Картина З
Палац.
Ява І
Жезніцький і Яворський.
Жезніцький. Ну, як же пан живе в малжонстві? Шлюб є присмака, кажуть, до життя!
Яворський. Не вір, мій пане! Шлюб є така присмака, після котрої потеряєш смак до самого життя!
Жезніцький. О, коли б панові досталася Кася в жони, то, певно, він не те б сказав?
Яворський. Нехай боронить бог! Від старої Качинської - я тікаю в двір, а молода - сама б сюди тікала, бо тут кавалерів, як горобців у старій стрісі.
Жезніцький. То пан кобіт зна дуже добре.
Яворський. О пане! Надивився при дворах, бо я тут з молодощів.
Жезніцький. То нащо ж пан женився?
Яворський. А, пане, я женився з рощотом: пані Качинська - кобіта літня, її кавалери вже обминають, як хлоп порожню корчму, то я собі маю святий спокій, бо моя пані упада тільки за мною.
Жезніцький. Але та нудно!
Яворський. Зате безпечно.
Жезніцький. То в кавалерськім стані, як я бачу, найбезпечніше.
Яворський. Так… Кобіти люблять всі мужчин тілько у кавалерськім стані, бо для кобіти кожний кавалер є, пане, сирота, котрого треба жаліть і ласкаво йому у вічі заглядать.
Жезніцький. А після шлюбу що?
Яворський. Кобіти знов шукають сироту.
Жезніцький. Ха-ха-ха! То краще я зостанусь сиротою.
Яворський. А хіба пан шлюб хотів узяти?
Жезніцький. Хотів було…
Яворський. А з ким, цікаво?
Жезніцький. З прекрасною Зосею із Очеретного, коли пан зна, та, на моє щастя, гайдамака Чалий її вкрав.
Яворський. То щастя панське вже минуло, бо Чалий Зосю ту назад вернув додому.
Жезніцький. Невже?!
Яворський. То пан не зна? Вона тепера тут, у замку, - приїхала сьогодня, гостює у своїх і всім розказує немале диво; коли почує пан, то, певен я, - чуприна стане догори!
Жезніцький. Що, що таке? Пан наважився лякать мене!..
Яворський. Зосю привіз додому наш пан Шмигельський.
Жезніцький. Що?! Шмигельський від Чалого привіз Зосю?
Яворський. Так, так, пане, я сам чув!
Жезніцький. Ага, ага! Так бач, де пан Шмигельський опинився? До гайдамаків, бестія, пристав! Стривай же, попадешся ти мені. Насамперед обріжу язика, як швайку, як жало, нехай, замість речей зрадливо-солодких, сичить, мов гадюка!
Ява II
Ті ж і Потоцький з гайдуками і козачками. Всі йому кланяються низько, він іде до крісла і сіда.
Потоцький (дивиться на Жезніцького). Ну, ну - говори. Я бачу вже по очах, що пан Жезніцький зна якусь цікаву новину.
Жезніцький. Ясновельможний пане, є така новина, що боязко про неї говорить.
Потоцький. Ото! З гайдамаками пан сміливо розправи чинить, а новина якась його лякає… Що там?
Жезніцький. Пан Шмигельський…
Потоцький. Ну?
Жезніцький. До гайдамак пристав.
Потоцький. О-о?!
Жезніцький. Він тепер у Чалого в коші.
Потоцький. А-а?! Так Чалий ще живий!
Жезніцький. Певно.
Потоцький. Може, певно, а може, й ні!.. Звідкіль же пан то знає?
Жезніцький. Курчинська Зося…
Потоцький. Втікла від гайдамаків?
Жезніцький. Ні. Її від Чалого привіз додому пан Шмигельський.
Потоцький. Цікава, справді, новина. Що ж далі?
Жезніцький. Нічого більш не знаю.
Потоцький. Це не цікаво… А хто ж знає?
Жезніцький. Пан Яворський.
Потоцький. Пане Яворський!
Яворський (підбіга). Слухаю пана.
Потоцький. Я слухаю, а пан нехай говорить, що він зна.
Яворський. То моя жона мені казала…
Потоцький. Ага! Ну, то поклич сюди…
Яворський (побіг). Слухаю пана.
Потоцький. Пане Яворський!
Яворський (вернувшись). Слухаю пана.
Потоцький. Кого ж пан буде кликать?
Яворський. Жону.
Потоцький. Так! На сей раз угадав! А як я бачу, пан Яворський дуже щасливий в малжонстві і хотів би щохвилі бачить тут свою жону?
Яворський. Так, ясновельможний пане, кожна хвилина без моєї жони мені здається віком!
Потоцький. Виходить, і пані Качинська тепер щаслива, бо я бачив її зараз в прийомному покою, то певно, що нудиться дома за малжонком і тут його чекає… Поклич, почуємо, що зна вона про цю цікаву справу.
Яворський. Слухаю пана! (Пішов).
Жезніцький. Найкраще, ясновельможний пане, покликати сюди саму панну Зосю!
Потоцький. То довго ждать, поки вона прибуде з Очеретного.
Жезніцький. Ні, ясновельможний пане, вона тут, у нас у замку, зараз приїхала й гостює у своїх.
Потоцький. То чом же ти цього не скажеш? Клич зараз панну Зосю.
Жезніцький пішов.
Потоцький. Це єсть найкращий свідок гайдамацького життя і, певно, знає Чалого, як себе саму.
Ява ІІІ
Ті ж, Яворський і Качинська.
Качинська (крізь сльози). Падам до нуг!
Потоцький. Чого ж то пані так стривожена?
Качинська. Мій пане ясний, мій батику, заступись за мене, бідну.
Потоцький. У пані є тепер заступник.
Качинська. Ох, ясновельможний пане, заступись за мене і оборони мене від мого заступника.
Потоцький. Це інша новина, ніж та, яку я ждав! Пан Яворський кохає паню так, що і хвилина без неї йому віком здається! На віщо ж пані скаржиться?
Качинська. Ясновельможний пане! Мій покійний муж, царство йому небесне, любив мене, і я його кохала, душі в собі не чула і плакала три дні, як він помер… Жили ми собі, як голубів пара! Коли ж, бувало, в чім і провинюся перед ним, покійничок, нехай над ним земля пером, бив мене легенько - трійчаткою тонкою, бо й він мене кохав, душі не чув, то і жалів, як своє тіло; а пан Яворський б'є канчуком! Змилуйся, ясновельможний пане, звели йому, щоб він трійчатку завів тоненьку!
Потоцький. Пане Яворський.
Яворський (підходе). Слухаю пана.
Потоцький. Ай-яй-яй! Як пану не сором жону свою бить канчуком?
Яворський. Єй-єй, ясновельможний пане, не канчуком, а канчучком… тонюсенький: з сириці вчетверо сплетений.
Качинська. Я не привикла, ясновельможний, мій покійний муж…
Потоцький. Пане Яворський, прошу завести для домашнього обіходу одностеблик.
Яворський. Слухаю пана.
Потоцький. Пані задоволена?
Качинська. Дзінькую.
Потоцький. Ну, а тепер повідай нам, що знаєш ти про панну Зосю?
Входять Зося і Жезніцький.
Потоцький. А от, певно, й сама панна. (До Качинської). То пані більше мені не потрібна!
Качинська (до Яворського). Мій дорогий Ясю, я вже не буду ревнувать - не зачіпай ти тілько Касю. (Бере його під руку).
Яворський. Слухаю паню!
Вийшли.
Ява IV
Зося, Жезніцький і Потоцький.
Потоцький. О, яка панна прехороша. Подлий хлоп - смак добрий ма! Панна єсть Зося Курчинська?
Зося. Так, ясновельможний пане.
Потоцький. Була в полоні і з полону повернулась? Хто ж панну викупив з неволі? Прошу повідать все мені, бо Чалим я й гісторією панни занадто цікавлюсь.
Зося. Як мене з дому вихопили,- ясновельможному пану, певно, більш відомо, ніж мені, бо я з страху зомліла. Тілько в полі уночі прийшла до пам'яті. Я чула, як гайдамаки жартували над тим, що віз мене. Ніч була темна, і я не бачила в лице нікого. Коли це раптом стали, і я почула гомін: "Отаман, отаман!.." Отаман крикнув грізно: "Хто дівку захопив?" Усі мовчали. Він гнівну річ до всіх держав, корив і смертію стращав того, хто цей зробив учинок. Потім звелів двом козакам мене у корчму одвезти. Ми їхали лісами, ярами глибокими ще цілий день! Гайдамаки мене годували хлібом сухим і так поводились, як з панною то слід. Увечері мене до корчми привезли і, наказавши жидові рудому від отамана свого Сави, щоб він беріг мене, як ока, там покинули і сами вернулись.
Потоцький. Бідна бранка! Ну, і що ж потім, панно моя хороша?
Зося. Жиди щовечора мені казали: "Сьогодня буде, певно, Сава!" І я три ночі від страху не спала, бо кожний стук, маленький тріск чи шум од вітру будив мене, і я тремтіла, сидячи на ліжку.
Потоцький. Ну, ну!
Зося. Жиди мені служили й догоджали, а байками про Саву так зацікавили мене, що я нарешті вже сама його без страху ждала і бачити хотіла страшного всім на Україні гайдамаку.
Потоцький. І що ж, таки діждалась?
Зося (зітхнула). Діждалась…
Потоцький. І гайдамака скривдив панну!!
Зося. О ні, ясновельможний пане. Сава - чесний лицар!
Потоцький. Чого ж панянка так зітхнула?
Зося. Так.
Потоцький. Ну-ну, далі!..
Зося. Раз уночі, ми тілько що лягли і погасили світло,- жидівка у ванькирок, де я мешкання мала… мені прошептала: "Приїхав!.." Я одяглась мерщій і вийшла назустріч! Передо мною стояв лицар, кращого й між шляхтою не бачила ніколи, і усміхаючись, і лагідно, і мило промовив: "Не бійся мене, панно, я тобі лиха не зроблю! Дозволь посидіти з тобою, побалакать і тим розважити моє суворе гайдамацьке життя!.." І ми балакали всю ніч; про скривджений народ він говорив, про панськії неправди, потім співав мені чарівні пісні і зворушив мене до сліз… Два рази ще я бачила його, а потім одвезли мене додому.
Потоцький. Який же дурень Сава! Таке золото одпхнув від себе. А хто ж панну привіз додому?
Зося. Пан Шмигельський.
Потоцький. Так пан Шмигельський гайдамакою вже став?
Зося. Певно. Він називав себе Іваном Найдою. Коли ж до нього я призналась, велів мені про це мовчать і у дорозі скрізь звать Найдою.
Потоцький (до Жезніцького). Га! Пане Жезніцький! А що, коли і справді наш Шмигельський до Чалого пристав?
Жезніцький. То найпевніша річ, ясновельможний пане! У, бестія! Коли б він мені тепер достався в руки!
Ява V
Ті ж і гайдук, подає лист. А потім Шмигельський і Чалий.
Потоцький (прочитавши). Стань коло мене, панно! Клич! Ну, пане Жезніцький, готуй найтяжчії тортури.
Входить Шмигельський і Чалий.
Жезніцький. Я ні живий ні мертвий! Дозволь мені, ясновельможний пане, насамперед одрізать язика Шмигельському, бо язиком своїм брехливим він обморочить всіх і виправдиться перед ясновельможним.
Шмигельський. Саво, глянь!
Чалий. Зося!
Зося (до Потоцького). Це він, ясновельможний пане! Глянь, який орел. Невже його скараєш? Ясновельможний пане, пожалій його ради того, що пожалів мене він, молю, бо смерть його - і моя смерть!
Потоцький. Що ж це, пане Шмигельський, ти до гайдамаків пристав?
Шмигельський. Согрішив, але покаявся, і от моя покута: ми вдвох приїхали служить тобі, ясновельможний пане! Це - Сава Чалий!
Жезніцький (до Потоцького). На шибеницю їх обох мерщій, ясновельможний пане! Вони задумали якусь нову зраду, а пан Шмигельський обморочить,- не слухай його.
Потоцький (до Чалого). Ти хто?
Чалий. Сава Чалий.
Жезніцький (про себе крізь зуби). Падло, падло.
Потоцький. Гайдамацький отаман?
Чалий. Був кошовим. Нині слуга ясновельможного пана.
Потоцький. Може, слуга, а може, й ні!.. Як вовка не держи, він в ліс втіче при першій нагоді…
Чалий. Коли добре та ласково поводитися з ним, то не покине він двора.
Потоцький. А все ж таки на ланцюгу його держать не вадить…
Чалий. Безпечніше! Тілько ланцюг такий треба придумать, щоб шиї він не муляв, а через те щоб вовче серце не злобою, але прихильністю до пана все більше й більше наливалось!
Жезніцький. І в цього, бестії, язик медовий!
Потоцький. Та є у мене і ланцюг такий, і певен я, що той ланцюг надіне Сава охоче.
Чалий. Не знаю.
Потоцький. Ти панну Зосю пізнаєш?
Чалий. О ясновельможний пане! Хто сонця не пізнає, коли воно з-за хмар промінням ясним і теплом освітить і огріє бідну душу? Ця панна - моє сонце, і проміння її очей мене сюди манило більше, ніж ті умови, які вельможний пан через Шмигельського мені прислав.
Потоцький. Хоч ріжниця між панною й тобою така ж велика, як між небом і землею, але я ріжницю ту згодом згладжу. Тепер же для користі краю цим блискучим ланцюгом я прикую тебе до Речі Посполитої!
Чалий. О, якби усіх невольників таким кували ланцюгом, тоді б неволі не було на світі, а лиш рай!
Потоцький. Так завтра й шлюб. В придане маєте від мене села Рубань і Степашки, а на обіход завтра візьмеш з комори сто тисяч золотих. Чуєш, Саво? Я все зробив; тепер, пане Саво, покажи мені, що зробиш ти для мене і для краю.
Чалий. Через два дні зруйную найстрашніший кіш свій, що в Чорнім лісі сам я заснував. Розжену більше двох тисяч гайдамаків, що там зібрались і думають ударити на Тульчин і Немирів. Очистю всю Україну від менших я загонів і тілько одного прошу: полегшить долю посполитих, як то ясновельможний в листі своїм писав.
Потоцький. Обіщаю.
Жезніцький. Ясновельможний пане! Чим же я заслужив таку образу? Панну Зосю я хотів сватать, і вельможний пан дав мені слово, що буде моїм сватом, а тепер свата панну за гайдамаку.
Потоцький. Правда, правда. Добре, що ти згадав! Але я силувать не буду панну красну… Панно Зосю! За кого хочеш заміж вийти: чи за шляхтича пана Чеслава Жезніцького, чи за оцього гайдамаку - Саву Чалого?
Зося. За гайдамаку.
Потоцький. Ну, то що ж я можу зробить, коли пану піднесли гарбуза? Панно Зосю! Стань рядом з Савою.
Зося стає рядом з Савою.
Потоцький. Ні, пане Жезніцький, ти не підійдеш так під пару панні Зосі, як от Сава. Глянь! Замість батьків я вас благословляю.
Сава і Зося стають перед Потоцьким навколішки і цілують його в руки.
Жезніцький. Триста дияволів!
Завіса.
Дія четверта
Пуща. Печера в скелі.
Ява І
Медвідь і Грива. Перше Грива, вилазить з печери.
Грива. Якове! А ти на дереві?
Голос. Сидю в гнізді й чатую.
Грива. Чатуй, чатуй! Ти хоч і кривий, а ухом своїм та оком нас оберігаєш більш, ніж шаблею.
Голос. Я чую, десь далеко їдуть верхові, але не видко ще.
Грива. І дасть же бог такеє око й ухо!
Голос. Еге! От же й не вглядів, як з-під землі винирнув якийсь чоловік і сюди прямує.
Грива. Один?
Голос. Один.
Грива. Один, то байдуже! Це, певне, не ворог.
З-за кущів витикається голова.
Грива. Хто там?
Медвідь (виходить). Я!
Грива. Медвідь! Здоров, брате.
Обнімаються.
Грива. А ми вже думали, що ти десь згинув.
Медвідь. Мало не згинув.
Грива. Півгоду ми тебе не бачили. Де ж ти пробував?
Медвідь. Після того, як Сава кіш наш зруйнував, я з купою малою скрізь хазяйнував, поки той ирод Сава не наскочив.
Грива. Харциз!.. Зрадник!.. Падло! Унадився до ляшеньків в Польщу паном жити…
Медвідь. Та й ловить гайдамаків по степах… та ще, иродів син, що вигадав: скрізь універсали розіслав і кличе гайдамаків до себе, даруючи їм землі і вільготи.
Грива. Знаємо ми ті вільготи! Ляхам, виходить, на користь щоб працювали.
Медвідь. А так. Половина мого загону пішла до нього та й показали схованку нашу, а він наскочив і всіх половив. Здається, я один тілько і втік.
Грива. Немає гірше, як свій: зна всі фиглі; нікуди не сховаєшся від нього.
Медвідь. Він носом чує гайдамаків.
Грива. Ну, знаєш, ловить вовк, ловить, але ж і вовка піймають.
Медвідь. Ох, він, брат, характерник. Ніхто Сави не піймає, хіба сам Гнат.
Грива. Мабуть, що так. От же визвався Кульбаба, пішов, щоб стратить Саву, і чутка пропала. Потім знову Горицвіт пішов,- і того нема. А місяць тому послав Гнат Дороша Кравчину, - цей, кажуть, з чортами наклада, - одначе щось і Кравчини нема довго.
Голос. Наші під'їздять. А далеко ще один чоловік манячить. Темніє, не бачу.
Медвідь. Поки дізнаємось, де Сава, гляди, щоб не дізнавсь він, де ми.
Грива. Ні, у пущу цю він не піткнеться, хитрий лис; більш на засідках та зненацька, а тут прийдеться в ручки. Між цими скелями та в норах цих, як світ стоїть, то, певно, ще ніхто не жив, а тілько звір водивсь і тут ховався. Ми тут убили аж двох медведів і одняли у них цю хату для Медведя.
Медвідь. Для мене б то.
Грива. Еге!
Сміються.
Медвідь. Сава у нас одняв, а ви у медведів?.. Безпечне місце; а жаль, брат, старого коша у Чорнім лісі!
Грива. І тепер ще така кипить у грудях злість, коли згадаю Саву, що сам себе, здається б, удавив.
Медвідь. І як то сталось так, що Сава зруйнував у ніч одну такий значний і сильний кіш?
Грива. Зрада, як гадюка, підкрадається і вкусить!. Ви ото пішли з Гнатом на Немирів, а я зостався наказним… Не ждали ми, не відали і не гадали нічого того, що сталось! Ми ж всі тоді думали, що Сава з тієї образи, що Гната кошовим настановили, подався з писарем своїм у Січ, - і байдуже! Як повсякчас, так і тоді - скрізь варта… а самі безпечно спали. Тілько диявол Сава тоді не спав. Порізав всіх вартових, обмотав прядивом, намоченим у смолу, навколо дерева, поклав під курені смолянії клубки і запалив!.. Прокинулись… Кругом огонь, як пекло, ліс палає, а з чого воно сталось - не знаємо, і кинулись рятувать скарби та утікать… Багато тоді наших Сава половив…
Голос: "Наші недалеко".
Медвідь. Бусурман! Поки він поравсь з вами тут, а там приятель його Іван, що Найдою прозвали, засівши в лісі, ждав нас з великою гарматою. Близько підступив та теж зненацька й шарахнув з гармат! Від несподіванки ми вскочили в болото. Поки висіпались, вони нас обігнули і стали збоку, - мусили ми тікать, та у дорозі знову наскочили на ирода Саву, що повертавсь уже назад! Багато й там людей пропало, і розсіялися хто куди. От і досі не зберуться знов докупи.