– Хіба ж пак можна назвати ідейками та утопійками такі великі культурні принципи, як вільна, незалежна ні од кого преса або як просвіта народу. Коли це утопійки, то ми не знаємо азбуки європейської просвіти, – сказав Комашко, й його голос одразу став голосніший і якось різко, нервово задзвенів.
– Овва! Куди ж пак! – крикнув Фесенко. – Це не європейські принципи, а ваші й тих, що схожі на вас. Нащо та вільна, незалежна преса? Хіба задля того, щоб лаять і ганить в газетах адміністративних осіб? Чи правду я кажу, Харитоне Кириловичу? – обернувся Фесенко до Навроцького.
– Угум… гм… ммм… – замукав з протягом якось по-волячому старий Навроцький і нічого не сказав, тільки здвигнув плечима. Один бік його рота наче скривився: розумій, мов, як хочеш: чи – еге, чи ні.
– А як адміністративні особи бувають не без гріха або часом і дуже грішні? Чом пак їх не обписати й не вивести на людський осуд? Чи правду я кажу, Харитоне Кириловичу?
Харитон Кирилович поклав свою повну долоню на стіл і почав молотить одним пальцем по столі: то був знак, що він щось думає та гадає. Він мовчав і тільки головою кивнув, ще й нащось насупив густі брови, а потім підвів їх трохи не на середину лоба: розумій, мов, як знаєш.
– Нащо та велика просвіта народові? Вона тільки одіб’є його од плуга та од рала, от що! – криконув з палом Фесенко. – Чи правду я кажу, Харитоне Кириловичу?
«Оце матері його ковінька! Причепились до мене, неначе я тут найвища судова інстанція! Коли б обертались до жінки за присудом, вона б, певно, одбрехалась», – подумав Навроцький.
Він трохи помолотив пальцем по столі, потім достав папіросу й закурив: одчепись, мов! не маю часу базікати.
– Просвіта й шматок хліба потрібні народові так само, як і нам. Хіба ж мало селян і міщан повиходило в люде через просвіту? – сказав Комашко.
Фесенко сам був з міщан. Він догадувався, що Комашко кинув грудкою в його город, і ніби закипів.
– Може, ви й політику маєте за утопію? – крикнув Фесенко й хитро, скоса глянув на Комашка.
Йому заманулось, щоб Комашко проговорився перед Навроцьким знестямки та зопалу, щоб його піймати на цю петельку, живцем з’їсти, посадити в тюрму.
– Політика не утопія? Га? Як по-вашому? Чи правду я кажу, Харитоне Кириловичу?
«І знов Харитоне Кириловичу! Мабуть, щоб не забутись, як мене звуть. Бий вас сила божа! Оце застукали…» – подумав Навроцький і нічого не сказав, тільки совався по стільці.
«Оце старе мукало не піддержало мене. Треба обертатись до старої», – подумав Фесенко.
– Я не політик і не люблю політики, – обізвався Комашко. – Теперішня політика ще скрізь політика людоїдства, проливання людської крові не для інтересів народу, а на користь дипломатів. Я встоюю за просвіту й культуру, а письменству, культурі й просвіті байдуже за усякі державні границі та межі; вони ширші од тих границь. Чи правду я кажу, Харитоне Кириловичу?
«Хоч бери шапку та тікай! Та ще й питання гострі!» – подумав Навроцький. Одначе розмова Комашкова його зачіпала; він в думці згоджувався з ним.
– Гм… гм… Авжеж правда… – вихопилось якось недоброхіть в старого Навроцького.
Жінка кинула на його очима, неначе п’ятаком. Навроцький схаменувсь, прикусив язика й догадавсь, що прошпетився.
«Ой боже мій! Що це я сказав! Біда мені з цими молодими хлопцями! Витягнуть з тебе щире слово, наче обценьками. Коли б ще не донеслось… Овва! Ццц…»
– Чи правду я казав? – обернувся Фесенко вже до Навроцької. «Загарбаю собі стару, бо на старому машкара», – подумав Фесенко.
– Авжеж правда! Дай волю язикам в пресі, то так і почнуть кричать проти нас, – обізвалась Раїса Михайлівна. – Будуть кричати і проти шовкових та оксамитових суконь, і проти брильянтів, і проти турнюрів. Доведеться нам одягтись в ситець, мов горничним.
Саня осміхнулась, але так голосно, що Навроцька почула.
«Сміється з мене! Вона з тих… Подла!..»
Навроцька тихесенько вилаяла Саню дуже неделікатне, просто-таки по-мужицькій.
– А я думаю, що оті модні ідейки та утопійки таки смішні й нікчемні. І смішний той чоловік, хто носиться з тими ідейками і накидає їх другим, – сказав Фесенко, і в його голосі почулось роздратування.
– А мені здається смішним той, хто зовсім в голові не має ніякісіньких ідей або має такі ідеї, що вже заіржавіли й просяться в архів, – спокійно промовив Комашко.
– Це ви говорите проти мене? – не стерпів і крикнув Фесенко, і його лице зблідло, а очі стали страшні, злі: він посатанів.
– І не думав проти вас говорить. А коли ви це на себе приймаєте, то нехай воно буде ваше, – промовив Комашко.
«Чи машкара на цьому Фесенкові, чи це дійсно він такий на вроду?» – одгадував старий Навроцький, скоса поглядаючи на Фесенка.
Навроцька постерегла, що розмова стає гострою, і, як зручна господиня, раптом перебила її.
– Чи ви пак приїхали на Великий Фонтан купатись? – спитала вона в Комашка.
– Ні, я приїхав тільки погуляти. Я купаюся в самому Одесі, – одказав Комашко.
– А ви? – спитала вона в Фесенка.
– Я… я… приїхав… щоб проїздитись, – сказав Фесенко і нервово кинувся до чаю. Він хапав ложечкою чай і швидко вливав його в рот, неначе поспішав як можна швидше його випить. Чай був гарячий, як окріп. Фесенко не почував, що гарячий чай пік йому язика та губи.
Комашко незабаром заспокоївся і поволі колотив чай ложечкою; він не зводив гострих очей з Фесенка. Саня кинула на Комашка ласкавий погляд, і той погляд очей одразу заспокоїв його, прохолодив серце, неначе свіжий весняний вітер. Він добре знав, що чесна Санина душа встоює за його.
Скінчили пити чай мовчки. Дехто перекидався двома-трьома словами. Слова уривались, як старий шнур.
– Чи не підете проходитись трохи по садку? – сказала Навроцька. – Вечір такий чудовий, а мої панни засиділись.
Паничі встали з-за столу; встали й панни.
– Піду й я з вами, – обізвався Навроцький, насилу підводячись з стільця. Навроцька очима натякнула, щоб він ішов на гулянку з дочками.
Між акаціями з’явилась далеченько Мурашкова. Саня вгляділа її й задумала втекти до неї од Фесенка. Вона швиденько пішла вперед. Фесенко не втерпів: Саня манила його неначе якимись чарами; він наздогнав її й пішов з нею поруч. Саня йшла й мовчала, навіть не дивилась на Фесенка.
Її маленька постать, облита м’якою зеленуватою тінню акацій, була незвичайно граціозна. Гарячі краплі сонця неначе обсипали її золотим дощем і ніби спадали по їй зверху вниз і сипались додолу.
Фесенко розімлів, розтав, як віск на вогні.
– Не маю сили довше затаювати в собі того гарячого кохання, яке ви збудили в моєму серці. Я вас люблю без міри; полюбив од того часу, як вперше побачив вас, – сказав Фесенко, театрально поклавши руку на серце. На пальцях в його залисніли золоті перстні.
– Котрий раз цього року ви признаєтесь паннам в коханні? – сміливо спитала в його Саня, навіть не почервонівши.
– Перший раз на віку. Я нікого ще не кохав так щиро, як тепер кохаю вас, – сказав Фесенко, граціозно поклавши другу руку на серце.
– А я чула, що ви цього року вже два рази признавались паннам, що страшенно, без міри їх любите, – сказала Саня. – Що ж вийде з вашого кохання для мене? Ви хочете мене сватать? Так чи ні?
Фесенко витріщив очі. На його неначе хто линув холодною водою. Він не сподівавсь таких сміливих слів од Сані й мовчав.
– Ви хочете мене сватать? – знов спитала в його Саня.
Фесенко з дива просто остовпів, мовчав і тільки дивився на Саню. Його губи розтулились, очі стали більші. Він був дуже здивований. Сватать Саню він і в голові собі не покладав, бо мав на думці тільки трохи пожартувати, намилуватись нею та вже потім за сватання поміркувати.
– Чого ж ви мовчите? Що це за знак? Як мені вас розуміти? Може, ви злякались моєї сміливості? Дайте спокій своїм нервам. Я підожду, – сказала Саня, і її рожеві уста склались в легенький осміх.
В Фесенка тоді мигнула думка: «Борони мене боже од такої жінки! З такою ліберальною жінкою пропаде моя кар’єра: вона мене не повезе вгору, а потягне вниз кудись «в преісподню». Ця думка трохи стурбувала його й неначе одібрала в його язик.
– Мене вразила ваша сміливість, – ледве спромігся він промовити й засоромився, побачивши, що став смішний.
– А мене вразила ваша нахабність і наглість, – сказала Саня. І вона крутнулась назад і хапком побігла назустріч до Мурашкової. Фесенко зостався ні в сих ні в тих. Ганьба, гнів і злість кипіла в його грудях не так на Саню, як на Комашка за свою невдачу з романом. Він вернувся до Навроцького та Мані, неначе мокра курка, що поопускала крила.
Саня та Мурашкова пішли попереду, узявшись попід руки. Сані хотілось перевести дух і вгамувати трохи свої збентежені нерви. Навроцький з Манею ледве встигав йти за ними й таки добре засапався. Маня розчервонілась од духоти, од швидкої ходи. Од сидні в хаті за малюванням вона трохи не забула ходить. Фесенко йшов мовчки, похиливши голову й насупивши брови. Обійшли кругом монастиря, перейшли старе кладовище, постояли трохи над морем на високій кручі. Внизу між скелями в морі купались без сорому люде. Панни засоромились і повернули назад додому.
Тим часом Навроцька ждала гостей коло столу. На столі стояв великий піднос з абрикосовим варенням і тарілка недорогого торту. На підносі стояли три маленькі чарочки з вином для паничів та Навроцького. Навроцька була скупа й в себе вдома завсіди подавала таку вечерю гостям-паничам, її варення з абрикосів та маленькі чарочки вина вже давно знали паничі й сміялись тихенько. Цей поживок, ці абрикоси вона не забула взяти з собою навіть на морське купання задля паничів.
– Прошу спробувать мого варення! – сказала Навроцька до гостей.
Паничі сіли за стіл, набрали варення й трохи лизнули його. Навроцька поставила перед ними по чарці вина й подала кожному по шматочку торта, неначе вони були делікатні панни. А їм після гулянки таки добре схотілось їсти. Схотів їсти й старий Навроцький. Розмова стала загальною. Саня говорила більше од усіх, але якось нервово, швидко, хапаючись. Вона неначе хотіла заговорити недавню неприємну спотичку з Фесенком, щоб мерщій забути її в розмові.
Фесенко сидів, насупивши брови. Він тільки скоса поглядав на Саню, на її лице, на її удавано жваві очі. Навроцький несподівано встав з-за столу й пішов в гостиницю. Його мордував голод, і він не втерпів, щоб не попоїсти всмак. Навроцька стурбувалась.
«Одже ж зробить якусь штуку оце м’яло, оце одоробало, оцей старий простак», – подумала вона.
А простак і справді зробив штуку: він незабаром з’явився на ґанку з тарілкою в руках. На тарілці лежав цілий стіжок маринованої риби. Навроцький поставив тарілку на стіл, сів собі спокійненько й промовив:
– Еге, мабуть, ви, паничі, хочете їсти! Прошу закусить! Та й я попоїм, бо зовсім виголодався!
Навроцька насупила брови.
«Старий дурень! микається не в своє діло. Вчу, вчу і ніяк не вивчу оцю мужицьку простоту. Як розщедрився! Приніс повну тарілку маринаду, якої нам стало б на три дні. Паничі, як ті голодні вовки, потріскають усе дочиста», – мигнула думка в Навроцької. Вона ледве вдержала язика, щоб не налаяти простака.
– Маню! піди, серце, та скажи горничній, щоб мерщій принесла тарілки, ножі, та видельця, та паляниці, а сама – візьми з комоди салфетки, – промовила тихеньким голосом Навроцька до Мані, – та не забудь замкнути шафу.
Маня пішла й вислала через горничну тарілки. Паничі й панни кинулись на маринад, як голодні вовки на вівцю, хоч їх Навроцька й не припрошувала.
Фесенко забув за недавню обиду й заїв горе своєї душі двома добрими шматочками маринаду, кидаючи спідлоба злющими очима на Комашка. Виліз потім боком той маринад добросердому простакові: жінка два дні гризла його за той маринад.
Вже смерком попрощався Фесенко з Навроцьким. Разом з ним попрощався Комашко.
– Приходьте до нас частіше, – запрошувала Фесенка Навроцька.
– Не забувайте нас! Ми вас будемо ждать до себе, – просив Навроцький Комашка.
Фесенко пішов вулицею на один бік, Комашко попрямував на другий бік до моря.
– Розійшлись, як доріжки в лісі, – обізвався Навроцький, осміхаючись. – Один на праву руку, другий на ліву.
«Розійшлися й ніколи не зійдуться», – подумала Саня, водячи очима за Комашком, котрого біла постать манячіла і все ніби потопала в темряві під високими акаціями і згодом зовсім потонула.
«Потонули в імлі тихого вечора, – думала Саня. – Вже не видко обох. Котрий-то з їх потоне в морі світовому? котрий не втоне? Котрий з їх випливе на берег, котрий загине?» – думала дівчина, сидячи за столом і неначе прислухаючись до своїх потаємних питаннів. А дума за думою ворушилась в її душі, як тихий шелест абрикосового листу од вечірнього морського подиху на сухий берег. «А що як Комашко потоне? – неначе говорив їй той тихий голос в душі. – А він доконечно потоне з своєю палкою вдачею, з щирим словом…» І для неї стало шкода молодого хлопця, стало жаль його молодого життя. Вона важко здихнула і знов задумалась.
Їй забажалось з кимсь поговорити щиро, од серця, поділитись мислями, признатись, що говорив їй недавно Фесенко. І щось глибоко-глибоко в серці підказувало їй, що не з батьком і не з щирими приятельками вона поговорила б тепер, а з Комашком, з одним Комашком.
– Яка гарна людина Фесенко, – промовила голосно Навроцька. «От було б добре залучити його для моєї Мані», – подумала вона, але цього при дочках не сказала.
– Еге, агарний. Плечі широкі, і апетит має добрий: знать має добрий шлунок, – знехотя обізвався Навроцький.
– Яку гидоту ти верзеш! – сказала стара. Саня встала й пішла гуляти попід акаціями; їй неприємна була сама розмова про Фесенка.
– А мені здається, що Комашко багато кращий і розумніший, ніж Фесенко, – сказав Навроцький.
– Я була б рада, якби Комашко навіть зовсім не ходив до нас, – сказала Раїса Михайлівна з сердитою міною, – все говорить мужицьким язиком, неначе найнявся так говорити. Та й думки в його якісь… Ат!..
VII
Другого дня вранці Навроцькі встали пізненько й пили чай в номері з дочками. З пошти принесли два листи: один був адресований до Навроцького, другий до Навроцької.
Навроцька роздерла конверт. В коротенькому листі було написано: «Глядіть лишень добре свою старшу дочку; вона блукає по Одесі з недобрими людьми, водиться з поганою компанією. До біди недалеко з її модними ідейками та утопійками. Час небезпечний; стережіться».
Тим часом Навроцький читав голосно свій лист. В листі було написано: «Прочули ми через людей, що в вашому домі буває Комашко й буцімто присватується до вашої старшої дочки. Стережіться його. Ставимо собі за святу повинність застерегти вас, що не сьогодні-завтра Комашка запроторять туди, де козам роги правлять. Начальство само по собі знатиме або й знає за його утопії».
– Брехня написана! – сказав Навроцький.
– Яка там брехня? На лишень прочитай, що написано в моєму листі, – промовила зозла Навроцька. Навроцький взяв од неї лист і прочитав голосно.
– А що? Хіба ж я тобі не казала?
– Гм, гм… казала, але я не слухав… Це пише до нас Фесенко.
– Фесенко? Ніколи в світі я цього не подумаю! Не така він людина. Це пише, мабуть, твій Комашко, – прохопилась Навроцька.
– Цебто пише сам на себе, чи що? – спитав Навроцький.
Саня зареготалась. Той сміх, як лезо ножа, урізав Навроцьку.
– Смійся, смійся, Саню. Швидко з тебе буде сміятись увесь Кишинев, увесь Одес, – сказала сердито Навроцька.
– На, Саню, ці документи, піди в пекарню та вкинь в піч, – сказав Навроцький до Сані.
Саня вхопила листи й хутенько побігла тільки не в пекарню, а в номер до Мурашкової на пораду.
В Мурашкової вона застала свою приятельку Ольгу Махнівську.
– От цікава новина, обмальовуюча наш час! Нате лишень, читайте ці депеші, – сказала Саня веселим насмішкуватим голосом, але її голос на кінці фрази несподівано затрусивсь. Остання нотка була мінорна.
Махнівська й Мурашкова прочитали листи.
– Та й подла ж людина писала оці депеші! – крикнула Мурашкова.
– Як ви думаєте, хто писав ці депеші? Га? – спитала Саня.
– Я скажу, не вагаючись, що писав Фесенко, – обізвалась Мурашкова. – Я на Малому Фонтані постерегла, що ти, Саню, йому сподобалась, що Комашко стає йому притичиною…
– І папа, надісь, догадується, що писав Фесенко, – сказала Саня й задумалась.
Туга впала на її веселі ясні очі. Вона схилила голову ще нижче й одразу заплакала. Для неї стало невимовне жаль Комашка. Вона була ладна летіти до його, зараз-таки застерегти його. Перед нею на столі лежали рядочком розгорнуті два листи, і ці нечесні листи неначе наближали її серце до Комашка. Він став для неї неначе рідний, дорогий.
– Що ж мені тепереньки робити? – Спитала ніби сама в себе Саня.
– Треба дати звістку Комашкові, – обізвалась Мурашкова.
– Дам знати, дам знати якнайшвидше! – крикнула Саня. – Я його викличу сюди, я напишу до його, нехай він зараз прибуде до мене.
– Але, Саню, це ти зайдеш надто вже далеко. Подумай передніше й спитай своє серце? Ти знаєш, до чого воно йдеться, коли ти напишеш до його лист і покличеш сюди? – сказала обережна Махнівська.
Саня задумалась. Вона в той час забула й про курси, і про вищу науку, і за свої заміри, і за діяльність на користь людськості, бо тільки почувала, що її щось душить коло серця.
– Що буде, те й буде, а лист треба написать. Шкода мені його, – сказала згодом Саня і взяла паперу та й написала до Комашка: «Приїжджайте до нас сьогодні в сьомій годині ввечері; я ждатиму вас в номері в Мурашкової. В житло папине не заходьте. Якась погана людина робе капость мені й вам. В нас довідаєтесь за усе. Заходьте просто в номер до Наді Мурашкової. Сподіваюсь вас; прихильна до вас Олександра Навроцька».
Саня запечатала лист. Її рука аж трусилась. Вона хапалась, встала з канапи, кинулась шукати зонтика й тільки тоді опам’яталась і згадала, що вона не вдома, а в номері в Мурашкової.
– Дай мені, Надю, свого зонтика або… бог з ним! Побіжу й так та сама вкину лист в поштову скриньку, – сказала Саня й прожогом вибігла з кімнати. За нею назирці побігла й Махнівська, примітивши, що вона дуже стурбована.
Пославши лист в Одес, Саня вернулась в номер до Мурашкової. Цілий довгий день вона пробула в тривозі, ждала й не могла діждатись. Сіла за обід з батьком та з мачухою і тільки посиділа, не вмочивши навіть ложки. Після обіду вона пішла до Мурашкової й сиділа там до вечора, розмовляючи з своєю приятелькою, і все поглядала в вікно на сонце. А сонце котилось на захід поволі, невважаючи на її неспокій, на її розтривожені нерви.
В той день надвечір в Одесі в номері гостиниці сидів Комашко з Мавродіним за столиком і ждав самовара. Вони тільки що скупались в морі й налагодились пити чай.
В номері було душно, неначе духота лилася од дуже натопленої груби. Здавалось, ніби самі стіни були гарячі й пашіли жаром. В одчинене вікно потягав гарячий вітрець, неначе він теж подихав з натопленої печі. Обидва молоді хлопці були потомлені, обважнілі і збирались ніби одбувати якусь покуту – в духоті пити чай.
В той час з пошти Комашкові принесли лист. Він розгорнув його, прочитав і впустив з рук додолу.
– Од кого це лист? – спитав його Мавродін.
– Од Сані, – сказав тривожно Комашко й схопився з стільця.
– Од Сані? Що ж вона пише до вас?
– Щось трапилось! Щось є! – аж крикнув Комашко й завештався по номері дрібними швидкими ступінями. – Ож нате прочитайте! Треба мерщій їхать.
– Яка гидота розплодилась на світі! – сказав Мавродін, насупивши свої густі брови.
– Бідна, безталанна Саня! Якесь лихо жде її! Я вгадую, звідкіль виходе усе лихо проти неї й проти мене: це діло Фесенкове, – сказав Комашко.
Він одчинив шафу й, хапаючись, почав витягать убрання та вбиратись.
– Бідна Саня! Це через мене зачіпають її погані люде. Щось недобре трапилось! – говорив він, хватькома надіваючи на себе одежу.
Він ухопив шапку й прожогом вибіг з номера. З ним слідком вибіг і Мавродін.
– Поїду й я з вами, – говорив Мавродін, примітивши, що Комашко надто стурбований.
Вони сіли на трамвай і в одну мить пересіли на поїзд залізної дороги. Комашкові здавалось, що не буде кінця тій дорозі.
Він нічого не примічав і тільки неначе бачив перед собою Саню, засмучену, стривожену. Гарячий день згасав. З садків, які росли по обидва боки залізної дороги, потягало холодком. Дорога трохи заспокоїла нерви Комашкові. Думки в голові пішли вільніше.
«Саня написала до мене лист, перший лист», – несподівано блиснула в Комашка думка, і він забув одразу усі тривоги. Якась незвичайна радість злинула на його серце, неначе перша ластівка весною злинула на зелену калину й защебетала пісню про весну, про тепло, про кохання. В його в серці наклюнулась надія і неначе освітила його й пригріла.
«Боже мій! Чого мені ждати, чого сподіватись в цей вечір? – думав молодий хлопець, скочивши на землю з маленького легенького вагончика. – Он і монастир видно! Ондечки й гостиниця, і вікно номера, де живе Мурашкова… Швидше, швидше! дух забиває!»
Комашко добіг до ґанку. Мавродін гукнув до його:
– Йдіть, а я тим часом забіжу до Бородавкіна, а потім, може, зайду в номер до Мурашкової.
Комашко одчинив двері в номер. За столом на канапці сиділа Саня попліч з Мурашковою. Вечірнє сонце кидало проміння на стіл, застелений білою скатеркою, на самовар, грало на стаканах та блюдечках.
Золотий одлиск сипався на Саню, і делікатна білява Саня поруч з чорнявою Надею здавалась йому небесним херувимом. Щось ідеальне, чисте світилось в її ясно-синіх очах, в матово-білому виду. Саня схопилась з місця, побігла до Комашка назустріч і подала йому обидві руки. В смутних очах виступили росинками дві сльози.
– Добривечір вам! Що тут трапилось? Чого ви такі стривожені? – спитав Комашко, і в його серце ніби заболіло; йому хотілось обняти й пригорнуть до себе засмучену Саню, як дитину.
– Сідайте та прочитайте оці депеші, – сказала вона до Комашка.
Комашко сів і прочитав листи.
– А що, гарні депеші? – спитала Саня, і голос в неї трусивсь якось жалібно.
Комашко прочитав листи й одразу зблід. Ніщо в світі не роздражнювало й не сердило його так, як людська нечесність та неправдивість, в чому б вона не виявлялась.
Його почутливі тонкі нерви вгадували неправду, як би вона не була замаскована, як би вона не крилась. Блідота розлилася навіть по його високому чолі. Очі втратили блиск і ніби вкрились імлою. Саня глянула на його – і пошкодувала, що показала йому ті погані листи.
– Вікторе Титовичу! Бога ради, не турбуйтесь! – промовила Саня. – За мене ви не бійтесь. І я за себе не боюсь. Мені шкода було вас.
Як сказала Саня ці слова, він одразу ніби прокинувся: почув, як швидко забилось в його серце. Темні очі знов заблищали гострим блиском. Уста стали рум’яні. Він схопився з місця й гордовито підвів голову.
– Коли вам, Олександре Харитонівно, за це байдуже, то й мені нічого не страшно. Я тільки думав про вас. За вас я ладен встоювати до останньої краплі моєї крові. Я нехтую, я сміюсь з тих гидких людей, що потаємним підступом інтригують проти чесних людей, – сказав Комашко.
Він перейшов двічі невеличку кімнатку і в одну мить переміг страшенну турботу. Сівши на стільці проти Сані, поглянувши на неї ласкавими очима, він одразу повеселішав. Молодий хлопець ніби набравсь сили й завзяття, глянувши в Санині оченята.
«В твоїх, дівчино, ясних очах я неначе вглядів свою долю, неначе напився з твого білого личка свіжої погожої води. І людська злість та неправда не вдіє мені ніякої шкоди», – думав Комашко, дивлячись на Саню; і йому стало невимовне весело.
«Вона моя, вона моя!» Тільки ці дві слові ворушились в його в думці. Порвалась нитка його думок, і він тільки ніби чув, як в його душі ворушаться десь глибоко-глибоко двоє слів: «Вона моя». І Саня любила його в той час і любила щиро. Краса його душі глянула в той час через його темні очі, засвітилась в їх іскрами. Його бліде матове лице стало свіжіше, уста червоні.
«Тепер я стала тобі рідною духом і ніколи од тебе не оступлюсь: ти мені до мислі, ти мені й до серця», – подумала Саня й забула за усе на світі.
Усі сиділи мовчки. Надя дівочим почуванням і здогадом втямила той потаємний процес, який почався в молодих душах, і не посміла його перебивати своєю розмовою.
Вона тихесенько налила чай і мовчки поставила перед Санею та Комашком стакани, неначе боялась сполохать золоті мрії, що ніби роєм вилися в самому повітрі, як золоте марево сонця. Комашко зітхнув глибоко, неначе перебув довгий важкий час свого життя, і почав механічно колотить ложечкою чай.
– І хто б оце написав оці погані листи до вашого батька? – спитав він, глянувши на Саню.
– Якась недобра людина, що мислить зло мені й вам. Я та Надя вже трохи догадуємось, хто написав за нас ці листи, – сказала Саня.
– І здається мені, не помиляємось, – обізвалась Мурашкова. – Можна напевно сказати, що написав листи Фесенко.
– І я так думаю, – сказав Комашко. – Фесенко людина з черствим серцем, людина з матеріальним поглядом на все. Це правдивий син меркантильного міста, а не поетичного українського села; більше нікому нема ніякого інтересу шкодити нам. Що ви заподіяли йому лихого? – сказав він, обертаючи очі до Сані.
Саня оповіла йому за вчорашню спотичку з Фесенком, як на гулянці Фесенко признався, що її любить, але про сватання не промовив і словечка.
Комашко зареготався: він знав Фесенкові норови.
– Ото, мабуть, злякалась ця проноза, як ви натякнули за сватання! Він свататись не дуже-то квапиться, а кохатись ладен з усіма гарними паннами. Такий він на вдачу зроду. Еге, мабуть, аж рота роззявив, як ви натякнули йому за це? – спитав Комашко в Сані.
– Трохи не зомлів. Я думала, що він так і дремене в кущі та й сховається там, – сказала Саня.
– Ти, Саню, налякала його так, що він, мабуть, вже більше не прийде до вас, – сказала Мурашкова.
– Прийде! Як тільки не перестав вас любити, то доконечно прийде до вас. Його честь писана на воді: вітер дмухнув – і честь зникла! – сказав Комашко. – Чи ви пак знаєте, що він оце недавно сватав дочку одного багатого одеського купця? Вліз у його дім, походив дві неділі, а третього тижня бах! та й давай свататись. Батько тільки очі витріщив, що він за дві неділі встиг так гаряче покохати його доню. Од Фесенка можна усього сподіватись. В його голова набита вітром, а серце самонадією на свою красу. Прийшов, мовляв, та й побідив…
– Та не скрізь-бо побідив, а облизня таки доброго впіймав, – сказала Мурашкова.
– Знаєте що? Візьму я та пошлю оці листи по адресові Фесенка, – сказав Комашко. – Нехай покладе їх на пам’ятку в овій дорогий облицьований золотом портфель.
– А справді пошліть! – сказала Саня. – Ото здивується, як дістане з пошти свої мудрі утвори.
– Правда, цим ми йому не завгоримо й його не навчимо, але нехай знає, що вовк ловить, але й вовка ловлять, – сказав Комашко.
Панни знайшли конверт, убгали туди обидва листи, підписали, що читали, але в редакцію не прийняли як непотріб і вернули авторові його непоетичні й навіть безглузді утвори.
– Скажіть, будьте ласкаві, од чого в нас тепер так багато розвелось таких нікчемних людей, як Фесенко? Яка тому причина? Я не дивуюсь, як бувають такими люде немолоді, поторгані важким життям. Але ж Фесенко чоловік молодий, а молодість, та ще розвита й просвічена, буває вже сама по своїй натурі чесною, – сказала Саня до Комашка.
– Багато причин тому лиху, – сказав Комашко. – Тепер пішла деморалізація: скрізь панує невгамований, навіжений потяг до поживи, до грошей, до солоднечі життя, до осолоди втіхами. І та деморалізація йде поперед усього зверху… Людська особистість задавлена і зумисне прибита. Чесних, розумних, розвитих людей і не люблять і бояться, бо на злодієві шапка горить… Поганих людей не тільки не загнуздують, а ще їм потакують, бо натуральна річ, що зло прикриває зло і вибирає собі орудником зло. Скрізь панує в нас протекція, а не розум і правда. Вищі розумові інтереси занедбано. Чесного, правдивого чоловіка ненавидять, затруть, замкнуть, затопчуть в грязь, бо скрізь тепер пішли вгору темні сили. Чесний чоловік в наші часи повинен або мовчати і таїтись, або бути готовий на усе лихо.
– Я добре знаю, – сказала Саня, гордо піднявши свою русяву голову, – що Фесенки в наш час панують, але й честь ще не вмерла…
– Не вмерла й ніколи, надісь, не вмре. Правда, як олива, випливе наверх, – сказав Комашко, вдаривши рукою навідлі об стіл.
Сані сподобалось його завзяття, його правдива, щира вдача. Вона задивилась на його блискучі очі, в котрих світився розум, світилась завзятість, і незчулась, як полюбила його очі.
Мурашкова тим часом запечатала конверт і послала горничну, щоб вона вкинула лист в поштову скриньку.
– Це будуть смачні бісквіти Фесенкові до чаю, – сказала Саня всмішки.
– Нехай попоїсть на здоров’я, – обізвалась Мурашкова.
Між молодими людьми пішла весела розмова. Сонце низько спустилось і заглянуло в вікна через ріденькі верхні гілки акацій та абрикосів. По білій стіні розсипались ніби золоті краплі. Рожевий одлиск світу розлився по всіх закутках маленької хатини. Молоді люде розмовляли й не могли наговоритись і тоді розійшлись, як надворі вже поночіло.
Впав сизий туман на море. Впала чорна ніч на землю. Висипались зорі на небі. За монастирем запалав огонь на маяку й облив фантастичним м’яким одлиском білу церкву, білі монастирські стіни. Сон не брав Саню. Вона одчинила вікно й сіла, спершись ліктем на одвірок, та дивилась на фантастичну картину південної ночі. В одчинене вікно було видно широку ясну смугу на чорному небі над далеким Одесом. А над тією ясною смугою високо піднімав свою голову маяк над кручею й розливав різкий світ в чорному небі. Білий монастир лиснів на чорному фоні, ніби пляма, і в своїх неясних тінях і сутінках був схожий на якийсь фантастичний стародавній замок, подекуди розвалений. А високо в небі блищали ясні зорі, як діаманти, розсипані по чорному оксамиті. Вогке повітря повівало з моря і обливало Санине гаряче лице. Яке щастя наливало її серце! Яка солоднеча, яка радість лилась в її душу, спадала на серце! В фантастичному світі далекого сяйва вона тільки неначе бачила великі ясні очі, гострі, освічені думою. Саня почувала, що в той час одна любов, одно щастя світить в її серці: то гріє її теплом гарячого півдня, то ніби прохолоджує росою розкішної південної ночі. Усі думи, усі заміри, усей смуток – усе те неначе перестало животіти, неначе залетіло десь за синє море.
«Ноче моя тепла! Які ти для мене розливаєш розкоші, які чари!» – думала Саня, дивлячись на фантастичну картину ночі.
І весело дивились на неї зорі з неба, неначе сміялись своїм мигаючим світом. Весело засміялось рум’яне небо на сході, весело заграло сходяче сонце в сизій імлі над морем. Живоття її серця неначе злилось докупи з розкішною південною ніччю і з поезією південного ранку над Чорним морем.