— А тепер вже й випало з ваших думок? — спитала сміливо Ліда.
— Випало й розгубилось по Києву хто його зна й де, — пожартував Михайло Кирикович. — А колись-то я був дуже ліберальний, аж червоний, як розпечена на жару залізяка.
— Невже! — аж крикнула всмішки Ліда, бо вона не дуже йняла віри Уласевичеві.
— Атож! Колись в Москві поліція навіть слідкувала за мною, трохи не ганялась назирці та навздогінці. А мені про неї було байдужісінько! Я не звертав на неї ніякісінької вваги. Тільки раз якось кличе мене до себе поліцмейстер і тиче мені в руки якусь бомагу. Я й не знаю, що з нею робить: чи читать, чи їсти, чи в кишеню на пам’ятку сховати. Прийшов я додому. Коли читаю, аж там написаний мені загад; зараз-таки, не гаячись ні години, вибираться з Москви. Не довго думаючи та гадаючи, я взяв та зараз-таки перебрався на передмістя та звідтіль і їздив в Москву на службу щодня! Я й з Москви виїхав, і служби не втеряв, бо виїхав з Москви на село, як от в Києві на Деміївку.
— Але ж це, мабуть, було вже давно! — обізвавсь старий батько, трохи стурбований такою небезпечною минувшістю Уласевича.
— Це було ще тоді, «як баба дівкою була», — одказав приказкою Михайло Кирикович. — Од того часу я залишив ті потяги до лібералізму й усяке войдування з поліцмейстером.
— Так зарані? — обізвалась Ліда.
— Не дуже й зарані. Я такий старий, ще ледве вже ноги волочу. Цур йому, пек йому! як кажуть селяни.
Ліда засміялась. Мелася зареготалась.
Само по собі, Уласевич тільки ману пускав про своє передніше войдування з московським поліцмейстером, бо так воно якось прийшлось до слова… щоб забавить паній та паннів. В його голові ніякісінькі небезпечні та й загалом усякі принципи ніколи довго не держались, а хоч і з’являлись на часок, то зараз зникали дуже швидко.
— А колись я був таки справді ліберальний, аж червоний. Навіть шапка на мені була ліберальна, й мої комірчики були червоні, — додав Уласевич.
— Швидко ж ви прохололи й зам’якинились, — обізвалась Ліда з осміхом на устах. — Та, може, то вам так тільки здавалося, що ви були червоні?
— Де там! Був і справді червоний, та, хвалить бога, якось побілішав потім. Теперечки я вже такий білий, як фінляндське полотно.
Мелася реготалась, Ліда сміялась. Навіть старі осміхались стиха.
«Брехливий вдався цей панич, але з його брехун принаймні веселий та втішний», — подумав старий Гукович.
Ліда почала оборонять свої погляди і встоювала за те, що її думки й заміри не такі пусті й легковажні, як їм усім здавалось. Старий батько доказував, що в її замірах нема нічого путнього, практичного, що це одні примхи старих паннів Матушевських, котрі не знають, де дітись з нудьги, і навратились буцімто робить якесь діло, а справді вони тільки з нудьги шукають собі якоїсь розваги, а може, шукають і женихів хоч би й у Фінляндії. Ліда оборонялась і сама й оступалась і за Матушевських. Почалось сливе вчене змагання. Усі замовкли. Тільки Мелася вряди-годи кидала гостре і влучне слівце на оборону батькових поглядів.
Таїса Андріївна й Люба слухали вважливо це вчене змагання. Але воно швидко їм остогидло. В поважній розмові посипались, ніби з ковша, не пужина та послід, а чисті зерна пашні. А такі зерна були зовсім не до смаку й не до вподоби їм обом через непросвітність і недостачу розвитку. Таїса Андріївна навіть легенько позіхнула, затуляючи долонею рота.
«Ну й почали вже верзти оту вчену нісенітницю! А Ліда! Як напинається, як сперечається! Певно, бундючиться перед паничем, що ось-то й ми вчені! Аж очі блискають!» — думала Люба й почала пошепки розмовлять з мамою. Мати так само тихенько, сливе на вухо, почала цікавішу розмову з Любою за якусь паню, котру вона зостріла на Хрещатику. Вона показувала, як та знайома панія була убрана, тикнула пальцем на свою брошку, обвела руками комірчик, а далі підняла долоні вгору й показала, яке кубло було на голові в тієї панії. Люба слухала, а потім почала й собі оповідать потихеньку за якусь панію й мовчки показала на мигах, які в тієї панії були фалди на сукні, які були прилизані коси на голові. Обидві вони неначе розмовляли на мигах, як розмовляють на сцені в балетах. А Ліда все сперечалась і доказувала з палом та завзятттям, огризаючись от тата й Меласі, і вже навіть почала потроху сердитись.
«Ой бодай тебе дідько взяв з твоєю вченою розмовою! Вже нудьгу нагнала на мене, — думала Люба, почавши прислухаться до вченої розмови. — Одже ж вона тарабанитиме вчену нісенітницю, мабуть, і до самого обіду».
«Ну, ця Ліда угара! але, певно, презлюща, хоч і гарна на вроду. Багато краща, ніж Мелася. Але я зроду-звіку не взяв би її за жінку! Цій не клади пальця в рот, бо, надісь, вкусе так, що підстрибнеш під самісіньку стелю. А Мелася, певно, добра й моторна дівчина, бо вона лепетлива. Я досвідчився, що лепетливі люде усі добрі. І я лепетливий, але ж я, господи, який добрий. Так усі кажуть. Я певний, що й Мелася така достоту на вдачу, як і я, що вона добра, здатливіша за палку, уперту та завзятущу Ліду. Над Меласею легко можна буде верховодить та вволяти свою волю, чого не забажала б моя душа. Але треба б перетяти оцю вчену нісенітницю. Бо й мене вже нудьга бере…»
— Андріяне Кириловичу! Які улики ви вживаєте в своїй пасіці? Які ви вважаєте за кращі? чи довбанки-дуплянки, чи рамкові? — спитав несподівано Уласевич.
На старого Гуковича, теж палкого й нездатливого в змаганнях, неначе хтось одразу линув холодною водою. Уласевичеве влучне питання потрапило в почутливе місце. Старий раптом одвів свої здорові лиснючі очі од Ліди і втупив їх в гостя. Ліда одразу вгамувалась, ущухла й замовкла. Гукович закліпав очима, підняв вгору товсті чорні брови, неначе моргнув ними двічі, доки не опам’ятався гаразд. І згодом промовив:
— Я, сказать по правді, вже випробував усякі системи, а оце в останній час пересвідчивсь власним досвідом, що наша бджола найлучче таки любе прості довбані дуплянки. Це, певно, од того, що вона ще сливе дика, мало свійська, а дика бджола любе гніздиться в дуплинастих старих деревах. Це їх природне житло.
— Невже ви добуваєте більше меду з дуплянок? Я оце недавнечко їздив по нашому ділу до одного дідича недалечко од Києва. Я бачив в його пасіці самі за себе рамкові улики, низькуваті й подовжасті, неначе гробки на єврейському кладовищі. Мені здалось, що я потрапив не в пасіку, а на кладовище, — говорив Уласевич.
Таїса Андріївна й Люба зараз перестали розмовлять нишком на мигах і почали знов вважливо прислухаться. Ті гробки на єврейському гробовищі одразу зацікавили їх багато більше, ніж нудна Лідина вчена балачка. Вони сподівались, що розмова почнеться за щось цікаве й страшне, в романтичнім прямуванні, з відьмами, вієм та марами.
Михайло Уласевич розвівся дуже широко про бджільницьку справу, читав напам’ять вивчені цілі місця з книжки про бджільництво і таки добре підійшов під вподобу старого Гуковича.
— Ви, певно, кохаєтесь в пасіці? — спитав Андріян Кирилович.
— Ще й як! Та тільки горенько, що в нас у Києві нема де розвести пасіки, — сказав Уласевич.
«Певно, він практична людина. От коли б залучить цього препсового Мишука собі за зятя! Мав би доброго пасічника та певного помагача й доглядача», — подумав старий.
— А ви, мабуть, маєте добрі коні, бо кохаєтесь в конях, як мені доводилось чути, — промовив Михайло Кирикович.
— Маю добрі коники, але трохи небезпечно держать дорогі коні, бо в нас на селах злодіїв дуже рясно, — сказав Гукович.
— О, Михайло Кирикович тяме в конях! Він перший спортсмен на скаковищі! — обізвалась з хвалою Таїса Андріївна.
— Коли хочете, то киньте оком на мої вловчі верхові коники. Один чогось ніби шкутильгає трохи. А чудовий був коник! — промовив старий.
— Добре! Ходім подивимось! — сказав голосно Уласевич і підвівся з стільця раптом, наче підскочив, бо ця річ і справді зацікавила його.
— То й ходім! Лідко! гукни на Опанаса, нехай виведе на подвір’я верхові коні, — сказав батько.
Ліда побігла по Опанаса. Усі вийшли на ґанок. Опанас не длявся й швиденько вивів два гарненькі коні з стані. Уласевич оглядів коники, помилувався ними, погладив морди, поплескав долонею по спинах і полапав за гриви й вуха. Коники, очевидячки, припадали йому до вподоби. В його аж очі замиготіли й закрутились. Він не втерпів і вхопив кінчик гнуздечки, з одного скоку неначе кинув довгими цибатими ногами і в одну мить опинився на коні. Коник заворушивсь. Уласевич свиснув і сіпнув за гнуздечку. Коник прихнув, насторочив вуха й покатав, ніби стріла: передніше обскакав чимале подвір’я навкруги, а далі шугнув в одчинену браму й покатав по довгій алеї. І кінь, і верховець тільки замиготіли поміж старими стовбурами тополь та осокорів.
Ще й незчулись панії, щоб оглядайсь, як верховець вже скакав назад і шугнув через ворота в двір. Михайло Кирикович, як Тиміш Хмельницький, Богданів син, був багато кращий на коні, ніж долі. Мелася й уci панії несамохіть задивились на його рівну постать в сідлі. Кучері й пухкі довгі вуса аж тряслись, неначе й вони були промкнуті нервозом. Сонце грало на його чудових русявих кучерях. Проміння пронизувало наскрізь пелехаті стремкі вуса.
Уласевич став перед ґанком і вмить спинив коня. Кінь стояв, як укопаний, їздець скочив з коника й зручно, жваво кинув повід Опанасові на руки. Опанас впіймав його на льоту, неначе вловив кинуту онуку, й осміхнувсь.
— Та й добре ж ви їздите верхи! — не вдержавсь і похвалив Гукович. — От би нам побігти оце на влови в діброву!
— І побіг би, бо люблю влови. Але мені, на превеликий жаль, доконче треба ввечері хапаться додому, бо я одпросився тільки на сьогодні. А завтра зрання треба буть на службі.
«Цей веселий брехунець одначе митець на все: певно, з його буде й добрий хазяїн. Буде добре, як він привернеться до Меласі. Прийму його в прийми. Нехай господарюють з Меласею вдвох, бо я вже підтоптався. Матиму доброго проворненького помагача на старості літ», — думав старий.
— А от я похвалюсь вам дуплянками, та ще й саморобними. Ож ходім лишень до возовні! — сказав Гукович до гостя.
Гість нехотя поплентайся за Андріяном Кириловичем до возовні: йому ті дуплянки були такі цікаві, як торішній сніг.
— Ось дивіться, якого чудовою улика я оце недавнечко видовбав! — промовив Гукович, взявши в руки новісінького улика. — Де тільки запірну дуплинясту липу, то зараз і довбаю. І гімнастика, і користь! Бачите, який лепський.
Михайло Кирикович взяв у руки улика, подержав навіщось, занлянув в середину, доторкнувся до снозів і до денця, ніби він і справді щось тямив в цій справі, і згодом поклав його на купу уликів. Він трохи не зареготавсь, одначе якось таки вдалось йому вдержать поважну міну вважливого кміти й знавця.
— Мене аж зависність бере, хоч я зроду й не завидливий, — промовив гість.
— А ондечки гляньте, скільки моєї праці лежить на підрях вгорі, на бантинах! — промовив Гукович, тикаючи обіруч на підрі.
Уласевич зирнув угору і аж цмакав, буцімто дивуючись: «Ой-ой-ой! якого їх там багато лежить на дошках! Аж не потовпляться на підрях! Але ж то не самі улики ондечки лежать окроми? бо то ондечки лежать такі здорові, як жлукта. Це довбані сипанки для пашні, чи що?»
— Та то я наскладав довбанок на мед, а не на пашню, бо меду в мене, як часом буває поліття на бджоли, так багато, то і впоратись з ним не можна абияк, і нікуди його дівать.
На підрях, на ріденько покладених через бантини дошках, і справді нарізно лежали усякого фасону липові довбанки з столітніх, а може, з двохсотлітніх розкарякуватих товстющих дерев, неначе корови на стійлі або химерні крокодили та інші якісь невідомі страхіття, нарізно розкидані по підрях.
Одна довбанка ніби випнула здоровецьке черево, неначе вона була вагітна; друга, неначе калікувата людина, розчепірила набряклі куски пообтинаних сливе до плечей рук; на третій довбанці ніби понаганяло якісь великі чиряки та болячки, такі завбільшки, як миски. Одна наче вистромила химерну морду з кирпатим носом, мов комедійна машкара. Кожна вдержала колишнійсь сукуватий обвід дерева та тих сучків і корчак, з котрих їх видовбав тесля, маючи на увазі якмога більшу їх змісткість для меду. Довбанки лежали окроми од купи уликів, неначе порубані в баталії Іваном Царевичем якісь дивовижні страховища.
«Ну, та й чортовиння ж теліпається отам на підрях! Неначе якісь дерев’яні крокодили або покалічені люде. Коли б лишень мені хутчій вхопить Меласю з її селом, тоді усі ці підрі з довбанками я покладу на твої старі плечі: носи, мовляв, на здоров’я цю ваготу та дбай і надалі й на мене. А я скік на коники та шусть у Київ на біговище або в Шато на гулянку!» — думав Михайло Кирикович, торкаючи навіщось сухорлявими довгими пальцями то одну чудернацьку довбанку, то другу.
Вони вернулись до ґанку, де сиділи на лавках панни й панії, обидва сіли й собі з ними й розбалакались про хазяйство. Тим часом Грицько в білих рукавичках вигулькнув з дверей і заповістив, що стіл вже налагоджений до снідання.
Снідання було таке довге, як і обід. Гості хапались на поїзд. І як не просили й не намагались хазяїни, щоб вони зостались до завтрого, гості одмагались, бо наважились їхати того-таки дня. Після снідання, що тяглось сливе дві години, підкотив під ґанок фаетон. Гості хапки позшукували свою одежу, вдяглись і попрощались. Гукович і Гуковичка просили їх не гаяться з візитом та прибувать до їх якмога швидше.
А тим часом сама Мелася, не дожидаючись доки її гостоньки приїдуть в Деркачівку, сама часто одвідувала їх у Києві… Там в Елпідифора Ванатовича вона бачилась з Михайлом Кириковичем. Михайло Кирикович теперечки здавався їй багато кращим, ніж колись передніше. Своєю веселою вдачею та лепетливим язиком він зовсім припав їй до вподоби. І Уласевич, очевидячки, залицявся до неї.
В один Меласин приїзд у Київ Уласевич признавсь, що любе її й хоче просить її руки в батька та в матері. Вона дала йому слово. Михайло Кирикович, двічі побувавши на різдво, а потім на масниці в Гуковича в Деркачівці, перебалакав з старими. Старі згодились прийнять його за зятя й постановили справить весілля після великодня напровесні.
VII
Після вшестя перед зеленими святками брат Михайла Кириковича Яків Кирикович Уласевич дістав з пошти листа. Йому чомусь здалось, чи не дрижипільська єпархіалка часом задумала листуваться з ним через пошту, коли не трапився випадок передать йому листа через руки. Але він зирнув на конверт. На концерті рука була дуже йому знайома: він впізнав братову руку, хапком роздер конверт і почав швиденько читать.
«Бурлакування й безпритульне тиняння по світах вже мені остогидло донесхочу. Оце ж я, врешті, знайшов собі притулок. Через тиждень в неділю зрання прибувай на моє весілля в Деркачівку до дідича Гуковича. Станеш за боярина в моєї Меланки Андріянівни. Мелася людина з великим розумом і розвитком, добре говоре по-французькій, по-німецькій, ще й по-англійській, жвава, балакуча, весела, ще й до того жартовлива. Я з нею ніколи не знатиму, що є на світі якась нудьга. Вона ще й до того дуже моторна на вдачу й знать незвичайно добра, бо, як я зауважив, усі говорючі люде добрі: от, прикладом, хоч би й я: на язик лепетливий, але ж я, господи, який добрий! Лиха нікому зроду не заподіяв. А що вже моя молода красномовна, то напродиво! Вона не тільки одного Ціцерона, але й двох твоїх Ціцеронів заломить і кине під лавку, бо й два Ціцерони не спромоглись би її переговорить. Надзвичайний дар мови! Навдивовижу гарно говоре! А що вже щира на вдачу та не потайна, то й сказати не можна! В неї душа й усі думки зверху: я їх бачу, як скалки оливи на воді. Капіталу великого в її батька катма, як нема їх сливе в усіх сьогочасних дідичів. Грішми його я не покреплюсь. Але ж зате я пристаю до його в прийми. Незабаром я буду справдешній дідич, такий, який був колись наш дідусь, доки не прогайнував маєтності. Так і вважай на мене, як на дідича, бо Деркачівка маєтність не батькова, а материна, а материзна перейде доконче до двох дочок, як помре стара. Є в старої ще й старіший од неї брат сусід, заможний, але якийсь трохи ніби придуркуватий, чи прицуцуватий, чи божевільний, вже я гаразд не знаю, як його назвать, бо за все своє живоття сливе тільки й пиклювався тим, що насаджував парки, неначе хотів обернуть суспіль усю маєтність в парк. Як дасть дуба цей старий навіжений панич, то його село, багате на родючі поля та плодючі садки, так само перейде в спадщину старій Гуковичці, а потім, як кгигне й стара, достанеться її нащадкам, цебто її двом дочкам. Прибувай доконечно зарані! Познайомишся з моєю нареченою й побачиш її сестру Ліду. Сестра її, надісь, підійде під твою вподобу: це людина надто сьогочасна, навіть вчена; в неї на думці все щось дуже модне, надзвичайне. Вона все носиться з ним, як старець з писаною торбою. Ліда має на думці їхать в Фінляндію чи кудись далі, в Голландію, щоб вивчиться якісь модні полотна вироблять, чи плаття золить та білить, та, без зоління в жлукті, сухоперки прать — якось по-вченому, чи якісь школи в селах заводити, чи масло збивать якось мудро, чи щось таке схоже на це, чого, мабуть, і сам нечистий не розбере, а я не пригадаю й не втямлю гаразд тієї сьогочасної нісенітниці. Ліда дуже гарна з лиця. Тільки знай, що тепер тобі залицяться до неї зась, бо вона тобі родичка…»
Яків Кирикович прочитав і осміхнувсь. Він добре знав, що брат, людина весела, безжурна, часом підлеслива, де треба, але ж загалом на вдачу легковажна й легкодумна, котра повсякчас може перемішать горох з капустою та й… наробить помилок в житті через свою легкодумність.
«Чи це в його жарти, чи це він просто-таки точить веселі брехеньки? Чудна вдача в мого брата, і я ніяким способом не постережу її й досі. І жартує й бреше, в жарти часом і дуре, але без ніякісінького злого заміру. Не розбереш, де в його кінчається побрехенька для веселої розмови і де починається правдивий погляд на будлі-яке діло, а не кинутий випадком на втіху веселому товариству в якомусь салоні. Цікаво б справді побачиться й побалакать з цими обома дочками мого сусіда. За їх іде поголоска в околиці, як за паннів, дуже просвічених і ліберальннх. Але тут в околиці старшу дочку навіщось продражнили «терницею». Коли й менша скинулась на старшу, то я матиму приємність зострінуть там дві терниці».
Почався май, тихий та теплий. Не шумів садок в Гуковича, не гула вже діброва, наводячи сум на жильців дідицької садиби. Зате ж зашуміла, заворушилась Гуковичева оселя, заворушився дім, неначе стрепенувся після довгого сну та сільської дрімоти. В парку і в садку вештались робітники, опоряджували доріжки та стежки, набивали жорствою, битою цеглою й посипали їх піском. В покоях, і в опрічному надвірному домку чистили, шкребли та мили. На подвір’ї так само знявся гармидер та біганина: ковалі викочували повозки та фаетони й оглядали усю снасть; лимар оглядав стару набучавілу упряж. Усе лагодилось, бо усе було старе й нелагоджене через завсідню недостачу грошей. Гукович боявся, щоб часом не луснули нашильники або не хруснула вісь, як Мелася їхатиме вінчаться.
А що вже дім, то неначе збожеволів: в йому зрання й до глупої ночі тільки й чути було галас та змагання. Старі кричали. Мелася репетувала. Ліда вкидала часом слівце й ніби підкидала сухого труску в ту пожежу. Усі подавали свої думки та гадки, свою раду, і ніхто нікого не слухав. Батько радив не справлять бундючного весілля, не напрошувать багато гостей, бо не було за що й бундючиться. Гуковичева й Мелася встоювали за те, щоб справить бучне весілля і не дать себе на поговір та на поталу сусідам й усім знайомим. Батько торочив безперестанку, що він грошей не настаче на багате весілля, а мати й Мелася казали, що навіть варто позичить трохи в банку й на виправу, і на весілля.
— Невже ж ти хочеш, щоб наші приїжджі гості з Києва та з сіл поїхали од нас голодні? — говорила мати. — Треба ж запросить на весілля й Сватковську, і Елпідифора Ванатовича з жінкою. А Елпідифор — це ж бундючний петербурзький бюрократ! Треба ж нам і свою честь знати і себе чтить і шанувать.
— Та й навіщо б тобі, Меласю, справлять білу дорогу сукню з гірляндою та серпанком? Ти ж братимеш шлюб не в Києві, де на тебе витріщали б очі захожі з улиці роззяви, а в глушині, в селі. Одягнись в сукню, яка трапиться напохваті. Чи то в тебе ж їх мало! — вмовляв батько.
— Чи то ж можна, щоб я перед київськими гістьми стала на килим, мов мокра курка або будлі-яка обшарпана та обстрьопана дяківна! — репетувала Мелася.
Меласі страх як бажалось виставиться перед киянами, та ще як можна пишніше. Ті панни, що пізно виходять заміж, дуже люблять виставляться на своєму вінчанні й на весіллі, щоб перед усіма почваниться й себе показать.
— І справді, Меласю! Навіщо тобі отой клопіт — їхать до Києва та замовлять в магазинах оту традиційну виправу? Це ж морока та й зайва тяганина. Я, бувши на твоєму місці, накинула б на себе оту гарненьку ясненьку суконьку, що ти справляла на перший приїзд Уласевича, та й стала б під вінець, — сказала Ліда.
— Може, по твоїх вчених книгах так і випадає, а по моїх книгах то так зовсім мені не личить. Мені дуже, дуже пристав до лиця убір молодої, та ще атласовий, з одлиском. Чом би пак і не причепуриться на цей час може, єдиний на віку? — обізвалась Мелася.
— А може, й не єдиний. Буває часом такий випадок і вдруге, і навіть втретє. Про це один бог відає, — обізвався батько.
— Вдруге мене, певно, вже не візьме охота прибираться, а вперше треба як можна краще й багатіше убраться хоч би для Таїси Андріївни та для Люби, Марії Уласівни, та Ольги Семенівни та Тетяни Денисівни, та Усті, та Марусі, та Ольги… Щоб то пак вони сказали, якби я стала під вінець, ніби якась задрипана кострубата київська горнична або перекупка та перепродуха!
Ще кільки день змагались та галасували… і постановили їхать до Києва, щоб замовить весільний убір навдивовижу, а з повітового міста викликать кухаря готувать буцімто закуску після вінця, а справді — готувати багатющий обід, коли не бенкет. Старий мусив їхать до Києва й прихопити з банку чималу частку капіталу, щоб справить бучне весілля.
— Господи! скільки слів викинуто! скільки змагання! скільки тієї гризні та змажки! Коли б я наперед знала, що й ради мене буде стільки змарновано часу та слів, буде стільки змагання та лайки, трохи не бійки, то я не зважилась би навіть йти заміж! — сказала, нарешті, Ліда до Меласі та матері.
— Ну, дочко! Про це заздалегідь не зарікайся! Може, з тобою ще більше буде наговорено й наказано усяких приємних, а то, може, й неприємних слів. Без цього, бач, нігде ніхто в світі не обійдеться перед весіллям. Така вже людська вдача! Така вже пішла поведенція в людей, — промовила мати до Ліди.
— Але, мамо, хвалить бога, люде не всі однакові на вдачу: бувають і неоднакові або якось трохи інші; є ж таки між ними якась одличка, — обізвалась Ліда до матері.
— Але ж ми оце ще не всі слова до решти викидали. Стривайте лишень! Адже ж нам треба зробить хоч навмання спис тих осіб, що ми маємо на думці запрошувать до себе на весілля, — промовила згодом мати.
— Авжеж треба зробить спис заздалегідь, щоб ми напевно знали, скільки душ гостюватиме в нас. Ось я зараз візьму перо й папір, — сказала Мелася й неначе покотилась о кабінет і незабаром викотилась звідтіля з писальними причандалами: старосвітським здоровим каламдрем та перами.
Почали міркувать та митикувати, кого запрошувать з Києва, кого з сусідів та родичів. Мелася вкупі з мамою щедро нанизала довгенький рядок душ і рясно обсипала йменнями трохи не цілий листок паперу, їй заманулось мати якмога більше свідків своєї слави і в Києві, і в околиці. Батько взяв листок в свої руки й позачіркував декотрих, як неприємних для його. Але мати натомість наказала ще багато інших сім’їв, де були молоді дочки й сини, потрібні на весіллі, як дружки та бояри. Наприкінці листка вона приписала ще й старого протопопа отця Софронія з Дрижиполя, котрий був повинен вінчать молодих, а для більшої церемонії на вінчанні постановила запросить і отця Якова Ладковського з молодою жінкою, та отця Зіновія з Буртів, де був дідичем її брат. Мелася ще намагалась, щоб з Києва запросить півчу, принаймні архієрейську, але батько аж затріпав і руками й головою і не згодився ні возити півчих, ні платить їм скажених грошей. Мелася згадала, що в Дрижиполі вславивсь на всю околицю хор, що завів Никон Кучма, бо з тим хором він вже не раз давав навіть концерти в повітовому місті. Вона таки поставила на своєму і зараз написала до Никона, щоб він попиклювавсь заздалегідь цією справою й привіз з собою невеличкий гурток своїх півчих.
— На це я згоджуюсь. Про мене, нехай ці їдуть. Найму два мужицькі кінські вози. Нехай навантажать цією живою вантагою вози хоч і з верхом, а зверху посадовлять того Кучму та й привезуть. Це принаймні недорого коштуватиме.
— Та годі тобі! Годі бурчать! Он весілля висне над головою, а він усе своєї співає! Нічого не вдієш! Як треба, то треба. І не сперечайся, і не змагайся, та роби мерщій діло! — крикнула Гуковичева на свого старого.
— Ой господи! Коли б вже швидше гуло й прогуло оце весілля! — обізвалась Ліда з кутка. — Усі парять парка, аж попару не знайдуть. В мене вже в голові гуде, так розторсала мені нерви оця метушня та біганина.
— Та годі вже вам, годі! Доки ви змагатиметесь! Коли б вже швидше одбуть оце весілля, абощо! — обізвавсь Андріян Кирилович, котрому вже остобісіла та передвесільна тяганина і той гам безперестанку і в покоях, і на дворі.
Перед зеленими святками Мелася привезла з Києва пишний білий весільний убір. Батько таки мусив позичить в банку чимало грошей. Розіслали білети з запросинами на весілля. В неділю, за тиждень перед зеленими святками, ще зарані почали з’їжджаться гості. Вранішнім поїздом прибула Таїса Андріївна й Люба, і чимало Меласиних київських знайомих. Елпідифор не приїхав. Він ще за два тижні передніше достав орден Станіслава через плече. Ця стрічка та звізда мали велике значення для його при гордовитій вдачі. Він так напиндючивсь, що вважав за низьке сподобить своїми одвідинами весілля якогось нікчемного урядовця Мишука.
Опівдні Ліда сиділа в залі край столика саме проти дзеркала, убрана в ясну гарненьку сукню. На голові й на грудях в неї неначе цвіли дві чудові рожеві троянди й додавали надзвичайно делікатний сутінок її гарненькому личкові, її матовим щокам. В залі вже зібрався чималий гурток приїжджих гостей-сусід. Ліда сиділа коло столика коло чорної арапки й балакала з Любою, котра сиділа насупроти неї під пальмовими лапатими листками. Ліда зиркала в здорове дзеркало й оглядала натовп гостей, котрі ворушились по просторній світлиці й неначе то ховались, то десь зникали, то знов виникали перед її очима на прозорому склі. Жених ще не виходив з флігеля: він там одягавсь та чепурився.
Ліда ненароком зирнула в дзеркало й там несподівано вгляділа, що в двері вступив ніби жених і зараз замішався в натовпі. Вона почала придивляться пильніше й не могла вгадать, чи то Михайло Кирикович, чи хтось дуже схожий на його, але багато здоровший, показніший і кращий.
«Меласин жених ніби… але неначе й ні… А може, це Михайло Кирикович так покращав і неначе побільшав та повищав… Я його довго не бачила. То був якийсь миршавий та сухорлявий, а тепер став багато повніший на виду, неначе вилюднів… певно, од щастя та кохання… Але ж ніби й він, ніби й не він… Вуса здорові, русі, неначе шовкові й променясті, достоту як в Мишука. І обличчя таке саме, але ж як в його щоки поповнішали; неприємні вилиці десь ніби поховались. Уста повніші, пишніші… Зовсім став красунь, та ще й який! Диво та й годі! Неначе він, неначе й не він. Що це за диво?»
Ліда встала й вийшла на середину світлиці. В натовпі вона гаразд додивилась, що гість був тільки дуже схожий на Мишука, але багато кращий і показніший за його.
— Хто це такий увійшов в залу? — спитала Ліда в Люби.
— Це, певно, Мишуків брат, доктор, — промовила стиха Люба, а Мелася вбігла в світлицю й порекомендувала доктора.
— Яків Кирикович Уласевич, мій боярин! — сказала Мелася до Ліди й Люби.
— Я чула, що ви тут десь недалечко од нас проживаєте, — промовила Ліда.
— І дуже недалеко. В Дрижиполі служу на земській службі за доктора, — сказав Яків Кирикович, подаючи руку Ліді й Любі.
— Так близенько живете, а нас, близьких сусід, якось і поминули. А тепер нас вже не поминете. Я прошу вас сьогодні трохи потурбуватись й подержать над моєю головою вінець доти, доки в вас руки заболять і помліють, — сказала Мелася.
— З великою приємністю ладен послужить вам, хоч би в мене й руки помліли, — промовив Яків Кирикович.
— От нам і стільців не стало! — сказала Мелася, крутнувшись на місці й зирнувши по світлиці.
Вона ніби опукою покотилась в двері до столової й в одну мить випурхнула звідтіль, несучи обіруч два віденські стільці. Шпурнувши їх спохвату під саму пальму, вона попрохала Якова Кириковнча сісти поруч з нею.
«Ну та й стрибуха! Правда, що прудка та жвава. Не ходе, а ніби стрибає, як сорока, або дріботить дрібними ноженятами, неначе посмітюха. І справді в неї є щось пташине в ході. Ця, здається, з тих, що б’ють котючу й летючу», — подумав Яків Кирикович, пильно кмітячи за Меласею.
— Сідаймо отут в тіні оцих «древес», в затінку, в затишку та в холодку, щоб на нас і вітер не дмухнув, і сонце не шкварило, та й познайомимось тепереньки, коли нам і досі не довелось познайомиться, — лепетала весела Мелася таким різким голоском, то він покривав тихий гомін од розмови та шарудіння гостей по світлиці.
Мелася сіла під широким листям пальми. Ліду обтінювало й листя пальми, і чорна арапка своїми піднятими вгору руками та скляною банькою лампи. Куточок був і справді захисний, поетичний, був осторонь од натовпу наїжджаючих гостей, котрі все потроху сповняли просторну світлицю.
— Вже що-що, а сонце до нас, певно, не достягне своїм промінням у цьому захисті, — промовив Яків Кирикович.
«Який гарний, який приємний оцей Яків Кирикович. Які чудові карі очі і розумні, і неначе задумливі, трошки навіть смутні», — подумала Ліда, зирнувши просто в вічі гостеві.
— Я чула од вашого брата, що в вас дуже багато роботи на службі. Невже в земських докторів на селах і справді так багацько роботи? Ви ж не повсякчас таки їздите по селах до слабих? — спитала Люба з закуточка й почала своїм звичаєм ніби кліпать віками та крутить очима, що вона робила перед кожним гарним паничем, котрий чимсь був їй сподобний.