«Буду вчитись співати або грати; я люблю музику, – ворушилось в моїй думці. – Або вивчусь лучче малярства, буду малювати; змалюю ту красу, що в небі, що на лимані, – думав я, – або… буду писати вірші, складу віршами книжку, таку, як «Катерина»… Напишу про діда Хтодося… про безщасних, прибитих бідою… Про їх, про їх!» – ворушиться в мене далі думка. Я почував, що когось люблю… Люблю чиїсь пишні карі очі; десь я либонь бачив ті очі, – пригадую я собі. Люблю діда Хтодося, люблю рибалок й усіх людей, люблю оте розмальоване небо, отой блискучий, квітчастий лиман… Чую рай в своїй душі, хочу, щоб і для всіх був рай… Дід помолився богу й обернувсь до мене.
– А що, паничу! зайшов сюди випадком з бурлаками! А чаю в нас нема. Біжи, напийся чаю з лиману та закуси житнім хлібом, поки я снідання зварю, – каже дід Хтодось.
Я купаюсь в лимані. Мені гарно, здорово, весело. Я не виходжу, а вибігаю на кручу, беру окраєць хліба з сіллю. І мені той житній хліб здається смачнішим і тривнішим од усіх потрав.
Минуло чимало часу… І я забув і за пущі феваїдські, забув за Америку. Я знайшов свою Феваїду, свою Америку – то мій рідний край. Україна й народ. Нам одмежовано клапоть рідної ниви. І будемо працювати на їй і для неї. Що ми доброго зробимо для неї, то зробимо й для людськості, бо ми частка людськості. В цьому й ми космополіти», – сказав Комашко, обернувшись до Сані.
– Правда ваша, правда! – обізвалась Саня. – Я бачу, що мої пересвідчення ще не зовсім стиглі, неповні й неясні, – і вона почутила, що під нею грунт космополітизму захитався, як хистка кладка.
І вони обоє несподівано спинились і стали. Перед ними стояли високі скелі, наче стіни. Скелі тут закручувались, дійшли до берега й заставили стежку.
– От і перейшли увесь Фонтан, а я й незчувся й не зоглядівся: так я оце заговорився, – сказав Комашко.
Вони повернули назад. Стежка спускалась в глибоку вузеньку долинку чи балочку.
– І цеї балочки я не примітив. В доброму товаристві мені здавалось, що я все йду по рівному, – сказав Комашко.
– І я не примітила цеї долинки. Чи ти ба! все вас слухала, – сказала Саня й зареготалась.
«Ішов би я з тобою в житті й через гори, через долини і не примітив би їх», – подумав Комашко.
– Будемо засівати свої рідні лани золотим насінням просвіти, широкої культури, будемо дбати якомога за добробут краю й народу. Будемо пересаджувати на свою ниву космополітичні вищі ідеї. І виростуть в нас люде… І десь знайдуться інші діячі; і будуть мирно і щиро працювати для своєї нації, для свого народу, – сказав Комашко. – Я гаряче бажаю, щоб настав той час, коли дві ворожі армії зійдуться та й розійдуться, не схотять битись; коли вони випхнуть вперед своїх генералів та дипломатів та й скажуть їм: «Стріляйтесь, бийтесь самі, коли маєте смак до війни, а ми підемо додому, до батьків та жінок, до дітей, до плуга, до книжки», – сказав Комашко.
– О, цього довго доведеться ждати, – обізвалась Саня. – Життя й людська історія – така штукована, така складна річ.
– В кожній людині, одколи світ животіє, сидить трохи чорта, трохи й бога або в декого й багато бога; і той бог вижене колись чорта та й прожене його на очерета та болота, – сказав Комашко.
– Це правда, але є й такі люде, в яких сидить тільки сам чорт з рогами, з хвостом та з пазурями, – сказала Саня.
– Це я знаю: є й такі, в яких добре вгніздився чорт у фраку, або в одежі з шовкової чесучі, в пенсне, в рукавичках, прилизаний та причесаний, – сказав Комашко й зареготався, бо він натякав на Фесенка.
Саня догадалась і собі зареготалась.
– Таких людей, в яких сидить цей чепурний, прилизаний чорток, є таки чимало. Це тигри та пантери людського плем’я. Ці тигри бувають і просвічені, й по-європейському делікатні, й навіть бувають вчені… пишуть вчені книжки… Оці найстрашніші для культури, прогресу та просвіти! Подумайте собі, що бенгальські тигри покористувались би орудниками європейської культури… Якого-то лиха вони б накоїли… Ой-ой!
– Знаю, знаю! – сказала Саня. – Ці тигри стережуть ту цілющу воду просвіти і добробуту; самі п’ють, а другим не дають…
– То вкрасти б од їх цілющу воду! Нехай стережуть порожню криницю, – сказав Комашко. – Це одно добре злодійство, яке я знаю в світі: це злодійство Прометея, що вкрав огонь з неба і дав його людям.
– А як вкрасти, коли в їх сила? А замків, а сторожів скільки? – сказала Саня.
– То обернути тигрів в овечок. Це довге, загайне діло, бо моральна хороба в їх задавнена, але… але… гуманізм потребує такої системи. Треба так провадити діло, щоб їх зосталась велика меншість, щоб зосталось їх тільки чортам на насіння. Тоді сила буде не в них.
– Поки сонце зійде – роса очі виїсть, скажу я з погляду свого космополітизму. Діло гуманітарно-загайне, а деспотизм тим часом і нас покраде… поки ми викрадемо в нього культуру, – сказала Саня. – Я сусід наших знаю: між ними хмари, густі хмари яструбів, а голуби щось не показуються. А що буде, як ми станемо овечками, а вони зістануть вовками?
– Не думаю, щоб так було. І сусіди – люде, і вони золись повинні стати правдивими людьми і покинути вовчі норови, – сказав Комашко. – Будемо працювати і ждати. Простягнемо до них руку. А не подадуть нам руки, тоді… Вони будуть винні, як і тепер винні перед нами. Тоді Україна заспіває іншої пісні.
Саня мовчала.
– Щасливий день випав оце мені. Тим-то я так і розговорився за щасливі дитячі літа. Тепер і вільний час, і поезія од моря, і добре товариство. Добре товариство – велика річ в житті: є з ким поділитись думами, щиро побалакать. Добрий товариш часом лучче за рідного брата, – сказав Комашко.
– Ви сказали за добре товариство… – тихо обізвалась Саня. – Ви сказали правду. Якби в мене не було доброго товариства, то я б давно зачевріла, а може б і душею загинула, – сказала Саня, і в словах її почулась жалість.
– Хіба ж вам так важко жити на світі? Ви такі молоді, любите науку, просвіту, дбаєте за те, щоб добути собі ясних пересвідченнів, працюєте в школі коло розвитку дітей. Невже цього всього вам мало? – спитав Комашко.
– Моє життя в сім’ї дуже важке. Хіба ви не примічаєте, що мачуха мене не любить? – сказала Саня.
– Я думав, що вона до вас тільки не дуже прихильна, та й годі, – сказав Комашко.
– Мачуха мене зненавиділа, щиро любить тільки свою дочку. Родилась вона й зросла коло Кам’янця між польськими дідичами: її батько був небагатий дідич, родом українець. Од дідичів панів вона набралась аристократичного панського духу, та ще й свого дечого доклала. Вона мене й свою дочку держить в неволі, неначе в тюрмі, слідкує за кожним моїм ступенем, мов справдешній шпигун. Настане вечір, вона замикає мене й сестру в горницях. Ні однісінька книжка не доходе до моїх та сестриних рук без її цензури. Я вдень утікаю до Мурашкової, і тільки там ми собі начитаємось і наговоримось досхочу. Мачуха перевертає, переглядає мої й сестрині столики, ліжка, скриньки, нишпорить по кишенях. Вона консерватистка, навіть обскурантка, ненавидить нові ідеї, молодих нових людей, любить польську мову, ледве стерплює великоруську, не любе української, забороняє й нам і навіть слугам слово сказати по-українській. А як вона мені допікає словами! Яку обиду терплю я од неї щодня, щогодини! Якби не батько та не товаришки, мені хоч на світі не жити.
Санин голос легко затремтів. Здавалось, ніби вона от-от заплаче. Недавня вільна розмова про усякі принципи, і широкий простір моря, і свіже повітря – все це розгортало її думки, направляло її на щирість. Жалість і спочування здавило серце в Комашка.
– А я думав, що ваше життя плине в рожах та леліях, як весна красна! – сказав Комашко.
– Не думайте так. Життя моє важке. Я дня не зазнала щасливого. Я йду додому, а мені бажається назад повернуть од дому, – сказала Саня. – Мачуха нервова, сердита, опришкувата, гризе раз у раз мене й батька, чепляється без причини, а своїй дочці годить, як малій дитині, їй вдома усяка догода, а я скільки раз поплакала од мачухи ні за що, ні про що! Які вона прикрі, погані слова мені часом говоре!…
Комашкові стало жаль Сані, але він зрадів од надії:
Саня ще й разу не одкривала перед ним своєї душі. Він глянув в її очі. Веселі очі стали смутні та жалібні.
– Ваша доля – це доля молодих чесних людей теперішнього часу, – сказав Комашко. – Скрізь теперечки в житті потайна боротьба за щось, скрізь якийсь смуток в сім’ї, в суспільстві. Скрізь я чую стогін пригнічених, неначе стогін тих хвиль на морі, що вітер б’є ними об скелі. Людське життя, як оте море, – і шумить і хвилює; хвиля гонить хвилю, доки й сама розіб’ється об скелі або пропаде без сліду десь в глибокій безодні моря… А нам треба держатись проти тієї хвилі, треба борикатись, – сказав Комашко і глянув просто в очі Сані.
Вона глянула на його карі темні очі. В них світилась думка, непоборна завзятість, щирість. Вона ніби читала в тих очах його думи й питала в їх поради. І вона сама незчулась, як їй чогось забажалось дивитись і дивитись на ті очі. Вони обоє замовкли, ставши над кручею, й дивились на берег, сливе суспіль закиданий скелями, на море, на синю далеч. Комашко вглядів білі вітрила корабля, що сизіли в тумані, й задивився на їх. Саня й собі задивилась на той корабель, що тихо плив по морі, неначе лебідь.
«Зійшлися наші очі в поетичній далечі. Чи зійдуться-то наші душі?» – заворушилась думка в Комашка, і він обернувся до Сані й уловив в її очах поетичний вираз, поетичний погляд.
– Я думаю, що найбільше щастя в світі можна знайти в душі, котра спочуває й симпатизує нам, нашим думам, нашим ідеям; симпатія змінюється коханням. Чи любите ви мене? Ви, надісь, знаєте, що я вас давно люблю, – сказав Комашко.
Саня бистро кинула на його очима, почервоніла, як рожа, і так само швидко спустила очі додолу. Вона мовчала й думала.
– Скажіть мені хоч одно ласкаве слово, дайте мені надію, – сказав Комашко. – Дозвольте мені просити в вас і вашого батька вашої руки.
– Сьогодні я вперше почутила до вас симпатію; я не вмію таїтись і говорю щиро: ваші думки стали мені до вподоби, – сказала вона тихо. – Але серце не в нашій волі; я ще сама гаразд не знаю, куди воно поведе мене. Дайте мені підождати, обміркувать все на волі. З серцем, з життям не можна поводитись легковажно, не поміркувавши гаразд.
– Правду ви кажете, – сказав Комашко.
– Приходьте частіше до нас, поговоримо, а там побачимо, – сказала Саня.
«Боже мій! а що буде, як я його оце полюблю щиро, гаряче? Як тоді мені занехаять мої давні мрії за вищу просвіту? Невже я муситиму тоді задушить кохання, перемогти своє серце?»
Вона злякалась тієї боротьби, яка наступала перед нею в недалекому часі, неначе чорна хмара наступає з-за синього моря на погожому синьому небі.
Саня мовчала. Мовчав і Комашко, і вони обоє задумані, з очима, спущеними додолу, пішли тихою ходою й пристали до компанії, котра йшла проти їх.
– Що, набалакались вже? – спитала в Комашка Христина, осміхаючись. – Коли набалакались, то ходім обідать, бо я вже їсти хочу, аж-аж як!
– Вам би усе обідать, – сказав всмішки Селаброс.
– А вам що? Вам би, мабуть, все промови говорить та вірші складати? – огризалась Христина. – Ви, здається, й до моря і до тієї скелі Капуцина говорили б промови, – дражнилась Христина.
– А справді, скажіть оце промову, а ми послухаємо, – обізвався Мавродін. – Ви справді митець говорить промови.
– То й скажу! – промовив гордовито Селаброс. – Стоїш ти, скеле, серед моря й гордовито позираєш на зелені хвилі кругом себе. Минуть роки, минуть віки, а ти все однаковісінько стоятимеш, горда й пишна, незмінна, вища од того клекоту дурних хвиль. Ні негода, ні бурі не порушать тебе. І не один корабель, з розгоном вдарившись об твої міцні груди, хрусне, як суха тріска. А людина гнеться, хилиться, ламає свою душу, міняє пересвідчення, гне своє серце… Ох, роздратувало мене оце море, оці скелі! Вибачайте, Христино Степанівно, що я не скінчу промови, бо почуваю хіть писать, писать! Море натхнуло мене поетичним духом! Чую цей дух в собії чую його шепотіння! Прощавайте!
Селаброс ефектно вихопив з кишені сіртука книжечку й карандаш і бігцем побіг до фонтану під берести.
– Чи в ліберальному, чи в консервативному тоні будете сьогодні писати? – криконув йому наслідці Комашко всмішки.
– Авжеж в ліберальному, – гукнув Селаброс, не оглядаючись, й почимчикував так, що в його біла стьожка на брилі задерлась вгору і метлялась кінцями.
– Промова трохи тхне хрестоматією Галахова. Мені здається, якби ми оце гуляли десь на городі, то Селаброс був би здатний сказати промову й до капусти, і до цибулі, – обізвався Комашко.
Селаброс писав кореспонденції в усякі газети: і в ліберальні, і в неліберальні, як траплялось. Коли часом не приймали його писання в ліберальну газету, він перероблював його на інший спосіб і посилав в неліберальну газету, лаяв те, що передніше вихваляв. За добрі гроші він писав «і нашим і вашим» і таки добре гнув свою гнучку душу на всі лади. Сівши під берестом коло фонтану, що миготів сріблом на сонці, він напиндючивсь, мов сердитий індик, і почав писати. Скінчивши свою мазанину, він висмикнув шматочок чистого паперу й написав до Мурашкової:
«Серце моє, моя овечко! Я побіжу в редакцію на часочок, але зараз вернуся. Одрізнись од компанії та йди зо мною одним на прогуляння за скелі. Нехай я хоч гляну тобі в очі насамоті, десь на одшибі, осторонь од людей, і нап’юся з твоїх очей, з твоїх червоних уст».
Написавши записку, Селаброс вийняв хусточку, обтер гарячий піт з лоба й пішов над берег моря.
– Прощавайте! В мене роботи не по шию, а просто з головою! Завтра доконче треба написати рецензію на три книжки, післязавтра – на чотири. А ті книжки для рецензій мені шлють та шлють, неначе з торби сиплють. Треба мені хапатись в редакцію, – сказав Селаброс, хапаючи усіх за руки. – Незабаром зачинять контору. Прощавайте!
– Чого це вам так приспіло? – спитала в його Саня.
– А того, білява панночко, приспіло, що я людина діла, а не слів, – сказав поважним тоном Селаброс.
– Що в вас за компліменти дамам? пароські, чи кіпрські, чи що? – спитала Саня.
– Може й кіпрські, – сказав Селаброс. – Гей, панно, прощайте! – гукнув він до Мурашкової, що стояла осторонь од усіх.
Селаброс мерщій побіг до неї, подав руку на прощання і всунув в її руку записочку. Мурашкова обернулась до моря й крадькома перебігла Селабросові «кіпрські компліменти».
– Прощавайте! Прощавайте, кавалери й дами! Нема часу байдики бить. Мене жде діло, але я через якусь годину вернуся: з вами так приємно гаяти час, – сказав Селаброс, поглядаючи на Мурашкову, й побіг бігцем стежкою поміж камінням.
Тільки що він трохи одійшов, назустріч йому вибігла з-за скелі жінка Бородавкінова, невисока, огрядна дама, повновида й гарненька. Вона впізнала Селаброса й кинулась до його.
– Куди це ви? – спитала вона в Селаброса.
– За ділом в місто! – крикнув він і хотів поминути її.
– Не пущу! вертайтесь! і не думайте їхать! – цокотіла Бородавкіна, не пускаючи його руки.
– Та вже для вас хоч і вернуся на часок, – сказав Селаброс: він нібито хапався в редакцію, але це робилось тільки для ефекту, напоказ.
– А бачте! от таки й вернула вас! – сказала кокетлива Бородавкіна. Селаброс вернувся і провів її до гурту. В Бородавкіної була гарна й повна біла шия. Селаброс любив її шию, задивився на ту лебедину шию й… недоброхіть мусів вернутись слідком за Бородавкіною, забувши й за діло.
– Чи не бачили ви часом мого Сергія Степановича? – спитала вона всіх заразом, швиденько й хватькома подаючи свою маленьку біленьку руку в золотих перстнях на пальцях.
– Он там десь під берестами грає в карти з своїми приятелями, – обізвалась Христина.
Бородавкіна кинулась до берестів. Сергій Степанович липнув на неї очима, здивувався й трохи стурбувавсь. Йому здалося, що вона або з неба впала, або десь з-під землі виникла.
– Сергію Степановичу! Ходи лишень сюди на хвилиночку, щось маю тобі сказать, – промовила Бородавкіна, ледве вдержуючи злість.
Бородавкін знехотя підвівся, хапнув сіртук і подибав слідком за жінкою. Жінка одійшла далеченько од берестів і махала до його рукою. Бідний Бородавкін насилу волік ноги: він ішов, неначе віл на заріз.
– Попався бідний брат! – сказала Христина Степанівна. – Достанеться оце йому на бублики.
Мотрона Титівна Бородавкіна була дочка одеського міщанина, підофіцера. Бородавкін, ще бувши студентом, вподобав її й оженився з нею за її красу, за її чудовий голос. Трошки ідеаліст в молоді літа, він задумав не допустить, щоб часом така перлина, як Мотрона Титівна, не впала в багно й не запагубила себе навіки. Він витяг з багна ту перлину й оженився з нею. За вдачу її він тогді й не думав, і гадки не мав.
– Де ти бродиш, де ти волочишся, волоцюго, п’янице? Ти знаєш, що ми на дачі вже тиждень їмо хліб за позичені гроші! Діти ходять босоніж. Ти швендяєш, гуляєш, а я сиджу над морем в міщанській хаті й пропадаю з нудьги.
Бородавкін стояв і тільки очима кліпав, неначе винний школяр, що несподівано попався в руки вчителеві на гарячому вчинку.
– Я за тобою ганялась скрізь: була і в Бендерах, і в Тирасполі; була і в Кишиневі, – лайливо говорила Бородавкіна.
– Чого ж ти ганялась? Чи ти вдуріла, чи знавісніла? – обізвався Бородавкін.
– Я не здуріла, а от ти, то давно знавіснів. Хіба я оце вперше ганяюсь за тобою по містах? Хіба ж я не раз вже ловила тебе з бендерськими офіцерами в трактирі? А жалування де? Давай сюди гроші! – крикнула Бородавкіна.
– Мотрунцю, серце! не кричи, бо онде люде сидять і почують! Жалування вже нема. Ось зосталось десять карбованців. На, візьми, – сказав Бородавкін і подав гроші жінці.
– А решта де? Чим же ми будемо виплачувати за житло? чим же будемо харчуватись? – репетувала Бородавкіна і совалась до чоловіка з кулаками. – Де ти подівав гроші?
– Пропив та в карти програв, – спокійно одказав Бородавкін.
– Пропив… Чом ти дома не сидиш та все десь волочишся з п’яницями, граєш в карти? – присікалась до його Бородавкіна.
– Ото веселість з тобою сидіти та слухать, як ти гризеш мені голову! їдь додому, бо тебе отут вб’ю! – крикнув Бородавкін несамовито, і в його сірі очі блиснули, як у вовка.
– Не вб’єш! Я закричу на всю пельку! Я нароблю скандалу! – репетувала Бородавкіна.
Бородавкін знав, що вона може це вчинити, і замовк.
Христина догадалась, що вони завелись і за що вийшла між ними колотнеча, прибігла до їх і насилу розвела їх і заспокоїла Бородавкіна. Вона знала, що Бородавкіна любить пограти в карти й побавитись незгірше свого чоловіка, любить кокетувать з мужчинами, зараз взяла її за руку, повела під берести й посадила за карти нібито на місце Бородавкіна.
Бородавкіна сіла за карти на зеленій траві, вгамувалась і забула і за дітей, і за сварку з чоловіком, забула навіть, за чим прийшла на Малий Фонтан. Вона сама програвала чимало грошей в карти. Бородавкін з горя пішов тим часом гуляти понад морем і думав, як би то втекти з Малого Фонтану так, щоб жінка його не вгляділа. Він боявся, як смерті, нудьги з жінкою на дачі на Великому Фонтані й був ладен утекти од неї хоч за Чорне море. Одначе жінка його, граючи в карти, не зводила з його очей, кмітила за ним і була напоготові кожної хвилини погнатись слідком за ним навздогінці.
Бородавкіна переграла одну-другу партію, нічого не виграла, а програла чимало: її взяла за серце нудьга й злість, і потягло до гурту, до веселої молодої компанії, що гуляла понад морем. Тягло її й до гарного Селаброса… Вона страх як любила гарних паничів. Бородавкіна кинула програні гроші й швиденько побігла до компанії вже веселенька та добренька.
– Чого це ви сидите мовчки, неначе школярі в школі? Паничі понасуплювались, напиндючились, не розважають дам, – защебетала вона дрібно. – Давайте лишень заспіваємо хором. Ой море, море! як гляну на тебе, то зараз співати хочеться. Я, бачте, зросла над самим морем. Було вночі чую, як під нашими вікнами стугонить і шумить море, то й не втерплю та й співаю, лежачи в постелі, аж мама моя було гримає на мене. От і тепереньки під нами шумить море, над нами чайки кигичуть. Ой, яка поезія!
Бородавкіна почала співати. Вона співала дуже добре. Її високий дужий сопрано розливався трелями поміж скелями і йшов далеко понад морем. Рибалки попіднімали голови й виглядали з-за скель, махаючи раз у раз удлищами.
Бородавкіна співала й скоса поглядала на гарного Селаброса, прижмурюючи свої темні гарні очки. Наспівавшись досхочу, вона сказала:
– Одначе вже час би й обідати. Я гадаю, кавалери будуть такі звичайненькі, що нагодують дам смачним обідом.
– Добре, добре! Такого соловейка варто нагодувати хоч і паризьким обідом, – сказав Комашко.
– Ще й напоїти шампанським, – додав Селаброс.
– Я шампанського не дуже люблю. Я люблю старе токайське, – сказала Бородавкіна з удаваною великопанською міною.
– Але тут, певно, не достанемо старого токайського, – обізвався позад їх Бородавкін. – Тут тільки пиво дуже добре.
– А ти вже й знаєш, де пиво добре? – сердито сказала Бородавкіна.
– Ого-го! Я знаю, де раки зимують. Ходім обідать, бо я страшенно їсти хочу, – сказав Бородавкін. – Що набрали своїх наїдків, то все дочиста поїли, і все повипивали, і все потріскали.
– Повипивали усе дочиста, а мені нічого не зоставили? – аж завищала Бородавкіна.
– Бо не сподівались, що ти несподівано прибудеш до нас в гості, – сказав іронічно Бородавкін.
Надійшла й Христина з залізнодорожними урядовцями. Всі пішли парами до буфету. Мурашкова якось зосталась позад усіх. Селаброс несподівано вхопив її за руку і, як п’явка, вп’явся в її руку гарячими губами. Мурашкова почутила ніби жар в руці, у всьому тілі й трохи не зомліла.
– Їдьте сьогодні ввечері додому, а як ні, то я поїду, а ви зоставайтесь в Одесі, – пошепки сказала вона йому над вухо.
– Не можу, не можу! Ви мене неначе прив’язали до себе, – ще тихіше обізвався він.
– Їдьте, бо я зараз втечу звідсіля, поїду трамваєм в Одес, а звідтіль в Кишинів, – сказала вона.
– Поїду, коли ви того хочете, вволю вашу волю – сказав Селаброс.
– Забожіться й заприсягніться, що поїдете! Аристиде, не мучте мене! – сказала Мурашкова.
Вогонь палив її. Морське вогке повітря не гасило того вогню, а неначе розпалювало його.
– Присягаюсь, божусь, що поїду, тільки любіть мене і нікого більше; мене, мене одного! – сказав Аристид.
Мурашкова побігла од його й пристала до Сані. Саня зирнула на неї й вгадала, що недавно була спотичка між нею й Аристидом.
– Ходім обідать в павільйон, – гукнула Бородавкіна і жвавенько попростувала до павільйону.
Павільйон був поставлений на стовпах в морі. Під ним билась об каміння й шуміла дрібна хвиля. До павільйону з тераси був перекинутий місток.
Огрядна Бородавкіна побігла через місток, наче молоденька панна, але зачепилась черевиком за зашкалибину в дошці й трохи не впала. Христина побігла слідком за нею, повернулась до усіх і зробила на містку кільки легеньких менуетів. Дошки під її ногами задвигтіли й зарипіли.
– Ой, будь ласка, не танцюйте, бо ще завалите павільйон, і ми шубовснемо гуртом в море, – криконув Селаброс.
– Нічого-те! скупаємось в одежі усі заразом. Вийде дуже оригінальна чудасія! а я люблю усе оригінальне, усяку чудасію, – сказала Христина.
– Ой, як тут гарно! Під нами шумить море. Над нами шугають чайки. От де моя стихія! – лепетала Бородавкіна, неначе й забулась, що діти сидять на дачі голодні й босі.
– Чом же ви не співаєте, коли чуєте, що під вами шумить море? – спитав Комашко.
– То й заспіваю! – гукнула Бородавкіна й почала співати пісню.
Компанія сипнула на поміст. В павільйоні стояв один довгий стіл. Усі кинулись до стола. Бородавкіна побігла до того місця, де сиділи кавалери, й сіла поруч з Селабросом та залізнодорожними урядовцями.
Саня сіла попліч з Мурашковою аж на другому кінці стола, їм, очевидячки, не сподобалась компанія Бородавкіної та залізнодорожних панків. Вони обидві розмовляли стиха проміж себе. Обід, одначе, був веселий. Розмова була така голосна, що через неї не було навіть чути, як шуміло море під мостом, і, мабуть, через те Бородавкіна перестала співати.
– А що ж, паничі! Ви обіцяли дамам вина, а я його чомусь не примічаю на столі, – сказала Бородавкіна. Один жвавий урядовець покликав служника.
– Є в вас токайське? – спитав він.
– Нема, – сказав слуга.
– Шкода, – обізвалась Бородавкіна. – То давайте, яке маєте, та хутчій, зараз-таки, бо я пить хочу.
Принесли пляшки вина. Бородавкіна й Христина поналивали собі повні стакани й пили трохи не нахильці. Од вина усі зараз повеселішали. На помості піднявся галас, ніби ґвалт. Бородавкіна затягла пісні.
– Їй же богу, неначе циганка! – шепотіла Саня до Мурашкової. – Тільки дати б їй в руку арфу, то мали б обід з московськими циганками.
– Мосьє Селаброс! Я хочу мороженого! – сказала кокетно Бородавкіна.
– Зараз буде! – промовив Селаброс і звелів слузі принести мороженого.
Бородавкіна набрала мороженого трохи не повну тарілку й напхала його за обидві щоки, запиваючи вином: вона теребила з жадобою, наче животина.
– А що, пане Аристиде! чи ваше пак серце спокійне? Правда, неспокійне! – теревенила Бородавкіна, чепляючись до Селаброса. – Он гляньте, які красуні сидять проти нас на тому кінці столу.
– Бачу, бачу! знаю, що й коло мене сидять красуні, – сказав Аристид комплімент Бородавкіній.
– Ви знаєте, що дами люблять гарячіше й щиріше, ніж молоденькі панни, – прохопилась Бородавкіна, дивлячись вакханальними очима просто в очі Аристидові. – Стережіть лишень своє серце.
– Знаю, знаю, й добре знаю! – сказав Селаброс насмішкувато.
Саня й Надя сміялись без церемонії, їх смішив простацький грубий тон в розмові Бородавкіної.
– Як була «дочкою фельдфебельською», так і зосталась «фельдфебелькою», це правдива одеська «фру-фру!» – тихо шепотіла Саня до Наді.
– Стережу своє серце та, мабуть, не встережу сьогодні, – сказав Аристид трохи не на вухо Бородавкіній жартовливим іронічним тоном.
– А що! збентежила я вас? Aгa! – говорила Бородавкіна сливе пошептом. – Колись од моїх очей гинули паничі, як мухи, бо я панною була гарна-гарна, що й сказати й висловити не можна. Скільки я молодих хлопців піддурила! Стережіться ж, мосьє Селаброс! Було ввечері як збереться компанія, сядемо в човен та попливемо по морі, а я як заспіваю, то хлопці було трохи в море не скакають! А мій голос ллється, ллється по морі!
– Я й тепер ладен стрибнути в море, бо ви, надісь, сиреною вдались, так ви гарно співаєте! – сказав Селаброс голосно.
Саня й Мурашкова хапком встали з-за столу й повтікали на самісінький край павільйону, де стояла довга лавка.
– Одеська «фру-фру» розправля крильця, – шепотіла Саня до Мурашкової.
– Бо добре випила! – обізвалась тихенько Надя. Принесли ще пляшки вина. Бородавкін вже добре надудлився й ледве сидів на стільці. Комашко й Мавродін і собі встали з-за столу й сіли коло паннів. Вони обернулись лицем до моря й тихо розмовляли, не слухаючи гаму й галасливої розмови.
– От веселі люде! – сказав Комашко до Сані.
– Вже аж надто веселі. Добре було б, якби вони були не такі веселі, – сказала Саня.
– Та трохи тихіші, – додала Мурашкова. – Навів Бородавкін на гулянку не знать кого.
– Та й збавив нам трохи веселу гулянку, – обізвалась Саня.
– Невже збавив таки зовсім? – спитав Комашко в Сані.
Саня глянула йому в очі й почервоніла.
– Ні, не зовсім. А все-таки я рада, що поїхала на гулянку. На гулянці побачиш усяких людей, повештаєшся між ними, наслухаєшся усякої розмови – і все-таки наберешся досвіду в житті. Принаймні матимеш більше досвіду, більше знатимеш людське життя, яке воно є: празникове й буденне, – сказала Саня. – Я мало знаю людей мало знаю людське життя. Сказати по правді, мало ще знаю й саму себе.
– Часом за себе дізнатись буває трудніше, ніж за інших, – сказав Мавродін. – Не раз в деяких випадках своя душа, своє серце буває часом якоюсь загадкою таки для самого себе.
«І моє серце тепереньки для мене – загадка!» – подумала Саня.
Вона дивилась на море і втупила очі в сизу далеч, задумавшись. «Загадка, загадка трудна для мене самої. І як її одгадати? І як постерегти, який-то буде кінець?» – думала вона мовчки.
Саня довго дивилась на море і потім тихесенько зітхнула: глянула на Комашка, на його високе чоло, на темні блискучі очі і вперше почувала, що примітила красу в тих ніби глибоких од думок та гострих карих очах.
«Невже моя загадка швидко одгадається? – подумала вона. – А мої вищі потяги й бажання? А моя любов до вищого розвитку, до просвіти? Що станеться з ними?.. Невже я навіки мушу попрощатись з своїми мріями, з своїми надіями на вище ідейне життя, занедбать надію на вищу діяльність?»
Саня дивилась на далеке море, на сизий туман, неначе шукала там одгадки своїм потайним думам. А море й сизий туман мовчали й далеко мріли, як мрії дівочої фантазії, і не давали одповіді.
– Селаброс! давайте промову! Ми вас ждемо! – гукнула на його Бородавкіна.
– Селаброс! промова за вам! – гукнув і собі Бородавкін хрипким голосом.
– Дайте ж передніше хоч горло прополоскати, – сказав Селаброс, – буде й промова.
Селаброс, як вовк в спеку, кинувся на стакан з вином, дудлив з стакана, ставив його на стіл, то знов хапав його в руки. Напившись донесхочу, він закурив цигарку й задумався, витріщивши на Христину здорові чорні баньки.
Розмова загула. Селаброс збирав думки й слова в голові, пахкаючи димом. Бородавкіна, випивши кілька стаканів вина, розвеселилась і почервоніла, як півонія. Поки Селаброс думав та гадав, Бородавкіній заманулось співать. Вино вдарило їй неначе не в голову, а в пельку. Вона затягла високим дзвінким голосом романс:
Далеко рівнина морська блищала
Останнім промінням пишної ворі,
А ми в рибальській хатинці сиділи,
Мовчали й сиділи удвох, удвох!
Серед гуку й гаму Селаброс несподівано схопився з місця як опечений і задзенькав ножем по чарці. Ніхто й не думав замовчати. Він постукав вдруге. Гам ущух, тільки Бородавкіна витягувала високі ноти романсу. Селаброс надувся й почав чванливо говорити промову:
– Тепер весела хвилина, щаслива хвилина нашого некорисно текучого живоття. Геть клопіт, геть змагання! Не за якісь там ідеї та принципи буде тепер моя промова…
Бородавкіна не вважала на красномовну Селабросову промову і тягла далі романс на все горло. Селаброс глянув на неї сердито, аж білки його очей заблищали.
– Мадам Бородавкіна! Я говорю! Прошу вважати на мою промову! – крикнув Селаброс. Він знов почав промову:
– Доволі ми набалакались про усякі абстрактні погляди. Ми вже виробили собі чесні пересвідчення, ми вже міцно поставили себе на стежці європейського достиглого розвитку, на дорозі європейського громадянства, на грунті європейського космополітизму…