– Це правда. Марс та мудра Мiнерва – це улюбленi боги вашої милостi. Од шаблi та до книжки, од книжки та до шаблі, в цьому усе ваше життя, – обiзвався Тетеря.
– Нi, оце менi довелося тепер од шаблi та до шаблi, од меча та до списа, од шведiв та до Ракочiя. Намахався я шаблею на Яна-Казимiра вкупi з польськими панами. Але ж буде йому втямки, як зачiпати нашi шляхетськi привiлеї, нашу шляхетську вольнiсть! – сказав Немирич.
– А тут, вельможний пане Немиричу, гетьман мав багато клопоту з московськими боярами, мабуть, бiльше, нiж польськi пани з своїм королем, – промовила Катерина i таки не втерпiла: розказала Немиричевi усi пригоди з московськими боярами i так жваво обмалювала їх навкруги, i спереду, i ззаду, що Немирич заслухався.
– Ваш панотець, – сказав Немирич, – а наш гетьман дуже помилився, що оддав Україну в пiдданство Москвi. Я пристав до гетьмаиа, покинув свою соцiнiанську вiру, знов прийняв благочестiє i вернувся до нашої давньої церкви, бо люблю рiдний край i ладен служити на добро йому, доки й мого живоття, Але пересвiдчився тепер в тому, що й сам гетьман слабий через те, що йому Москва дала отруту своїм зневажанням наших прав. Бояри не пустили наших послiв i до намету, де вони ставили умову з Польщею на смерть Українi. Я вже про це чув. Москва груба, ще й до того темна; вона ламатиме i зломить нашi привiлеї, нашi умовини з нею, бо й сама їх давно втратила. Московськi гордi бояри давно стали холопами i стукають чолом перед царем. А в Польщi золота воля для шляхти. Не треба було б гетьмановi оступатись од Польщi.
– Мене тут Бутурлiн зневажав, як останнього свого хлопа, назвав мене перед усiма нiкчемним, негодною людиною, – обiзвався Iван Виговський.
– То це так вiн назвав в вiчi нашого генерального писаря, великого канцлера України! – крикнув Немирич i схопився та нiби скипiв. – Так назвав вашу милiсть якийсь нiкчемний окольничий? Отака честь од Москви згодом буде нам усiм! Я знаю бояр добре. Це перевдягненi в дорогi шати неписьменнi темнi мужики, тiльки чваньковитi й гордi, як сатана. Вони здатнi загнути нам i в батька-матiр, а то ще й по-соромiцьки, i не тiльки нам, а й самому гетьмановi.
Вже надворi смеркалось. Гостi пили мед i балакали. Катерина, Олена й iншi жiнки повставали, розпрощались i пiшли додому. Тихi, делiкатнi сутiнки стелились по горбах, по зелених левадах, по луках, неначе на яснi фарби зеленi й червонястi чиясь небачна велетенська рука накидала легенькi прозорi покривала. Над широкими без краю луками, понад Днiпром, навкруги обрiю, небо нiби пiдперезалось фiолетовим поясом – широкою гарячою фiолетовою смугою. А серед тiєї смуги викотився на небо здоровий, як вiко з дiжi, жовтий, пальовий мiсяць i тихо поплив по фiолетовiй смузi, неначе кружало, виковане з матового золота, без свiта, без промiння, без блиску.
Господар знов звелiв принести на ганок меду та венгерського вина. Гостi знов розговорились, i розмова їх велася довго, доки не залиснiв свiт мiсяця на ганку, на матовому бiлому виду красуня Iвана Виговського, на високому чолi, на червоному кунтушi, на широкому бiлому комiрi i довгому волоссi Немирича, котрий i тепер не покинув кальвiнського звичаю одягатись в темне убрання. Тихий свiт мiсяця облив i сивобородого сухорлявого Остапа Виговського, i широкi плечi, плисковате лице та розумнi очi Тетерi. Свiт блищав, лився на стiл, лиснiв на срiбних жбанах та кухлях i освiчував найпросвiтнiшi чола тодiшньої України, найпросвiтнiших її синiв, що вже були зовсiм європейцi i стояли нарiвнi з лiпшими європейцями i бажали добра Українi, i дбали про її гаразд, про її просвiтнiсть скiльки в них було змоги й сили.
Юрiй Немирич зовсiм заспокоївся, одпочив пiсля важкої далекої дороги, розговорився, розбалакався i почав оповiдати про свою давню вандрiвку в чужоземнi краї: в Голландiю, в Нiмеччину, на береги пишного Рейна. Старий дiд Остап слухав, неначе дитина слухає казку.
– Якого там дива я тiльки не бачив! Якi там пишнi краї на високих берегах Рейна! Яке багатство, яка морська торгiвля в Амстердамi, в Гамбурзi! Кораблi за кораблями шугають з моря в порти, неначе степовi орли, i привозять скарби з далекого сходу, з багатої Iндiї. Якi там багатства, якi скарби! В нас на Чорному морi нишпорять тiльки розбишацькi турецькi галери та запорозькi чайки. А там же тих кораблiв – неначе хатiв в Чигиринi. А береги Рейна! Неначе рай цвiте в садках та виноградниках. А над Рейном на скелях виснуть давнi лицарськi замки з гострими баштами. Але i в тих замках вже зникла лицарська воля. Монархи приборкали вже давнiх лицарiв, приборкали тамошню шляхту. Тiльки в Польщi ще стоїть шляхта на своїй волi, як нiгде на свiтi. А од шляхти ж йде просвiта й наука.
– Стоїть тiльки в Польщi, це правда, – обiзвався Iван Виговський.
– Гетьман погано зробив, що оддав Україну Москвi: при Москвi нiгде нiчия воля не встоїть. Вона усе зламає, й потрощить, i загасить те свiтло науки, що i в нас засвiтилось. Помре старий гетьман, тодi нам треба повернути знов до Польщi. Тiльки в Польщi ми, i пани, й козаки, зможемо вдержати свої права та привiлеї, – сказав Немирич.
– Я й сам бачу, що нi волi, нi науки Москва не понесе на Україну, а понесе тiльки грубих, здирливих та лайливих бояр, – обiзвався Iван Виговський.
– Тодi нам треба б заснувати на Українi вищi європейськi школи для мирської науки, унiверситети, от хоч би в Києвi та в Вiнницi або деiнде, – тихо промовив Немирич.
– Ой, треба б, треба б! нема що й казати. Може, колись i заснуємо, – промовив Iван Виговський i задумався. В його майнула думка, як би то взяти в свої руки гетьманську булаву, щоб здiйснити отi золотi мрiї Немиричевi та й свої на добро, на просвiтнiсть рiдної України.
– Тiльки шкода, що гетьман знiс унiю… Навiщо було зачiпати унiю? – обiзвався з кутка старий Остап Виговський.
– Нi, тату! Унiї нам не треба, – сказав Iван Виговський. – Од неї в нас тiльки сварка та змагання i мiж нами самими, i в нас з поляками. Найкраще, як дома одне стадо та один пастир. З ляхом дружи, а камiнь за пазухою держи! Ляхи не повиннi микатись в нашi справи, хоч би ми й [були] пiд Польщею.
Вже мiсяць високо пiдбився вгору, а гостi ще довго сидiли та балакали про невiдому будущину України, про її просвiту та вольнi права. Але в усiх тiльки й мови було про права шляхти, котра в Європi вже втрачувала свої геть-то вже широкi феодальнi привiлеї, як шкiдливi для широкого розвитку народу й городян.
– Як будемо коли пiд Польщею, то козакам треба зрiвняти свої права з великими привiлеями польської шляхти i стати шляхтичами на Українi; отодi нами нiхто не насмiлиться орудувати по своїй вподобi: нi король, нi сейм в Варшавi, нi цар, нi бояри, – сказав Немирйч, встаючи з-за стола.
Iван Виговський задумався, похиливши голову, i мовчав. В його мигали думки про уклад на Українi, який треба було запровадити, який здавався Немиричевi i йому найлiпшим.
"Немирйч каже правду: найлiпше було б, щоб козаки мали права й привiлеї на Українi, якi має польська шляхта в Польщi", – майнула думка в Виговського.
Чи думали, чи гадали цi найпросвiченiшi люди свого часу на Українi, що великi шляхетськi привiлеї впадуть вагою на народ, i що вони самi потонуть з своїми нащадками в польському шляхетському морi, а їх нащадки, споляченi до п'ят, стануть ворогами Українi й народовi…
Ще довго балакав Немирич i розказував про пишнi чужоземськi краї. Гостi повечеряли на ганку i розпрощались з господарем. Господар поклав спати Немирича в своєму покої, а сам послався на ганку на лавi i лiг на одпочинок. Але сон не брав його. Мiсяць високо пiднявся на небi, i на ганок впала тiнь. Виговський згадав Олесю, згадав Київ в мiсячному сяєвi… А в його думцi виникали якiсь чудовi чужоземськi здоровi мiста десь над Рейном, десь над морем в Голландiї. Вiн неначе бачив кораблi в портах з багатою вантагою усякого дорогого краму, нiби бачив якiсь собори пишнi, високi, бачив школи. I це усе вiн переносив в своїй думцi на Україну: багатi кораблi уявлялись йому вже на Чорному морi, а школи – в Києвi, на Українi… I йому забажалось взяти в руки булаву, щоб тiльки позаводити це усе i на Українi.
V
Гетьман Богдан вже був старий i часта нездужав. Виговський знав, що йому зосталось недовго жити i передпочував, що вiн сам швидко буде обраний на гетьмана. Сам Богдан, вже зовсiм слабий, покликав до себе старшину i просив вибрати за гетьмана не свого молоденького сина Юрiя, а досвiдного у всiх козацьких справах Iвана Виговського або полковника Лисницького. Наїжджаючи в Київ до Олесi, Виговський оповiдав Олесi про волю гетьмана, про свої надiї. Честолюбнiй Олесi ця думка сподобалась.
– Ото якби менi довелось в'їхати в Чигирин гетьманшею! От би я тодi пiдвела голову вгору i показала б себе своїй гордовитiй та неласкавiй до мене рiднi! – говорила Олеся Виговському. – Тодi б i вона схилила голови передо мною. Ой, яка б я була рада! Я в'їхала б в Чигирин пишно, як польськi королеви в'їжджають в Варшаву, бо хiба ж я тодi не була б королева на Українi або трохи не королева? – говорила Олеся, розпускаючи свої смiливi мрiї, котрi збурювали її честолюбну натуру, перейняту в наслiдок од гордовитого й честолюбного свого батька Богдана та матерi, з роду князiв Соломирецьких.
– А знаєш, моє серце, що твої мрiї можуть справдитись навiть швидше, нiж ти гадаєш? – говорив Виговський. – Гетьман зовсiм недужий, i слабiсть в його смертельна. А пiсля його тiльки мене оберуть за гетьмана, принаймнi доки гетьманiв син Юрiй скiнчить науки в Київськiй академiї. Душа моя почуває, що так воно станеться.
– Ото я була б рада! Ой, яка б я була тодi щаслива! Хоч би на кiлька рокiв менi того блиску, тiєї слави, того високого становища! – марила Олеся, сидячи поруч з Виговським на софi. – I знаєш що, мiй коханий Iване? Я готова зостатись в Києвi, аж доки не помре старий гетьман, хоч я люблю тебе, i мене без тебе бере нудьга. Як тебе виберуть за гетьмана, тодi я в'їду в Чигирин, мов королева.
– Про мене й зоставайся в Києвi, хоч менi важко жити без тебе. Але я вже не молодий: серце моє любить тебе тихо, як тихо грiє осiннє сонце, – говорив Виговський.
– Тiльки приїжджай до мене з Чигирина частiше!
– Ой, важко менi жити без тебе в Чигиринi солом'яним удiвцем, – сказав Виговський, зiтхнувши, – але для тебе я готовий на все згодитись.
I сталося справдi так, як говорив Виговський.
27 iюля 1657 року помер гетьман Богдан. Ще перед смертю Богдана козацькi полковники, поважаючи старого Богдана, обрали за гетьмана його сина Юрiя, не вважаючи на те, що сам Богдан радив їм вибрати за гетьмана або Лисницького, або Виговського. Але як тiльки помер Богдан, козаки схаменулись i почали нарiкати, що над ними постановили гетьмана, котрому було всього шiстнадцать рокiв, i перестали покорятись Юрiєвi. Юрiй питав поради в Виговського, що йому вчинити.
– Оповiсти збори на раду, зречись гетьманства, поклади булаву, а я й уся генеральна старшина так само зречемося свого уряду. Нехай козаки вибирають за гетьмана й старшину, кого схочуть. Може, як ти зречешся гетьманства, козакiв це вразить, i вони стануть прихильнiшi до тебе, – так радив Юрiєвi Виговський, але в його була думка: самому взяти булаву.
Про раду оповiстили. Виговський закликав на раду полковникiв, сотникiв та по два козаки з кожної сотнi. Такий був давнiй козацький звичай. Для ради Виговський i його прихильники призначили гетьманський двiр, щоб в йому змiстилось небагато козакiв. Тим часом Виговський пiддобрювався до козакiв, звелiв викотити з льохiв кiлька бочок горiлки, напував простих козакiв горiлкою, справляв для їх багатi обiди, сам частував козакiв, сам пив й прикидався п'яним, щоб пiдiйти пiд козацькi норови, бо Виговський не любив пити i нiколи не був п'яний.
В недiлю 24 серпня довбишi вдарили на раду. Козаки рушили в двiр. Як тiльки двiр став повний козакiв, ворота навiщось зачинили. Багато козакiв i сила хлопiв зостались за ворiтьми.
З дому вийшов Юрiй з булавою в руках. За ним несли бунчук, обтiнюючи його голову.
– Панове рада! Дякую вам низько за гетьманський уряд, котрий ви менi дали, пам'ятаючи мого батька, але я ще молодий i недосвiднйй, i не менi пiдняти й знести на собi вагу гетьманського уряду. Вибирайте собi за гетьмана iншого, старшого i вартнiшого за мене. От вам булава й бунчук!
Юрiй поклав гетьманськi клейноди на стiл, поклонився i пiшов в дiм. Пiсля Юрiя вийшов Виговський, подякував козакам за честь, зрiкся писарського уряду, поставив на стiл чорнильницю i одiйшов в дiм. Обозний Носач поклав на стiл свiй пернач та печатку, поклонився i одiйшов.
Гетьманська булава лежала на столi серед двору, i багато було таких, що хотiли її взяти, та не насмiлились без волi народу.
Тим часом за ворiтьми пiднявся шум, неначе там шумiв бiр або загуло море на вiтрi. Пiднявся крик стовпища, котрого не пустили в двiр, котре догадалось, що ворота зачинили зумисне, щоб нiкого не пустити на раду. Галас, шум все дужчав та дужчав. За ворiтьми неначе заклекотiло море в час бурi мiж скелями.
– Бий ворота! ламай баркани! – кричали козаки за ворiтьми. – Висаджуй ворота! Нас не пускають на раду!
Хлопи кинулись висаджувати ворота. Осавули швиденько завештались помiж козаками i похапцем питали:
– Кого хочете вибрати собi за гетьмана?
– Хмельниченка! Нехай Хмельниченко бере булаву! – крикнули козаки.
Юрiй вийшов з дому i сказав, що йому треба їхати до Києва i вчитись в академiї.
Тодi вихопився якийсь сотник i гукнув.
– Нехай Хмельниченко держить бунчук та булаву при собi, а командувати вiйськом буде Виговський i на той час буде брати булаву й бунчук з рук Хмельниченка.
– Дайте менi час подумати, – обiзвався Виговський.
Рада дала йому часу три днi.
В середу 27 серпня довбишi знов вдарили на раду. Знов зiбралась рада в гетьманському дворi. Рада знов викликала Виговського i просила його взяти булаву на той час, поки Юрiй скiнчить науки i дiйде до повного зросту. Виговський все кланявся i зрiкався. Спустивши очi вниз, з покiрливим видом, з сльозами на очах вiн дякував радi за честь, одмагався i просив вибрати за гетьмана кого здатнiшого.
"Чи виграю, чи програю? чи виграю, чи програю?" – вертiлось в його головi, неначе якийсь маятник стукав i вибивав в його душi цi слова, стукав, не перестаючи, настирливо, уперто, надокучливо, а серце в грудях стукотiло, кидалось, неначе рвалось, хотiло вирватись з грудей. Виговський ждав, що от-от настане одна мить, коли вiн або все програє, або все виграє. Вiн усе кланявся та одмагався, говорив тихо, спокiйно, але почував, що його руки й ноги дрижали, неначе в пропасницi, що йому забиває дух, душить у грудях. Йому здавалося, що йде битва кругом його, що вiн сам у битвi десь на Жовтих Водах або пiд Корсунем, що настає час, коли битва буде або виграна, або от-от буде програна. Але як Виговський одмагався i кланявся, козаки ще бiльше просили його взяти часово булаву. Роздратованi упертiстю писаря, козаки почади вже, по-козацькому звичаю, закидати на лайку. Тодi Виговський, нiби знехотя, присилуваний волею ради, згодився взяти часово булаву. Рада крикнула радiсно. Цей крик неначе воскресив Виговського. Вiн весь задрижав на радощах.
Тодi Виговський. сказав:
– Як же менi прийдеться пiдписуватись, доки Хмельниченко буде вчитись в Києвi, доки вiн стане станiвним чоловiком?
Тодi з гурту вихопивсь якийсь прихильник Виговського i промовив:
– Нехай пан Виговський пiдписується так: "Iван Виговський, гетьман на той час, вiйська Запорозького", бо коли в його будуть клейноди, то правдивим гетьманом буде вiн.
– Добре! Нехай буде так! – гукнули козаки. Виговський взяв булаву i сказав так:
– Ця булава доброму на ласку, а злому на карнiсть; а манити в вiйську я нiкого не буду, коли ви мене вибрали за гетьмана. Вiйсько Запорозьке без страху не може бути.
На радi в Чигиринi були не всi козацькi полковники, i ця рада могла здаватись нiби не зовсiм законною. Виговському хотiлось таки, щоб уся старшина настановила його правдивим гетьманом. Вiн оповiстив знову раду у Корсунi на 25 сентября. З'їхались усi полковники i сотники, прибув i польський посланець Казимир Беньовський та Юрiй Немирич, овруцький староста, шляхтич православної вiри. На цiй радi вибрали й затвердили Виговського на гетьманствi.
Взявши гетьманську булаву, Виговський зараз поїхав в Гадяч i викопав з землi закопаний гетьманом Богданом в Гадяцькому замковi великий скарб, цiлий мiльйон талярiв. Виговський вважав на цей скарб як на козацький, скарбовий, а не за власний, Богданiв. Цей скарб Виговський задумав тратити для своїх замiрiв, щоб оддiлити Україну од Москви i оддати в пiдданство польському королевi; думав за Богдановi таляри найняти орду, найняти в свiй Чигиринський полк нiмцiв i ходачкових шляхтичiв для своєї особистої оборони.
Виговський вернувся в Чигирин щасливий, веселий, вдоволений. Вiн перебрався з своєї тiсної убогої кватири в палац померлого гетьмана, новий, гарно убраний, просторний, вважаючи на палац як на скарбове добро, як на палац гетьманський, ранговий. Високо пiднявши голову, вiн гордо походжав по просторних свiтлицях, устелених перськими килимами, обвiшаних дорогою збруєю, дорогими рушницями, шаблями, прикрашених полицями, на котрих лиснiли срiбнi та золотi миски, жбани, тарiлки, кубки, пугарi та чарки. Смiливi думи заворушились в його головi, замиготiли, як блискавки в темну нiч. Власть, слава, честь, золото i срiбло, багатство, блиск, iдеали полiтичнi, щастя України, просвiтнiсть – все це натовпом товпилось в його головi, змiшалось в думах, як золото й срiбло, пересипане перлами, облите огнем блискавки. Думи тривожили гетьмана, не давали спокою, то шугали орлами, то линули пташками, заслiплювали його, забивали памороки.
"Ой думи мої, думи, золотi мрiї! аж тепер ви справдитесь, як пишнi золотi сни. Тепер сила в моїх руках! Тепер я поверну назад колесо iсторiї України! Не пущу я тепер на Україну грубих причепливих московських бояр, одiрву Україну од Москви i оддам в пiдданство польському королевi. Онде мої iдеали! Онде зразець для України! Он звiдкiль поллється на мене слава й золото! Король щедрий, вiн надарує мене за цей вчинок землями, селами, лiсами, золотом i срiблом. Я поставлю умову для Польщi, щоб Україна стала великим князiвством… щоб забезпечити мiцнiше незалежнiсть од Польщi… Тепер я перевезу свою милу Олесю в цей палац з честю i славою, вдоволю її золотi давнi мрiї, обсиплю золотом та перлами. Народ не пiде за мною… але в мене тепер сила в талярах… Найму орду, найму полякiв, заб'ю баки хлопам i простим козакам i таки пристану до Польщi, до просвiченої i вольної польської шляхти. Заведу я тодi на Українi просвiчену козацьку шляхту, заведу школи, унiверситети, заведу просвiтнiсть, високо пiднесеться моя рiдна Україна, як високо стоїть Європа. Ох думи мої, думи золотi! Треба написати Олесi, нехай їде до Чигирина! Нехай їде з блиском, з честю! Нехай в'їжджає в Чигирин з великим поїздом!"
Виговський зараз послав козака-верховця в Київ з листом до Олесi, в котрому оповiстив її, що козаки вибрали його за гетьмана, i велiв їй прибути до Чигирина. Олеся аж нестямилась од радостi. Вона почувала себе такою щасливою, що зразу поздоровшала, i незабаром щастя i радiсть закрасили рум'янцями її лелiйно-бiлi щоки. Дiставши звiстку од гетьмана, Олеся забажала побувати в князя Любецького та в панi Суходольської. Але вона добре знала, що зусiм втеряла в них ласку пiсля того, як вийшла замiж за Виговськога не послухавши їх поради. Олеся послала до їх тiтку Якилину на розвiдки.
Тiтка Якилина другого дня вранцi побiгла до князя Любецького нiбито по дiлу за свiй хутiр коло Києва, котрий вона оддала в посесiю Любецькому, i при цiй нагодi розказала, що Виговський вибраний вже за гетьмана, i Олеся тепер вже гетьманша.
Князь Любецький витрiщив з дива на Якилину свої чорнi очi; Любецька теж дивилась на Якилину з дивуванням. Обоє вони не сподiвались, що Виговський буде гетьманом, а Олеся гетьманшею. I князь, i княгиня тепер постерiгали, що не вони, князi та сенатори, а Виговський та Олеся тепер найвищi особи на Українi. Обоє вони стали ласкавiшi до Якилини Павловської, вiтали її ласкаво, були ввiчливi до неї i просили, щоб Олеся прибула до їх на обiд другого дня. Вернувшись додому, Якилина Павловська розказала Олесi, як її привiтно прийняли обоє Любецькi. Олеся засмiялась.
– Тепер вони заспiвали iншої й веселiшої, заспiває iншої i мiй старий дядько Христофор Стеткевич, котрий колись ставав дибки проти мого шлюбу з Виговським, – сказала Олеся.
Другого дня, прибравшись i причепурившись, Якилина й Олеся поїхали на обiд до Любецьких. Там вони застали i Суходольську. I Любецькi, й Суходольська стали неначе iншi люди. Зовсiм не тi, що були переднiше. Не тiльки не було в їх зневаги, але вони тупцяли коло Олесi, поздоровляли, цiлували i не знали де й посадити. Олеся держала себе спокiйно, але її очi виявляли ледве примiтну насмiшкуватiсть. За столом Олесю посадили на першому мiсцi; Любецька сiла по один бiк вiд Олесi, а князь – по другий.
– Ну, тепер, моя кохана Олесю, хоч будеш замужем за козаком, але ти перша особа на Українi мiж усiма козачками, – говорив Любецький. – Тiльки пам'ятай, серце Олесю, що ти тепер маєш силу мiж козацькою старшиною, можеш мати вплив на гетьмана i на козацьку старшину. Не забувай, що ти родом шляхтянка й князiвна по матерi. Вже там як знаєш, хитро та мудро, по-жiноцьки, встоюй за право шляхти як української, православної й католицької, так i польської. Не забувай i про Польщу, бо хоч гетьман Богдан i оддав Україну Москвi, але Польща ще стоїть, ще не впала i буде сутнiти, доки суду-вiку. I нехай вона стоїть i процвiтає, бо ми звiдтiль добули собi шляхетськi й панщаннi привiлеї i вищу просвiтнiсть.
– Добре, добре, князю! – обiзвалась Олеся, хоч вона й почувала в душi, що нездатна по своїй вдачi втручуватись в полiтичнi справи i заправляти ними, бо любила бiльше домове й сiм'єве життя.
– Намовляй i настренчуй, серце Олесю, Виговського, як тобi радить князь, – додала й собi Любецька, подаючи Олесi кубок чудового меду пiсля останньої потрави.
Помирившись з Олесею за обiдом, Любецькi знов обцiлували Олесю i в уста, i в щоки i розпрощались з нею.
– Тобi, серце Олесю, треба ще поїхати в Мокрани до опiкуна, попросити в його вибачення. Все-таки вiн твiй опiкун i доводитися тобi дядьком, – сказав Любецький на прощаннi.
– Думаю поїхати оце завтра, – сказала Олеся. I вона другого дня поїхала в Мокрани з своєю тiткою Якилйною та з її двома дочками.
Приїхали вони в Мокрани. Старий Христофор не сподiвався їх до себе в гостi i був дуже здивований.
– Я думав, що ти, Олесю, вже давно живеш в Чигиринi, – промовив Христофор ласкаво й привiтно.
– Нi, мiй дорогий дядьку! Я довго слабiла, а потiм завагонiла i породила сина. Родиво було важке. В Чигиринi я ще й досi не була. Так якось менi не поталанило в цьому, як i в сватаннi Виговського. Мiй гетьман хоче, щоб я в'їхала в Чигирин з пишнiстю, вартою високої особи, вартою гетьманшi, – сказала Олеся.
– Ото вiн правду каже. Коли ти гетьманша, то повинна в'їхати в Чигирин з парадом i з пишнiстю. Але ти не маєш доброго екiпажа: твiй, ще батькiвський, старий, старомодний. Бери нашу нову французьку, парадову карету, бо парад для високої особи має велику вартiсть, i їдь до Чигирина з пишнiстю, а ти тепер висока особа.
Олеся поцiлувала Христофора в руку. Карета була помальована зеленою фарбою i позолочена на рубчиках. В каретi було двоє дверець з вiкнами.
– Окрiм того, – говорив старий Стеткевич, – не годиться тобi їхати самiй: треба, щоб за тобою тягся поїзд, як за королевою. Я не поїду, бо я старий, та й не думаю приставати до козацької верстви, як пристав Юрiй Немирич й iншi українськi шляхтичi. Вiзьми з собою тiтку Якилину Павловську та родичок: Лговську, Подарицьку й iнших. Нехай їде з тобою i оця Павлина. Це буде нiби твiй кортеж i двiрський штат.
– Ой яка я рада, що поїду до Чигирина! – аж крикнула Павлина Рудницька. – Ото надивлюсь на людей i побачу свiта!
Вона встала i поцiлувала в руку Христофора Стсткевича. В неї таки майнула думка, що вона там знайде собi жениха мiж козаками.
– Та пам'ятай, Олесю, що ти шляхтянка! – говорив далi дядько. – Встоюй перед Виговським, перед козацькою старшиною за шляхту, за її привiлеї. Не забувай i про Польщу. Ти любиш Польщу. Все, що наша давня шляхта добула собi i в привiлеях, i в просвiтностi, все те прийшло до неї з Польщi. I коли я дiстав просвiтнiсть, добувся розумом до вольних просвiтних соцiнiанських i кальвiнських думок, то все те дiстав з Європи, але дiстав через Польщу, бо Польща не зачиняла дверей для цього всього, а Москва зачинить i нiякого свiта не пустить i з Польщi, i з-за границi; тодi темрява вкриє Україну.
– Добре, дядю, добре! – сказала Олеся, але її думки вертiлись не коло просвiтаостi Європи та Польщi, а коло французької карети та уборiв. Вона вже гадала в думцi, яку собi французьку сукню пошити для парадного в'їзду в Чигирин, щоб вразити жiнок козацьких старшин, котрi вбирались в кунтушi, в жупани, в плахти та в намiтки.
Олеся i Павлина зiбрали усяке своє добро в далеку дорогу. Вони думали пробути недовгий час в Києвi, щоб пошити собi нове убрання. Швидко потiм вонл виїхали до Києва.
Прибувши в Київ, Олеся покликала кравця Василькiвського, котрий вчився кравцювати в Варшавi i вмiв шити моднi польськi убори. I Олеся, й Павлина, i тiтка Якилина понабирали собi дорогої матерiї на сукнi. Кравець заходився коло роботи. Олеся просила тiтку, щоб вона взяла з собою в Чигирин i своїх дочок, Маринку та невеличку ще Прiсю. Тiтка пристала на це i почала й їх прибирати та чепурити. Олесинi знайомi та далекi родички, Лговська i Подарицька, запрошенi Олесею до Чигирина, теж заходились коло вбирання. Княгиня Любецька та Суходольська не схотiли їхати до Чигирина, .скiльки їх не благала Олеся. Тiльки Олесин дядько, князь Соломирецький обiцяв їхати з нею в Чигирин, бо мав свої iнтереси: думав впрохати гетьмана та старшину, щоб йому вернули села на Українi коло Бара, звiдкiль його вигнали козаки як католика.
Гетьман дав знати Олесi через верховця, котрого дня вона була повинна виїхати з Києва, щоб стрiнути її в Чигиринi, як високу особу. З поїздом Олесi виїхала i невiстка її Маруся Стеткевичева, жiнка брата її Юрiя, котрому гетьман обiцяв полковницький уряд. Старий батько гетьмана Євстафiй Виговський, що проживав в Києвi, не поїхав з гетьманшею до Чигирина i прибув перегодя, щоб жити при синовi.
В той час в Богдановому домi проживали Богданiв син Юрiй, шiстнадцятилiтнiй хлопець, та третя Богданова жiнка Ганна, з роду Золотаренкiв. Овдовiвши пiсля першого чоловiка Пилипа, вона вийшла замiж за гетьмана Богдана. Розумна, поважна й хазяйновита, вона мала дуже великий вплив на гетьмана Богдана, вивела при його дворi гулянки та п'янство i була доброю, господинею в домi. Богдан поважав її й слухав. Новий гетьман Виговський дав їй для прожиття в палацi двi свiтлицi, а Юрiєвi – одну кiмнатку рядом з свiтлицями старої гетьманшi, щоб вона повсякчас мала спроможнiсть наглядати за молодим слабовитим i неслухняним хлопцем.
Просторнi свiтлицi покiйника Богдана були розкiшно убранi й вимальованi усякими арабесками. На дверях були намальованi картини з давньої священної iсторiї. На поличках блищали рядки дорогого срiбного й золотого посуду: полумискiв, блюд, усяких кубкiв та здорових пугарiв. Все в свiтлицях було поновлено, вичищено, вибiлено. Свiтлицi прибирались, як iк Великодню, неначе вони ждали нової пишної шляхтянки-гетьманшi.
Виговський дав знати листом Олесi, коли вона повинна була виїздити з Києва, щоб стрiнути з пошануванням її поїзд. Вiн просив стару гетьманшу Ганну Хмельницьку та Богданових дочок од першої жiнки, Катерину й Олену, щоб вони стрiли нову гетьманшу в найбiльшiй свiтлицi з хлiбом та сiллю.
В самий день приїзду Ганна Хмельницька сидiла в своїх покоях, убрана по-празниковому. Висока на зрiст i трохи огрядна, вона й тепер була гарна з лиця. На нiй було дороге, але темне убрання, темно-вишневий, з золотими квiтками, кунтуш, та шовкова бiла намiтка, переткана срiбними нитками. На шиї на золотому ланцюжку блищав золотий чималий хрест вiзантiйської кучерявої форми, обсипаний чималими брильянтами. Це був подарунок покiйного гетьмана Богдана. Стара гетьманша ждала приїзду молодої Виговської i задумалась серед тишi, котра панувала в здоровому домi, нiби завмершому пiсля смертi старого гетьмана. Ганнi Хмельницькiй було не до вподоби, що Виговський вимагав од неї вчинити таку честь для нової гетьманшi, але вона мусила коритись, мусила згодитись.
"Ох Боже наш милостивий та милосердний! – думала Ганна, сидячи коло стола, пiдперши щоку долонею. – Минула моя слава, як красне лiто, i тепер я мушу чинити, що менi загадує новий гетьман. Дуже вже велику честь хоче вiн оддати своїй жiнцi-шляхтянцi. Як я прибула в Богданiв палац, мене нiхто i не думав стрiчати з якимись церемонiями, а тепер я, така сама гетьманша, як i Олеся, мушу прислужуватись, я, гетьманша, котрої слухав сам Богдан, котру запрошував вiн обiдати вкупi з чужоземськими посланцями… А колись я мала своїх гайдукiв, своїх паннiв, дiстала од гетьмана право видавати гетьманськi унiверсали монастирям!.. До мене писала листи польська королева, менi кланялись чужоземськi посланцi… А тепер… Ох, минула моя слава, неначе листям поплила за водою".
I стара гетьманша пiдвела вгору свої пишнi карi очi i зiтхнула важко-важко, аж її широкi плечi та голова, заверчена срiблястою намiткою, пiдвелась вгору.
Дверi рипнули. Ввiйшов Виговський, прибраний в новий червоний кунтуш, ввесь блискучий, веселий, пишний. Вiн поклонився Ганнi i поцiлував її в руку.
– Вже поїзд недалеко од Чигирина. Прошу вас, мамо, моя дорога гетьманшо, йдiть до свiтлицi i будьте напоготовi з хлiбом та сiллю, та не забудьте привiтати мою Олесю щирою привiтною промовою. Там вже вас ждуть дочки Богдановi: Катерина Виговська та Олена Нечаєва. Ви станьте посеред свiтлицi, а Катерина й Олена нехай стануть коло вас по обидва боки, а Юрась нехай стане побiч вас.
– Добре! зараз iду! – сказала Ганна, виходячи вкупi з Виговським до парадової свiтлицi, де сидiли на довгiй канапi, застеленiй розкiшним перським килимом, Катерина й Олена.
Обидвi вони були убранi в дорогi убрання. – На Катеринi був дорогий парчевий зелений з дрiбними золотими квiтками кунтуш, обшитий золотим зубчутим позументом, та червона шовкова спiдниця, обтягнута золотою рiдкою сiткою, неначе обсипана золотою ряскою; на шиї блищав пишний дорогий убiр з чотирьох разкiв дрiбних червiнцiв, на котрому внизу висiли зубчастi причiпки, облямованi кругом нiби розтягнутими золотими краплями. Олена Нечаєва, бiльш бiлява, нiж Катерина, убралась в яснiшi убори: на нiй був оксамитовий кунтуш делiкатного, ясно-вишневого кольору i шовкова голуба спiдниця, обтягнута срiбною сiткою. На шиї бiлiло шiсть разкiв чималих перлiв i один разок добiрних брильянтiв -подарунок її батька гетьмана Богдана. Щоб пiдiйти пiд новомодний смак нової гетьманшi, i Катерина, i Олена не завертiли голiв намiтками, а надiли парчевi золотi низенькi очiпки, з-пiд котрих спускались хвилями на шию й на плечi довгi срiблястi намiтки.