Відрубність Галичини

2) москвофільство язикове; се та наївна віра одної часті нашої малоосвіченої інтелігенції, що наша хлопська мова занадто проста, занадто невироблена для заспокоєння культурних потреб нації і що, значить, нам треба прилучитися до «общеруського» літературного руху, плодити й собі «общеруську» літературу;

3) москвофільство політичне, котре знов може бути двояке, а власне: прихильність до москалів як народу слов’янського, великого і багато обдарованого від природи, прихильність і любов для його кращих культурних і духових змагань, для його боротьби за волю політичну і соціальну справедливість, – такими москвофілами є ми всі, є всі чесні і поступові люди в Європі, а особливо в Слов’янщині, – а може бути москвофільство сікофанське та шпіонське, служка нинішньої російської державної машини, москвофільство платне і гідне всякої погорди.

Таке москвофільство є у нас, та воно є у поляків, у німців, у французів (навіть у формі гіршій, ніж у нас, бо безплатно підлій). Котре ж москвофільство так страшно шкідливе для розвою нашої народності? З котрого, по показу «Правди» і «Буковини», треба нам так нагло отрястися? Щодо сього остатнього, поганого москвофільства, то, сказавши правду, я не виджу способу, як з нього отрястися. Доки в Росії будуть люди, що дають рублі на підлу, шпіонську та сікофанську службу, доти в Галичині і всюди на світі найдуться все такі, що будуть гроші брати і службу робити. І коли поляки чи хто-небудь зажадає від нас: отрясіться від таких людей! ми можемо так само сказати їм: отрясіться ви від своїх Гендігерих і т. п.

Правда, є тут одно слабе місце. Між поляками панове à la Гендігери, раз здемасковані, не мають місця, падуть під тягарем загальної погорди; у нас подібні люди видають газети, мають у своїх руках «общества», грають роль політичну. Се знак страшно низького ступеня розвою морального в нашій суспільності, знак нашої національної немочі. Але не треба ж мішати причини з наслідками: не москвофіли зробили нас немічними; наша неміч робить їх сильними і впливовими серед нас.

Те саме треба сказати й про другу категорію москвофільства, про те москвофільство язикове, романтичне та макаронічне. Воно, певно, що не помагає нам до національного розвою, як ржа не помагає стеблу до зросту; та воно не є причиною нашого слабого розвою, а наслідком нашої слабості. Се наша дитиняча слабість, наш кір, котрий треба перебути, з котрого треба лічитися, то, певно, те, з котрого не можна отрястися, а треба вирости.

Ну, як ви отрясетеся з людей, зрештою, щирих і трудящих, та вихованих в тому, що говорять по-народному, а читати по-народному не можуть, а вид фонетики млоїть їх коло серця? Що ви з ними зробите? Назвете їх зрадниками, людьми підлими, чи що? Але в такім й анальфабети були би такими самими зрадниками, бо й вони фонетики читати не можуть. Тут лишається тільки одно: терпливість, вирозумілість на людські слабості і невтомима праця над підношенням загального рівня просвіти не тільки серед «темних» мас, але й серед ігнорантної та гордої на свою ігноранцію нашої інтелігенції. Існування сього язикового москвофільства, се наша органічна слабість, а не жодна вина, котрої б ми мусили каятися, не жоден гріх, з котрого би треба сповідатися і обіцювати поправу. Виною, гріхом, хибою моральною ми можемо вважати хіба наше загальне лінивство, безхарактерність, крутійство та лизунство, – та всі ті прикмети однаково погані чи у москвофілів, чи у народовців, чи у радикалів.

«Руська народність має розвиватися на основі чисто австрійській», – мав говорити гр. Бадені. І тут мусимо сказати: ні, не міг сього говорити! А коли говорив і ніхто з русинів не запротестував проти сього, не вказав на абсурдність тих слів, то видно, що ті слухачі і сим разом не тямили, що мають язик у роті. Руська народність, ота, що сидить від Сану аж по Кавказ, має розвиватися на основі чисто австрійській? Що ж се за основа така? Котра народність у Австрії розвивається на основі чисто австрійській? Чи поляки, чи німці, чи чехи? Здається, що кожда народність розвивається на своїй народній основі і більш ні на чім.

Що за кульпарківська ідея³³ казати київлянам, полтавцям чи харківцям розвиватися на основі чисто австрійській! Та ні, навіть коли ограничити межі тої народності до Збруча і Карпат, то й тоді се речення абсурд. Як ми викинемо з основи нашого народного розвою думи козацькі, Котляревського, Шевченка, Костомарова, Антоновича та Драгоманова, а навіть Гоголя? Чи «Правда» вважає австро-рутенізм в дусі покійного Малиновського ідеалом нашого розвою? В такім разі не сумніваємося, що навіть між нашими галичанами вона не багато найде прихильників. Маси не тільки інтелігенції, але й простого народу розуміють добре, що ми насамперед русини, а потім австріяки, що ми не русини для Австрії, але австріяки для Русі, то єсть, що з Австрією в’яже нас не що більше, як та свобода, яку тут маємо, як та можність розвивати свою народність, зглядно більша, ніж є у Росії.

Та проте ми не забуваємо і не сміємо забувати, що головна сила, головне ядро нашого народу є в Росії, що там повстали і працювали та й працюють найбільші таланти нашого письменства, найкращі робітники нашої науки, що там, а не в Австрії, помимо всяких тисків виросло найкраще з усього, чим може нині повеличатися наша духовна скарбниця, що натомість у Австрії помимо хваленої опіки (вона на дуже сорокатім коні їздила) деревце нашого духового і політичного життя вийшло мізерною карлючкою, покритою поганими паростями та грибами, а зате дуже рідкими і дрантивими плодами.

І дармо «Правда» силується нас умовити, що ліва нога – то головний орган усього тіла і що все тіло повинно розвиватися відповідно до того чобота, котрий надавлює нагнітки на тій лівій нозі і що ті нагнітки – се «тривкі підвалини нашого розвою». Ми розвиваємося самі для себе і на своїй власній основі, ми мусимо бути вірні Австрії з горожанського обов’язку, але ся вірність не повинна засліплювати нас, не повинна спиняти нас від справедливої оцінки добродійств. І Австрія також не повинна забувати, що вона не ступа, в котрій би можна одну народність об другу товчи, мов логазу, але противно, що розвій поодиноких народностей, то її власний розвій, то скріплювання її сили, що свободи і полегші, давані поодиноким народностям, се капітал, що несе подвійний процент, бо раз – скріплює ті народності, а по-друге – творить їх центрами, притягаючими для братніх народностей за кордоном. Ціле фатальне нещастя Австрії є, що вона сеї простої речі ніколи не розуміла і досі не розуміє.

Ми не хочемо більше говорити на сю тему; може, ще коли прийде нагода, а тепер скажемо ще одно. «Правда» кінчить свій політичний декалог так: «Треба боротися з усіми, що допускаються в тім взгляді (т. є. в русько-австрійськім) якихось суперечностей або неясностей».

Хто се ті грішники? Зразу «Правда» вказує москвофілів, а потім приплітає й радикалів. Яких суперечностей та неясностей допускаються радикали? Чи вони гірші русини від Барвінського? Чи, може, конспірують проти Австрії? «Правда» не вказує фактів, а тільки знає одно: гузя на радикалів! Хіба тим немилий радикалізм «Правді», що, як вірно каже «Діло», «освідомлює селянина про його права та виступає проти шляхотсько-польських порядків у Галичині». Але коли так, то що ж би «Правді» говорити про австрійську ідею державну і про «чисто австрійську основу?» Адже вірніше було би сказати про ідею історичної Польщі, про польськошляхетську основу.

Для ідеї історичної Польщі москвофільство, яке б воно не було, – лютий ворог, коли тимчасом для Австрії воно вчора було неприязне, нині робиться приязне, а завтра може статися обов’язковим. Для польсько-шляхетського панування в Галичині радикалізм справді страшніший від москвофільства, і, елімінуючи його з руської народної роботи, «Правда» добре показала, на чий млин воду горне. Та й коли «Правда» велить великим русинам боротися з усіми, хто «в тім взгляді» допускається якихось суперечностей і неясностей, то повинна би сама поперед усього боротися з д. Барвінським, котрий, напр., засідає і є головою в товаристві ім. Шевченка, до котрого належать і де працюють також радикали. Або д. Барвінський повинен би виступити з такого товариства. Адже як боротьба, то боротьба!

Зарівно «Правда», як і «Буковина», люблять покликатися на різні слова гр. Бадені і цитувати їх як «письмо Святе». «Що сказав мені гр. Бадені?» – заповідає проф. Стоцький у заголовку своєї статті про реальну політику і з великим пієтизмом приводить мудре речення: «Коли русини будуть сильні, освічені та багаті, тоді кожде правительство мусить їм дати те, чого їм буде треба». Я також мав те щастя говорити з гр. Баденіми, і здається, що зо мною вони говорили навіть щиріше, ніж з проф. Стоцьким, бо один із них сказав мені речення, котре становить властиво другу половину, конечне доповнення того, яке я власне сказав:

«Були б ми дурні, якби, маючи власть у руці, не визискали її в той спосіб, щоби якнайдовше не дати русинам стати сильними, багатими і освіченими, тим русинам, в котрих щиру прихильність для наших інтересів не віримо».

А один із гр. Баденіх швидко по «новій ері» мав сказати до одного руського посла: «Все те, чого жадають Романчук і товариші, ми вам дамо, дамо вам ще більше, але жадаємо від вас одного – вашої душі». Се значить: щирої, безоглядної служби нашим, шляхетсько-польським інтересам. Тоді той посол відразу зацукався і не продав душі. Добродій Романчук по якімось часі, коли пани-поляки почали добиратися до його душі, також зацукався, хоча до ясного розуміння ситуації не дала йому дійти та двозначність, якою сам він від самого початку застелював собі дорогу: чи мається тут діло з поляками, чи з правительством?

Добродій Романчук, мабуть, і досі ще думає, що він робив угоду з правительством. З поступування тих, котрі тепер перейняли його роль, видно без найменшого сумніву, що ходило тут о угоду з репрезентацією польської шляхти; ілюзія угоди з правительством могла повстати і держатися досі тільки обставиною, що та шляхта рівночасно держить керму правительства в Австрії. Але се обставина припадкова, котра як не тепер, то в четвер може змінитися. А що ж тоді почнуть панські лакеї, коли й самих панів випросять за двері?

З ГОСТЮВАННЯ У ПРАЗІ

1. Прага – чеське місто

Я ще увесь під враженням цілотижневого перебування у надвлтавській столиці. Враження сильне і тривале. Коли намагаюсь точніше осмислити його, сформулювати словами, завжди мимоволі в моїй уяві вимальовується щось подібне до киплячого казана, осередка великої парової фабрики. Щось шумить, клекоче, безупинно мчить у різні кінці, працює, зносить докупи, збирає, громадить, складає, приводить у порядок, потроху перетворює і змінює, і все це з якимось гарячковим поспіхом і з невтомною енергією, серед гучних вигуків, різноманітних і не завжди, влучних гасел і під звуки голосної і завжди гармонійної музики.

Прага справляє враження великого європейського міста з багатою історичною традицією. На вулицях, незважаючи на спеку, величезний рух, що триває до пізньої ночі, майже за північ. На центральних вулицях і площах, таких, як площа Св. Вацлава, – електричне освітлення, в театрах сила-силенна публіки, численні кав’ярні, пивні, літні ресторани майже завжди повні людей, і то також до пізньої ночі; густо снують трамваї, омнібуси і коляски, перевозячи маси людей. Щодо цього Прагу з усіх австрійських міст, за винятком Будапешта, можна порівняти хіба що з Віднем, з яким її споріднює багатство давніх історичних пам’яток, старовинних будівель, веж, костьолів і т. п. Це багатство старовини у Празі справляє ще більше враження, ніж у Відні, оскільки зосереджується на відносно меншій площі, не врівноважується такою кількістю нових і величних споруд, як у Відні.

І ще одне. Старовинний характер Праги тим сильніше вкарбовується у пам’ять, що дуже відрізняється від характеру всіх околиць, що оточують місто. У який би бік від міста не поїхав, скрізь мимоволі впадає в очі сила, інтенсивність і разом з тим молодість цивілізаційної праці. Охайні, заможні села, чудові шосейні дороги, раціонально оброблені поля, муровані мости, будинки також муровані, і все це нове, свіже, дерева вздовж доріг молоді, однакового розміру. Здається, ніби вся ця країна щойно за якихось останніх 20—30 років, після великої катастрофи, що прокотилася над нею, підвелась зненацька якимось гігантським зусиллям її мешканців і зробила цей могутній ривок так, що змогла повністю стерти сліди цієї катастрофи.

Також впадає в очі тому, хто приїздить у Прагу, її виразно підкреслений, домінуючий національно-чеський характер. Проходячи вулицями Праги, скрізь бачимо чеські написи, чуємо чеську мову, помічаємо чеські газети в руках як службовців, так і у візників. Більше того, написи на магазинах, установах, плакатах підкреслюють чеський характер установ, чеське походження виробів, чеські фабрики, чеську торгівлю, чеські кооперативи, чеські банки і т. п. Мимоволі пригадується, що все це таке недавнє, здобуте так швидко, таким величезним зусиллям чеського народу, що Прага ще на початку цього століття була німецьким містом, що патріарх слов’янської філології Добровський сумнівався тоді, чи зможе чеський народ ще відродитися до самостійного національного життя, і перед нашими очима постає незвичайна картина, яка окрилює розум і серце, картина народу, що відроджується з попелу, як здорова гілка на старому, розчахненому громами стовбурі. І водночас, дивлячись на цю нову чеську Прагу, в якій німецька стихія, недавно ще домінуюча, розтанула дощенту, щезла майже безслідно, стає нам ясною лють австрійських німців з приводу целійської гімназії³⁴. О так! Хто обпікся на гарячому, той дме на холодне.

Те, що цей національно-чеський характер Праги не поверховий, не обмежується написами і плакатами, а сягає вглиб, випливає, так би мовити, із самої суті празьких мешканців, справа загальновідома і неодноразово підтверджувалась сумлінними спостерігачами. Щоб переконатись у цьому, досить хоч трохи поговорити з будь-яким перехожим з нижчих і найнижчих верств празького населення.

– Ну от, пане, – говорив мені служитель, якого я розпитував про готелі і розташування деяких вулиць і який, проводжаючи мене до потрібного місця, сам завів зі мною розмову на політичну тему, – тепер можемо бути певні, що німці не проковтнуть нас!

– Звідкіля ця впевненість? – запитав я.

– Аякже! Досі заявляли, що ми безсилі, що весь чеський рух – це штучна агітація, що наші депутати не тямлять у політиці! А тим часом виявилося, що наші депутати привели до падіння їхню коаліцію. Виявилось, – додав з гордістю, – що управляти Австрією без нас і всупереч нам не можна. Мусять рахуватися з нами. Мусять скасувати це виняткове становище у Празі. Мусять переконатись у тому, що чеський народ – це не груша, яку можна схрупати.

У кінці вулиці, якою ми йшли, показалася висока башта з вузькими заґратованими вікнами, з старовинним різьбленням і кам’яними прикрасами.

– Ось бачите, – додав мій співбесідник, стишивши трохи голос і вказуючи на башту, – у цій башті, в будинку, що до неї прилягає, судили «покрокарів», отих омладіністів³⁵. Вони і досі сидять там, аякже! І Гайн, і Рашин, і Сокол сидять. Деякі вже повиходили, а ті ще й досі сидять. О, коли б їх судили сьогодні, певне, не засудили б. Знаєте, нещодавно відверто писалося в газетах, що їх засудили невинно, що їх повинні випустити.

Те, що і «народописна» виставка, відвідини якої було основною метою поїздки в Прагу, так само має національно-чеський характер, справа цілком природна: що цей характер підкреслено дуже сильно, що в численних менших або більших деталях все зроблено для того, щоб надати виставці рис національної демонстрації, полемічного антинімецького характеру, що цей характер ще сильніше виявляється в тих незліченних відвідинах, колективних екскурсіях, гостинах, бенкетах, вітальних промовах і тостах, приводом яких, метою і темою є виставка, це справа, можливо, не така природна, але тим більше правдива.

Не настільки природна тому, що з назви «чесько-слов’янська народописна виставка» можна було б зробити висновок, що характер її виключно науковий, а однією з головних рис науковості є безсторонність або, точніше, справедливий розподіл світла і тіні. З цього погляду також не цілком зрозумілою є демонстративність, те, що ми не чуємо протилежних голосів, що німці здебільшого мовчать про виставку, не полемізують, не агітують проти неї. Однак у повітрі ніби носиться гарячковий подих глибокозатаєної, але запеклої національної боротьби, в якій обидва табори напружують усі свої сили, а табір чеський, хоч вдає іноді, що він покривджений, гноблений і перебуває під загрозою, здається мені насправді сильнішим, завзятішим у боротьбі, сповненим запалу і близького тріумфу.

Те, що я сказав про демонстративність, яка, мовби згусток шумовиння на морських хвилях, носиться над празькою виставкою, не применшує її глибокого значення, її наукового характеру. Оглянувши багатство її експонатів, наскільки це було можливим протягом кількох днів, можу підтвердити, що не буде перебільшення у словах однієї з чеських газет, яка висловилась, що це перша, влаштована у такому широкомасштабному народному дусі виставка в Європі, що відносно її розмірів і багатства жодна із дотеперішніх виставок такого роду не може з нею зрівнятися.

2. Етнографічна виставка

Виставка, яка приваблює сьогодні сотні тисяч глядачів з усієї Чехії, з усієї Слов’янщини, не є етнографічною у вузькому розумінні цього слова. Етнографія як така, тобто представлення побуту, звичаїв, одягу і виробів простого народу, ще не підхопленого течією новішої цивілізації, займає на празькій виставці навіть порівняно невелике місце. А вже того, що так часто повторюють чеські патріоти, щоб саме ця частина виставки доказувала якусь цивілізаційну самостійність, відрубність і оригінальність чеського племені, певне, жодна мисляча людина і в гадці не матиме. Адже загальновідома річ, що етнографічна наука, якщо не обмежується розглядом одного племені, виявляє у настроях, поглядах, звичаях і шляхах цивілізації народів набагато більше подібності, ніж відмінностей.

Загалом празька виставка 1895 р. є власне цивілізаційноісторичною у широкому розумінні слова. У величезних її експозиціях намагалися умістити все, що може дати уявлення про чеську землю і її народ, всі галузі його життя, відомості про його минуле – від найдавніших часів до наших днів, в його антропологічних і розумових рисах, в його цивілізаційній праці в галузі промисловості, науки, мистецтва і літератури, в його суспільному і національному устрої. А якщо в усій масі зібраних і виставлених речей мало бачимо прачеського, оригінального і суто чеського, якщо, навпаки, вся виставка якнайповніше ілюструє нам цей великий і незаперечний історичний факт, що маємо тут справу з прищепленим слов’янським паростком, який могутньо розрісся на ґрунті германо-латинської цивілізації, то все-таки виставка у багатьох відношеннях є незмірно повчальною.

І вже прямо-таки мусить вона викликати захоплення і повагу до сучасного нам чеського народу, до його великої працьовитості, енергії, старанності, до пієтизму перед стародавніми пам’ятками його буття, до його почуття порядку і систематичності, що на цій виставці, створеній зусиллями численних товариств, комітетів і окремих осіб, зусиллями буквально всього чеського народу, зазнає справжнього тріумфу.

У цьому плані особливо для нас, неорганізованих поляків і українців, празька виставка є прекрасною школою. Адже етнографічних пам’яток, народних виробів є у нас теж чимало, навіть, можна сказати, далеко більше, ніж у Чехії, бо наш народ нижче стоїть щодо освіти, а отже, новіші цивілізаційні форми не здолали ще стерти старих рис такою мірою, як це сталось у чехів. Проте яким невмілим, уривчастим, дилетантським мусимо ми назвати наше збирання, упорядковування й експонування тих пам’яток на львівській крайовій виставці, якщо порівняти з тим, що зробили у себе чехи! І якщо празька виставка імпонує нам у тій частині, де ми в порівнянні з чехами багатії, то що ж говорити про інші відділи краєзнавства, в яких чеському багатству ми можемо протиставити хіба що нашу вбогість і недолугість? І ще з одного, може, найважливішого боку, празькій виставці слід стати для нас школою і зразком. Як вона почалась? Простий, але енергійний громадянин Шуберт, директор чеського театру, був ініціатором влаштування цієї виставки.

Сталося це під час великої ювілейної виставки у Празі 1891 р. Відділ краєзнавства займав тоді скромне місце: чеська хатинка і так званий ретроспективний павільйон – ось і все, тобто острівець серед моря інших розкішних і багатих павільйонів, та саме його відвідувало найбільше людей. Це дало привід для розширення цього острівця, для створення з нього цілої спеціальної виставки.

Що ж далі? Хіба п. Шуберт звернувся до якихось достойників, князів, таємних радників чи інших великих панів, шукаючи у них протекції? З нашої точки зору, не був би майже єдино природний шлях, що веде до мети.

У Чехії, очевидно, існує інше уявлення про прямі і криві лінії, бо п. Шуберт звернувся передусім до всіх визначніших чеських діячів у галузі народознавства, до товариств, які мають народознавчі колекції, до провінціальних музеїв, до окремих осіб – ентузіастів збирання рідних пам’яток, і цей шлях справді виявився найпростішим, дав блискучі плоди.

Празька виставка не тільки народо- і краєзнавча, а народна, демократична. Весь чеський народ спричинився до її створення, вона пройнята народним, демократичним духом, її покровителем не є жоден князь по крові, жоден пан з великою митрою або з великим гербом, а простий громадянин Чехії, якого, завдяки довір’ю співгромадян, висунуто на пост президента Праги, – п. Ченек Грегор. Почесними президентами виконавчого комітету також є не князі, або золоті коміри; поруч двох графів, з яких один належить до числа найсвітліших борців за права чеського народу (граф Гаррах), ми бачимо двох ветеранів наукової праці: Карела Адамека, посла, і Фр. Бартоша, найвизначнішого сьогодні чесько-моравського етнографа.

Справжнім головою комітету є відомий граф-радикал доктор юридичних наук Вл. Лажанський, а в числі віце-президентів бачимо одних знаменитостей – але не завдяки знатному роду або гербам, а завдяки праці і здібностям, – це професор університету Гостінський, голова чеського експортного товариства Артур Генслер і Ф. А. Шуберт, директор чеського театру в Празі. При такому демократичному складі керівництва не дивно, що і вся ця робота велась відповідним чином, без підлабузництва, без протекціоналізму до всіляких «персон», без поблажок для «любимчиків» на шкоду справі, внаслідок чого проти керівництва нема жодних ремствувань та образ, а серед населення виставка користується великим успіхом. Всі дивляться на неї з гордістю як на великий доказ живучості народу, як на блискучу подію в його житті.

Кожен чех в міру сил і можливостей також прагне спричинитися до прославлення цієї події, прагне покласти і свою цеглинку до величної споруди. Уже з перших відвідин виставки я мав нагоду у тому переконатись. В центральному павільйоні виставки, біля входу, знаходиться величезний зал. Посередині, серед зелених екзотичних рослин, – підвищена платформа під балдахіном. Вглибині портрет цісаря, над яким чеська корона. Коли я увійшов до зали, було ще небагато людей, тобто їх було кілька сотень, але на фоні величезної споруди їх здавалося небагато.

Ледве я встиг трохи роздивитись, як середина зали наповнилась кількатисячним натовпом, що зосередився навколо платформи. З таблички, яку хтось тримав над головою, я довідався, що це екскурсія з Тжебовніц у Північній Чехії. Залунали вітальні промови, у відповідь на які звучали не дуже голосні вигуки: Прекрасно! Слава! Потім виступали керівники екскурсій – одні голосно й палко, інші скромно. Врешті несміливо виступив один з учасників і сказав щось приблизно таке:

«Ми прибули сюди з північних окраїн чеських земель, звідтіля, де найтяжче живеться, де найбільше загрожує німецьке засилля. Ми хочемо піднестися духом, зігрітися, освіжитись, побачити, чим є і чим були наші чехи-брати в інших місцях. Кожен поспішає сюди показати, що цікавого, суто національного, цінного – чи то в одязі, звичаях, виробах, чи то в результатах розумової праці народу є в його краях. Ми бідні на це, у нас немає нічого такого цікавого. Наші давні національні риси стерлись. Одначе ми не могли приїхати сюди з порожніми руками. І ось вам наш скромний подарунок – ми вручаємо його виконавчому відділу виставки з проханням використати, як він визнає за потрібне».

За цими словами промовець – простий чеський селянин – віддав у руки п. Лажанському банкнот у 1000 ринських. Не надто гучні оклики «слава» привітали цю промову. Наступного дня в газеті згадано про це коротко як про подію дуже буденну.

Селяни з Тжебовніц, певне, не їхали на виставку коштом покровителів або повітових рад.

3. Опис виставки

Перш ніж перейти до більш детального опису празької виставки, хотів би звернути увагу на ще одну обставину, на мою думку, дуже важливу і характерну для чехів. Маю на увазі їх працездатність і спосіб мислення, які просуваються не лише швидко, а й безперервно, без відпочинку, послідовно, не вихоплюючись вперед понад сили, щоб згодом, виснажившись, впасти на півдорозі і нидіти роками. Велике народне зусилля, яким, безперечно, можна вважати празьку ювілейну виставку 1891 р., не тільки не вичерпало фізичних, фінансових й інтелектуальних сил чехів, але, можна сказати, їх подвоїло і потроїло.

Я був тоді присутнім на з’їзді прогресивної слов’янської молоді. Можу без хвастощів сказати, що представники польської і української молоді мали тоді перевагу над чеською молоддю щодо теоретичних знань, широти і зрілості суспільних і політичних поглядів; вони мали переважаючий, вирішальний вплив на складання і формулювання програми прогресивної слов’янської молоді в Австрії.

Відтоді минуло чотири роки. Що сталося у нас за цей період? Польський молодіжний прогресивний рух розтанув майже безслідно; український, що втілився в організації радикальної партії, після короткочасного спалаху енергії значно ослаб і якщо сьогодні залишив сліди, то хіба лише серед простого народу, бо серед молоді наступила деяка реакція і занепад політичної думки. А тим часом у Чехії на основі тогочасної програми виникла могутня прогресивна партія, що, незважаючи на поразки, яких зазнала у великому судовому процесі омладіни і яких завдало їй виняткове становище, здобуває дедалі міцніший ґрунт в усій Чехії і Моравії і вже сьогодні є суперником пануючій партії молодочехів, а з часом, безперечно, набереться ще більше сил.

Саме цю послідовність бачимо і в кожній іншій ділянці. З невеличкого етнографічного і ретроспективного відділу на виставці 1891 р. виросла велика краєзнавча виставка 1895 р. Але й цим чехи не обмежились, і вже сьогодні дуже серйозно обговорюється питання збереження великої кількості цінностей теперішньої виставки для використання її як основи у великому крає- і народознавчому чеському музеї, що має бути створений у Празі. Беручи до уваги великі практичні здібності та енергію людей, які це задумали, можна сподіватись, що музей незабаром стане доконаним фактом. Те, що він щодо багатства матеріалів, добору і систематизації експонатів уже з самого початку створення буде, безперечно, найбагатшим з-поміж усіх провінціальних музеїв Австрії, – в цьому вже сьогодні сумніватися не можна.

Як відомо, теперішню виставку влаштовано на тому самому місці, що й попередню, використавши значною мірою ті самі павільйони, що були на виставці 1891 року, хоч план теперішньої виставки дещо інший. У центрі її – величезний «народописний» павільйон, у якому міститься переважна більшість зібраних експонатів. Біля його входу гарний сквер з квітами, обабіч – широкі вулиці, де, крім менших павільйонів й адміністративних приміщень, по обидва боки скверу стоять два великі будинки; в одному міститься «музей міста Праги», в другому «виставка чеських товариств».

Перед центральним павільйоном – невеличкий круглий концертний павільйон, де щовечора грає оркестр. Праворуч від головного входу етнографічного павільйону великим півколом розташувалися павільйони: шкільний, сокольський³⁶, пожежної охорони, городництва, далі археологічний, відомий під назвою «пра-епоха чеської землі». Трохи віддалік – оригінальна будівля – справжня копія середньовічного замку, збудованого над урвищем, обнесеного глибоким ровом з перекинутим підйомним мостом. Замок мурований з тесових каменів, з високою вежею, бійницями, великою брамою і має назву «граду Кокожина»; він містить у собі, крім діорами, яка зображає «розгром Сасів під Грубою скелею» – епізод, взятий із однієї з поем, що входять до складу «Короледворського рукопису», багату колекцію давньої чеської зброї, починаючи від пращ і крем’яних стріл доісторичної людини і кінчаючи XVII сторіччям.

У сінях замку загальну увагу привертає важкий масивний віз, який застосовували в гуситських війнах, – оригінальна річ, що служила як для транспорту, так і для спорудження рухомих укріплень, або так званих таборів. Відомо, що від гуситів тип такого воза перейняли українські козаки. Кожний із перелічених тут павільйонів сам по собі є чудовою ілюстрацією до певних сторін життя і розумової праці чеського народу.

Увійдім, наприклад, у шкільний павільйон. У головному залі – скульптура Коменського, усі видання його творів і те, що може ілюструвати розвиток чеських шкіл від часів незабутнього творця сучасної педагогіки. А саме старі пожовклі видання букварів і чеських підручників, друкованих огидним «швабахом»³⁷, шкільні зошити з розмальованими ініціалами на титульних сторінках; безліч моделей шкільних будинків, починаючи від старих, скромних, перетворених у школи сільських халуп, кінчаючи сучасними дво- або триповерховими спорудами, здебільшого мурованими, зрідка дерев’яними, з городцями, розсадниками фруктових дерев і т. п. А от усе внутрішнє обладнання сільських шкіл з безліччю наочного приладдя: карт, креслень, моделей навчальних предметів, колекцій з природознавства, ручних виробів, гімнастичних приладів і т. п.

Усе це не звалене в одну купу, не зібране з різних місцевостей з метою показати найкращі речі для створення ідеальної картини, яка в дійсності не існує. Ні, тут представлено експонати від кількох десятків округів – міських і сільських, багатших й убогіших – майже фотографічне відтворення картини народних шкіл разом з усім, що в них є. А поруч сотні фотографій із зображенням шкіл, вчителів, шкільної дітвори. Але навіщо тут фотографії, якщо кожного дня сюди приводять сотні шкільної дітвори. Мов струмки з усіх кінців країни, пливуть день у день на виставку численні лави шкільної дітвори, хлопців і дівчат, з учителями і вчительками, з піснями, прапорцями і табличками, що вказують, звідки вони прибули.