку й привітали їх. Мелася увійшла в світлицю з довгим почетом, з силою непроханих гостей, неначе яка-небудь королівна або царівна. Довгі столи в залі і в столовій були застелені. Усе було налагоджено для снідання. Слуги винесли на підносах шампанське. Усі гості й родичі забрали чарки й поздоровляли молодих, бажаючи їм щастя-долі й довгого віку. Мати прохала гостей сідать за столи. Старий протопоп став перед образом і старечим, ледве чутним голосом прочитав молитву. Хазяйка посадовила батюшок поруч з молодими. Завештались слуги в білих рукавичках. Потрави подавались за потравами. Снідання було багате. Страва була чудова. В винах гості аж збиткували. Текля Опанасівна виставила замість снідання такий багатющий обід, що заломила міських буржуазок, Таїсу Андріївну Сватковську та Любу. На половині обіду в горницю ввійшов регент Никон, вхопившись на ході обома долонями за голову по обидва боки проділя, щоб пригладить кучеряві васильки. За ним посипались, ніби овечки в отарі, хлопці то в жупанках, то в піджаках, попідперезувані зеленими та червоними поясками. Півча стала коло дверей. Никон замахав обома руками, ніби птиця затріпала крилами, з таким завзяттям, неначе він махав ціпилном на току. Півча гукнула: «Гуляв чумак на риночку». Гості замовкли. Галас розмови стишився в одну мить. Півча співала пісню за піснею, безперестанку. Непроворний та неворушкий Никон пожвавішав, неначе набирався палу й жвавості од співів.
Час упливав швидко та хутко. Вже сонце стало на вечірньому прузі. Гукович схаменувся й зауважив, що вже час поспішать з довгими церемоніями. Слуги завештались ще швидше. Гості ніби хапались, пораючись коло вин. Нарешті батюшки підвелись за дозволом хазяйки, бо хапались додому на вечерню в неділю. За ними й другі гості рушили з-за столів. Півча зникла. Мелася вийшла до своєї кімнати, щоб передягтись в дорогу. Трохи перегодя вона увійшла до гостей в гарненькому звичайному убранні. Подали до ґанку фаетон, і молоді, забравши в руки грошовий презент од буртянського дядька та од батька, хапком сіли в фаетон і покатали на вокзал, щоб часом не опізниться на поїзд до Києва. Вкупі з ними виїхала й Таїса Андріївна з Любою. Батюшки, випивши нашвидку кофій, так само слідком за ними виїхали завидна, хапаючись додому, щоб не опізниться править вечерню, бо тоді була неділя і ввечері треба було править вечерню.
Слуги в одну мить поприбирали з столу зайвий посуд і винесли кофій. Гості знов посідали за столи. Хазяйка звеліла поприбирать з столу спорожнені пляшки та поставить повні.
— Лідіє Андріянівно! — гукнув через стіл Юрченко. — Оце ми з сестрою задумали знов удруге грать на зелених святках для селян «Наталку Полтавку». Може б, і ви пристали до нас? Чи не взяли б ви будлі-якої ролі? Ви стали б нам в пригоді.
— Я, мабуть, не здатна до цього. Хіба запросіть сестру. О, в неї є хист до цього! Вона, надісь, утне краще за мене, гратиме, як справжня артистка.
— А ви, Лідіє Андріянівно, спробували б свої сили. Може, в вас якраз єсть хист до цього, тільки ви й самі тому невідомі, — обізвавсь через стіл Яків Кирикович.
— Не почуваю себе придатною до цього діла, хоч і вмію співать і маю сякий-такий голос. Не зважусь я на таке діло. Запрошуйте до цієї справи жваву сусіду Надежду Мокіївну. Для грання на сцені треба проворних людей; а я таки добре м’яло та неповертайло.
— Може б, я й зугарна була до цього, але мені не буде часу їздить на репетиції. А мені, сказать по щирій правді, дуже бажалось би вам допомогти, — сказала Ладковська й зирнула солоденькими очима на Якова Кириковича, неначе промовила очима: це я тільки для тебе ладна стать до цієї справи, та таки й стану, як ти гратимеш…
— Грайте, грайте, молоді, та й нас запрошуйте на спектакль, — обізвавсь один старий дідич. — Коли б часом через ці іграшки ви не набрались клопоту.
— Поки поліція довідається, то ми й переграємо потаєнці усей наш репертуар. Начадимо, начадимо та й притаїмось. Нехай вже потім ми будемо якось справдовуваться з нею, — сказав Юрченко.
— Як розпочали ми репетиції в нашому здоровому складі коло сахарні, то усі дівчата й хлопці збирались три дні; дівчата повбирані, позаквітчувані, неначе зібрались в якесь свято на музики. Я вже вивчила дівчат усіх пісень для нашого хору, — говорила Юрченкова сестра Настя.
— От поїдемо й побачимо, як там ваші дівчата співатимуть в хорі й танцюватимуть, — обізвався Гукович і зареготавсь.
— Чи ти пак поймеш віри, щоб сільські дівчата й парубки змогли й справді грати й співать на сцені? — спитав Гукович в жінки.
— Ніколи не пойму віри цьому! Ще що вигадайте! Подумайте собі, як то наш погонич Грицько грав би на сцені, та ще й співав під грання оркестру, коли часом і наші панни не потрапляють співать до ладу під акомпанімент фортеп’яна, — сказала Текля Опанасівна.
— Одже ж ми докажемо, що для завзятої людини нема нічого неможливого, — промовив Юрченко.
— Господи споспішай! Дай боже, час добрий! — промовила з сміхом Гуковичева. — А мені все-таки чомусь здається, що з того пива не буде дива.
— Буде диво! ож побачите! от поназдивитесь! — гукав завзятий Юрченко і з нестямки махнув рукою й зозла аж вдарив рукою навідлі об стіл. — Треба тільки наважливості та завзяття, то й поспіх буде.
— А вже ж можна це вробить! Селюки темні, але зовсім-таки не дурні, — сказав один чернігівський земець. — От наше земство добре робе, що задумало позакладать читальні по селах. Маємо на думці сповнить ті читальні українськими книжками, писаними мовою, зрозумілою для селян.
Піднявся галас. Почалось змагання. Знайшлись і супротивники в того земця. Яків Кирикович оступався за його.
— Я чула, що ви, Лідіє Андріянівно, їдете в Фінляндію вчитись вироблять полотна та рушники на новомодних верстатиках, — обернулась до Ліди Надежда Мокіївна, — чи цьому пак правда?
— Маю на думці їхать. Це правда. А як вивчусь, то розведу в нашому селі це промислівство, щоб селяни заробляли цим шматок хліба.
— Як вивчитесь цього, то навчіть і мене. Я, господи, як люблю ткать та шити! Боже, як люблю! — аж крикнула вона і втупила свої очки в Якова Кириковича. — Я вам стану до помочі в цьому: вивчу навіть наших молодиць.
«Ну, знаємо ми тебе! Ця проноза підбирається під мене. Це її підступ; але не піддуриш! Я тепер став не дуже-то ймовірний».
Надежда Мокіївна і справді сіла б за верстат, але тільки тоді, якби сів ткати полотна та рушники Яків Кирикович, щоб їй можна було повсякчас дивиться на його або доторкуваться до його хоч своїм черевиком.
— Нашим земцям треба б таки попиклюваться розвитком сільського промислівства між селянами. Чом би пак земствам не стать до помочі селянам в цій справі? Багато селянських полів не вигноюється. А вигнойка — це ж велике діло. Час би змінить стародавню систему оброблювання полів, коли в одну руку поле в толоці дармує й марнується дурно… Скільки непочатої праці! Скільки діла!
Яків Кирикович розговоривсь. Його розмова набиралась сили. Карі очі залисніли, а потім заблискали. В його очах зайнявсь огонь завзяття, що затаївся в його нібито спокійній тихій вдачі. Ліда почувала, що його думки та гадки правдиві. Вона задивилась на його якось несамохіть. Карі очі чарували її.
— Що правда, то правда! Ми, давніші люде, в свій час якось не звернули уваги на цю народну справу. Треба намовить земців і звернуть їх увагу на це діло, сприяюче засобам селян. Що правда, то правда! — обізвавсь земець Манько.
Знов почались змагання. Випили кофій і повставали з-за стола. В покоях стояла духота. Одчинили двері на веранду, котра виходила в садок, щоб трохи провітрить горниці. Гості рушили на веранду. Старіші посідали на лавках, а молоді юрбою кинулись на прогуляння в садок.