А мадам Бородавкіна все тягла далі романс і зовсім не вважала на високу Селабросову промову. Вона була з тих південних співучих натур, що як почне співать та як розспівається, то вже несплоха вгамується, і ладна доти співать, доки не охрипне. Чорні Аристидові очі надавали їй охоти й завзяття.
– Мадам Бородавкіна! Чуєте? Я говорю! – крикнув Селаброс. – Ви правдива катеринка, котру коли раз заведуть, то вона грає, доки сама не спиниться…
Бородавкіна найбільше любила співати перед обідом і після обіду. Для неї, мабуть, саме тоді прийшов звичний час співання, як приходить півням час кукурікать. Не дурно за неї говорили в місті, що вона до півдня спить, після півдня співає, а цілий вечір чоловіка лає.
Бородавкіна не вважала на той крик, навіть не чула його. Вона все тягла далі: «А ми в рибальській хатинці сиділи, сиділи рядочком удвох, удвох». Селаброс знов почав промовляти:
– Будемо тепер говорить на теми Анакреона. Бував час і для великих геніїв, коли вони поетизували на теми Анакреонові, справляли радісні вакханалії серця. Сьогодні й ми підемо за ними цим слідом, обсипаним рожами та усякими квітками. Розсиплемо перлами слова про кохання й залицяння. Під нами море, над нами літають і кигичуть морські чайки…
– О! не крадьте-бо, любий Селабросе, моїх-таки слів! – несподівано завищала Бородавкіна. – Правда, там на скелях стоячи, я казала: під нами шумить море, над нами кигичуть морські чайки. Еге?
– Не мені в вас красти слова, – сказав Селаброс. – Слухайте вважливе й вчіться в мене: не вам мене вчить!
Бородавкіній, мабуть, не дуже бажалось тоді вчитись в Селаброса; вона знов затягла романс далі: «Туман розлітався, збиралися хмари, і чайки шугали то взад, то вперед…»
Селаброс без церемонії крикнув: «Мовчіть! Ми вам рот затулимо! Почувши, що під вашими черевиками шумить море, ви пустили пельку на всі застави», – гримав опришкуватий Селаброс.
Він був вже трохи під чаркою. Але Бородавкіна ні кришки не вважала на його гнів і не думала замовкнути. Селаброс підняв голос до ґвалту, щоб перемогти голос Бородавкіної, і знов почав говорить далі:
– В цім павільйоні я чую фіміам богині кохання Афродіти, – промовив Селаброс і скоса зиркнув зіньками на Мурашкову. – Я бачу піну морську, от-таки уявки бачу, ніби з піни виникає богиня краси, стоїть на хвилях невмируща, на віки вічні пишна красою богиня. Це богиня всього світу, це богиня заходу й сходу, це богиня космополітка!
– Неправда-бо! Богиня Афродіта не космополітка, а грекиня, бо народилась в Греції, а правдивіше – в уяві греків. А bas! Додолу, Селаброс. Погано! A bas! – крикнув Комашко, і його слово пішло в жарт.
– A bas Селаброса! Погано! – криконув Бородавкін. Селаброс саме набрався палу й думав розпустить крила своєї східної красномовності. Він підняв голос ще вище.
– Додолу, Селаброс! Погано, погано! – крикнула в жарт Бородавкіна і знов заспівала з усієї сили.
Піднявся шум та сміх. Селаброс гримів промову не своїм голосом. Бородавкіна співала не своїм голосом. Одно одного силкувались перемогти, Бородавкіна теж була трохи під чаркою. Дехто вже реготався. Коли це з-за скелі на морі почувся оркестр. Мелодії линули неначе з морської хвилі. Музика долітала до павільйону й перемогла регіт та шум. З-за скелі несподівано виплив пароход. На йому було видно силу народу. Оркестр загримів і заглушив шум, гам та регіт. З Одеса їхало суспільство на гулянку на Малий Фонтан. Усі замовкли й глянули на пароход. Пароход знайшов пришиб недалечке од тераси й причалив. Люде линули згодом на терасу річкою. Оркестр вийшов, став на середині тераси й заграв веселий вальс Штрауса. Публіка розсипалась по стежках, заворушилась. Заманячили дамські капелюші з квітками, заманячили білі та чорні брилі на панах, обвиті білими стьожками. Місто налинуло в тихий степовий куточок, нанесло свого шуму, гаму, привезло й міську біганину, міське вештання, сміх, жарти, залицяння і збудило пишний польовий закуток. Самі сірі та рябі скелі ніби повеселішали, прокинулись од мертвої дрімоти.
Селаброс замовк і сів на стілець. Замовкла й Бородавкіна. Усі вгамувались, розглядаючи публіку, котра завешталась по терасі. Пароход зараз одплив до Одеса, але ні Бородавкін, ні Комашко, та й ніхто з компанії не думав вертатись на йому в Одес. Усі ждали другого парохода. Усім бажалось погуляти ввечері над морем, надихатись чистим повітрям. Бородавкіна навіть забулась, що приїхала ловить свого чоловіка, забула навіть і за дітей.
Вже сонце скотилось низенько над степи й кинуло косим промінням на море. Імла на морі щезла. Сонце обзолотило легкі вершечки хвильки. Повітря на морі стало чисте, прозоре. Легкі, дрібні хвильки гнулись на морі й одбивали світ сонця лиснючими золотими обідками. Скелі стояли в тіні й чорніли, неначе старі руїни палаців. Над ними вилася гірлянда з акації, неначе зелений карниз над руїнами, пронизаний золотим промінням. Вечірня тиша запанувала на скелях, на морі, на прозорому небі. Усі сиділи в павільйоні й спочивали, дивлячись на чудовий вигляд на море, на високі щогли на кораблях, на далеку довгу смужку берега за Пересиппю, що десь ніби тонула в морі й зникала в імлі, як низка фантастичних мрій в душі.
– Ой, гарно ж тут сидіть! – гукнула Христина. – Я на цьому павільйоні так і поплила б морем і плила б хоч на край світу.
– І нічого не робила, та все б плила та плила б; – сказав насмішкувато Селаброс.
– А що ж я робила б, коли роботи не маю? – сказала Христина.
Саня тихенько розмовляла з Комашком за вичитані недавно погляди, а Мурашкова сумувала, дивлячись на свого Аристида, котрому Бородавкіна щось товкмачила. Вона вгадувала, що Саня погодилась з Комашком, що вона знайшла собі рівню по розуму й по душі.
«А чи рівня ж мені Селаброс? Говоре він якось звисока. Усе високі ідеї в його голові, але… в його розмові вихопилась така річ… що усі засміялись. Але не може бути, щоб він говорив на вітер за високі принципи з таким запалом, з такою завзятістю, навіть запеклістю, – думала Мурашкова. – А його серце! а його кохання! Яке палке кохання! Які слова палкі, скажені! слова поетичні, чарівні, як заманюючий голос сирени! Невже в його ті високі ідеї ті погляди – тільки вітер, що ненароком і раптом ввечері схопиться з моря та й зникає в степах? Ні! він чванько, трохи гордовитий, як наші греки, це правда… Але невже він легкодумний? Не хочу, не можу цьому йняти віри. Ой ні! ні! Серце моє говоре: ні! сто раз ні!»
А мелодія оркестру лилася за мелодією. Гук оркестру розлягався по терасі, розлягався по морі, і веселі Штраусові мелодії ніби зливались з світом вечірнього сонця, з тихим шелестом морської хвилі. Зливались з тими мелодіями й тихі радощі серця, кохання в молодих душах. Мелодії ворушили в душах солодкі мрії, зворушували серце. Вже приплив другий пароход, і публіка вдруге ніби хвилею полилась на терасу. А в павільйоні вся компанія все сиділа, неначе притаїлась з своїми думами. Сонце впало десь в степу. Впала прозора імла на море.
– Час додому! – сказав Селаброс.
– Час додому, мадам Бородавкіна! там діти, надісь, плачуть! – обізвалась Христина.
Бородавкіна аж тепер згадала за дітей і крикнула:
– Ой боже мій, як же я загулялась!
Вона обвела очима компанію: її чоловіка не було.
– Де ж це дівся мій Сергій Степанович? – промовила здивована Бородавкіна й плеснула в долоні.
– Мабуть, в море стрибнув, ховаючись од своєї Пенелопи, – сказав Селаброс.
– А може, крізь землю пішов, – обізвався Комашко.
– Ой лишечко мені! Що ж це я буду чинить? – забідкалась Бородавкіна.
– Що ж робить? ловить чоловіка, може, десь в Акермані, а може, і в Ізмаїлі, – сказав Селаброс.
Настав вечір, настав час вечірнього чаю. В цей час Бородавкіна сливень щодня починала гризти голову своєму чоловікові. І, мабуть, тим вона й тепер згадала за свого Сергія Степановича. Вона вискочила з павільйону й мерщій побігла по терасі шукать Бородавкіна. Христина й собі подибала за нею й шукала брата поміж публікою. Кинулись навздогінці й усі паничі, шукали його по всій терасі, але його нігде не було видно. Пароход був напоготові одчалювати. Усім забажалось хутчій плисти назад до Одеса пароходом.
– Та не шукайте свого чоловіка, бо вже його не знайдете, – сказав Селаброс до Бородавкіної.
– Поїду й я з вами на дачу, накуплю харчі та повезу дітям, – промовила Христина до Бородавкіної.
Бородавкіна охала, бідкалась, одначе пішла на пароход і незабаром забула за свого Сергія, а перегодя заспівала новий романс Селабросові: «Гляжу я безмолвно на черную шаль…».
Бородавкіна сперлась на парапет парохода біля самого Селаброса й співала, скоса поглядаючи на його очі. Картина ніби помаленьку одходячого од парохода темного скелистого берега, вигляд на море – усе викликало в душі поезію, пісню. Небо над степом червоніло, як жар. Тиха вода коло берегів Малого Фонтану лисніла широким рожевим плесом, неначе горіла, а в тому рожевому вогні неначе тонули чорні скелі, розкидані в воді коло берегів. На далекому морі поліг сизий прозорий туман. Тихі мелодії оркестру розлягались над морем, лунали десь в скелях. Не одна Бородавкіна виливала свою душу піснею. Пісня без слів та поезія лунала в душі в Комашка, лунала коханням в душі в Селаброса; горіло серце і в Мурашкової…
– Ніколи не забуду я цього Малого Фонтану в вечірній рожевій імлі, при згуках мелодій Штрауса та Моцарта, – шепотів Комашко, нахиляючи голову до Сані.
А Саня поглядала на мальовничий берег, поглядала на Комашка, прислухалась до мелодій, і важкі думи вилися в її молодій русявій головці. «Чи буду я довіку згадувати ці місця, цей веселий день? Чи щасливу долю, чи, може, недолю стріла я в цьому поетичному місці, на березі Чорного моря?» – неначе питала вона в моря та в скель. А скелі мовчали й вкривались імлою, а море червоніло й тонуло в далечі.
Саня схилила головку на парапет парохода.
– За що ви думаєте? Чого ви задумались? – спитав в неї Комашко.
– За свою долю. Є мені за що думати. Ви завдали мені сьогодні загадку, і я не знаю, як її одгадать, – сказала Саня.
– Чи в сприяючому мені напрямку, чи, може, в несприяючому одгадаєте ви ту загадку? – спитав в неї Комашко.
Саня замовкла, задивилась на море. Вона прикмітила, що веселість в неї десь щезає, розтає, як віск на вогні, і що якісь важкі думи наполягають на неї, як хмари часом несподівано насовуються на чисте прозоре небо в ясний погожий день.
VI
За Малим та Середнім Фонтаном понад Чорним морем на південь тягнеться передмістя Одеса, Великий Фонтан.
В цьому місці берег моря йде крутими, високими кручами. Скелі, розкидані купами понад берегом під кручами, далеко розсипаються в морі. Над високою стрімкою кручею стоїть висока башта морської ліхтарні. Недалеко од неї біліє монастир; коло монастиря зеленіє вигін, суспіль засаджений обрідно акаціями, неначе здоровий парк. Проти монастиря стоїть монастирська гостиниця, а од неї в вузьку долинку йде вуличка, обставлена невеличкими домками, невеличкими крамницями, котрі неначе виглядають з зелених абрикосових садків.
На Великий Фонтан ходять од Одеса поїзди вузенької залізної дороги, що в’ється поміж віллами, хуторами та садками до самого монастиря.
На Великому Фонтані найлучче купання в морі. Сюди, другого дня після гулянки на Малому Фонтані, переїхала з Одеса й стала в монастирській гостиниці Раїса Михайлівна Навроцька, Санина мачуха, з своєю дочкою Манею та з пасербицею Санею. Вкупі з ними приїхала й Мурашкова.
Сонце стало на вечірньому прузі. Широка тінь од гостиниці впала на зелену траву. Під стіною гостиниці стояв на столі самовар. Коло столу сидів старий Харитон Кирилович Навроцький. Він приїхав з Кишинева одвідати свою сім’ю. Проти його сиділа його жінка Раїса Михайлівна. В гостиниці було душно, Навроцькі вийшли пити чай в парк, на свіже повітря. Навроцький скинув картуза й обтер піт на лобі хусточкою. На низько обстриженій його голові вже подекуди блищала сивина. Повне кругле лице було блідувате. Карі великі очі були якось байдужні, флегматичні. Раїса Михайлівна, друга жінка Навроцького, була багато молодша за чоловіка. Темні блискучі очі, чорні рівні брови, виразні бліді випнуті уста ще й тепер натякали, що вона колись ззамолоду була дуже гарна з лиця. Ще як вона була малою, мати не давала їй їсти м’яса, годувала молочком, паляничками та кондитерськими сухарцями, щоб з неї вийшла дуже делікатна тоненька панна, з тонкою талією. Випещена мамою, Раїса виросла делікатна, тоненька, як очеретина, але зате мала мало крові, завжди слабувала на нерви, стала вередлива, нервозна, опришкувата, навіть зла. Тижнями вона лежала в своїй спочивальні, слабуючи на нерви. Тоді нікому в домі не можна було гуркнути дверима, голосно говорить, навіть човгать чобітьми. Доктори посилали її сливе щороку купатись в морі.
Переїзд з Одеса на Великий Фонтан втомив Раїсу Михайлівну. Вона стала розтривожена, вередлива й раз у раз чогось чеплялась до чоловіка.
– Вчора Саня, не питаючись в мене, полетіла на гулянку, прогуляла цілісінький день і вернулась трохи не опівночі, – почала Навроцька.
– Гм! – муркнув флегматично длявий Навроцький, сьорбаючи чай.
– А Сані ніколи й слова не скажеш! Вона мене не слухає.
– Гм, угу! – мукнув знов Навроцький. Це був знак, що йому не хочеться базікать.
– Чого ти мукаєш? Хіба в тебе язика нема? Впини лишень свою дочку, бо вона затого збавить і мою Маню, – сказала вже сердито Навроцька.
– Хіба Саня маленька, щоб я її впиняв, – насилу одказав Навроцький.
– Хоч і не маленька, але вона ще дівчина. Хіба ти не знаєш, яка вона на вдачу?
– Гм… Яка ж в неї вдача? – спитав знехотя Навроцький.
– Забісована вдача! Вона робе, що схоче, ходе, куди хоче; мене не слухає.
– Тебе часом то й не варт слухати, – одрізав Навроцький. – Ти часто вередуєш.
– О, бач! я так і кажу! В тебе я все винна. А хто ж буде її доводити до пуття, коли в неї батько, як з клоччя батіг? Ти її розпестив, розпустив. Бігає, десь завжди гуляє, до церкви зо мною не ходе, – сказала з злістю Раїса Михайлівна. – От викохав дочку! Носиться з якимись вченими книжками, бігає кудись. Нащо це здалося панні? – тягла далі Раїса Михайлівна.
– Доволі вже з нас того лицемірства, – мукнув Навроцький.
– Якого лицемірства? Чого ти своїй Сані все потураєш? Га? Що з неї вийде? Ти хочеш, щоб вона на шибениці повисла? Мене не слухає, старших не поважає, – вже сердито говорила Навроцька.
– Часом і старших не варто поважати, – обізвався Навроцький. – І старші бувають усякі.
– Добрі ідеї проповідуєш. Добре, що моя Маня не чує. І сам говориш непотрібні слова, і дочку свою з пантелику збиваєш, – сказала докірливо Раїса Михайлівна.
– Та ми ж дома: можемо, здається, зняти машкару з лиця, котру надіваємо при людях та перед начальством, – промовив Навроцький.
– Знімай вже ти, коли вбрався в машкару. Я завсіди ходжу без машкари. Про начальство говори, та й міру знай. Он сидиш та й сидиш товаришем предсідателя. І бог зна, коли будеш предсідателем. Частіше надівай машкару на лице, коли вже тобі припала охота часами скидати її.
– Не буду ніколи предсідателем; з Петербурга пришлють когось іншого, якогось дурного аристократа, бо місце ласе. От і цей їздить ціле літо за границею, а я тягну сам ярмо, як той віл, – сказав Навроцький.
– То тягни мовчки принаймні та не говори цього при людях та при дітях. Он викохав дочку! Носиться з якимись вченими книжками, бігає кудись. Нащо це здалося панні?
– Гм… гм… – замукав знов Навроцький.
– Я боюся за свою Маню. Ти таки припини свою дочку, – сказала Навроцька.
– Гм… Починаєш спочатку.
З ґанку вийшла Маня, дочка Навроцького та Раїси Михайлівни, й перебила їм розмову.
Навроцька замовкла. Маня була здорова, повна, рум’яна, але непроворна і таке неповертайло, як і її батько. Сидячи завсіди в хаті коло матері, неначе курча під крилами в квочки, вона зарані фізично розвилася й стала сита, навіть гладка.
Маня сіла коло матері дуже близенько. Повне тіло аж вилізало та випихалось з-під сукні на шиї, з-під тісних рукавів на руках.
– Чом оце Саня не йде пити чаю? – спитала в дочки Навроцька.
– Не знаю; вона побігла в номер до Мурашкової, – обізвалась Маня.
– О ба! Побігла, ні в кого не спитавши, – сказала з злістю Навроцька.
– Угу, гм, ге! – мимрив старий, запихаючи паляницю в рот.
– Ти, Маню, не вважай на Саню, ніколи не слухай її, бо вона тебе не доведе до добра, – бубоніла Навроцька.
– Я, мамо, тільки вас і тата слухаю і більше нікого, – сказала Маня.
– І добре, дочко, робиш, – обізвалась Навроцька.
– Ого! – промовив Навроцький, вкинувши в рот пів-сухаря.
В той час по дорозі до монастиря йшов Дмитро Васильович Фесенко. Тінь од шовкового сірого зонтика вкривала його широкі плечі й переливалась делікатними сутінками на його рум’яних щоках, на біло-жовтій одежі з шовкової чесучі.
Маня вгляділа його й промовила несамохіть:
– Яка гарна постать!
– Маню! так не личить говорити панні, – тихо сказала Раїса Михайлівна, – вдержуй язика, а найбільше при людях.
Маня замовкла. Вона так зучилась вдержувати язика, що він в неї неначе почав приростать до піднебіння й був напоготові хоч би й оніміть. Вона не вміла навіть гаразд розговоритись.
Фесенко зняв циліндер і поклонився Навроцьким. Він не раз стрічався з ними, був давно знайомий, але ще й досі ні разу не був в їх домі.
– Запроси його на чай, – сказала нишком Раїса Михайлівна до чоловіка, – та тільки надінь на цей час на себе машкару… бо це стороння людина, мало нам відома.
Маня витріщила на матір здивовані очі, не розуміючи, за яку то машкару казала мама. Раїса Михайлівна втямила, що похопилась, і прикусила язика. Навроцький встав з місця, привітався до Фесенка й запросив його до столу на чай. Фесенко тільки того й ждав. Він задля того й приїхав на Великий Фонтан, щоб там будлі-де стрінутись з Санею й побалакать з нею.
– Сідайте, будьте ласкаві! Вибачайте, що ми п’ємо чай по-сільській, по-простацькій, – сказала Раїса Михайлівна.
– Звичайне діло на дачах, – сказав Фесенко, виставляючи широкі груди з широко викроєною жилеткою, з блискучою чистою дорогою сорочкою, де блищали золоті ґудзики якоїсь надзвичайної форми.
Фесенко глянув на Навроцьку, на її сіру шовкову дорогу сукню, й подумав: «Ну не усе-таки в вас по-сільському, по-простацькому».
– Чи приїхали на Великий Фонтан куватись в морі? – спитався Навроцький в Фесенка.
– Ні, я купаюсь в самому Одесі, а сюди приїхав поблукать та погуляти, – сказав Фесенко й при тих словах обережно поставив на траву свій блискучий циліндер, неначе він був скляний та щоб часом не розбився. Він окинув очима зелений парк, глянув на одчинені вікна; Сані нігде не було видно.
– А ми заїхали сюди купатись та пропадать з нудьги, – сказав Навроцький.
– Трохи-таки нудимось. Нема знайомих. Доведеться-таки добре нудитись. Правда, Маню? – промовила Навроцька, обертаючись до дочки, щоб навести її на будлі-яку розмову з Фесенком.
– Еге, мамо! – промовила тихо Маня та й замовкла.
– Ви, мабуть, набрали з собою цікавих книжок? Будете в самотині себе розважать читанням? – спитав Фесенко в Мані.
– Еге, набрали, – насилу промовила Маня та й почервоніла.
– Вона взяла з собою мольберт та фарби. Трохи себе забавлятиме малюванням, – обізвалась Навроцька.
– Ви малюєте? Це добра річ для молодої панни; як бачу, в вас поетична душа, коли маєте потяг до малювання, – промовив Фесенко.
– Я люблю малювати, – обізвалась Маня та й знов замовкла.
Щоб дати якусь роботу для дочки, Навроцька задумала вчити її малювання. В південних містах панни люблять малювать й вчаться малювання з охотою. Маня з нудьги в своїй тюрмі намалювала вже картин сливе повнісінькі покої, обчепляла ними усі стіни, заставила ними навіть косинчики в кутках. Насмішкуваті паничі казали, що Маня вже обчепляла своїми картинами не тільки усі стіни, але й усі крокви й лати на горищі.
– Вона вже малює двадцять шосту картину! так падкує! – чванилась стара Навроцька. – Чи не помиляюсь я, Маню?
– Так, мамо, двадцять шосту! – обізвалась знехотя Маня й спустила свої вії на темні очі.
Вона трохи засоромилась, бо ті картини таки добре помагав їй малювать вчитель малювання.
– Що ж ви тепер малюєте? – спитав в неї Фесенко. Маня почервоніла, як півонія. В неї навіть почервоніла шия й вуха; вона малювала тоді Ромео та Юлію в тій позі, як Юлія простягає губи цілувати Ромео. Маня не насмілилась сказать, що вона малює, мовчала й тільки червоніла. Той наївний, сливе дитячий сором в молоденької панни не дуже-то приставав до її повної, огрядної постаті та високого зросту.
– Вона в цей час малює човна на морі для столової кімнати, – сказала за дочку мати.
– Милий, граціозний сюжет, – сказав Фесенко комплімент Мані.
– Ви певно й граєте? – спитався Фесенко в Мані.
– Еге, – сказала Маня. – Граю потроху вряди-годи.
– В вас в домі, як бачу, знайшли пристановище усі дев’ять муз науки й штучності, – сказав Фесенко до Раїси Михайлівни і знов глянув на одчинені вікна, бо сподівався надзвичайної десятої музи, а тієї музи… нігде не було видно, неначе вона зумисне десь сховалась.
Несподівано з-за гостиниці з кущів акацій вибігла Саня. Вона вгляділа Фесенка й спинилась на зеленій траві під розкішною акацією, що росла нарізно, бо й сама не знала й вагалась, чи йти до столу, чи вернутись. Самі ноги в неї спинились, неначе заплутались в густій траві. Одначе вертатись було якось ніяково. Треба було йти до столу доконечно.
Фесенко схопився з стільця, солідно пішов їй назустріч, зробив роблений, штучний свій поклін і привітався до неї. Саня насилу рушила з місця: їй хотілось утекти, десь сховатись, одначе треба було доконечно сісти за стіл.
– Як же ви почуваєте себе після вчорашньої гулянки? – спитав Фесенко в Сані.
– Спасибі вам, я почуваю себе дуже добре, – сказала, Саня, дивлячись на стіл.
Фесенко побачив, що з своїми музами треба тепер розстатись, і не знав, з чого почать розмову. Він мовчав, й усі мовчали. Стало тихо. Навіть листя на акаціях не шелестіло. Навроцька подала Фесенкові стакан чаю.
Навроцький присунув до його срібний кошик з сухарцями. І знов кругом столу усе затихло.
Фесенко колотив ложечкою чай і поглядав солоденькими очима на Саню. Густа, м’яка тінь од акацій падала на неї, на її делікатне лице, на рябеньку сукню. Золоті крапельки вечірнього проміння неначе бризкали через лист акацій і бігали по її щоках, по золотих косах. Фесенко милувався Санею, ловив очима ті золоті крапельки, як вони наче скобзались по щоках і ніби золотим дощем спадали на білу шийку, вряди-годи бризкали на маленькі руки.
– Чи звикли вже до Одеса? Не бере вас часом нудьга за Кишиневом? – спитав в Фесенка Навроцький. – Здається, вже минув рік, як ви перейшли на службу з Кишинева в Одес.
– Мені сподобавсь Одес давно, бо я вчився в Одесі, але я ладен хоч би й зараз покинути Одес і перейти знов на службу в Кишинев. Для мене Кишинев найкращий город на нашому півдні, – промовив Фесенко й пильно подивився на Саню.
Саня липнула на його очима. Маленький гнів, мов легенька сиза хмарка в літній погожий день, мигнув в ясних очах. Ледве примітний рум’янець виступив на її щоках.
– Мабуть, ви, Олександро Харитонівно, нудьгуєте тут без книжок, – сказав Фесенко. – Заїхали в такий глухий закуток, в таку глушину! нема ні журналів, ні газет.
– Я ще не зазнала нудьги. Мені скрізь весело, де є добрі, чесні люде, де є з ким побалакать, перекинутись розумним словом. Я своїх уподобних авторів взяла з собою, – обізвалась Саня. – Вчитись нігде не гріх, навіть над морем.
– Ви з книжками, як риба з водою, – сказав Фесенко.
Навроцькій не сподобалось, що Фесенко усе обертається до Сані і не вважає й не дивиться на її доню. Вона перебила розмову.
– Ми набрали з собою і книжок, забрали й фарби, й мольберт, – сказала Навроцька. – Мої дочки мають собі легеньку, невтомляючу роботу.
– Може, будете малювати море? – спитав Фесенко в Мані. – Гляньте, які чудові вигляди з високої кручі на море, на маяк, на скелі! Дивлюся й не можу надивитись.
– Еге! Гарні! – обізвалась Маня. – А ви любите мальовництво? – спитала в Фесенка Маня.
Це питання здалось для неї таким сміливим і незвичайним, що вона знов одразу почервоніла. Вона глянула на матір і неначе питалась в неї очима: чи не провинилась часом я, мамо?
– Ой боже мій, як я люблю мальовництво! Як зайду в будлі-яку галерею картин, то сидю там з ранку до вечора й не маю сили вийти звідтіль. Ніщо в світі не уподобне мені так, як картини, – говорив з таким запалом Фесенко, що аж очі в його крутились і ніби випинались наверх. Але той запал був роблений, фальшивий. Фесенко нічого не тямив в мальовництві і навіть не любив його.
– Вона вчора почала малювать овочі для столової кімнати. Тепер саме настигли морелі та кавуни. Моя Майя намалювала вчора розрізаний пополовині кавун, та так штучно, хоч бери ножа та й ріж скибки, – хвалила свою дочку Навроцька.
Саня легенько осміхнулась. Навроцька це примітила. В неї закипіла злість: вона завжди злостувала на Саню.
– А ви любите мальовництво? Ви малюєте? – чеплявся Фесенко до Сані.
«Знов до Сані, а не до Мані! Приніс дідько оцю Саню», – подумала Навроцька.
– Я сама не малюю, але, сказати по щирій правді, я дуже люблю картини. Тільки признаюсь, що малярство забирає багато часу й одбиває од розумової роботи, – сказала Саня.
– Ви не визнаєте штучності? Я й сам держусь тієї гадки, що штучність тільки нижчий східець людського розвитку, – сказав Фесенко, приспособляючись до Сані.
– О, не думайте так! – обізвалась Саня. – Я зовсім не проти штучності. Кожний артизм є поважне діло, коли хто має до його хист і талант. Але до малювання я не маю здатності; я впевнилась, що ніколи не буду артисткою.
– Не думайте так, пане Фесенку! Вона душею артистка, бо дуже любить музику й грає на фортеп’яні, – обізвався Навроцький.
– Кожна панна душею поет, – підлещувався Фесенко.
– Не кожна-бо, – сказала Саня. – Чи була б пак тому правда, якби я сказала, що кожний панич – поет. От мою сестру так справді можна назвати поетом, бо вона цілісінькі дні малює картини.
Фесенка тягло не до того поета, що малює картини навіть для прикраси лат та крокв: він навіть не глянув на того поета.
– Коли будете в Кишиневі, то прошу до нашої господи. В нас іста вистава картин, тільки не перевозна, а завсідня й разуразня, бо все більшає, – сказала Навроцька.
Недалеко од столу щось зашелестіло по траві. Усі обернулись. Коло столу, наче з землі виник, стояв Комашко, а поруч з ним Мавродін.
– Добривечір! – ляснув голосно Комашко. Саня кинулась, як сполохана пташка. Маня й собі кинулась, бо справді трохи злякалась.
Нервова Раїса Михайлівна аж іздригнулась. Вона чомусь не любила Комашка і з великою неохотою приймала його в своєму домі в Кишинев! Але Навроцький жваво схопився з стільця назустріч Комашкові.
– Доброго здоров’я! От несподіваного гостя бог послав! Сідайте, будьте ласкаві. Я дуже радий, що ви сподобили нас одвідинами в цій глушині, – говорив Навроцький, подаючи стільці паничам.
Комашко сів на стільці. Мавродін стояв коло столу. Він трохи поговорив, згодом розпрощався й пішов в гостиницю. Всі на хвилинку замовкли. Фесенко замовк і пиндючивсь. Несподівана спотичка з Комашком дуже-дуже не сподобалась йому. Очі в його почали крутитись, як у тих ляльок, що водять очима то вгору, то на правий, то на лівий бік.
«Приніс нечистий Комашка! Знов стає він мені на стежці! Де він тут узявся? Чого він пришелепавсь сюди! Неначе зумисне слідкував за мною?» – думав Фесенко, і злість та помста заворушили його недобре серце.
Старий Навроцький заворушився, повеселішав. Навроцька насупила брови, чогось зайорзала на стільці, неначе вона сиділа на шпильках, і присунулась ближче до своєї Мані. Фалди широкої сукні впали на коліна Мані; мати, ніби квочка, хотіла прикрити своїм крилом Маню, щоб її часом не вхопив шуляк.
Комашко глянув на Саню довгим, допитливим, гострим поглядом, її щоки трошечки почервоніли. Вона спустила очі на стіл і задумалась. Довгі русяві вії, рожеві віка затремтіли на очах: то був знак тривоги в її душі.
– Вибачайте, будьте ласкаві, що я перебив вашу цікаву розмову за мальовництво та артизм, – обізвався Комашко.
– Наша розмова була не дуже цікава, – знехотя обізвалась Навроцька й сердито зирнула на свого чоловіка. Вона боялась, що він незабаром зніме свою машкару з лиця: при Комашкові старий Навроцький говорив, знявши з лиця машкару.
– Де зібрались просвічені люде, там розмова завжди буде цікава й навчаюча, – сказав Комашко, поглядаючи на Саню.
– Не завжди-бо. Великорозумні люде часом наводять страшенну нудьгу своєю професорською розмовою за народ, за народність, національність, за народну мову, народний добробут і за щось схоже на це, наводять нудьгу найбільше на паннів, – сказав не без іронії Фесенко.
Комашко перевів очі з Сані на Фесенка. Фесенкові очі неначе наважились його з’їсти.
– Як на яких паннів. І панни бувають усякові, так само, як і кавалери, – промовив Комашко. В Фесенкові щоки вдарив жар.
– Одже ж, погано ви думаєте про паннів, – обізвалась Саня до Фесенка. – Є між нами й такі, що зовсім не цураються поважної розмови, з якої можна чогось навчитись.
– Чесна, правдива, без фальші, без помилок розмова нікому ніколи не заважає й не вадить, а де не пахне правдою та честю, там і мене нудьга бере, – додав Комашко.
– Загальні місця за чесність та правду не дуже-то веселі, – одрубав Фесенко.
– То їх можна докладніше розвити та розібрать, то й буде весело, само по собі розвити, не вбираючи їх в смішки та арлекінські шапки, а говорячи од щирого серця, само по собі, в кого воно є, – сказав Комашко.
«Ой лишенько! Починається в їх якась розмова, небезпечна для моєї Мані. Де б діти Маню? Хоч у кишеню ховай!» – думала Навроцька, неспокійно соваючись по стільці.
Фесенкові чорні очі засвітились і якось закрутились в обідках. Він добре втямив, що камінь кинуто в його огород, одначе стерпів і вдержав гнів, прикусивши язика, й замовк.
– Ви, може, розумієте модні ідейки та утопійки? О, це, надісь, буде тема для розмови, – обізвався згодом
Фесенко, – але, сказать по правді, не дуже… не дуже серйозна.
– Чом же не серйозна? Можна усе брати серйозно, можна й над усім глузувати, – як хто собі схоче. Можна усякі серйозні ідеї навіть повернути в смішки, але це не буде велика шаноба для таких людей, – обізвався Комашко.
Саня підвела на Комашка свої очі й переглянулась і з ним. В їх світилось спочування й ласкавість до Комашка.
– Я навіть вас гаразд не втямлю, – такі чудернацькі ваші думки й погляди, – сказав Фесенко й закопилив губи, мов панна.
Комашко почав сердитись. Багато дечого стерпів він на своєму віку; не раз доводилось йому змовчувати, але нечесності, нахабної неправди, зумисної нещирості й фальші він не міг стерпіти. Комашко тоді почував, що в його душі ніби щось кипить, клекоче, перевертає усе до дна. І його палка південна вдача не видержувала: гостре, прикре слово, як замкнута й придавлена пара, виривалось з уст і пекло ворога, наче кип’ятком.