Ява VI
Ті ж і Гнат.
Чалий. Здоров, мій брате! А це той козарлюга вже вернувся, спровадивши дівча, що я тобі розказував про нього… Але я бачу, брате, що ти сумний ізнову? Що сталось?
Гнат. Нудно тут сидіть згорнувши руки. Щодня ми чуємо, як в Тульчині, Немирові, Лисянці стинають голови братам, що сміливо боронять право, а ми тут мовчки ждем слушного часу, хоч нас набралось стільки, що всю Брацлавщину поставити уверх ногами можна! Пора і нам почать зненацька нападать, і різать, і палить напасників.
Чалий. Брате! Ти тілько мстити хочеш, а я прогнать всі кривди хочу з України, щоб не було потім причини нам кров братерську знову й знову проливать! Про це не раз уже тобі казав я… І от прийдуть до нас всі ті ватаги, яким листи я розіслав: і на Подол, і на Волинь - і виступим тоді у поле справжньою війною! Буде ще час і силу, брате, і завзятість показать!
Гнат. Поки там що, а ми тепер страху нагнали б їм і сала залили за шкуру!
Чалий. Поспієм ще, пожди, щоб згарячу не зопсувати діла,- я жду людей, я жду гармат… А от почуємо, що кошовий нам пише.
Ява VII
Ті ж, запорожці і гайдамаки, одягнені як посполиті, в свитках, при шаблях. Деякі в одних сорочках, при зброї, у польських кунтушах, постолах.
1-й запорожець. Ось тобі лист від кошового.
2-й запорожець. А нас от двадцять, не вважаючи на те, що там написано в листі, прийшли тобі на поміч, батьку отамане!
Всі запорожці. Наші голови батькові Саві!
Чалий. Спасибі, лицарі преславні! Що ж тут в листі цікавого, побачимо. Ану лиш, пане Іване, прочитай, будь нам за писаря, у нас нема.
Шмигельський (читає). "Річ Посполита…"
Всі загули: "О-о-о!"
Чалий. Слухайте, пани-браття, тихо!
Шмигельський. "Річ Посполита жалобу московському урядові вчиняє, що запорожці, з'являючись на Україні, піднімають усе поспільство проти панів; що хлопи кидають ґрунти й оселю, ідуть в ліси й степи і там, при помочі січовиків, складаються в загони і, мов татари, нападають скрізь на шляхту, на жидів, навіть на замки; що край не має спокою, що все кругом плюндрують гайдамаки, пожежею й грабунком нищать Україну! А з поводу цього уряд московський приказує карати смертію тих січовиків, которі до гайдамак пристануть. Приказ цей об'являю і сам наказую від себе всім, хто на Україні,- вернутись в Січ, справляти службу військову, оберігать границі, не потурати гайдамакам, розганять їх, ловить утікачів і віддавать на суд військовий, щоб смертію карати непокірних".
Всі мовчать.
Чалий. Чули, панове?
Гнат. Це так! От і досиділись!
Починається ґвалт: говорять всі разом. Серед гвалту повинні скілько можна виділятись Гнатові слова.
1-а купа.
Гнат. Пани ляхи самі всьому виною, вони знущаються над всім посполитством, що оселилося на слободах, вважаючи на привілеї!
Всі. Так, так…
Гнат. З жидами, вірними своїми слугами, укупі зневажають віру православну, заводять унію. А пани, замість того щоб припинить себе і свою челядь, лютують на народ. Бояться, щоб не повстали всі, та з страху самі себе розпалюють.
Всі. Правда, правда.
Гнат. Ощади не дають нікому, і вішають і на кілки садовлять всіх, і винуватих і невинних. (Переходить в третю купу).
2-а купа.
Гаврило (почина на репліку "От і досиділись"). Хоч не живи на світі!
Медвідь. Хто ж за нас заступиться, коли від нас і Запорожжя відсахнеться?
Грива. А запорожців хіба милують?
Медвідь. Де зустріли - на палю!
1-й запорожець. Попустили себе так. Перше не посмів би ніхто з братчиками розправляться!
Гаврило. Всі жили вільно на Вкраїні.
3-я купа.
2-й чоловік. Як же його видержиш, коли такі податки, що цілий рік треба робить, щоб хоч відкупитись.
Микита. І на панщину, і на варту, ще й гроші плати.
2-й чоловік. Коли ж робить на себе?
Микита. Тепер вже ті й померли, що йшли на слободи і мали привілеї, а ми за них роби!
2-й чоловік. А тілько писнув хто, зараз на ланцюг, яке ж це життя? Хто його втерпить?
Микита. Не то на ланцюг, а й смерті вільно предать.
2-й чоловік (до запорожців). Просимо вас, братчики, не кидайте нас!
Всі. Не покинемо.
Гнат. Послухай мене!
Всі. Тихо, тихо! Слухайте сюди!
Всі стихають.
Гнат. Коли покинуть нас всі запорожці, то ми й самі! Пани отамани і вся чесна громадо! Не ми ґвалтуємо проти ляхів, але вони ґвалтують проти нас! Вони самі людей усіх без милосердя смерті предають, аби попався, хоч і невинуватий, а потім ще й кричать на увесь світ, що ми харцизи, що ми плюндруєм край. Тепер у Січ он закликають всіх затим, мабуть, щоб бенкети заводить, садити гопака, напившись всмак горілки, або щоб вкупі з кошовим ми посідали над Дніпром і удили удками рибу, тоді як тут неправда скрізь панує і ллється братня кров річками!.. По- лицарськи - нічого сказать! Чого ж мовчиш ти, Саво? Ти кошовий, ти нам усім старший, ти голова, скажи своє ти слово: що будемо робить?
Всі. Кажи, батьку отамане!
Чалий. Треба покоритися наказові.
Гнат. Як? Покинуть все і в Січ вернутись, а посполитим панщину робить?!!
Чалий. Слухай.
Медвідь. Мовчи, Гнате! Слухаєм!
Всі. Слухаєм! Слухаєм!
Чалий. Посидимо до часу слушного ми тут, у цьому місці тихо; зберем до себе всі ватаги; за гроші ті, що маєм, придбаємо гармат як можна більше; тим часом затихнуть трохи ґвалтовнії листи магнатів, ослабне обережність в замках, у розкошах почнуть купатись знову вороги, московська варта від спокою засне, і вже тоді розправим крила, та не загонами малими, а військом дужим, як батько наш Богдан колись, на замки їх безпечні нападем! В бою на груди - груди ми візьмем верх; я певен в тім, бо набереться війська десять тисяч,- тоді усіх панів заставим поважати нашу віру, дать суд і пільги посполитим!
Гнат. Поки сонце зійде, роса очі виїсть! Навколо скрізь народ катують безоружний, а ми тут будемо мовчать і ждать?
Чалий. Готов і зараз я віддати голову свою за скривджений наш люд, але що ж виграє від того люд той самий, коли я, як необачнеє хлоп'я, у поле вискочу з малими силами, а там поб'ють запевне нас і всіх потроху переловлять! Не хочу я так умирать, як той баран, що у різню його ввели і там, зв'язавши йому ноги, ножем блискучим вже біля горла повели, а він лежить та блимає очима! Я хочу вмерти так, як лицар: з шаблею в руці, в бою чеснім, помірявшись на силах з ворогами! Пождемо, панове! І ти, мій брате, не будь на цей час тим волом, що хоч печи його, а він не встане, коли ляже, і послухай моєї ради!
Медвідь. Пождемо?
Дехто. Пождемо…
Запорожці (неохоче). Як так, то й так…
Ява VIII
Ті ж, варта, з нею запорожець.
3-й запорожець. Аж ось де кіш ви заснували? Ну й безпечно ж тут! Далеко безпечніше, ніж там у нас на Січі… Коли б мене Яків, що варту розводив, не пізнав і не гукнув на мене, то в вік би вічний не догадався, що тут є кіш такий великий і на Запорожжі славний своїми ватажками і фиглями з панами! Тут так усе, ніби у шапці-невидимці!
1-й запорожець. А ти звідкіль? Здається, ти на Україну поїхав коней купувати для коша?
3-й запорожець. Поїхало нас дев'ятнадцять, а тілько я один утік.
1-й запорожець. А другі ж де?
3-й запорожець. Повісили в Немирові.
Грива. За віщо?
3-й запорожець. За шию!
Чалий. Та ти, брат, не пустуй, а діло нам скажи.
3-й запорожець. А що ж тут говорить? За гайдамаків всіх їх полічили, і як вони не одмовлялись - не помогло. Скарать же були раді, бо знали ще, що й гроші є,- то й гроші всі досталися сіпакам! А я не був на той час з ними, так заховався у своїх людей, і думав я, що їх одпустять, а їх усіх на п'ятий день повісили. Тоді я сів на свого коня та так ушкварив, що й кінь здох через сутки. Тепер пішком до Січі прямував, щоб сповістить принаймні кошового, де ділись братчики-січовики.
Всі запорожці. Гей, до помсти! Нападем на Немирів! Спалим!
Чалий. Підождіть, панове, до слушного часу, не псуйте ви моїх замірів, а тоді разом заплатимо за все; тепер ми ще не готові!
Гнат. А-а!.. Згинь все, що так вагається, як Сава! Не треба нам такого кошового!
Запорожці. Не треба!!
Гнат. Згинь і вся пузата старшина на Січі, коли вона боїться смерті глянуть в вічі і нас мовчать примусює у такий час, коли очима й ухами своїми ми бачимо і чуємо, які страшенні кривди роблять нам! Не хочу я так жить, як тхір; не хочу я паскудить світ! Нащо те життя мені здалося, коли щодня безчестям покривають голови козачі? Краще смерть, ніж тут сидіть нам по кущах, поки не витягнуть усіх на палю! Не треба мені моєї голови! Коли її у полі я за правду не складу - нехай за правду кат рубає! Хто ж смерті з вас боїться, кому життя миліше честі, той на піч нехай іде і там сидить з дідами! Гей, товариші! Хто до помсти, той за мною!
Всі. Всі, до одного усі!
Запорожець. Не треба Чалого!
Всі. Не треба!
Запорожці. Він вагається!
2-й запорожець. Нехай Гнат Голий буде нашим отаманом.
Всі (ґвалтовно). Гнат отаманом!
Чуть голоси: "Чалий", ім'я Гната переважно, потім Чалого не чуть. Гнат, Гнат, Чалий! Гнат отаманом!
Запорожці (роблять біля Гната коло). Веди нас, Гнате, ти!
Гнат. На Тульчин, на Немирів, заплатимо за кров своїх братів!
Всі. О-о! Заплатимо!
Завіса.
Картина 2
Середина куреня. Вигляд конуса, дерева підрізано і верхи їх зведено докупи, потім зав'язано. Зверху навалено хворосту, трави, листя, замість стола великий круглий пеньок, замість стільців малі пеньки навколо. В глибині ліжко з дровеняк, заслано воловою шкурою, в головах сідло.
Ява І
Чалий і Шмигельський. Чалий сидить біля стола, схиливши голову на руки, Шмигельський стоїть. Мовчать.
Чалий. Все пропало!.. Немає згоди, немає одностайності між нами. Одна біда повинна б всіх єднать докупи, а ми йдемо урозтіч!.. Нічому лихо нас не научило!..
Шмигельський. Біда, що кожний хоче старшим бути і керувать, а через те один - будує, другий - руйнує!
Чалий. І от усе зруйновано, усе пропало.
Шмигельський. Ні, ще не все пропало, Саво!
Чалий. Все, все, все! (Встає). Жадоба помсти в них така велика, що здержати її, як здержать воду ту, що ринула крізь прорвану греблю, нема у чоловіка сили! І понесуть вони тепер на Україну і смуту, і пожежу, і кров проллють ріками, без жадної користі для народа, а потім і самі на палях всі сконають.
Шмигельський. Так будем рятувать Україну від гайдамацької руїни!
Чалий. Як же ти її, сердешну, порятуєш?
Шмигельський. Поїдемо до гетьмана Потоцького в Немирів! Він дасть усю милицію свою під твою руку, і ми поможемо йому прогнати гайдамацькі купи, що лиш озвірюють панів проти людей, а люд проти панів. Коли ж настане мирнеє життя,- тоді лиш процвіте наш край! Споглянь: під панською рукою за час короткий пустиня стала оживать, життя на ній в громадський стан складатись почало; не руйнувать же його нам, а і самим сприять такій будівлі треба.
Чалий. Це ти придумав гарну річ: рятувать народ від нього самого і помагать ляхам для себе лиш життя спокійне будувати з кісток і людської крові! Що то шляхтич! Заговорила лядська кістка, проснувсь мостивий пан і зуби показав.
Шмигельський. Ні, Саво! Ти помиляєшся! Я лях лиш через то, що ним родився; а серце, розум і душа - ведуть мене не тим шляхом, яким ідуть усі ляхи, бо я бажаю рівності, спокою, щастя і добра - не тілько шляхті, але всім людям!
Чалий. Ти солодко говориш так, що вірить хочеться тобі, і боязко стає, щоб ти медовими речами не отруїв душі.
Шмигельський. Коли ти вислухаєш все, що я тобі повідаю, і коли в чім побачиш мою кривду, віддай мене на суд громаді, спали живого на вогні, на палю посади,- як схочеш, так і покарай: в твоїх руках і смерть моя, й моє життя, тобі його безпечно довіряю; та й страху я не знав ніколи і не знаю, бо раз у раз робив і говорив я те, що правдою вважаю!
Чалий. Говори, послухаю, що хочеш ти сказать,- цікаво.
Шмигельський. Послідній час я у Потоцького, у гетьмана, в Немирові служив, і він послав мене шукати Саву Чалого, щоб привернуть його на панську руку, як лицаря, для помочі, щоб лад дать на Вкраїні і вгамувати гайдамацький рух!
Чалий. Так ти пристав до мене, зробивсь приятелем моїм, заліз у саму душу для того, щоб струїть її?
Шмигельський. Свідчусь богом, нічого я не мав лихого на меті, а щиро те робив, що за добро лічив! Слухай! Я бачив, як бачу і тепер, що гайдамацький рух лиш край руйнує, без жодної користі для народа, - це й сам ти зараз тут сказав,- і взяв на себе я порученість Потоцького в надії тій, що чесно я тебе умовлю покинуть гайдамаків, щоб рятувати край наш від руїни! Коли ж я зрозумів твій лицарський замір добуть народові права справжньою війною і сам побачив власними очима, що ти готуєш певнеє повстання, що ти не простий ватажок, яких чимало, а лицар, воєвода,- я серцем і душею став певним другом твого діла, бо відаю, що тілько силою одняти можна те, що силою у тебе одняли! Я залишив Потоцького замір, і, все життя своє зламавши, в думках я вже з магнатством воював і ждав тії хвилини, коли на ділі зміг би показать, що вірний син я України! І що ж? Замір великий твій, як дим в повітрі, розлетівся! Замість війни - безладний рух піднявся знову; біля стерна став Гнат Голий, чоловік без жодної освіти, і поведе братів на страту, а край - на певну гибель! Тепер зосталося одно: пристать до гетьмана Потоцького, і я тобі це прямо говорю!
Чалий. Ти щиро кажеш - чую серцем! І правда те, що все пропало; для мене ж шлях другий зостався: подамсь в Гетьманщину, на той бік України, і там пожду слушного часу! Жалкую я, що бранку Зосю одпустив… Тепер би одружився з нею і всі вояцькі заміри кинув. Її хороша врода, і стан гнучкий, і чорні брови, і русая до пояса коса, і очі, мов неба чистого блакить, - стоять і день, і ніч передо мною. Вона б тепер своїм коханням мої всі рани залічила, і повернув би я своє життя на мирне, тихе господарство.
Шмигельський. Там, біля Немирова, живе й вона…
Чалий. Тепер не пара ми. Тут ми були вільні й рівні; а там нас розділя глибокеє провалля: шляхтянка й гайдамака-хлоп!
Шмигельський. Гетьман сам вельможний посватає за тебе Зосю, й не посміють її батьки на теє не згодиться, коли вона тебе кохає! Там заведем ми господарство і заживем, як слід людям; годі нам хижими вовками тинятись по лісах!
Чалий. Думка хороша і принадна, але диявольська спокуса в ній сидить! За всі оці принади повинен буду я товаришів своїх ловить і віддавати їх на палі!
Шмигельський. Чого ж на палі? Це й від тебе, й від умов залежить.
Чалий. Умови?! Ха-ха! Які з панами там умови? Я знаю добре ті умови й сам! Приставши до панів, я мушу й серцем, і душею таким же паном буть, як і усі. Без милосердя і жалю до хлопа, повинен зрадить віру й унії сприять зо всеї сили!
Шмигельський. Нехай тебе боронить бог від цього! Я сам з презирством одвернусь тоді від тебе! Зостанься вірним ти народові свойому; ніхто тебе не силує його зраджать, а лиш користі його ради мир і спокій насади, прогнавши гайдамацькі купи! А потім, ставши рівним шляхтичам усім на Україні, ти гнатимеш і унію, й злочинну шляхту так само, як гайдамаків, з України, і тим народні біди поменшиш. Та й сам з коханою дружиною ти заснуєш своє гніздо і поведеш свій рід на щастя і добро усього краю.
Чалий. Думки твої летять, мов ластівка, легенько й прудко, немовби й справді легко так все те зробить, про що так гарно ти говориш!.. О, коли б я певність мав, що полегчу народні біди і що умовини мої пани додержать, то не вагаючись пристав би до Потоцького я зараз.
Шмигельський. Які ж твої умови?
Чалий. Щоб грецька віра благочесна на Україні лиш цвіла, а унія щоб і не пахла; щоб, замість панщини, платили люде чинш такий, який умовились платить, на слободи йдучи, і суд щоб рівний був для всіх!
Шмигельський. Такі умовини я сам Потоцькому поставив, коли згодивсь тебе до нього кликать. І ось ти маєш лист від гетьмана самого, в котрім умови ці він власною скріпля рукою. А крім того, сто тисяч злотих він тобі дає, маєтками значними наділяє і обіща шляхетство від короля. На лист - читай!
Чалий (читає). Так… лист з печатію гербовою… Правда, лист обіщає те, що кажеш ти! Що ж це зо мною? Мені здається, що я на матір руку піднімаю! Страшно мені стало, а лист цей пече мою руку!.. На - візьми його назад!
Шмигельський (бере лист). Тобі дають такі умови, яких би ти й війною, певно, не добув, і ти вагаєшся? Не хочеш край оборонити від руїни, не хочеш сам з коханою дружиною своєю ізвить гніздо, не хочеш рід свій повести на щастя і добро усьому краю?! Ну, так скажи ж, чого ти хочеш? Я твій, куди мене ти поведеш, я з тобою скрізь піду; і тут, і там - я вірний твій слуга! Веди мене ти сам, куди ти хочеш!
Чалий. Не знаю, не знаю, не знаю! І там, і там провалля! Немає рівного шляху, яким привик ходить я!.. О ненько, моя рідна Україно! Невже ж тобі судилося весь вік топить своїх синів у братній крові, палить і нищить все вогнем затим, щоб, утопившись і потерявши діток славних, ти надівала знов ярмо і тяжко знов під ним щоб ти стогнала?.. Чи я ж того хотів, що сталось?.. Я керував стерном, до певної мети мій човен плив, а хвиля навісна стерно те вирвала із рук моїх і понесла на скелі гострі човен мій, розіб'є на тріски його і всіх братів потопить!.. Що ж мені тепер робить?.. Чи й мені сидіть на човні, щоб разом з другими втопитись, а чи боротись з хвилею і власними руками достати берега другого?.. Боротись! Боротись!.. Коли стерно із рук моїх однято і другому до рук оддано і бачу я, що човен поведуть на неминучу гибель,- я кидаю свій човен і випливу на другий берег сам! Так, так! На берег, на другий берег! І там ми будем рятувати: віру, народ і край від нової руїни! Давай сюди Потоцького умови! Я… іду! (Бере листа). Там кохання, там слава мене жде!.. Прости мене, моя Україно, коли я помиляюся, а помиляючись, тобі печаль і горе нове принесу! Що хочу я народові бездольному служити - я в тім клянусь; коли ж помилку сам свою побачу, до тебе, нене, я вернуся таким же щирим сином, як і був, і всі гріхи спокутую я кровію своєю!..
Завіса.