X
Покинувши Фесенка та Бородавкіна, Комашко з Мавродіним швиденько пішли вулицею на гору до монастирської гостиниці. Комашко, роздратований нахабним Фесенком, довго не міг заспокоїтись. Він не йшов, а сливень біг на гору. Мавродін ледве встигав поспішати за ним.
– Вікторе Титовичу! Чого це ви так біжите? – спитав в його Мавродін і придержав за руку. Я ледве поспішаю за вами.
– Втікаю од лихого чоловіка, – обізвався Комашко. – Такий молодий хлопець, тільки що вийшов з університету, а вже такий нахабний, такий збавлений! Один вид такого нікчемного чоловіка збурює усю душу.
– Вікторе Титовичу! Не зачіпайте ви отого Фесенка, – сказав Мавродін. – Ви знаєте, який тепер небезпечний час. Оці Фесенки покопають кругом вас ями, а ви незчуєтесь, як впадете в ті ями.
– Як не зачіпати! Треба бити його, по чому влучиш, треба катувати лихих людей; писати за їх, кричать на ввесь світ, щоб люде знали їх, стереглися їх, карали громадським осудом, – говорив Комашко голосно на усю улицю.
– Голубчику! не кричіть, бо тепер і стіни й оці миршаві акації слухають. Ви людина палка, щира, одкрита, а ці люде хитрі, потайні. Теперечки навіть такі нікчемні невеличкі людці, як, приміром, Фесенко, з’їдять вас без солі… Ми втратимо луччих людей, людей інтелігентних, і нічого не вдіємо, – обізвався Мавродін стиха.
– Невже нам тільки мовчати та дивитися! – обізвався Комашко вже тихіше. – Куди не глянь, скрізь бачиш здирство, нечесність, грубу матеріальність, егоїстичність або бачиш пришиблених людей, людей нужденних, убогих. І тільки де-не-де блищать вогні…
– І ті вогні згаснуть, бо їх погасять, як не будете стерегтись. Я син грецького купця й розумію, як треба в житті братись на хитрощі, щоб не загрузнути в багні, – обізвався Мавродін.
– Я й забув, що ви хитроумний Уліс. Але я боюся, щоб ви часом з своїми хитрощами не притаїлися та й не заснули з своїми ідеалами десь у закутку. Треба войдуватись, боротись та викручуватись. Тепер час боротьби, – сказав Комашко.
– Не час одкритої борні тепер. Пролазьте то скоком, то боком поміж Фесенковими та іншими ямами, то, може, щось і зробимо для письменства, для народу, для його просвіти та матеріального добробуття.
– Хитрий ви з біса! – сказав Комашко.
Він вже трохи прохолов і заспокоївся. Спинившись під акаціями, він скинув капелюш і обтер хусточкою гарячий піт з лоба.
Приятелі розійшлися. Комашко пішов до Навроцьких. Мавродін повернув гуляти над море. До Бородавкіна він не пішов, щоб часом не стикнутись з Фесенком.
Комашко зайшов в номер і не застав Навроцьких дома. Горнична сказала, що пани пішли гуляти на гори над море, а панни побігли купатись.
Комашко пішов через монастирський город і і вглядів над горою старого Навроцького та його жінку. Вони сиділи на камені й дивились на море. Він побіг до їх. «Якраз випав добрий час поговорити з старими насамоті за свою справу», – подумав Комашко.
– Добривечір вам! – промовив Комашко, кланяючись Навроцькій та Навроцькому.
– Доброго здоров’ячка! От несподіваний і завжди і сподіваний для мене гість! – сказав Навроцький, схопившись з місця й подаючи йому обидві руки.
Комашко привітався до Навроцької. Вона показала холодним поглядом, холодною міною, що Комашко був для неї не тільки несподіваний, але й небажаний гість.
– Сідайте, будьте ласкаві, коло нас, проти неба на землі, як кажуть на селі: отут на камені, – сказав Навроцький.
Комашко сів поруч з Навроцьким.
Навроцька пиндючилась і дивилась пильно на море, неначе вона вгляділа там якесь диво.
– Чи давно вернулись з Кишинева? – спитав Комашко в Навроцького.
– Вчора. Позалатував деякі дірки в канцелярії та й махонув на Великий Фонтан до своїх, – сказав Навроцький. – На лихо, ще й предсідатель наш махнув на ціле літо за границю; роботи в мене по самісіньку шию.
– А де ж Олександра Харитонівна та Марія Харитонівна? – спитався Комашко.
«Нащо йому моя Маня здалася? Чи не думає він часом присвататись до моєї Мані? Мабуть, прочув та рознюхав, що в неї двадцять п’ять тисяч приданого… Я йому покажу Маню!» – думала Навроцька, насупивши брови.
– Харитоне Кириловичу! Я прийшов до вас з великим задля мене інтересом. Я люблю Олександру Харитонівну і прошу в вас її руки. Прошу за це й вас, Раїсо Михайлівно, – обернувся Комашко до Навроцької з делікатності.
– Голубчику! Вікторе Титовичу! – крикнув Навроцький і схопився з місця. – Кращого зятя для своєї Сані я й не бажаю.
Комашко встав і собі з місця. Навроцький обняв його й тричі поцілував.
«Ще й цілується… Ото велика радість! Чи то варто?» – подумала Навроцька.
– А ви, Раїсо Михайлівно, не будете проти мене? – спитався Комашко в Навроцької.
– Я?.. Я нічого не маю проти вас. Та я й не мати для Сані. Вона мене ні в чому не слухає і в цьому ділі, напевно, не послухає, – сказала Навроцька, цідячи слова неначе через густий цідилок.
– Хоч буде з ким поговорити по щирості, – сказав Навроцький. – А то знаєте, як у нас буває: гм… гм… з панами говори, та й бійся; з товаришами говори половинкою язика; з начальством говори тільки кінчиком язика; з чужими говори обачно й стережись; тільки з жін… – сказав Навроцький та й замовк і прикусив язика, зирнувши на жінку скоса.
«О! вже заляпав не кінчиком язика, а цілим лопатнем до самої пельки», – подумала Навроцька.
– Ота машкара на мені при людях намуляла вже добре щоки, – знов обізвався Навроцький. – А перед вами, Вікторе Титовичу, мені якось вольніше говорить. Саня вас любить, – я це знаю, але, бачте, в теперішніх деяких дівчат увійшов якийсь новий дух, хоч дух не злий; вона морочить мене з тими вищими курсами. Припала їй охота вчитись в університеті.
– Я за це знаю. І цей університет став мені на дорозі до щастя. Але я не проти університету, – сказав Комашко.
– А я б хотів, щоб моя Саня не втратила вас; буде мені шкода вас, – сказав Навроцький і чогось засмутився. – Сказати правду, Саня таки любить поставити на своєму, бо вона таки нездатлива, а я їй ні в чому доброму не спиняю й не заважаю їй.
В той час по вузькій стежці, що вилася по крутій горі, йшли з купання Саня та Маня з горничною.
Навроцький вглядів їх і махнув до їх рукою: йдіть, мов, швидше, гостинця дам. Панни вийшли на гору. Комашко побіг їм назустріч і привітався до їх. Він глянув на Саню, і його здавило коло серця. Саня зблідла, схудла. Щоки позападали, очі пригасли, і тільки на середині блідих уст притаївся рум’янець, неначе на листочках рожі в осередку, що в’яне й посихає на сонці в страшенну спеку.
«Ще місяць перед цим була свіжа, як квітка цвіла, а тепер така стала, як квітка в’яла», – подумав Комашко й зітхнув. Він прочитав на її блідому виду, як у прозірній книжці, усі муки, які вона перетерпіла за той місяць, догадавсь, що вона дуже перепечалилась.
Тілиста Маня сіла, притулилась до маминого плеча й одсапувала. Саня ніби впала на камінь коло батька.
– Саню, моя дитино! Віктор Титович просить твоєї руки. Я кращого зятя для себе не бажаю. Що ти скажеш нам на ці слова? – спитав батько в Сані.
Саня тепер придивилась до Комашка при світі сонця. Він стояв перед нею з блідим лицем, з запалими очима. Гострий блиск його очей згас. Вона вгадала по його очах усі муки його серця й трохи не заплакала.
– Вікторе Титовичу! Ви знаєте мої думки, мої мрії, мої бажання. Я не поступлюсь ними ні за яке щастя в світі, бо я наважилась добутись свого, – сказала Саня.
– Бачте, моя Саня трохи уперта й не дуже-то здатлива, але вона правдива людина, – обізвався Навроцький. – Саню, ти тікаєш од свого щастя, – сказав старий і задумався, похиливши голову.
Усі замовкли. Саня дивилась вниз на обгорілу од сонця землю. Усі неначе звідкільсь ждали одповіді, а одповідь не надходила.
– Я ладен для вас на усяку жертву, – обізвався Комашко. – Покажіть мені на ту жертву, і я її для вас принесу.
– Ви мій ворог. Доки вас не знала, я була щаслива. Ви вкрали спокій моєї душі, мого серця, вкрали мої мрії, мої дорогі, золоті мрії. В нас був кружок з моїх товаришок по гімназії. Я зросла вкупі з ними, вчилась з ними. Я любила їх, як своїх сестер, більше од своїх сестер… Ми збирались в Мурашкової, читали книжки, набирались просвіти; там склався наш світогляд, наш погляд на світ, на життя. Ми постановили собі, якою стежкою повинно йти життя кожної з нас. Деякі з нас присвятили себе вищій просвіті; декотрі постановили собі йти в народ; дехто хапався за педагогію. То був наш рай! Які золоті мрії роєм вилися в наших головах! Я була по-своєму щаслива. А ви ворогом увійшли в мій рай і вкрали мій спокій, вкрали моє щастя, – говорила Саня, і її голос затрусивсь якось жалібно.
Вона схопилась з місця й була ладна утікати. Комашкові здалось, що вона хоче бігти над кручу. Він знав її нервову, поривчасту вдачу, стривожився й недоброхіть вхопив її за руку.
– Олександро Харитонівно! Я покину місце. Ми покатаємо в Петербург. Я напитаю там скарбову чи будлі-яку іншу службу. Будете ходить на курси, тільки не кидайте мене, – промовив Комашко з таким палом, що Саня одразу зблідла.
Вона в одну мить зрозуміла, що Комашко приносить для неї велику жертву й більшої не може принести. Очі в неї блиснули радісно, неначе сонце виглянуло з-за хмар в негідь та сльоту.
– Коли так, то я ваша навіки, – сказала Саня й подала Комашкові обидві руки. Навроцький встав і поцілував дочку, а потім поцілував Комашка.
– От і добре! – промовив Навроцький. – Гм… гм… Я такий радий… хоч стань над оцею кручею та й співай. – Навроцька глянула на його скоса.
«Здурів старий! ще справді утне пісні», – подумала вона.
– Неначе душа моя почувала, що ви будете нашим. Я полюбив вас од того часу, як вперше побачив вас в своєму домі, Вікторе Титовичу, – обізвався Навроцький. – Та ти б, Саню, покинула думку про той університет; тепер буде в тебе дома свій університет.
– Ні, тату, не покину. Я вже зовсім готова до екзамену. Мені вже не випадає за те й говорить, що вища просвіта потрібна убогим дівчатам для шматка хліба. Потрібна вона усім нам. Ми не вмітимемо виховати дітей, не вмітимемо розвивати їх розум, дати добрий моральний розвиток, направу…
Саня скоса поглянула на Раїсу Михайлівну. Навроцька вловила той косий погляд і втямила натякання…
«Це вона шпурляє в мій огород камінням», – подумала стара Навроцька.
– Зберуться, наприклад, гості, – говорила далі Саня. – Мужчини балакають про серйозні питання; молоді паничі виробляють собі принципи, вияснюють собі усякові погляди, а женщини сидять, раз у раз тільки кліпають очима й пропадають з нудьги, бо нічого не розуміють і нічим не цікавляться. Недурно ж вони зараз заведуть розмову про театер, за актьорів, за артистів, а потім звернуть розмову за своїх горничних, куховарок і добираються часом і до двірників.
«Їй-богу, стріляє таки просто в мене! – подумала Навроцька. – Вчора в нас з Бородавкіною за чаєм тільки й мови було, що за куховарок».
– Ваша правда, Олександро Харитонівно, – обізвався Комашко. – Наші панни, як тільки виплигнуть з гімназії..
Старій Навроцькій чомусь здалося, що її влучила куля в самісінький лоб. Вона не стерпіла.
– Який тон! Хіба панни кози чи зайці, що вони плигають? – обізвалась Навроцька.
– Гм… Трохи, трохи схожо, – сказав Навроцький.
– Як вискочать з гімназії, то зараз тягнуться за аристократизмом, – говорив далі Комашко. – Вони мріями ганяють по багатих салонах, марять за убори, їм треба або модної французької мови, або панської офіціальної великоруської. Український язик вони викурюють з дому, бо ним говорить простий народ. Просвічена українка первий ворог України й українського народу, бо вона відрізняє ще в колисці своїх дітей від народу.
Саня глянула просто в очі мачусі. Навроцька почутила, ніби куля вдарила її в самісіньке серце.
– В мене так не буде. О, я не вижену народної мови з своєї сім’ї, – обізвалась Саня.
«Ще й не вінчалась, а вже говорить за своїх дітей. Пропаде моя Маня! Усякої небезпечної нісенітниці отут наслухається».
Навроцька почутила, що вона уся ніби наскрізь прострелена, схопила свою Маню за руку і встала з місця.
– Ходім, Маню, та зготуємо чай, ніж маємо гаятись отутечки, – сказала вона до своєї дочки.
Стара пішла з дочкою через вигон, і незабаром її й Манина постать заманячіли між хрестами та могилами монастирського кладовища, кудою вилася стежка. Комашко дивився їм услід і думав: «Там тобі місце! сама втекла од живих людей на моральне кладовище і дочку потягла; заморозила живцем молоду чесну добру дівчину і з живої, гарної на вроду дівчини зробила єгипетську мумію».
Батько з дочкою та Комашком сиділи й мовчали.
Червоний світ сонця облив високий берег, високі кручі. Небо було чисте, синє, як шовковий синій намет. Море лисніло. Сиза легка імла впала на далеке море. Тиша, тепло. Якась благодать розлилась в небі, на морі й на землі. Радість, спокій злинув на серце молодого Комашка. Щастя розворушило його серце, зачепило його гуманні мрії.
– Усей вік свій до самої смерті не забути мені цього пишного вечора, – тихо й неначе сам до себе обізвався Комашко. Ці слова були ніби луною його передніших потаємних думок, його щасливої душі.
«Думи мої неначе летять на крилах. Мислі мої ширшають, серце стало гарячіше, – думав Комашко. – Я ладен вхопити в обнімочок ввесь світ, бо неначе вдруге на світ народився».
– Добре жити для себе, але сто раз вище й краще жити ще й для других людей, нести між люде добро, розсипати гуманні ідеї, дбати за людське щастя, жити для високих ідей і вмерти за їх, – знов обізвався Комашко, неначе розмовляючи сам з собою.
– Гм… Може, ваша й правда, – обізвався Навроцький, – але… але…
– Моє серце каже, що ваша правда, – обізвалась Саня.
– Але, дочко, гм… гм… ти таки добре загониста, та й, ви, Вікторе Титовичу, загонисті в думах. В житті, гм… коли б ви часом не загнались… бо в житті – буває усяково…
– Тепер життя людське в нас поламане, покалічене, покручене, – сказав Комашко.
– Але, бачте, гм… треба й для себе жити, й дбати, і себе не забувати, – знов обізвався старий.
– Без загонистих людей, без ідеалістів не було б ворушіння навіть в житті історичнім. Стояло б болото й застоялось би, і в йому розплодились би жаби, та пуголовки, та усякі гади, а чаплі та бусли дибали б собі спокійненько та хапали б їх для своєї поживи. Історія й людське життя часом вимагають людських жертв, – сказав з пафосом Комашко, і його очі блиснули; голос став голосніший і твердіший.
– Воно, бачте, теє-то, так, але… гм… луччих людей часом палили в багатті, – обізвався Навроцький.
– Нехай і палили, але з того попелу повстала жива сила, – сказав Комашко, – а її ніколи не спалять лихі люде.
Саня глянула йому в очі.
«Я з тобою ладна й в вогонь кинутись, – подумала вона. – Згориш ти – згорю й я».
Старий батько похилив голову й задумався… Турбота заворушилась в його серці…
Сиза імла розстелялась по морі. Скелі ніби жевріли жаром на сонці. Море, гладеньке й лиснюче, лежало в скелистих берегах, як дороге дзеркало в темних рамах. Був той вечірній пишний час над морем, коли жива душа несамохіть розімліває; почутливе серце знехотя стає живіше, добріше й почутливіше.
– Ніяка сила не спроможеться погасить в мені святого вогню, – тихо обізвався Комашко.
XI
Тим часом Фесенко, розпрощавшись з Бородавкіним, ішов до Навроцького. Тихою ходою йшов він вуличкою, що ніби угнулась в балку й знов вигиналась нагору. Тінь полягала на балці. Нагорі через лист акацій блискало проміння надвечірнього сонця й через балку сипалось на другому боці на білі невеличкі хати, на. гарненькі покрівлі й обсипало їх теплим світом.
Тихий вечір розворушив думи в серці в Фесенка. Перед ним ніби майнуло гарне Санине личко. Йому ніби в самі очі заглянули її тихі, блакитні, як вечірнє небо, очі. І несамохіть вирвалось з його грудей легке зітхання.
«Шкода Сані… Але двадцять п’ять тисяч і дім! Це не жарти. Коли б пак мені ті гроші з додачею Сані! Та нічого робити: треба брати в додачу Маню. На її гроші я закладу собі грунт для кар’єри… гм… Правда, воно якось неморально. Але тепер світ не такий, щоб дуже церемонитись з моральністю. Моральність животіє тільки в книжках. Ідеали – нісенітниця й клопіт в практичному житті. В світі панує один закон біологічний: дерево запускає коріння в грунт і висисає сік з землі, глушить кругом себе кущі та слабкіше дерево… Пустимо й ми коріння в дурний людський натовп і будемо п’явкою висисати сік кругом себе, звідкіль тільки можна. В світі скрізь співається стара, як світ, пісня: «Той, хто не маже, той дуже скрипить; хто не лукавить, той ззаду сидить». Ззаду я ніколи не сяду; лучче сидіти спереду… І ми сядемо спереду, і за нас колись заговорять в світі. Будемо мазати, щоб не скрипіло, будемо лукавити; де треба, пригнемось, удамо з себе підлизу та пронозу, а потім піднімемось високо вгору. Але що буде, як згори повіє інший вітер? як часом звелять запровадити ті ідеали, ті ідейки, ті принципи в життя? – спитав сам в себе Фесенко. – Тоді скинемо одну машкару та надінемо іншу, хоч би й машкару честі й правди. Це невелика штука. Чи то я один в машкарі? Шкода, що моє прізвище не аристократичне. Фесенко… гм!.. Фесенко… так і знать, що моя як не баба, то якась дурна прабаба була Феська, взяв би її нечистий…»
Фесенко розсердився й був напоготові дати по потилиці своїй бабі або прабабі, якби вони якимсь чудом опинились тепер перед ним.
Фесенко й незчувся, як дійшов до монастирської гостиниці. Він підвів голову й зирнув набік. Під акаціями, просто вікна гостиниці, він углядів не бабу й не прабабу Феську, а Навроцьку й її дочку Маню. Вони сиділи за столом. Стіл був застелений білою, як сніг, скатеркою. Самовара на столі ще не було. Фесенко зняв циліндер і ввічливо поклонився дамам. Навроцька попросила його сісти й напитись з ними чаю. Фесенко поставив на траві свій циліндер, кинув дорогий шовковий зонтик з ручкою з слонової кості й граціозно сів на кінчику стільця.
«Гарний, гарний, як місяць повний! Варт такого жениха залучати до своєї Мані», – подумала Навроцька.
– Як же ваше здоров’я? – спитав Фесенко в Навроцької й осміхнувся. З-під чорних тонких вусів блиснули рівні, як підрізані, білі, добре вичищені зуби.
– Спасибі вам! Мені стало лучче, – сказала Навроцька і втупила свої очі в його.
«Гарний, як картина! Чоло високе, брови високі, – подумала Навроцька. – Треба його доконче залучити до Мані».
Гарна Фесенкова постать на фоні молодих акацій виступала в усій красі, різко, ясно, як намальована: плечі широкі, груди дужі, будова тіла міцна, кремезна. Червоні губи звивались ямочками посередині. Це був тип одеський, гарний, рослий, дужий тип південного надморського краю.
– Де ж Харитін Кирилович? – співав Фесенко.
– Десь гуляв з Санею над морем, отам над кручею, – сказала Навроцька.
Фесенко пильно глянув Мані в очі й почав її чарувати своїми гострими карими очима: він кинув на неї гострий орлиний погляд, а потім прижмурив їх. Маня спустила свої очі на одну мить. Фесенко липнув на неї вдруге, неначе вдарив очима. Маня дивилась на його спокійно, неначе та ягниця.
«Очі спокійні, неначе в скляної ляльки: ні добро, ні зло, ні прихильність, ні любов не світиться в їх», – подумав Фесенко.
Маня й справді дивилась на його своїми безвинними й дитячими очима. В неї були очі гарної ситої телички.
Фесенко прижмурив очі й кинув солодкими очима на Навроцьку. Гострі Раїсині очі на одну мить стали м’які, аж солодкі.
«Стара держатиме руку за мною. Це добре. Двадцять п’ять тисяч неначе вже в мене в кишені», – подумав Фесенко й знехотя лапнув долонею за кишеню.
– Що ж ви тепер малюєте, Маріє Харитонівно? – спитав в Мані Фесенко. – Певно, рожі та лелії!
– Тепер я малюю простіші сюжети, – обізвалась Маня й не договорила.
– І простіші й прозаїчніші, – договорила за дочку мати. – Вона малює човна на березі моря під скелею.
– О, та й це сюжет не прозаїчний: човник маленький, синє море, сірі скелі, весло на човні, кругом білі хвилі. Чую поезію! – сказав Фесенко, прикинувшись поетом.
– Шкода, що тут нема фортеп’яна. Моя Маня забуде зовсім музику. Вона вже грає Шопена, – обізвалась мати.
– Невже ви граєте гм… гм… Шопена? – аж крикнув Фесенко. – Вже дійшли до таких трудних п’єс в ваші літа! Честь вам і слава! – сказав солоденьким голосом Фесенко.
Чи трудний, чи легенький той Шопен – він не тільки не знав того, але й навіть ніколи не чув за Шопена, бо зовсім не цікавився музикою.
– Чи не думаєте, Раїсо Михайлівно, послати Марію Харитонівну на курси в університет? – спитав Фесенко.
– Борони боже! – аж крикнула Навроцька. – Моя Маня вчилась в приватному пансіоні мадам Роже і вчилась не для курсів, а для себе. Я навіть боялась дати її в панянську гімназію. Знаєте, ті гімназистки та курсистки бувають такі…
Навроцька не договорила, їй здавалось, що за тих курсисток нечля навіть говорити з порядними людьми.
– Правда, бувають такі, такі собі… гм… – і собі не договорив Фесенко й спустив очі на стіл, неначе засоромився.
– Одначе час би нам і чаю напитись, а горнична самовара не подає. Йди, Маню, проходись з паном Фесенком по садку, поки я звелю подать самовар.
Це стара Навроцька дозволила дочці таку вже вільність, що дочка на неї аж очі витріщила: «Невже, мов, я оце піду гулять сама без мами з паничем?» – неначе питали її очі в мами.
Навроцька встала й почвалала помаленьку в гостиницю. Фесенко схопився з стільця, надів циліндер, кинув зручним махом на плечі пальто з смугнастою підбійкою й попросив Маню на гулянку. Навроцька пішла в свій номер, звеліла горничній подати самовар, а сама стала за завісою коло одчиненого вікна й кмітила звідтіль за Фесенком та Манею. Вона чогось боялась, щоб Маня часом не дременула кудись, не сіла з Фесенком на пароход та не чкурнула в Одес.
Фесенко й Маня пішли стежкою, що йшла між акаціями до монастирських стін.
«Може, ця Маня тільки так собі зверху свята та божа, а в душі така розумна, гостра та начитана, як і її сестра Саня, – подумав Фесенко. – Вони ж з одного кодла, і не може бути, щоб Саня не напахала її своїм душком… Коли б часом не опектись, як я опікся од Сані».
I Фесенко задумався. Він не знав, з чого почати розмову. «А що як почну розмову за рожі та лелії, а вона мені дасть одкоша, як ота гостра Саня? – подумав Фесенко. – На кожний раз почну з поважних, високих матерій».
– Ваша сестра дуже розвита особа, начитана, дуже здатна до наук. Вона космополітка, любить усякі абстракції, теорії, та сьогочасні ідеї, та високі принципи, – почав Фесенко.
«За що це він мені торочить? Щось мені невтямки, – подумала Маня. – Що то за слова – космополітка, аб… аб… стракції, теорії?» – насилу вимовила ці слова Маня в умі.
– Гм… еге, – одказала Маня, зроду не охоча говорити. Щодо мови вона вдалася трохи в свого батька.
– А ви космополітка чи націоналка? Яких теорій та принципів ви держитесь? – чеплявся Фесенко.
Маню вразили ті терміни.
«Це неначебто французькі слова, – подумала Маня. – Треба покликати на поміч французьку граматику…» Вона кинулась в думці до французької граматики, в французьку етимологію, і не знайшла там тих слів. «Ой лишко! За що це він мене питає?» – подумала вона, а потім сказала:
– Ми… ми цього не вчили в мадам Роже.
Фесенко зареготався в душі й прикусив червоні губи.
– А ваша сестра таки любить ці терміни, – сказав Фесенко.
«Що ж то Саня любить таке чудне? – подумала Маня. – Якісь терміни… гм… чи не турецькі якісь мінарети?»
– Еге… любить, любить, – обізвалась Маня.
– Чи ваша сестра часом не соціалістка? – спитав Фесенко.
– Егеж, спеціалістка. Папа часом каже, що Саня спеціалістка, бо любить вчити в школі, каже, що й я спеціалістка, бо люблю малювати, – обізвалась Маня.
– Ви мене не так зрозуміли, Маріє Харитонівно. Я не кажу за спеціальність вашої сестри. Що вона добра спеціалістка в педагогії, я тому добре відомий. Я кажу, що ваша сестра, хоч молода, а вже знає добре усякі соціальні ідеї, цікавиться теоріями. Мабуть, багато читала й знає усякі теорії, – сказав Фесенко.
– Авжеж знає, бо вона добре вчилась в гімназії. Вона має золоту медаль. І в нас в пансіоні вчили теорію поезії і прози, – бовкнула Маня.
Фесенко насилу вдержався й трохи не зареготався голосно. Щоб не засміятись, він голосно кашлянув.
«Це чиста провінціальна дурепа! В пансіоні мадам Роже в Кишиневі нічого не робили, погано вчились і тільки байдики били та французьку мову вчили», – подумав Фесенко.
– Чи ваша сестра любить ті теорії ради самих теорій, чи прикладає їх до практики? – знов спитав у Мані Фесенко.
Маня вже зовсім не розуміла, за що він говорить.
«Ой боже мій, як він говорить по-вченому! Нічого не втямлю!» – подумала Маня і нічого не одповіла. Бідна дівчина оглядалась на всі боки, неначе шукала матері для помочі.
«Ну, це не Саня! – подумав Фесенко. – Повертай цабе, бо соб нікуди. Дуже високий тон я взяв для цієї дуринди. Тепер сміливо можна починати розмову про лелії та рожі».
– Ви, мабуть, тепер багато читаєте? – почав Фесенко трохи перегодя. – Місцина така гарна: море, скелі, акації, кораблі, білі вітрила. Поезія кругом! Самотина, тиша!
– Еге! – обізвалась несміливо Маня. – Тільки мама не дозволяють мені багато читати. Кажуть, що книжками можна очі збавить. Саня не слухає мами, читає багато, та ще й вечорами, і через те в неї очі вже болять; вона часом надіває окуляри.
– Оце негарно, як молоденька й гарна панна, як ви, та надіне окуляри. Ця штука належиться до старих. Бережіть свої очі. В вас такі пишні, ясні очі, яких я ще й не бачив ні в кого, – сказав комплімент Фесенко.
Маня почервоніла. В неї почервоніло навіть чоло, а щоки неначе зайнялись.
– Я тепер читаю Гоголя… але… але мама каже: паннам ще не годиться читати усього Гоголя, – несміливо обізвалась Маня.
– А Шевченка ви читали? – спитав для штуки Фесенко, щоб випитать в неї погляд на українщину.
– Ні, не читала. В папи є Шевченків «Кобзар», але мама казала мені, щоб я його не читала: каже, що він написаний мужицькою мовою. Мама все дає мені французькі книжки, – сказала Маня.
«Буде саме така жінка, якої мені треба: не знає ніяких тих теорій та ідей, нігде мене не скомпромітує, не опоганить. Але щоб доладу розговоритись з нею, треба братись або до музики, або до рож та лелій», – подумав Фесенко.
– Як же оце ви покинули дома в Кишинев! свої квітки? Хто ж їх там доглядатиме? – спитав Фесенко.
– Ми повиносили вазони в садок і сказали, щоб наша горнична поливала. Квітки не пропадуть. Мама просила одну даму, що живе на нашій вулиці, наглядати, – сказала Маня.
– Гарні в вас вазони? – спитав Фесенко.
– О, дуже гарні! Два фікуси вже доросли до стелі. Мама не знає, що з ними робити, бо зрізувать шкода. А папа жартує, каже мамі: «Візьміть та й підніміте на два аршини стелю».
Фесенко зареготався. Маня й собі засміялась.
– Ті фікуси щепила сама мама. Тим-то вона так коло їх пильнує. І я сама своїми руками прищепила аж два.
– Аж два! – гукнув ніби здивований Фесенко. – І своїми ручками?
– Своїми руками, – сказала Маня. – Я сама й резеду сіяла, а мама сіяла айстри та левкої, – сказала Маня.
– І зійшла ваша резеда? Ох, як я люблю резеду! Це для мене найкращі в світі квітки! Як мені хотілось би подивитись на вашу резеду! – промовив з палом Фесенко.
– Приїдьте та й побачите! – сказала Маня й сама здивувалась своїй сміливості.
– А ви мені дозволите нарвати пучечок на пам’ятку та на згадку? – спитав Фесенко.
– Добре! – сказала Маня, і знов в неї щоки почервоніли.
– Я той букет сховаю в срібну та перлову скриньку й держатиму на пам’ятку до самої смерті! – знов гукнув з удаваним палом Фесенко.
– Нащо ви його будете ховати в скриньку? хіба він такий гарний? Є квітки багато кращі, ніж резеда, – сказала наївно Маня.
– Ні, для мене нема кращих квіток, як резеда, бо, бо… бо ви її любите. А що любите ви, те люблю й я, – сказав Фесенко й заглянув Мані в самі очі.
Маня засоромилась. Ще ніхто не говорив їй таких чудних компліментів. Вона трохи стурбувалась і хутчій повернула стежкою назад.
«Треба доходити до самого діла, бо вже до гостиниці й до мами недалечке», – подумав Фесенко.
– А резеду ви вже малювали на картинках? – спитав Фесенко.
– Ні, ще не малювала. Я найбільше люблю малювати нарциси, – сказала Маня.
– Чому так! – спитав Фесенко.
– Я найбільше од усіх квіток люблю нарциси, – сказала Маня.
– І я найбільше люблю нарциси. Ох, які то гарні квітки! білі, чисті, як безвинні панни, ще й рум’янці в осередку! Нарцис – то квітка весни, то поезія, то весна, то сонце, то май, то любов! любов біла, чиста! – і Фесенко піднімав голос, мов оратор в парламенті, і в кінці аж крикнув так, що Маня трохи злякалась того палу, ущухла, якось зщулилась і попрямувала хутчій по доріжці до стола, де горнична вже виносила наставлений самовар.
– Я достану вам букет з нарцисів, – знов почав базікати Фесенко.
– Тепер літо: нарциси вже одцвілись, – сказала Маня.
– Я піду в оранжерею й достану там нарцисів. Я звелю садовникам посадити нарциси в вазоні. Нехай вони присилують їх вдруге, втретє зацвісти для вас! Я випишу вам нарцисів з-за границі, з тих країв, де в час нашого літа буває весна! – промовив Фесенко.
– Оце! для мене так будете клопотатись? – сказала Маня.
– Буду! я ладен усе зробити для вас, бо не можу жити без вас! – сказав Фесенко тихо, трохи не на саме вушко Мані. Маня перелякалась і вже трохи не бігла до стола, де сиділа мама й наливала чай.
– Я люблю вас, люблю страшенно! Я вас полюбив од того часу, як побачив ваші карі очі, – говорив Мані на вухо Фесенко, хапаючись поспішати за Манею, бо вона вже не йшла, а сливе підтюпцем бігла до столу. Вона не знала, куди йти, де сховатись од тієї розмови, збилась з стежки і йшла по траві. Добігла вона до столу і впала на стілець, неначе під крило своєї неньки-оборонниці, як те курча, що ховається од шуліки під квочку. Тут тільки Маня ледве опам’яталась. Навроцька глянула на Маню, на її стривожене та червоне, як жар, лице і зраділа.
«Щось було між ними, щось було! Недурно ж Маня так почервоніла й засапалась. Бідна дівчина! Аж вуха почервоніли».
Навроцька зраділа. Вона глянула на Фесенка сприяючими солоденькими очима. Усе її бліде матове лице одразу, стало неначе солодке, неначе вона лизнула абрикосового варення.
– Що це ви? вже й нагулялись? так швидко? – спитала Навроцька в Мані.
– Вже, мамо, – обізвалась Маня. – Я трохи втомилась, і в мене ніби чогось ноги обважніли.
– Мабуть, мало ходите, мало гуляєте? Еге так? – спитав Фесенко.
– Мало. Ми більше сидимо вдома вдвох з мамою, – сказала Маня.
– Вранці ходимо в монастир до церкви, а ввечері ходимо купатись, та й доволі з нас цього, – обізвалась ласкавенько Навроцька. – В мене, бачте, така думка, що молодим паннам не годиться швендяти по всіх усюдах та далеко одбиватись од дому.