– А ще що вони говорили про мого батька та про матiр?
– Говорили, що менi жити в домi твого батька та матерi буде погано, бо вони, хоч люди заможнi, але люблять самi все робити, як простi селяни, що вони i мене будуть силувати до простої роботи, вважатимуть на мене, як на свою наймичку, що вони будуть мене лаяти, а може, й бити, коли я буду їм непокiрлива… А я не цураюсь роботи; роблю усяку роботу вдома в своєї мами, бо ми люди, хоч i заможнi, але не багатi, мабуть, бiднiшi за вас… – говорила Маринка. Дуже почувлива на вдачу, вона при тих словах сама незчулась, як її голос задрижав, а сльози так i закапали з очей.
Зiньковi стало невимовне жаль її. Сльози її неначе гарячими краплями падали на його серце. Вiн почував в душi, що Маринка дуже його любить i догадується, що його старий батько та мати стануть їй впоперек дороги до щастя.
– Не плач, Маринко! Я поговорю з своїм батьком та матiр'ю, розкажу їм, що ти не з тих великих ледачих панiв, котрi нiчого не роблять i тiльки люблять байдики бити. Мiй батько i моя мати ще не знають добре нi тебе, нi твоєї матерi, хоч моя мати не раз бачилась з твоєю матiр'ю тут, в Чигиринi. Я поговорю з ними… а потiм… потiм… Чи любиш ти мене щиро? Скажи менi правду, моя добра Маринко! Чи можна менi до тебе старостiв слати?
– I люблю тебе, i старостiв присилай. Гетьманша i моя мати будуть тому радi, але… але… Я постерiгаю, що з того нiчого не вийде, – сказала Маринка, втираючи сльози.
– Ти добра, як голубка, Маринко! Не плач, не печи мого серця своїми сльозами. Буде так, як я схочу, а не так, як мiй батько схоче, хоч вiн крутий на вдачу. Мати моя добра людина i жалiслива, та й батько не лихий, хоч у його крутi норови. Душа моя чує, що тебе вони полюблять i приймуть за невiстку. Прощай, серце Маринко! Люби мене, жди i сподiвайся!
Зiнько нагнувся над сiдлом, перехилився через частокiл, обняв однiєю рукою Маринку за шию i неначе впiк її уста своїми гарячими устами.
– Прощай, Зiньку! Прибувай на гетьманшинi iменини. Побачимось, поговоримо, i менi легше буде на душi. Зiнько повернув коня на шлях i торкнув його пiд боки острогами. Кiнь полетiв, як орел. Свiжий вiтрець повiвав з степiв i прохолоджував гаряче Зiнькове лице. Зiнько неначе набрався здоров'я, щастя, напився з криницi цiлющої води. Його поетична м'яка вдача вилила щастя пiснею. Од щастя, од любовi Зiнько завiв пiсню, i його голос полився степами, дзвенiв, переливався на всьому скаку прудкого баского коня. Усе щастя молодої душi козака, уся радiсть кохання, котрою була сповнена його душа, як весняної пори рiчка водою, виливалася через край бурливими голосними гуками козацької пiснi. Як пишно та ясно тепер свiтили зiрки на небi для Зiнька! Вони неначе смiялись до його з високого неба своїм мигаючим свiтом. Яким пишним здавався тепер Зiньковi широкий степ, десь далеко вкритий сизою iмлою, широкий, просторний, облитий тихим сяєвом зiрок, прикритий синiм, неначе шовковим, наметом, густо обсипаним зорями! Йому забажалося летiти на конi без мiри, без кiнця, i щоб тому степовi не було нi краю, нi кiнця, хотiлось спiвати до свiта, до сонця. Тiльки степ та зорi на небi слухали Зiнькову пiсню.
Зiнько незчувся, як доскакав до Чигирина i дуже здивувався, як заманячили перед ним хати та церкви, як висунулась на небi твердиня на горi, неначе чорна та важка хмара.
– Чи це вже й Чигирин? – аж крикнув голосно Зiнько, i йому не хотiлося в'їжджати в мiсто, в тiснi, душнi улицi. Йому знов забажалось летiти конем по степу, назустрiч вогкому холодному вiтровi, i дивитись на широке небо над степом, засiяне зорями. Йому там було добре, вiльно й просторно; для його щасливого серця здавалось тепер, що тiльки зорi, та степ, та степовий вiтер спочувають до його щастя, до його любовi.
"Широкий степ – мiй боярин, а яснi зiрки – дружечки моєї молодої; вони тепер однi радi моєму коханню! – думав Зiнько, повернувши коня на узьку уличку. – Ох, що то скаже мiй старий батько? Що то скаже моя неня? Та й якої ще заспiває i сама гетьманша, як я зашлю старостiв до Маринки?"
I Зiнькiв кiнь пiшов тихою ходою по душних улицях сонного мiста, а Зiнько схилив голову, i сам похилився од важких думок в головi. Зорi неначе згасли на небi, а Чигирин неначе повився густим туманом перед очима молодого козака.
VII
Другого таки дня Зiнько задумав сказати матерi й батьковi, що вiн хоче слати старостiв до Маринки Павловської. Старий Лютай того дня вранцi сам помазав воза, запрiг конi i поїхав у поле; вiн повiз полудень косарям: в полi косили овес. Вже надвечiр вернувся старий з поля i все гримав та сердився: овес трохи перестояв i вже сипався. Лютай посiяв багата вiвса, бо догадувався, що овес буде швидко потрiбний для козацьких коней… Вiн вже знав, що гетьман задумав вернути Україну Польщi, знав, що ця справа не обiйдеться без вiйни, i вiн заздалегiдь готував овес не для коней прихильникiв гетьманської справи, не для польського вiйська, а для коней гетьманських та польських супротивникiв…
Настав вечiр. Косарi вернулись з поля. Вони поставили грабки рядком, поспинавши їх на стрiху. Грабки стримiли над стрiхою. Косарi посiдали вечеряти пiд хатою коло ганку на дошках, котрi вони поклали на обрубках колодок. Сама Лютаїха виносила страву в мисках i ставила миски на довгiй i широкiй дошцi, покладенiй на двох круглих дзигликах. Старий Лютай винiс чималу пляшку горiлки i почастував косарiв. Почастувавши усiх чоловiкiв, Лютай сiв рядом з косарями вечеряти. Вiн все бiдкався, що спека дуже велика, i овес сиплеться додолу, як полова. Вже надворi зовсiм смеркло, як косарi встали, попоївши всмак, перехрестились на схiд сонця i подякували господаревi й господинi за вечерю. Забравши грабки, косарi тихою ходою пiшли з двору. Лютай сiв на лавi на ганку; вiн зiтхнув, неначе пiсля довгої важкої та втомної роботи. Син сидiв проти його. Незабаром вийшла й Ольга Лютаїха, сiла на лавцi i почала балакати з Демком про господарськi справи, про овес, про жито, що вже половiло, достоювало на полi.
– А чого ти, сину, вчора загаявся в дорозi? – спитав в сина Демко. – Вчора ввечерi наймит попередив тебе з волами i пригнав воли до двору ранiше, нiж ти вернувся на конi. Чого це випало так, що воли стали прудшi за твого коня?
– Та я, тату, трохи збочив в дорозi: поскакав конем не битим шляхом, а…
– А манiвцями… – обiзвалась мати. – Я й догадуюсь, куди ти завертав манiвцем.
– А куди, мамо? Ануте, чи вгадаєте?
– До Суботова, до гетьманського двору. Певне, заїздив в гостi в гетьманський двiр, – сказала Лютаїха.
В двiр не заїжджав, а коло двору був, це правда, – сказав син.
– Хотiлось тобi побачити Маринку? Чи вглядiв же її де-небудь? – спитала.
– Бачив її, мамо, в садку i поговорив з нею через частокiл, – сказав син.
– I через частокiл перелазив? Чи не наробив ти часом шкоди? Не звалив часом частоколу? – сказав батько. – I понесло ж тебе, ледащо, валяти частоколи та плутатись в гетьманському гарбузиннi…
– Нi, я в садок не лазив, бо менi Маринка i так сказала з садка, щоб я слав до неї старостiв хоч i зараз.
– От тобi й на! Шити-бiлити: завтра Великдень! – жартував батько. – Заманулось Маринцi в Петрiвку мерзлого: давай їй в жнива криги! Видко, що шляхтянка. А ти ж їй що?
– А я сказав, що готовий хоч i зараз старостiв до неї слати, – сказав Зiнько.
– Ого-го! кидаймо овес, нехай висипається на втiху голубам та дрохвам, кидаймо й жито! Давай грати весiлля та танцювати! – жартував старий Лютай. – Ану, стара! заходжуйся шити новi червонi сап'янцi, бо танцювати прийдеться в самi жнива, та ще й швидко.
– Ох, ох! – зiтхнула стара Ольга i тiльки голову похилила, пiдперши долонею щоку, передпочуваючи лихо.
– Заздалегiдь, стара, зiтхаєш i ще за рiк або за два до весiлля, – сказав старий Демко. – Мабуть, охаєш на запас, бо запас бiди не чинить.
– А може, й вчинить бiду, – обiзвалась стара Ольга. – Бог його святий знає.
– Яка ж це буде, мамо, бiда, як я оженюся? Адже ж люди женяться, та од цього немає ж бiди, – обiзвався син.
– Чи ти, Зiньку, бавишся в кохання, чи справдi надумався оженитись з Маринкою? – спитав батько i з його очей зслизла насмiшкуватiсть. Очi глянули з-пiд густих брiв поважно i трохи сердито.
– Я, тату, не бавлюся в кохання, а таки справдi думаю сватати Маринку, як ви, тату, i ви, мамо, поблагословите менi слати до Маринки старостiв, – сказав скн несмiливо i не дивлячись батьковi в вiчi.
Старий Демко пiдвiвся з жвавiстю, непiдхожою до його лiт, схопився з мiсця, як обпечений, i випростався на ввесь свiй велетенський зрiст.
– Щоб я тобi дав благословення сватати шляхтянку? Нiколи цього не буде! Вибирай собi козачку або просту селянку, тодi я тобi поблагословлю женитись! – крикнув батько.
– Коли, тату, моє серце вибрало Маринку. Хто ж винен, що вона шляхетського роду? – несмiливим тихим голосом промовив син.
– Чуєш, Зiньку? Не дурiй! Молоде серце дурне. Нехай твоє серце трохи пристарiється, тодi ти й сам не схочеш сватати шляхтянки. Знаємо ми, козаки, шляхту, i католицьку, та й православну. Залила вона нам за шкуру сала. Багато покотилось додолу козацьких голiв через оту шляхту. Уся шляхта дивиться на Польщу ласими очима, як кiт на сало, бо звiдтiль на неї сипалось усяке добро, i панщина, i усякi привiлеї.
– Але ж, тату, Маринка i її мати не з таких шляхтянок, що поглядають на Польщу ласими очима. Вони i нашого роду, i нашої вiри, – сказав син.
– Говори, говори! Не такi! Усi вони однаковi. Он приїздив до нашого табору пiд Кумейками наш таки шляхтич, нашого ж роду i нашої вiри Адам Кисiль; приїздив нiбито за посланця од короля, щоб помирити козакiв з Польщею. Ой, хитра лисиця! Наговорив, наказав усяких обiцянок козакам: казав, що й Польща видасть нам i плату од скарбу за чотири роки, бо нам тодi з польського скарбу не давали плати поспiль чотири роки; наговорив нам Кисiль усяких обiцянок, аби ми тiльки не пiднiмались на Польщу, сипав облесливими словами, як горохом. А чому? Тим, що сам став польським сенатором, знайшов ласку в короля, сiв в сенатi, брав добрi грошi од полякiв, опасся i вгодувався польською ласкою, як кабан, i став готовий продати i козакiв, i мужикiв, i всю Україну полякам за лакомство погане. Отакi тепер стали нашi шляхтичi, нашi пани! Така, певно, i твоя Маринка.
– Не така, тату! Я її знаю i духом почуваю, що вона не Киселевого заводу, – обiзвався син.
Старий Демко сiв на лавцi, схилив голову i сперся на поручата. Вiн важко зiтхнув. Пригадав вiн i облесливого Ада-ма Киселя, i його облесливi слова, котрими вiн дурив козакiв, i його зрадливiсть Українi й козакам, i йому стало важко на душi за грiхи православної української шляхти, котра тягла до Польщi i для своєї особистої вигоди була готова i сполячитись, i продати Польщi i хлопiв, i козакiв, i свою вiру, i всю Україну.
– Потривай, сину i не хапайся! Нехай ми придивимось до Маринки i до її матерi. Не можна ж таки так похапцем брати нам невiстку в свою хату, не розвiдавши добре, яка вона людина, який її рiд, – тихо промовила мати. – Ой Боже наш милостивий! Боюся я тих шляхтянок! Ох!
– А який її рiд? Князi Любецькi, князi Соломирецькi, Огiнськi, Стеткевичi. Цiла метка князiв, хоч вози на ярмарок на продаж! Як не третина, то добра половина їх вже спольщилась, пристала до католицької вiри, стала ворогом нам, потягла до Польщi, – [сказав Демко].
– Ой Боже мiй єдиний! Ох! – почала стара Ольга, поправивши старий парчевий очiпок на головi. – Та воно ж нездатне нi спекти, нi зварити, нездатне показати й розказати наймичкам, як варити борщ, як спекти паляницi та хлiб, нездатне нi до чого, бо має бiлi ручки, бо звикло панiти i не бралося i за холодну воду. Ох! ох! Аж коло серця менi здавило.
– Хто його зна, мамо! Може, Маринка тими бiлими ручками вмiє i спекти, i зварити, – обiзвався син. – Розвiдайте попереду, розпитайте, та тодi вже й гудьте.
– Та так, стара! В тих панiв так! Тiльки їм подай або прийми! Бiльше вони нiчого не тямлять. А хлоп нехай їм усе робить, нехай запрягається до панщини в ярмо. Ти, Зiньку, i не думай, i в головi собi не покладай брати нам за невiстку шляхтянку! Сам чорт вигадав парувати козакiв та мужикiв з шляхтянками. Сватай краще чортицю! Це для мене буде краща невiстка, нiж шляхтянка.
– Ой, що ти говориш! Де ж таки говорити таке та ще й проти ночi! Ще й присниться, що чортиця стоїть з кочергою коло моєї печi. Дух святий при нас та при нашiй оселi! Оце старий! Договорився ти з досади не знать до чого! – сказала мати i тричi перехрестилась.
Старий Демко Лютай од злостi схопився з лавки i прожогом дременув у сiни. Вiн спересердя забувся навiть нахилити голову в низьких дверях i з усiєї сили стукнув лобом об одвiрок.
– Ов-ва! Ще нi сiло нi впало, а от тобi на перший гостинець батьковi од невiстки-шляхтянки! Дай, Боже, i тобi, стара, таких гостинцiв! – сказав Демко i неначе пiрнув в темряву сiней.
Син i мати довгенько сидiли мовчки на лавцi. Мати мовчала i все важка зiтхала, її чорнi блискучi очi стали жалiбнi й журливi, їх блиск неначе припав росою та пилом.
– Не журися, сину! Менi стара Павловська, Маринчина мати, дуже припала до душi: весела, добра й негорда. Може, й Маринка в неї вдалася. Потривай з сватанням! Не хапайся! Нехай я розпитаю в людей i сама придивлюся до Маринки. Людське життя, як те море: з берега тихе й ясне, а десь далеко ревуть бiлi хвилi. Виходити в море, хоч i тихе з берега, небезпечно. Не журися, сину!
– Розпитуйте, мамо, в людей, придивляйтесь! бо без вашого й батькового благословення я не буду женитися, – сказав син, – навiщо менi гнiвити Бога? Навiщо менi викликати на себе кару з неба самохiть? Боюся, мамо, щоб менi часом не довелося в водi потопати, в огнi погоряти або вмерти якоюсь наглою смертю. Побачите Маринку, придивляйтесь до неї добре, навиглядайте її, розпитуйте. Я знаю, що вона й вам припаде до вподоби, як i менi.
– Не знаю, сину! Не знаю! Дай, Боже, щоб було по-твоєму, – сказала мати, – але все-таки я боюсь тiєї шляхти… Ой, боюся, сину! Ой, боюся шляхтянки, хоч i рада вволити твою волю.
Минув тиждень, минув i другий. Зiнькову душу поривало до Суботова, до Маринки, але тодi саме настали жнива. Йому не було часу лiтати конем до Суботова: батько загадував йому усяку роботу. Пiсля обжинкiв якось одного дня надвечiр прибiг козак-вiстовець з Суботова в Лютаїв двiр. Лютай, Лютаїха i Зiнько сидiли на ганку i балакали, одпочиваючи пiсля роботи довгого лiтнього дня.
– Козак од гетьмана… – тихо сказав Зiнько.
– Чого треба гетьмановi од мене? – ще тихiше промовив старий осавул.
Козак зняв шапку, поклонився Демковi i промовив:
– Просили гетьманша i гетьман, щоб ти, осавуле, з жiнкою та з сином не забули про гетьманшинi iменини i щоб прибули до їх в Суботiв завтра на пiзнiй обiд.
– Спасибi, спасибi за честь та за ласку! – сказав Дем-ко. – Але я вже старий: не менi їздити на iменини. Моя стара з сином, коли схотять, то нехай їдуть. Подякуй гетьмановi i гетьманшi од мене за честь, а тим часом випий чарку-другу горiлки та йди до пекарнi пiдвечiркувати, – сказав Демко.
Зiнько винiс пляшку з горiлкою, i старий батько сам випив i почастував з своїх рук посланця, а Ольга винесла на тарiлцi пирогiв i подала козаковi на закуску. Козак випив всмак пiсля дороги, аж крякнув пiсля другої здорової чарки, i пiшов до пекарнi.
– Ну що, стара? Поїдеш до гетьманшi в гостi? -спивав Демко в жiнки.
Син подивився на матiр пильним i прохаючим поглядом.
– Поїду! – сказала Ольга. – А ти, Демку, поїдеш?
– – Чого я туди поїду? Не бачив Беньовських та Соломирецьких, та усяких панiв, чи що? Надивився я доволi на тих панiв. Буде з мене на ввесь останнiй вiк! Та й погуляли в гетьмана не доведеться. Молода гетьманша не любить, їцоб в гетьманському домi козацька старшина напивалася досхочу. Знаю я, що вона неначе видавцем дає гостям меди, вина та горiлку. Чи так же було за старого гетьмана Богдана, як, було, старшина збереться до його в гостi? Ет! не поїду я на тi iменини до Олесi-преподобницi! їдьте собi самi, коли хочете. Там же побачите i Маринку, що Зiньковi од неї свiт замакiтрився.
Другого дня вранцi Ольга Лютаїха убралася в найкраще убрання: завертiла голову шовковою намiткою, надiла жовтi сап'янцi, убралася в шовкову юбку та парчеву плахту i звелiла синовi запрягати конi. Син запрiг чудовi баскi конi в простий кiнський вiз, обшитий новими лубками, намостив в задок сiна i застелив сiно новим квiтчастим килимом.
– Та поснiдайте ж добре, – говорив старий Демко, – бо будете голоднi. Я вже знаю тi пiзнi панськi обiди. Як почне варшавський кухар партолити якiсь панськi потрави, то вас i за живiт потягне. Але й ти, стара, прибралася, неначе хочеш йти замiж! Чи не хочеш ти часом запаморочити свiт якомусь прудиусовi в гетьманському палацi? – жартував старий Демко.
– Оце Господи! Не надiну ж я буденної одежi, коли їду в гетьманський двiр. Там же будуть усякi полковницi, а може, й шляхтянки та княгинi наїдуть з Києва до гетьманшi. Не буряки ж шкромадити я прибралась, i не капусту буду шаткувати, а буду сидiти поруч з гетьманшею. Може, приїде й Маринчина мати Якилина Павловська…
– – Бодай їй колеса розпались в дорозi, коли вона їде з Києва! Про Маринку менi й не згадуй i не дуже там з нею панькайся. Чуєш, стара? Не дуже цiлуйся та милуйся з нею, щоб вона часом не подумала, що ти готова її i в пазуху сховати i в пазусi привезти менi на гостинець.
– Ох, ох! Ой Мати Божа почаївська! Буде так, як Бог дасть, а не так, як люди хотять… – сказала навздогад Ольга.
Син з матiр'ю, поснiдавши, сiли на вiз. Конi, баскi та лихi, як змiї, так i шугнули в одчиненi ворота i полетiли улицею, тiльки густа курява пiднялася з-пiд копит та колiс i закрила вiз нiби густою хмарою.
– Господи, не споспiшай! Дай, Боже, час недобрий! – крикнув вслiд воза старий Демко, перевертаючи навпаки народне приказування.
Баскi степовi конi так швидко долетiли до Суботова, що стара Ольга i незчулась, i не стямилась, як перед її очима заманячiли двi церкви по обидва боки широкого майдану, як забiлiли ряди крамниць по один бiк майдану.
– Ой сину! спини конi пiд оцими вербами. Повставаймо з воза та обтрусимо з себе порох. Чи ти знаєш, що в тебе ввесь вид припав порохом, неначе ти тiльки що трусив сажу в коминi? Скажуть панни, що приїхав в гостi чигиринський сажотрус, – сказала Ольга.
Син оглянувся до матерi
– Та й ви, мамо, зчорнiли од пилу, аж страшно на вас дивитись: i ви стали такi, неначе тiльки що вилiзли з комина, – обiзвався син.
– Ой, лишенько! Ще налякаю гетьманшиних гостей, як отака страшна увiйду в покої; скажуть: приїхала якась мара.
Мати й син повставали з воза пiд старими вербами i почали обтрушувати одне другого. За перелазом в одному городi було видко криничку. – Якась дiвчина брала воду з криницi. Ольга перелiзла через перелаз, попросила дiвчину злити води їй на руки. Дiвчина зливала з вiдра в пригорщi, а осавулиха помила руки i вмилася. Зiнько витяг рушника з воза i подав матерi. Мати втерлась i подала рушник Зiньковi. Зiнько двiчi вмився i двiчi втерся, поки обмив пилюгу з виду та з рук.
Обтрусившись i причепурившись, мати i син посiдали на вiз i поїхали до гетьманського двору. Ворота в двiр стояли одчиненi, неначе самi запрошували гостей до двору. В дворi стояло багато возiв усякої мастi: мiж ними лиснiли i багатi екiпажi пана Беньовського та iнших православних панiв.
Ольга увiйшла в свiтлицю. Гетьманша встала з канапи i пiшла до неї назустрiч до самої середини свiтлицi, привiтно привiталась до неї, поцiлувалась i посадила поруч з собою на канапi, рядом з старшою дочкою гетьмана Богдана, Катериною Виговською. Лютаїха примiтила, що гетьманша була дуже ввiчлива й привiтна до неї, привiтнiша, нiж в Чигиринi, як вона була в гетьманшi в гостях.
"Це добрий знак.. для мого Зiнька, але не для мене i не для мого старого. Мабуть, не дурно гетьманша тепер така привiтна до мене" – подумала Лютаїха, сiдаючи на канапi рядом з гетьманом. – Гетьманша гордовито поводиться з нами, козаками, а це чогось…"
Зiнько, поцiлувавши гетьманшу та полковниць в руку, сiв на стiльцi в куточку i неначе прищулив плечi. Вiн окинув очима гостей. Мiж ними не видко було Маринки. Молодий козак опустив очi додолу i задумався.
– Чом же осавул Демко не приїхав до нас в гостi? – спитала в Ольги гетьманша.
– Не приїхав, бо вже старий мiй Демко: ще, борони, Боже, розсипався б в дорозi, як старий вiз! – сказала Демчиха i засмiялась.
– Ну, осавулихо! ваш старий мiцно збудований: сплоха не розсиплеться! – сказала жартiвлива й весела Катерина Виговська i засмiялась. – В цiлому Чигиринi нема мiцнiшого й здоровшого чоловiка, як ваш Демко.
– Та вiн мiцний, це правда, але лiта своє беруть, – сказала Ольга. – Якби, борони, Боже, розсипався в дорозi, то ми б його вже й не полагодили.
– Лiта руйнують i старi мурованi палаци, не тiльки мiцних людей, – обiзвалась гетьманша, – а все-таки шкода, що осавул пожалував себе, не схотiв потурбувати себе ради моїх iменин. Я була б рада його приїзду до нашого двору, – сказала гетьманша з докором.
– Та коли б ти, гетьманшо, знала… то вiн не такий мiцний, як тобi здається: вiн тiльки веселий на вдачу та вдався собi жартiвливий: все пiднiмає мене на смiх, i мене, й iнших, – промовила Ольга Лютаїха.
– Сказати правду, твiй пан Демко так зумисне одникує од нашого гетьманського двору… неначе цурається нас… – промовила гетьманша i трошечки насупила свої тонкi брови.
– За мого покiйного панотця-гетьмана Демко вчащав до гетьманського двору: все, було, бачу його мiж гiстьми, – обiзвалась Катерина Виговська. – Я любила його, як була малою, любила його за жарти. Все, було, жартує i з нами, дiтьми, i з старими, i з самим гетьманом. Демко i мiй панотець все, було, розмовляють про битву з поляками пiд Кумейками та Мошнами, про гетьмана Павлюка, про смiливого козацького полковника Скидана, котрий захопив скарбовi гармати i перевiз їх в Сiч та й сказав: "Отут їм мiсце!"
– Ти, осавулихо, попроси свого пана Демка, нехай вiн не цурається нашого хлiба-солi та прибуває до нас в гостi. Ми будемо йому завсiди радi, – сказала гетьманша i замовкла, бо не любила говорити багато i була зроду нерозмовна.
За неї говорила Катерина, її найближча приятелька. Вона часто бувала в гетьманшi в гостях в Суботовi. Гетьманша кликала її до себе, як тiльки до неї збирались якiсь поважнi гостi, жiнки козацької старшини й шляхтянки. Катерина була розумна, як її батько, гетьман Богдан, ще й до того вдалась весела й любила жартувати.
– Нехай твiй пан Демко в другий раз не побоїться дороги. Як розсиплеться в дорозi, то ми його отут поскладаємо, наб'ємо обручами та й посадимо за стiл, – жартувала Катерина Виговська.
– Чи буде ж веселий ваш гiсть, набитий обручами? – промовила Ольга, смiючись.
– О, буде! Осавул такiвський, що буде жартувати i набитий обручами, – додала Катерина i зареготалась.
– Що буде, то буде жартувати; це ти, Катерино, вгадала, – сказала Ольга Лютаїха.
– От ваш Зiнько то вже не такий: все чогось сидить мовчки та задумується, – промовила Катерина, зирнувши на Зiнька, котрий i справдi сидiв мовчки, похнюпивши голову i втупивши очi в пiдлогу.
Катерина зумисне кидала камiнець в Зiнькiв огород: вона знала, чого Зiнько задумався: в свiтлицi не було паннiв, не було Маринки.
– Скучно тобi, Зiнько, слухати нашу старечу раду. Йди в садок! Там, певно, знайдеш молодшу за нас i приємнiшу для себе раду, – сказала Катерина.
Зiнько взяв шапку i пiшов в садок. Там гуляло кiлька паннiв-козачок, котрi поприходили з матерями в гостi до гетьманшi. Маринки i в садку не було видко. Молодi козачки приставали до його, зачiпали, але вiн гуляв з ними по садку i тiльки свiтом нудив. Йому так хотiлось спитати в їх, де дiлася Маринка, та вiн не смiв спитати.
Стара Ольга все ждала, що в свiтлицю ввiйде Маринка з подругами, а Маринка не приходила. Ольгу вже брала нетерплячка, їй страх як хотiлось поговорити з Маринкою, розпитати її й навиглядiти, щоб довiдатись хоч трохи, яка вона людина.
– Чи це в вас, гетьманшо, пересипали дiм, чи приставляли новi кiмнати? – спитала в гетьманшi Ольга Лютаїха.
– Нi, не пересипали, а тiльки трохи поновили та приставили кiлька кiмнат, щоб були в запасi для гостей або для чужоземських посланцiв; та й гетьманiв батько тепер живе в нас, переїхав оце недавно з Києва, то й для його треба було окремої кiмнати, – сказала гетьманша.
– Пiду я подивлюся на новi покої! – сказала Ольга i встала з мiсця.
Ольгу цiкавили не покої: їй забажалось знайти Маринку i побалакати з нею та ще й на самотi.
Ольга смiливо пiшла вандрувати по великому палацi, заглядаючи в усякi кiмнати й закутки. Вона зайшла на самий край просторного дому, перейшла через довгi сiнцi i одчинила однi дверi: там була пекарня. Кухар з Варшави парився коло печi з кiлькома молодицями. Коло довгого ясеневого столу Ольга вглядiла Маринку й Христину. Вони вдвох робили плачинду: розтягали тонесенький корж, вхопивши його в пальцi з двох бокiв.
Маринка вглядiла осавулиху i почервонiла, як макiвка:
Їй здавалось, що дверi от-от одчиняться вдруге i ввiйде в пекарню Зiнько, бо догадувалась, що вiн прибув в гостi з матiр'ю. Христина зирнула на рум'янi Маринчинi щоки i осмiхнулась.
– Добридень тобi, Маринко! Здорова була, Христинко! Що це ви робите! Господарюєте, чи що? -сказала Ольга Лютаїха, приступаючи до столу.
– Доброго здоров'я, тiтко, – сказала Христина. – А йдiть до нас до помочi!
– Доброго здоров'я, тiтко! – обiзвалась i Маринка. – Але ж, Христино, тiтка прибула до нас в гостi задля того, ш,об їсти плачинду, а не задля того, щоб позакочувати рукави та розтягати коржi, – сказала Маринка.
"Отже ж, ця Маринка, мабуть, хазяйновита зроду. З неї, певно, буде добра господиня, коли вона заходилась коло роботи тодi, як в домi повно гостей та ще й панянок", – подумала стара, i зрадiла.
– Бувши, Маринко, на твоєму мiсцi, я б зроду не пристала на те, щоб смикати отi коржi на плачинду в пекарнi, а пiшла б у садок та гуляла з паннами в хрещика, – говорила, пiдступаючи з хитрощами, стара Ольга.
– Коли, тiтко, я знала, що ви любите плачинду, та оце й заходилась коло неї, бо варшавський кухар не так то гаразд готує цю молдавську потраву, а мене мама вивчила готувати плачинду i вiртути, – сказала Маринка.
"Чи ти ба! – подумала Ольга. – Маринка таки думала й про мене, ждучи мене в гостi. – Добра дитина! Їй-богу добра!"
– От i спасибi тобi, Маринко, що й про мене пам'ятаєш, – промовила голосно Лютаїха.
– Я матерi догоджу! бiду постiль постелю! А ти, серце, ходи! мене вiрно люби! – почала тихесенько спiвати, неначе через зуби, жартiвлива Христина, але голосно промовила-тiльки першi слова пiснi i потiм схаменулась i останнi слова неначе проковтнула.
Маринка й Христина розтягли корж i розстелили його на здоровiй сковородi, котра стояла на столi. Потiм Маринка помазала увесь корж пiрцем, вмоченим в розтоплене масло, а Христина розтерла ложкою по коржi печенi тертi яблука. Маринка одiрвала шматочок тiста, трохи розкачала його качалкою. I знов чотири маленькi бiленькi ручки вхопили той коржик i почали проворно розтягувати його на всi боки. Корж все ширшав i став тонiсiнький, аж свiтився наскрiзь. Дрiбнi пальчики бiгали на коржi, неначе лоскотали його. Стара осавулиха задивилась на ту роботу, неначе на iграшку.
Маринка зирнула набiк на варшавського кухаря. Кухар чогось вийшов в сiни. Маринка побачила, що кухар вийшов, i промовила до осавулихи:
– Моя мама сказала менi, щоб я розпитувала в цього кухаря, як роблять деякi потрави, такi, що в нас їх не знають. Але хитрий кухар розказує менi, та не все, як я дiзналась. А я оце зумисне прийду в пекарню та й заходжуюсь робити якусь роботу: або мiшу тiсто на мнишики, або перетираю печенi яблука та збиваю бiлки, а тим часом все скоса придивляюсь, як кухар готує деякi печенi, як вiн сiче начинку до поросят або до курчат. А я нiби й не дивлюсь на його роботу, а тим часом все чисто примiчаю та навиглядаю. Ой, цей кухар хитрий! Не все вiн менi розказує.
– Мабуть, через те, що боїться: думає, ти одiб'єш в його хлiб, вивчишся куховарити та ще й станеш в гетьманшi за кухаря, – жартувала Христина.
– За кухаря я не стану, а доброю куховаркою буду; бо й моя мама так добре вмiє готувати усякi потрави, вмiє зварити такий борщ, вмiє спекти такi паляницi, що, було, як прийдуть до нас в гостi князi Любецькi та Соломирецькi, то хвалять та уплiтають страву на всi заставки, – говорила Маринка.
– Ото й добре, моє серце, що ти вчишся куховарської справи. Все це колись стане тобi в пригодi, – сказала стара осавулиха. – I я й тепер дякую своїй матерi, що мене добре навчила i пекти, й варити. Вчися, серце! На старiсть буде як нахiдка, як приказують люди.
Маринка, думаючи про Зiнька, ставала неспокiйна, її пальчики спорсали з коржа, розтягували корж нерiвно, пробивали наскрiзь. Пiд її пальцями корж почав свiтитись, неначе решето. Маринка заглянула в одне вiкно, що виходило в садок, i вглядiла Зiнька. Корж вийшов з-пiд її рук подiрявлений, неначе кулями прострелений.
– Але менi вже остогидло смикати оцi коржi! – сказала жвава Христина. – Давай ще будемо їх рвати, як рвуть дранi галушки!
I Христина смикнула корж так, що вiн перервався пополовинi. В Маринчиних руках телiпався тiльки дiрявий шматок коржа, неначе шматок дiрявої хусточки.
– Та не жартуй-бо, Христино! Ще покладемо два коржi та вже й завершимо плачинду, – говорила сердито Маринка i розстелила на плачиндi обидвi тоненькi половинки коржа.
Молодi дiвчата ще розтягли пальчиками два коржi, розмазали по них м'ятi яблука i потрусили плачинду зверху сiченими зернами з волоських горiхiв, ще й залили їх густою патокою. Кухар взяв сковороду з плачиндою з стола i всунув в пiч. Маринка i Христина помили руки i заглянули в пiч, щоб подивитись, чи добре загнiтилась плачинда. Кухар розiклав в челюстях сухi трiски на гнiт, щоб плачинда зверху загнiтилась i була рум'яна.
Впоравшись з плачиндою, Маринка й Христина вийшли в садок. В садку гуляли молодi панни. Осторонь стояло кiлька молодих козакiв. Зiнько сидiв на лавцi пiд старою грушею i розмовляв з товаришами. Несподiвано вiн углядiв Маринку й Христину. Вони вибiгли в садок рум'янi, аж червонi. Полум'я в печi розпекло їм щоки.
Зiнько схопився з мiсця, привiтався до Маринки та Христини здалеку, скинувши шапку, але й тепер не насмiлився приступити до Маринки: кругом неї та Христини роєм вилися дiвчата i неначе змовилися обороняти Маринку, щоб Зiнько не насмiлився i приступити до неї. Молодi дiвчата гуляли й бавились окремо: молодi козаки стояли осторонь i не приставали до паннiв, як i тепер поводиться у селян. Зiнько тiльки здалеку милувався рум'яним личком своєї милої.