— Що не поталанило вам, то це правда, — смутно обізвалась Текля Опанасівна й похилила голову.
— Жила я з своїм чоловіком в достатках. Засіб в нас був великий. Робили ми навіть збитки. Я держала дорогого кухара. В нас на обід було по чотири потраві щодня. Мала я свої коні, свій екіпаж. Ходила в шовках та оксамитах, прибирала свою Ганю й Любу, як вбирають дітей в аристократів. Я жила, як у бога за дверима. Небіжка мама й економка всього доглядали. Я нічим не пиклювалась і не клопоталась, тільки гостей приймала. Але мій чоловік розкохав мене, почав гримать, що я марную гроші, а далі розпився, посваривсь зо мною, зійшовсь з отією… та потім згодом зовсім розледащів. Терпіла я, терпіла, доки терпець не ввірвавсь. Мусила я його покинути, а він зовсім розпаскудивсь та й помер. Недоля моя та й годі! Ще добре, що в добрий час, заздалегідь, я купила дерев’яну халупку. Принаймні мала собі пристановище.
— Не треба б було продавать того домка й тепер, — обізвалась Текля Опанасівна практичним тоном.
Але Таїса Андріївна неначе не чула її й тягла далі своє нарікання на свою недолю.
— Ще моє щастя, що Любку вподобав орловський дідич Межов і оженився з нею! Жили ми в його селі. Він був ніби й заможний. І село в його було чимале. Неначе й знов осміхнулась до мене доля. Люба була прихильна до його, бо вона любе не молоденьких паничів, а людей літніх, поважних, то й привернулась до його. Знов ми зажили в достатках. Жили ми взимку в місті, влітку — на селі. Межов був веселий, любив єднаться з людьми й боявсь нудьги, як татарви. В нас усе були гості та карти. Але й цей ні за що ні про що взяв та й одкаснувсь од Люби. Село спродали за довги, а він пішов по дідичах економом. Знов недоля моя! Отак, як бачите!
— Одже ж тепер вам знов поталанило. Не журіться та не впадайте в тугу, — сказала Текля Гуковнчева поважним голосом.
— Поталанило ніби оце вже втретє, та от і недоля моя: Елпідифорова жінка обіцялась розвестись, а тепер стала гопки. «Не хочу та й не хочу!»
— Певно, вона людина не в курячим розумом, — сказала Мелася ніби навмання. — Підождіть трохи, може, справа якось сама направиться. Може, його жінка вмре.
— Де там! Там така гладка, здорова та жвава, що й нас усіх переживе. Її рід дуже живучий: ще й досі живуть її батько й бабуся.
Тим часом Люба вийшла з Меласею в гардеробну кімнату, щоб передягтись і скинуть дорогу візитну сукню та одягтись в простішу. Гардеробна кімната сливе уся була заставлена здоровецькими шафами.
— Оце позавчора я справила собі нову ротонду, та не знаю, чи вона гаразд пристає мені до лиця, — сказала Таїса Андріївна до Теклі Гуковичевої, одразу забувши за свої нарікання на недолю.
— А покажіть! Ходім та подивимось! — веселенько промовила Гуковичева.
Вони встали й повагом почвалали до гардеробної. Таїса й Люба одчиняли шафи, неначе тим грались. Довга гардеробна на взір була схожа на бібліотеку. По обидва боки щільно стояли здорові й маленькі шафи, придбані Таїсою ще в луччі часи життя. В самому кутку стояла Любина шафа, завширшки трохи не на сажень. Далі стояла така сама здоровецька шафа мамина, ще далі — гувернанчина, а там далі — шваччина шафка. А проти їх стояла знов Любина шафа та опрічна Елпідифорова шафа, така сама завальна, як і Любчина. Елпідифор був пещений петербурзький джиґун та франт і кохавсь в убранні незгірше своєї Любки й тещі. В його шафі одежа не висіла на кілочках, а ніби стояла: була напнута на шаранги та на хрещаті підставки, неначе ризи та стихарі в ризниці. В шафі ніби стояв довгий рядок Елпідифорів: один Елпідифор — в блискучому, дорогому мундирі, другий Елпідифор — в сіртуку, далі стояли Елпідифори то в піджаках, то в пальтах. Один Елпідифор був ніби позолочений, другий — чорний, третій — рябий, четвертий — сірий. Нанизу в шафі стояли ботинки та повишивані золотом туфлі. Здавалось, ніби од стоячих Елпідифорів хтось пообтинав ноги. На дні вподовж шафи лежав ніби сповитий повивачем в простирядлі Елпідифор: то лежала його шуба, завинута в простирядло.
Одна половина Любиної шафи була одчинена. На зачиненій половинці дверей шафи лисніло дзеркало на всю довжину дверець. В дзеркалі одбивалась Любина постать. Здавалось, ніби дві Люби заглядають то в шафу, то зиркають часто одна на одну.
Коло надвірної стіни, між двома вікнами, стояла окроми шафка, як цяцька, з дзеркалом знадвору на всі дверці, що одчинялись на один бік. Це була шафка мамина. Мама зросла на Волині, в Луцьку, в сім'ї небагатого урядовця. Де вже вона набралась тієї симпатії до гардеробних опрічних кімнат та дзеркальних шаф, — за це один бог відає. Здавалось, ніби вона була не буржуазка родом, а якась волинська польська графиня й зросла й вік звікувала серед аристократичної обстави. І мати й дочка через свою гарну та ще й кокетну вроду добули собі й багатеньких чоловіків, і шафи з дзеркалами, і оксамити та шовки, і усю догоду в житті. Але про їх знайомі казали, що вони обидві — дві чудові бонбоньєрки для конфектів. І мати й дочка тільки й знали, що «подай та прийми», та вбери, та повези в театр або в гості, та наклич до їх гостей; щоб хтось на їх дбав, панькавсь з ними, щоб любив їх, падкував коло їх, аж розбивавсь, сам пиклювавсь за все. Щоб робити якусь роботу — це було не про їх писано. В їх руках зроду ніколи й голки не було. Вони ніколи не вишивали навіть подушок, як інші гулящі панії, і мати й доня були ніби два кущі пишних рож центифолій, викоханих на доброму грунті, котрі тільки те й знали, щоб їх поливали дощі, кропила роса, щоб їх хтось поливав, та доглядав, та милувавсь ними. Випещені змалку, як дуже мазані дітки, ці обидві красуні вийшли ліниві, ледачі, не здатні ні до чого. Краса була для їх обох і долею, і недолею…
II
Задзеленькав дзвоник коло парадних дверей голосно, шпарко. Хтось сіпав ніби з великою нетерплячкою, бо дзвоник неначе аж кричав. Любка впізнала той ніби крик дзвоника, кинула нову спідницю, котру показувала приятелькам, і мерщій побігла до гостинної.
— Це, певно, Елпідифор йде з служби, — сказала Таїса Андріївна і, зібгавши Любчину спідницю жужмом, кинувши її, швиденько почимчикувала дрібненькими ніжками до світлиці. Її повненька постать заколивалась на ході по-качиному.
Мелася почепила спідницю, огляділа себе в дзеркалі, причепурила трохи голову і, зачинивши шафу, покатала й собі до світлиці. За нею, неначе навздогінці, пішла й Текля Опанасівна.
Люба кинулась в прихожу, обвилась руками кругом Елпідифорової шиї й вп’ялась в його рожеві уста, неначе пявка. Незабаром поважно вступив в світлицю Елпідифор Петрович Ванатович, неначе йшов і… ніс свою особу.
То була й справді особа. Високий на зріст, рівний, як стріла, широкий в плечах, тонкий станом, трохи довгобразий, рум’яний на виду, з темно-русявими кучерями, з блискучими карими очима, Елпідифор і справді був випещений красунь. Високе чоло, обрамоване русявими кучерями, подалось трохи назад і наддавало величності його постаті. Довгі бурці звішувались по обидва боки, як у петербурзьких бюрократів, а вуса закручувались трохи вгору й розсипались ніби промінням по бурцях. Щоки були рум’яні. Уста були повні й червоні, як калина. На випнутих грудях за жилеткою червоніла хусточка, закладена на білій лиснючій маніжці. Мундир, золоті широченькі погони на плечах, рівна постать та бадьористість наддавали йому офіцерський вигляд, і плечі, і в’язи, і стан були надзвичайно рівні, бо… він затягувавсь в цупкий горсет, а кравець намощував під мундир вати на плечах і потроху на грудях, щоб груди випинались.
Багато часу вранці гаяв Елпідифор на своє вбирання та чепуріння перед дзеркалом. Зачинившись в кабінеті, він фарбував вуса, вишукував сивенькі волосинки на голові та на бурцях, зарум’янював та вирівнював на щоках нерівний, плямуватий природжений рум’янець, замазував пудрою кожний малесенький прищик, кожну плямку та цятки ластовиння на лиці, кожну цятку навіть на шиї, на вухах. В той час нікому не можна було входить до кабінету. Він гримав на тещу й на Любку, щоб вони не вештались в кабінеті та не заважали йому буцімбито переглядать папери. Слуг він так само ганяв з кабінету, кричав, лаявсь і трохи не давав попотилишників.
Елпідифор Петрович був син київського урядовця. Його батько перейшов на службу в Петербург ще як він був в середніх класах гімназії. В Петербурзі він довчився в гімназії й скінчив науки в університеті. Там він і на службу пішов по канцеляріях, потім недовгий час служив в Вятці та в Пермі і знов вернувсь до Петербурга. У Київ його прислали на значне місце: він був начальником над тюрмами в губернії.
Елпідифор по-офіцерській цокнув закаблуками, привітавсь до гостей, не згинаючи цупко стиснутого горсетом стану й навіть не повертаючи голови. На його устах майнув осміх до гостей, буцімто він був їм дуже радий. Але той осміх був удаваний. Цьому столичному урядовцеві не дуже припадали до вподоби обидві провінціальні лепетухи через їх язик та «сільську вульгарність», як він казав Любі потаєнці од мами.
Дами посідали в крісла. Елпідифор Петрович побіг в прихожу й виніс звідтіль закупку. Він розгорнув її й подав Любі чудову бронзову бонбоньєрку, повну кондитерських конфектів, на взір ніби малини, горішків, ріжків та усяких гальок.
— Це тобі, Любо, презентик. Иду я Хрещатиком, а в вікні кинулась мені в очі оця чудова скринька, уся прозора, ажурна, ще й на ніжках. Я й згадав за тебе, — сказав Елпідифор.
— Спасибі, спасибі! Яка чудова скриньочка! ніби плетена з бронзи, всередині обкладена червоним папером, чи то пак… атласом. Гарненька річ! —сказала Люба й кокетно крутнула головою, ще й липнула очима на Елпідифора, неначе блискавку кинула.
— Прехороша, художня річ! — сказала Мелася, вхопивши в руки скриньочку й оглядаючи її зверху і зсподу.
Елпідифор Петрович не пішов, а неначе посковзнувсь по лиснючому паркеті, вхопив стілець, ніби кинув його перед столом і сів насупроти паній поруч з Любкою. Усе це він зробив плавко, жваво й зручно, неначе проворний молоденький гусарин-аристократ.
Лиснючий гарний салон приставав до випещеного та підмальованого Елпідифора, а він своєю постаттю прикрашував салон. Цей столичний урядовець неначе вродився й зріс серед розкішної обстави якогось багатиря мільйонщика або й магната. Панії, очевидячки, милувались ним і його делікатними манерами. Люба крутила головою та пускала очі під лоб або зиркала ними скоса на Елпідифора й при його незначних жартах сміялась веселенько, дрібненько, але роблено, неначе сипала срібним горошком та перлами по склі.
— А знаєте, з ким я оце стикнувся в кондитерській?
— З ким? Може, з мадам Оноре? — спитала Люба.
— З товстулею Загірньою. Входжу я й беру оцю бонбоньєрку з прилавка. А вона саме тоді коло прилавка вибрала коржики та пирожні й складала в кошик. Але почувши мою розмову, це неповертайло раптом обернулось до мене, та так незручно крутнулось, що зачепило кошик з пирожними. Кошик гепнув додолу, — коржики й порозкочувались, а кремові пирожні — ляпнули та й розлізлись квашею по підлозі. А ця шерепа як заґвалтує: «Ой-ой-ой! оце клопіт! оце так оказія! Ох лишенько! Певно, позамазувались усі. Ото яка шкода!..»
— Хі-хі-хі! хи-хи-хи! — пустила сміх горошком Люба, ще й головку одкинула назад, щоб показать білі зуби.
Мелася теж зареготалась. Обидві матері й собі засміялись. Панія Загірня була в їх сміховищем.. Елпідифор завжди піднімав її на смішки та на жарти і цим тішив своїх паній.
— «Ой, горенько моє!» — передражнював далі Елпідифор панію Загірню й показав, як вона розчепірила пальці та присіла, щоб повизбирувать в кошик накуплені ласощі, і як вона все бідкалась та охала.
Елпідифор вмів штучно передражнювать людей, бо був на вдачу штукар. Він навіть малював на знайомих і дам, а найбільше на череватих і вагітних, дуже смішні карикатури: то задирав їх кирпаті носи вгору, то приставляв їм здоровецькі животи, то закопилював спідні губи, то розтягував сухорлявих на зразець драбини та чаплії. Під однією підписував: «Сарра Бернар у Києві», під другою — «Папісса Пія IX на Подолі». За це панії не дуже любили його й трохи боялись. Малюнки, дуже вдатно й штучно намальовані, ходили по руках і розважали знайомих.
Текля Опанасівна й Мелася встали.
— Час нам йти! — сказала Текля Опанасівна до дочки.
— О, не час-бо! Ми вас не пустимо без обіду, — промовила Таїса Андріївна.
— Зроду-звіку не пустимо! — крикнула Люба і вхопила Меласю за руку.
— Та ви ж для нас не готували нічого зайвого на обід! Ми гості випадкові, — сказала мати.
— Нічого — те! Наша куховарка настаче їжі на всіх нас. Сьогодні в нас готують чотири потраві. Настачимо поживку на вас обох, — просила стара хазяйка.
Люба нахилилась до Меласі й пошепки на вухо сказала:
— Сьогодні в нас обідатиме одна цікава особа. Мишка Уласевич, — може, й жених трапляється тобі… Принаймні побачиш. Дуже цікава й весела особа! Зостанься-бо!
— Знаю вже, знаю, що то за секрет ото шепочеш! — обізвалась мати. — Зоставайся на обід, Меласю! Не будеш жалкувать! Ми запросили на обід нашого завсіднього партнера й давнього знайомого. Дуже весела людина. Варто познайомитись і подивиться.
Текля Опанасівна й Мелася й не одмагались і одразу згодились на ті запросини. Буваючи у Києві, вони так вилічували та приганяли свої одвідинн, що в одних знайомих потрапляли саме на обід, в других — на вечірній чай, в третіх — на сніданок, бо напевно, знали, коли і в якій годині в якому домі буває снідання, коли обід або підвечірок чи вечеря. Це робилось ще й задля того, щоб розважить себе, щоб набалакаться всмак і дізнатись за міські новини.
Любка встала, подріботіла в кабінет і винесла звідтіля скриньочку з дорогими цигарами. То був вже її презент для Елпідифора. Ці презенти, теж не дешеві, Люба постачала своєму милому за вакханок та фавнів з кишені своєї мами. Останнє добро, — остання халупчина, як казала її мама, неначе розсипалась в їх руках по цеглині та деревині до решти. Сам Елпіднфор не дуже квапивсь постачать грошей на сім’ю. Він доставав на рік кільки тисяч карбованців, але ці тисячі теж якось розставали в його гарячих руках і крапали дрібним дощем крізь пальці та золоті перстні. В його все була недостача в грошах. Він любив грати в карти та часто загулювавсь з веселим товариством. Грав він в карти дуже погано. Гроші в його витрушувались та розвіювались, неначе полова на вітрі. Таїсі Андріївні доводилось частенько докладать на хазяйські потрібки та на своє убрання з остачі тієї ж халупчини.
Елпідифор взяв скриньочку з цигарами, вхопив дрібненьку Любину руку з пальчиками, сливе суспіль обнизаними золотими каблучками та перстнями, і, потягши вгору до своїх калинових уст, цмокнув ніби на льоту.
По світлиці пішов важкий, але приємний наркотичний дух дорогого курева. Таїса Андріївна любила той дух і простягла вгору свій чудовий, ніби виліплений носик, ловлячи той смачний димок цигари. Вона стулила папіроску й сама закурила. Текля Опанасівна одхилила рукою простягнуту до неї скриньку з тютюном: вона не курила й навіть несприяюче позирала на хазяйку, що пахкала димком просто на її обличчя.
Елпідифор курив і оповідав про своїх знайомих та їх деякі смішні вчинки, про випадки того дня на службі. Добра цигара ворушила його нерви, наддавала охоти до розмови. Любка не зводила з його очей, а Меласю брала зависність, що Любка зиайшла-таки свою долю, хоч і невінчану, і зазнала великого щастя з милим.
Розмова йшла голосно, весело, жваво. Двоє здоровецьких дзеркал одбивали в лиснючому склі веселу компанію. Люба зиркала в ті дзеркала й милувалась і своїм пишним видом, і гарною, викоханою постаттю свого Елпідифора, ще кращою у дзеркалі, ніж в натурі.
— Що ж там в вас на службі сьогодні, усе було гаразд? — спитала Таїса Андріївна, як розмова на одну мить була перестала, і вона силкувалась зв’язать докупи перервану її нитку.
— Усе гаразд, і не все! — обізвавсь Елпідифор. — Мабуть, доведеться мені прогнать наглядача над тюрмою. Подумайте собі! Входжу я вранці в двір, а під дворовою стіною валяється чимала купа якихсь чорних, засмальцьованих мішків, якогось дрантя. «Що це таке?» — крикнув я на стійчика. «Мішки, — каже. — Ще не встигли сховать». — «А то навіщо вони тутечки валяються?» — сказав я і вже почуваю, що мене бере гнів та злість. Я вхопив мішки в оберемок та й викинув на вулицю.
Люба й Мелася реготались, аж заливались, уявляючи собі, як ті білі, в золотих перстнях, руки хапали в оберемок заялозене дрантя й швиргали його через стіну на вулицю.
— Заглядаю я в другий куток двору, аж там стоїть кошик з угіллям. Кругом сміття, а в куточку стремлять якісь ломаки та мітли. «А це що?» — питаю в сторожа. «Та це я наставляв самовар начальникові та не встиг поприймать», — каже понуро сторож.
— Я тоді до його…
Елпідифор пик-мик! — та й не доказав і схаменувсь, бо… він тоді ляснув сторожа «по морді» золотими перстнями так, що той аж мазкою вмився.
— Я мерщій вхопив мітлу, наштрикнув на неї кошик з наглядачевим угіллям та й пожбурив його за стіну, а потім туди ж спересердя пожбурив і мітлу.
Елпідифор був надзвичайний чистюк. Він і сам любив чепурно одягаться і, по своїй українській вдачі, любив, щоб і кругом його було скрізь чисто та чепурненько. В тюрмах, в подвір’ї, в камерах тюряжників та в робітніх кімнатах — скрізь в його було чепурно й чисто. Але він тільки на це й звертав увагу, тільки за це й дбав. А як годували провинників та душогубів, що вони їли та пили, — про це йому було байдужісінько.
— Входжу я в робітницькі камери, де на маленьких нових верстатиках арештанти вироблюють полотна та килими, де плетуть туфлі й морщать з шкури постольці, — аж там сміття, сміття та ниток, та ремінців, та уривків од мотузків трохи не по кісточки! Я розсердивсь не на жарти. Це ж кат зна що!
Елпідифор, зроду опришкуватий на вдачу, і сам незчувсь, як спахнув: підвівсь з стільця й замахав руками вже зовсім не аристократично й не по-столичному.
— Я спроваджу наглядача туди, де козам роги правлять! Я цьому паскуді покажу, як доглядати тюрми. Мені щоб було скрізь чисто й чепурно. Мені щоб нігде не було ні смітиночки, ні порошинки. Про мене, стій з деркачем та й махай щохвилини. А як ні, то, про мене, нехай провинники ховають собі в роти й животи нитки й ремінці та й ковтають… Душа моя не зносе цього сміття! Цього я не подарую нікому. Цього я не стерплю!
Елпідифор спахнув, почервонів, з нестямки замахав руками, неначе він уявки бачив перед собою того наглядача й того стійчика і лаяв їх на всі застави. Йому й з голови випало, що тутечки була не тюрма, а лиснючий салон, і перед ним стояли не сторожі та стійчики, а сиділи шановні панії. Спах злості засліпив йому очі, затуманив тяму. Він ніби посатанів: крутив головою, махав руками. Золоті перстні блискотіли. Люті карі очі блискали. Червоний вид аж пашів.
Усі дами ущухли й з дива вирячили на Елпідифора очі.
Таіса Андріївна та Любка вже з рік прожили вкупі з Елпідифором і знали його, як дуже ввічливу й делікатну великосвітську людину. Він передніше й голосу ніколи не піднімав вгору, не то що не галасував. Але, оббувшись та оговтавшись з дамами, він тепереньки не вдержавсь і несподівано неначе вивернув себе навиворіт і показав свою палку опришкувату вдачу. Таіса Андріївна ще й передніше чула од люден, що перша жінка покинула його через його палку, опришкувату вдачу, але про те нічого не казала Любці. Тепер вона пересвідчилась, що чутка про Елпідифорову забісовану вдачу була правдива. Таіса сиділа збентежена цією вихваткою. Люба перестала сміяться та крутить очима. В покоях на одну мить стало тихо, ніби мертво. Усім стало якось ніяково.
Коли це в прихожій щось шарпнуло дзвоник, і хтось вскочив в прихожу швидко, прожогом. Мелася заглянула через одчинені двері в прихожу. Там щось ворушилось. Горнична поралась коло вішалки. Проти заскляних дверей Мелася вгляділа щось кудлате та пелехате, їй спочатку здалось, що то горнична впустила здоровецьку собаку, котру привів гість. В сутінках неначе заметлялись кудлаті та пелехаті собачі вуха, майнула ніби довга мохната цапина борода. Меласі здалось, що та собака никає коло дверей й обнюхує. Але гість скинув колоші й підвівся. В Меласі в очах знов майнула в темних суточках якась чудернацька пелехата постать.
«Що воно за проява нишпорить в прихожій? Не то цап, не то людина», — подумала Мелася, втиривши очі в ту постать.
Меласю взяла така цікавість, що вона вже підвелась з місця й була напоготові бігти в прихожу й подивиться, хто то прийшов. Але та постать незабаром роздяглась, причепурилась перед дзеркалом і ніби вплигнула в світлицю.
Мелася аж тоді придивилась, що в світлицю вступила й справді трохи чудна постать, котра своїм довгобразим видом трохи скидалась на цапа. На голові стриміло розкішне довге волосся, що вилось густими, неначе посіченими кучерями й спадало трохи не на плечі. Довгі вузькі вуха стирчали вгору й скидались ніби на ріжки. Низький лоб ледве було знать під патлами. Виски позападали; дві вилиці під очима повипинались, неначе дві печериці, а од вилиць тяглись униз довгі запалі щоки, неначе цей панок втяг їх в рот зумисне. Ніс був тонкий та довгий, і підборіддя було довге, але широке, а на широкому, ніби одрубаному підборідді метлялась ріденька руса борідка. Повні, товсті губи були обидві однакові, неначе дві ковбаски, стулені докупи, а над губами вились довгі, товсті вуса, підняті вгору й гостро закручені.
«Ой чудна ж оця людина, — подумала Мелася. — Чи вона гарна, чи погана? Вид чудний, але які розкішні кучері! І очі карі, блискучі, і постать рівна, але він чимсь скинувсь на цапа».
Гість поздоровкавсь загалом з усіма поклоном, швиденько побіг до старої хазяйки й привітавсь з нею. На швидкій ході він ніби підскакував наперемінку на кожній нозі, неначе ступав навшпинячки.
— Михайло Кирикович Уласевич! — порекомендувала гостя старій Гуковичці та Меласі Таїса Андріївна.
Михайло Кирикович шкрябнув ногою, цокнув закаблуками пo-офіцерській, ще й ніби підскочив і подав їм руку. Мелася примітила, що в гостя рука була сухорлява, з довгими, тоненькими пальцями і така цупка та тверда, неначе вона вхопила в руку пучок веретен, їй навіть здалось, що ті веретена аж застукотіли в її пухкій куценькій ручці.
«Ой який же чудний вид в цього Уласевича! Чи він поганий, чи він якось по-своєму гарний? Він скинувсь ніби на німця або на англічанина. Вид змізернілий, блідуватий, але карі очі блискучі, жваві. Так і ворушаться, неначе живе срібло. І кучері гарні», — все вертілись думки в Меласі, і вона все кмітила та придивлялась до чудного Уласевича.
Елпідифор Петрович взяв гостя за тонкий стан і посадив на кріслі поруч з собою. Його гнів на тюремного наглядача одразу прохолов, тільки на щоках червоніли рум’янці, як слід недавнього палкого роздратування. Він знов став ввічливий, звичайний, і тон його голосу в розмові багато пом’якішав.
— А ми вас оце ждали з обідом, — обізвалась Таїса Андріївна. — Думали, що ви вже не прийдете.
— Та я оце задлявсь трохи. В нас в яхт-клубі тільки що було засідання. Сьогодні були рокові вибори. Я був і досі секретарем. А оце в нас скинули старшину клубу. Настоятелів на це місце виступило два: я та Ревакович. Тягались, змагались і ні на чому не стали. Але, здається, на моїй половині згодом буде більшість, — брехав Уласевич.
Його не тільки не обирали за старшину в яхт-клубі, але навіть трохи не випровадили з самої спілки через те, що він завсіди затягував спільницьку вкладку і часом зовсім не платив її. Він втисся в той клуб, щоб поєднаться і познайомиться з синами багатирів та панів і всунутись в їх компанію. Ним трошки нехтували деякі багатіші спільники яхт-клубу. Але скрізь між знайомими він удавав з себе падковитого діяча, і такого завзятого, що без його нігде й вода не освятиться, як кажуть на селі.
«Щось воно не просте оцей Уласевич, — тяглась в Меласі думка. — Чи не з аристократів він часом, що так правує та верховоде там в яхт-клубі, де скупились київські багатенькі панки? Між великими панами часом трапляються такі оригінальні люде. А губи в його не погані, хоч і товсті. Тільки язик широкий, як лопатень. Так і лізе з рота, неначе млинець висовується. Якось негарно. Зате ж цей Уласевич, знать, веселий, бо говорючий».
Але і в самої слизькоязикої Меласі язик був широкий та довгий і в розмові аж вилазив з рота; тільки вона того в себе не примічала й за це не знала, бо люде бачать чуже під лісом, а свого не бачать і під носом.
— От у Петербурзі, як я був спільником в яхт-клубі, на виборах справа велась якось інакше, краще. А тутечки… Ет! одним словом — дикуни! африкандери київські!
— А завтра ще доведеться засідать в товаристві рятування на водах, — промовив згодом Михайло Кирикович.
— То ви й там записались в спілці? — спитала стара Гуковичева.
— Я й там записаний, бо це товариство близьке до нашого яхт-клубу. Ми рятуємо й утоплеників, — сказав Уласевич.
— Здорово ж ви любите цей спорт, коли рятуєте утоплеників. Я зроду-звіку не попливла б їх рятувать, бо боюсь собак, води й утоплеників найбільше, — залящала Мелася.
— Нема там нічого страшного. Вхоплю за руку або за чуба та й тягну за дубом, доки гребці витягнуть чоловіка в човен.
— Ой страшно! Я боязка й боялась би навіть дивиться на таку подію, — сказала Мелася. — Добре, що в нашому селі в ставку води — старій жабі по коліна. Хоч би хто й схотів утопиться, то не зможе цього зробить, хіба б зумисне уткнув голову в багно.
— А я навіть кохаюсь в цьому спорті. Як сядемо було на яхту в Петербурзі та як вдаримо веслами плиском, а потім як розженемось та вріжемось в хвилю, таку завбільшки, як оцей дім, тоді вискочимо на вал та й скотимось, ніби з гори, та в одну мить шубовснемо, неначе в долину. Аж дух тобі забиває! Пишно! Дивно гарно! Яка приємність летіти без крил то вгору, то униз, неначе в чорторию! От гарна гойдалка! Ож прийдіть будлі-коли до нас та сядьте з нами на яхту. Ми пустимо яхту вниз серединою річки, саме бистриною. Це трохи нагадує спорт на морі. Але де там. Не те, не те!
Елпідифор Петрович тільки осміхавсь мовчки. Він добре знав, що Уласевич, тиняючись по службах в Петербурзі, не був записаний ні в який клуб і ніколи не шугав на хвилі в човнах столичного яхт-клубу. Уласевич повсякчас любив точить за себе брехні на всі застави, бо був брехливий на вдачу, ще й любив чваниться.
Михайло Кирикович розбалакавсь. Його широкий, мокрий язик неначе ляпавсь об товсті губи і все визирав широким, закругленим кінцем з рота, неначе Уласевич зумисне його висолоплював.
— Михайло Кирикович великий митець в усякому спорті. Він тяме і в скаковому спорті навіть більше, ніж в водяному. Це справдешній англічанин, що тільки якимсь випадком, через якусь помилку вродився й зріс у Києві, — обізвався Елпідифор Петрович і хитро осміхнувсь.
— То ви любите й скачки? — спитала Текля Опанасівна.
— О! ще й як! Так катає! забісовано скаче! Як була я на скаковищі, то аж трусилась; так за його боялась. Ой як він їзде! Ой як їзде! аж мені було страшно, — сказала Таїса Андріївна запикуючись; вона й хотіла похвалить свого знайомого, та чомусь слів не достачало в неї.
— То ви записані і в скаковому товаристві? Ви, як бачу, на всі руки митець, — обізвалась Мелася.
Їй припала до вподоби сміливість цього незнайомого панича, котрий міг боротись заіграшки з страшними морськими хвилями, ще й умів забісовано скакать конем на скаковищі.
— А як же! Я й там записаний. Без мене й там справа не обійдеться. Я на скаковищі сливе усім зараджую, усім правую. Позаторік моя конячка, ніби на взір і поганенька шкапка, взяла та й виграла перший приз. Бо не конячка виграла: то я взяв приз, — лепетав далі Михайло Кирикович.
— Та Уласевич такий їздець, що в нас у Києві йому й рівні не знайти, — обізвалась Люба.
— Невже! — аж крикнула Мелася.
— Атож? А ви ж як думали? — промовив Уласевич. — Для мене нема в світі більшої приємності, як скочить на баского коня та пустить його навзаводи на скаковищі і катать й летіти, що є сили, що є змоги, так, щоб грива свистіла на повітрі, щоб я свистів і кінь свистів од прудкого бігу! Страх як люблю, щоб мені дух забивало, щоб аж гуло: дж-ж-ж-ж-ж! От моя музика! — лепетав Уласевич.
І він простяг руки вперед, задер голову й неначе насторочив тонкого носа, щоб розтинать ним повітря й летіти через стіл просто на Меласю, ніби стіл та Мелася були останньою притичиною на біговищі.
Його запал в розмові, ворушлива постать та прудкі рушення дуже припали до вподоби Меласі. Очі в його блиснули гостро, пронизувате. Він був сухорлявий, ніби сплетений з самих жил та нервів. Довгі сухі руки, простягнуті вперед, скидались на крила. В розмові він підвівся на стільці й справді неначе хотів знятись з місця й летіть кудись. Розкішні кучері позад голови заметлялись, неначе на їх дмухнув звідкільсь вітер. Меласі чомусь здалось, що от-от почується в повітрі свист, неначебто він і справді катав на прудкому коні.
«Одже ж цей Уласевич непоганий… Зовсім-таки непоганий, хоч спочатку мені здався чудний. Щось у йому є принадне, палке, — вертілося в думці в Меласі. — Ті цапині прикмети його виду теперечки неначе десь зникли або в йому десь приховались. Він не такий чудний, як мені спершу здалось. Яка ворушлива, яка палка людина! Дуже цікава особість!»
— Ви, мабуть, служили в кавалерії, що так закохані в цей скаковий спорт? — спитала Мелася.
— Служив, та недовго, ще тоді, як я був молодий та зелений, як вийшов з кадетського корпусу. Але я швидко покинув ту службу, бо вона мені не припала до вподоби. Не по моїй вдачі ота нудьгувата служба.
— Мишук Кирикович — людина дуже самостійна. А там, знаєте, муштри та муштри… — сказав Елпідифор Петрович.
— Та субординація, та московська залежність. Це мені зовсім не до вподоби. Я вольний козак і не дуже-то здатний кориться будлі-кому, ніби машина. Я передвважаю службу в приватних товариствах або в яких-небудь конторах. Тут я трохи слуга, трохи й пан. А для розваги я собі записуюсь в усякі товариства: і в яхт-клуб, і в товариство рятування на водах, і в київське слав’янське товариство, і бджільницьке… Бачте, — сюди тиць, туди тиць, то все якось, знаєте, веселіше, — брехав Уласевич без сорому.
— То ви й пасіку любите? — спитала Мелася.
— А як же! Господи, як люблю! Бджоли дзижчать в вуха, і мені привиджується, буцімто я все катаю на коні десь на біговищі, все лечу й не спиняюсь, і не спиняюсь, — молов Михайло Кирикович.