Оріон Золотий. Театр (збірник)

Хліб і стаття Мещерського

Учительська. Спершу – Вчитель і Вальтер, потім – Мар’яна, Хор і Горпина.

Вальтер

 
Україна – це хліб. Так в уяві моїй
Вона поставала. А тут,
У школі у вас, із хліба усе
Починається. Звідки і як
Прийшло вам це в голову?
Дивне питання. Та все найпростіше —
Найважче. Дуже ж просто це —
З хліба почати. Ніхто ж не почав. Ви!
 

Вчитель

 
От диво дивне. Наче все і знав,
Наче знав тисячу літ.
Та саме тоді осяяло, освітило.
Якось у школу завітав дідусь
Іван Степанович Савчук —
Пастух колгоспний літ під дев’яносто.
Старий витягнув з-за пазухи
Маленький вузлик.
Розгортає хустину білу.
Бачу – хліб засохлий,
Черствий і мацаний вже перемацаний.
«Ви знаєте, що це таке?
Так, хліб-то хліб, але який?
Я, як і ви, не вірю в Бога,
Та називаю хліб святим.
А ви, учителі, про це забули.
Що ж це виходить?
Чотири внуки в мене,
Чотири лютих розбишаки.
Всі – ваші учні, ці мої кровинки.
Якось приходжу ввечері із поля
І застаю їх за таким заняттям:
Шпурляють вгору цей черствий шматок
І з дерева збивають хлібом груші.
Забрав я хліб. Стоять переді мною,
Схилили голови, перезираються.
Я їм кажу вже з притиском:
Таж він святий – цей хліб!
В нім піт, мозолі в нім – а ви,
Ну, бешкетники, цілуйте по одному!
Підходить кожен; я його за вуха,
Та добре натягнув, до сліз таки.
Пішли вони – заплакали від болю,
А не від сорому, від сорому я плакав,
Коли вони бомбардували грушу
Уже не хлібом, а таки ломаччям.
Подумайте лишень: це ж що таке?
Хіба ж то діти виростуть людьми,
Як в них до хліба та нема поваги?
Чому ж це вашу школу не турбує,
Щоб хліб був для дитини дорогий,
Немов саме життя, мов мати рідна?»
Так присоромив мене Іван Степанович.
Пройшли роки, та й досі ще лежить
У мене в шафі камінець-сухар.
 

Вчитель дістає з шафи білу хустину і розв’язує її – черствий хліб на долоні.

 
Ось воно звідки почалося.
Помер старий, дивлюсь на цей сухар —
І бачу очі строгі і тривожні.
І почалось відтоді – стали діти
Хліб сіяти самі. Це вже традиція.
 

Заходить Мар’яна. Вона стурбована.

Мар’яна

(звертаючись до Вчителя)

 
Вас просять вийти.
 

Вчитель

 
Гаразд. А я саме почав
Про свято Першого хліба
Гостеві розповідати. Мар’яно!
Це ж вам з руки.
Ви ж саме третій клас ведете!
 

Вчитель виходить. Мар’яна сторожко позирає на Вальтера, потім хоче зав’язати хліб в хустинку, але з хвилювання бере одну з газет, що лежить на столі.

Мар’яна

 
Я маю вам про свято розповісти.
А чи усе спочатку?
 

Вальтер

 
Ви чимось схвильовані? Що сталось?
 

Мар’яна

 
Анічого. Отож спочатку —
Як ми вирощуємо власноручно хліб.
Колгосп нам виділив ділянку —
Пів класної кімнати розміром.
Засіяли озимою пшеницею.
Весною учні чергували,
Од горобців оберігали, од курей,
А восени, тепер, коситимем самі —
В нас є косилочка маленька.
Самі його і обмолотим
На дитячій молотарці,
Насипемо зерно в мішок,
Піднімемо всім класом на причеп
І гайда до млина – молоти…
 

Мар’яна дивиться на газету, в яку хотіла загорнути хліб старого Савчука, і оторопіло кидає Вальтерові слова:

 
Дивіться, і тут ця стаття:
«Хто бореться, а хто проповідує!»
 

Вальтер

 
Яка стаття?
 

Мар’яна

 
Стаття Мещерського. Даруйте!
Мене просили,
Щоб я вам не казала, ви ж бо – гість.
А тут – прорвалось в мене…
 

Вальтер

 
Можна глянути?
 

Мар’яна

 
Ось – прошу.
 

(Подає йому газету.)

В учительську входить Хор вчителів, серед них – Сидорук з газетою «Голос учителя».

Сидорук

 
Я що казав! Та тут не скажеш слова,
Лише подумаєш – відразу по тобі
З усіх гармат усі гуртом ударять.
Ось, дописався янгол наш!
Яка стаття! Який розкішний тембр!
І все по суті. Це не емпіреї,
В яких витає наш дивак-директор.
 

Вчителі

 
Яка стаття?
Чом ця поквапна радість?
Як Сидорук радіє – жди біди!
Давай сюди,
Давай сюди газету!
 

Сидорук

(стримуючи гарячі руки своїх колег, відходить вбік і, не стримуючи свого захоплення, декламує)

«…Ви тільки вдумайтесь, як автор формулює свій погляд на завдання виховання, погляд, який домінантою пронизує його наступні, дуже сумнівні, як на мене, роздуми: „Справжній майстер педагогічної справи, – пише він, – формує у того, кого він виховує, передовсім вірний особистий погляд на зло, неправду, безчестя“. Він недооцінює ідею колективу цими словами. Він часом проявляє тенденцію до абстрактного протиставлення „природного життя дитини“ „нівелюючому життю суспільства дорослих“.»

Вчителі

 
Та це ж суцільна демагогія!
Мещерський – ну й дожився, ну й ганьба!
Словами як жонглює, святотатець!
 

В учительську входить прибиральниця Горпина. В руках у неї газета «Голос учителя» з цією ж статтею. її не завважують. Сидорук тішиться собою і ситуацією.

Сидорук

«Яку ж програму пропонує директор Павлищанської школи? Виявляється: „Гармонійна, всебічно розвинута особистість немислима без міцного морального стрижня. Основне в людині комуністичного суспільства – це людяність. До цього морального стрижня мусить прив’язуватись все“. Товариші, вдумайтесь: замість конкретної і чіткої програми, вводиться туманне поняття, що зветься людяністю, до якого начебто все треба прив’язати…»

Прибиральниця Горпина підходить до Сидорука і рвучким рухом забирає газету, потім підходить до кожного з учителів і робить те саме, забирає газету і у Вальтера Функе. Мар’яна кидається до неї.

Мар’яна

 
Мамо, що ви робите?
 

Горпина не відповідає. Витягує сірники – газети вже горять. Вчителі ошелешено дивляться на прибиральницю.

Сидорук

 
Яка ганьба!
 

Мар’яна

 
Що ти робиш, мамо?!
 

Горпина

 
Те, що ти думаєш!..
Я спалюю наклеп.
 

Знадвору чути сирену автомашини. Мар’яна кидається до вікна.

Мар’яна

 
«Швидка допомога».
 

З Хору виходять – І ведучий, II ведучий.

II ведучий

 
Та цього ж не було!
Хіба, скажіть,
Палив би хто в учительській газети,
Хай навіть і обурення було,
Вогонь пускало, попелило душі?
Принишкли всі, очікували всі,
Чим все закінчиться.
Павлищани, Павлищани,
А все ж село, провінція, хоч Меккою його
Вже охрестили педагоги наші,
Та, правду кажучи, лиш деякі.
Ось так.
 

I ведучий

 
Не так. Не все, що відбулось,
Те дійсне. І не все,
Чого і не привиділось нікому,
Чого не мало бути й не було, —
Недійсне.
Та й суть Мещерського – демагогічна суть.
Бо погляд класовий повинен бути
І особистим поглядом. Мещерський
Безглуздо все протиставляє, ділить.
А Вчитель людяність і громадянськість —
Все гармонійно, органічно поєднав.
Адже мораль комуністична наша
Містить в собі загальнолюдські норми,
Що виробило людство за століття.
Добро і правда, честь і людяність —
Це ж основні моральні наші норми,
Поєднані з нещадною суворістю
До ворогів суспільства комунізму.
Громадянськість і людяність —
Ось Вам Учитель.
 

II ведучий

 
А Мещерський – він теж за громадянськість?
 

I ведучий

 
Мещерський одягає машкару
Вульгарно трактованої громадянськості
І б’є в Учителя статтею-підступом.
 

II ведучий

 
Він хворів не од того. Все війна.
Нема чого спирати на статтю.
Та мушу визнати – оту лиху статтю
Обком хотів було перепинити
Й газету не пустили в Павлищани,
Але Учителю якась «душа добренька»
Статтю привезла з Світловодська…
 

І ведучий

 
Чи ж битви миру ранами не зяють?
Чи ж слово не бува лихіше кулі,
Бо куля з ніг – відразу, а слова
Живуть отруйно роки і віки…
Слова – свинець, і золото – слова,
І ми в словах, і слово в нас затято
Живе, пече, ми всі – слова, слова…
 

«Казка про любов» у шкільному театрі

Діють: Вчитель, Вальтер, потім – Мар’яна, Хор.

Вальтер

 
Я – син гестапівця. Мене виховували
У дитбудинку. Мати з сестрою загинули
При бомбардуванні.
Батько зараз у – ФРН.
А тут він панував —
У вашій школі
Була ж тюрма для пересильних,
Він тут ходив, всеможний і нещадний.
Я чую стогін в кожній цій стіні,
Дитячий щебет всіх десятиліть
Не може оцей стогін заглушити!
Наш час лихий у павутинні цифр…
 

Вчитель

 
Душі не даймо числам цим,
Душа хай буде пам’ятлива, але чиста…
 

Вальтер

 
Чи ж це можливо поєднати
І пам’ять отаку лиху, і чистоту душевну?
 

Вчитель

 
У вас, в НДР, згадують часто Брехта:
«Труднощі гір – вже позаду.
Тепер починаються
Труднощі рівнин».
Та, мабуть, справедливіше
Ці гори, що минули в минулім,
Вважати лиш горбами,
Попереду – ото вже справжні гори!
Чи ви не альпініст?!
 

Вальтер

 
Звідкіль у вас, Учителю,
Такий потужний струмінь оптимізму,
Мені буває лячно за людину,
А у вас – якась любов глибинна.
Як ви її навчились? Де і як?
 

Вчитель

 
Навчитись можна всьому:
Твердості, терпінню, мужності,
Любові не навчишся, друже.
Любов повинен дати хтось —
Мати, батько, вчитель,
Бабуся, може, хтось живий живому!
Якийсь заряд – як естафету.
По ланцюжку століть – одне від одного.
Яка важезна ноша —
Любити, співпереживати,
Співчувати, за когось постраждати!
Але яка людська – найлюдськіша!
Мені дали бабуся й мати оцю ношу.
 

Заходить Мар’яна. Обличчя Вальтера світліє. Вчитель не то жартівливо, не то серйозно звертається до Мар’яни:

 
А я вже все не донесу – отож потроху
Перекладаю вам на плечі цей тягар,
Найважчий…
Може, вдвох піднесете?
 

Мар’яна

 
День добрий!
Це ж який тягар,
Який ми вдвох зуміємо підняти?
 

Вчитель

 
Це наш секрет із Вальтером,
Вірніше, ваш із Вальтером…
Отож про школу й про любов.
 

Мар’яна

 
Ми ж боїмось відверто
Казати те, чим всі живуть давно.
Дев’ятий і десятий класи
Все знають, любляться, страждають,
А ми, святенники, лиш палець на вуста!
Мені двадцять другий пішов,
Вчора почула я про себе
Шепіт дев’ятикласниць:
«Стара діва, заміж ніяк не вийде,
А наша Люська…» і таке сказали
Круте і дуже точне слово – я здригнулась!
 

Вальтер

(не без гумору)

 
Мені тридцять другий пішов,
На десять літ я більше наздригався,
Як нарубок старий, мушу сказати,
Що ми безсилі справитись з цим валом,
Отож і досі не одружувавсь.
 

Вчитель

 
Мені, старому, вже п’ятдесят другий,
І мушу сказати ось таке:
Не вал цей страшний, він – органічний,
Не раннє дозрівання нас лякає,
Але безсилля наше в оцю пору,
Коли життя квітує і буяє,
Коли парується весна з весною,
Ми лиш дратуємось чи рота роззявляєм.
Де ж наша мудрість? Тонкість наша де?
Наш такт – безсилий,
Мудрість наша – куца.
Звичайно, сексуальне виховання
Потрібне.
Але ж як забути
Про виховання мудрості любові!
Тут йдеться і про чистоту дівочу,
І про відповідальність юнака.
Яке б життя було красиве, цільне
І віяло б пахучою гармонією,
Якби ж то всі дівчата й юнаки
Кохання мудрість осягнули!
Так, саме мудрість,
А не зблиск миттєвий,
Що враз спарує й миттю розпарує.
 

Мар’яна

 
В театрі нашому шкільному
Йде репетиція мікровистави
«Казка про любов» за текстом
Вчителя. Вальтере,
Я вас запрошую.
Хор, підготуватись!
 

Вальтер

 
Я з радістю. Не знав,
Що ви і п’єси пишете, а ви,
Мар’яно, ще й режисер.
 

Вчитель

 
Та бавимось потроху. Але хочу
Закінчити розмову нашу.
Навчитися людина може
Будови найвеличніші споруджувати,
Космічні кораблі найкращі,
Човни підводні атомні,
Коли ж вона любити не навчиться,
Все ж дикуном залишиться, і годі.
Освічений дикун в сто разів
Страшніший неосвіченого.
І найстрашніші прорахунки наші:
За все, за все відповідає вчитель.
Й за прорахунки матері природи,
Й за бога, як колись сказали б.
 

Входить «Бог». Входить «Архангел Гавриїл». Входить Хор з дівчат і хлопців. Входять «Адам» і «Єва».

Мар’яна

 
Давайте, не соромтесь.
Це наш гість Вальтер Функе із НДР.
А це – театр наш. Бог. Адам і Єва.
Архангел Гавриїл. Це – хор.
 

Хор – двоє дівчаток і двоє хлопців виступають наперед. Всі сідають, тільки Мар’яна намагається дати лад виставі.

Хор

 
Коли ще бог творив цей білий світ,
Навчив зорю родити він зорю,
Навчив він квітку народити квітку
І дерево навчив родити дерево,
Усе живе продовжувало рід.
І бог послав мужчину й жінку в поле,
Мужчина був Адам, а жінка – Єва,
І бог навчив їх будувати хату,
Мужчині дав лопату бог у руки,
А жінці дав він мірочку зерна.
 

«Бог» виводить «Адама» і «Єву». «Адам» з лопатою, «Єва» з мірочкою зерна.

«Бог»

 
Живіте і продовжуйте свій рід.
А я піду собі по господарству.
Прийду десь через рік аж – подивлюсь,
До чого ви догосподарювались.
 

«Бог» виходить. «Адам» і «Єва» беруться за руки. Хор вносить і ставить перед ними колиску, а в колисці дитина – лялька. «Бог» знову входить вже в супроводі «Архангела Гавриїла».

Хор

 
Ось рік минув. Бог – на поріг.
Прийшов він рано-вранці, на світанку.
І бачить бог: Адам і Єва біля хати
Стоять і дивляться у вічі
Одне одному, спіє хліб на ниві,
Колиска – поряд, і дитя – в колисці.
Адам і Єва дивляться на сонце,
Та сонця більше в карих і блакитних.
 

«Бог» заглядає їм у очі, та вони нічого не бачать – «Адам» і «Єва» стоять, міцно сплівши руки.

 
В ті миті дивні, коли очі
Їх зустрічались і не мали сили
Одне від одного на мить відстати,
Бог бачив там, в очах,
Якусь незнану силу,
Красу для нього ще не осягненну.
Краса була прекрасніша від неба,
Краса була красивіша від сонця
І від пшеничної красивої землі —
Прекрасніша, чарівніша, від всього,
Що вже зліпив і змайстрував Господь.
Краса оця до того здивувала
І приголомшила навіки бога,
Що затремтіла від страху і заздрості
Душа його – душа всеможна бога.
 

«Бог»

(звертається до «Архангела Гавриїла»)

 
Як же це так?
Створив я твердь земну,
Зліпив людину з глини,
Вдихнув життя у неї,
Але не міг, не зміг створити
Краси такої дивної?
Звідкіль така краса?
І що воно таке – краса?
 

«Архангел Гавриїл»

 
Краса – це любов!
 

«Бог»

 
А що таке любов?
 

Мар’яна

 
Чекай хвилину.
Архангел Гавриїл повинен
Казати це із незнанням. Він сам
Не знає цього почуття. Це так —
Його відмовка. На питання бога,
Який доскіпується і страждає.
А зараз бог підходить до Адама
І просить його – й забагато гордості
Ще в цім проханні, адже він – ще Бог.
 

«Бог» підходить до «Адама», доторкається до його плеча і зверхньо просить:

«Бог»

 
Навчи мене любити, чоловіче.
 

«Адам» не бачить «Бога». Він бачить сонце в очах «Єви».

Хор

 
Мужчина не відчув святого доторку
Всесильної господньої десниці —
Він в сонце Євине дивився.
А бог був злим, пімстливим дідуганом.
Він був жорстоким,
Він кричав з безсилля.
 

«Бог»

 
Ах так, людино!
Значить, ти не хочеш
Навчить мене любові?
Постривай, навіки
Мене ти згадуватимеш!
З цієї миті – старій!
Година кожна у житті
Вбиває твою молодість і силу
По крапелині – буде так, і годі!
Тож перетворюйся в руїну,
А я прийду
Десь літ за п’ятдесят
І подивлюсь,
Що лишиться в очах твоїх, людино.
 

«Бог» з «Архангелом Гавриїлом» виходить. «Адам» одягає собі бороду, «Єва» закутується в хустку – вони знову завмирають в попередній позі. Знову заходить «Бог» з «Архангелом Гавриїлом».

Хор

 
І бог прийшов десь літ за п’ятдесят.
 

«Архангел Гавриїл»

 
Дивись: вже не халупа,
А хата ясноока поміж вишень,
Де був пустир, який садок веселий,
Пшениця ген на нивах дозріває,
Сини орають в полі,
Пшеницю доньки жнуть,
Гасають внуки на лугах.
 

Хор

 
Під хатою на призьбі
Сидять дідусь з бабусею – Адам і Єва —
І дивляться то на ясний світанок,
То в очі одне одному.
І бог в очах побачив,
Таку красу побачив бог
В очах і чоловічих, і жіночих,
Величнішу, ніж досі в них горіла,
Могутнішу, ніж досі в них палала.
Побачив не лише Любов,
А й Вірність запримітив,
І бог розгнівався,
Аж руки задрижали.
 

«Бог»

 
Так мало тобі старості, людино!
То помирай же, помирай у муках,
Ставай землею,
Прахом стань і тліном.
А я прийду невдовзі й подивлюсь,
В що перетвориться твоє кохання.
 

«Бог» виходить. З ним – «Архангел Гавриїл». Щезає і «Єва». «Адам» залишається один. Потім – передня ява.

Хор

 
Три літа проминуло —
Знову бог прийшов з архангелом.
І бачить бог:
Сидить дідусь біленький
Над невеличким горбиком могили,
І бачить бог:
Смутні в людини очі,
Та в них палає жаром
Ще, ще могутніша
І вже неосягненна
Краса людська —
Така страшна для бога.
Не тільки там Любов,
Не тільки Вірність,
А й Пам’ять серця бог побачив.
І затремтіли в бога руки з ляку,
І од безсилля серце затремтіло.
 

«Бог» підходить до людини, падає перед «Адамом» на коліна і починає благати.

«Бог»

 
О, дай мені, людино, цю красу!
Що хочеш, те й проси
В обмін на неї – дай лише.
 

«Адам»

 
Не можу.
Надто дорого вона мені дісталася,
Їй ціна ж бо – смерть,
А ти безсмертний, кажуть.
 

«Бог»

 
Бери безсмертя,
Молодість бери,
Віддай мені лише Любов!
 

«Адам»

 
Мені нічого не потрібно.
Ні вічна молодість,
Ані докучливе безсмертя
Не можуть дорівнятись до Любові!
 

«Бог» встає з колін. На тлі пшеничного поля і ранкової зорі стоять в золотих колосках юнак і дівчина, міцно сплівши руки, і дивляться то на сонце на небі, то на сонце в очах одне одного.

Хор

 
Найбільше диво світу – це Любов!
Схопився бог за голову руками
І геть пішов на небо.
І відтоді людина стала
Богом на землі.
 

«Адам»

 
Нема нічого кращого від сонця,
Яке в твоїх очах для мене сходить.
 

«Єва»

 
Нема нічого кращого від сонця,
Яке в твоїх очах мені палає.
 

Хор

 
Нема нужденнішої на землі людини,
Яка нікого у житті не любить.
Хай славиться Любов – це вічне сонце,
Яке людину творить із людини…
 

Жива книга вражень відвідувачів павлищанськоі школи

Виконують учасники Хору.

I учасник

 
Я – пан Вільох, Ян-Тадеуш, професор
З Варшавського університету.
Ваша школа може бути взірцем
Для сільських шкіл Польщі.
Війнуло на мене свіжим вітерцем.
Сповідуюсь тут мигцем.
Розберусь – слова будуть довші.
А все ж якась лавина озону
Шугнула в мою скептичну персону.
 

II учасник

 
Я – Калмоші Шандор, доцент з Угорщини,
З педінституту, із міста Печа.
Читав я книги ваші, друже,
А зараз тут бачив те,
Що в книгах ваших, юне й дуже,
Весняним проліском цвіте.
Ось в чому суть – тут віра в серце
Дитяче є понад усе,
А віра – те священнеє зеренце,
Що стебла в небо понесе.
Бо з найніжнішого ніжніший —
З роси й води – дитячий світ.
Коли ти добрий – будь добріший,
Коли жорстокий – будь мудріший
І вчись добра під старість літ.
Нова людина – буде, буде!
Її у кільчику зерна
Побачив я в цей тихий будень —
Із ваших справ встає вона!
Із ваших книг встає вона!
Мов колос з кільчика зерна!
 

III учасник

 
Я – Мировицький з Мирослава.
Сюди мене пригнала слава
Учителя цього. Я – вчитель сам.
Йому не вірив ні на грам.
Із Сумщини велосипедом
Сюди пришпарив. Моїм кредо
Є те – помацав, то повір,
А так – не вірю я в папір!
А він зумів-таки, зумів
Підняти всіх учителів
До рівня вчених і дослідників!
А я собі одним з нахлібників
Тепер ввижаюсь. Срамота!
А вчились разом. Де ж мета
Моя? На дні в чарчині!
А дні скотились по стежині
Кудись в яри, в тартарари
Із юності, немов з гори.
Скажи ж тепер мені, Учителю,
Чи я звестись ще маю силу,
Чи даром гнав велосипед
До тебе – шпальтами газет
Мене ти вистьобав без імені.
Жилось в добрі, як у багні, мені.
У мене сімдесят кролів
І сто курей – це біля хати.
Це царство біле пелехате.
І в класі – сорок теж голів —
Це вже дівчачих і хлопчачих,
Насмішкуватих і ледачих…
Тож за кролями і курми
Собі здавався між дітьми
Якимсь чужим, дивакуватим!
Спішив буркун кролям я рвати,
Хапав зерно в комірника,
Дружина в мене теж така,
Так зіп’яли ми зо дві хати,
А далі що – вже третю пхати!
А далі що – в машину перти
І так доперти аж до смерті!
Дітей нема своїх. А в школі
На серці, на душі мозолі —
Бо ж стали ми як чужаниці,
Нас заклювали кляті птиці,
З нас душі виїли кролі —
І стали ми лихі і злі.
Я якось прочитав тебе.
Те царство куряче рябе
Мені в очах заряхкотіло,
Сміялось з мене знахабніло,
Ще й та розпроклята свиня
Підсміювалась навмання…
Я був збісився. За ломаку
Та й ну на неї у атаку.
А там зчепився із дітьми,
Тут жінка бахнула дверми
І ледь ухоркала проклятого —
Боялась дуже за зарплату…
Отож пригнав велосипед
І вже назад ані вперед
Не рушу. Звівся нанівець.
Невже нам з жінкою кінець?
А може, ми ще маєм силу
Підвестися з багна, Учителю?!
 

Входить молода жіночка, вся – сиропна, щаслива, капелюшок на бочок, під пахвою – купа книжечок.

Жінка

 
Я – Палазя Гарбуз. Я заочно
Скінчила вуз. Я приїхала.
Така віхола була. Та це ж Мекка.
Я приїхала дуже здалека.
Я – приїхала.
Я – познайомилась. Я – була.
Тепер розказуватиму для свого села.
Була. Дихала. Руку не митиму —
З ним поручкалась – говоритиму.
Інтелігентні дуже вони. Ерудовані.
Губи в них для жінок зачакловані.
Сісти хотіла на стіл. Коліна виставила.
А вони мене за двері виставили.
Мабуть, жінка дивилась в щілину.
Дуже вчені вони.
Серцем до них – лину, лину, лину!
 

За нею входить Хор хлопців і дівчат. На грудях у них значки з портретом А. С. Макаренка.

Хор

 
Ми – студенти різних факультетів
Коломенського педінституту Московської
області, члени макаренківської бригади.
За три дні, що ми були в стінах цих,
Взяли ми те, що не спізнати і за роки
Навчання. Скільки лих і лих
Нас обмине! Який у нім глибокий
Заряд добра, любові, чистоти
У намірах створить людину!
О, як сердець дитячих досягти,
Зуміть, як він, бодай наполовину!
За три дні ми спізнали три істини:
А це – Народ. Це – Труд. Це – Хліб.
Священна трійця.
Це не – молитва.
Істини окріп.
Тож повторіть. Не бійтесь.
Повторіться.
Це ж істина – Народ, і Труд, і Хліб.
 

З Хору виходить жінка.

Жінка

 
Я – не студентка вже давно.
Я – завуч п’ятсот тридцять сьомої школи
З Ленінграда,
Ротмістрова Рената Олександрівна.
Я вірю кожному слову в цій школі.
«Волати» треба про неї – не сперечатись,
Не скромно писати
В журналах для адміністрації.
Я – щаслива. Переконалась на практиці —
Виховувати треба добром,
Щирим ставленням до вихованців.
В школі не мусить бути
Жодної краплі брехні і злості,
Гучних непотрібних фраз і наказів.
Лише атмосфера довіри повної
(А в школі я побачила довіру)
Родити може справжню людину,
Що вчиться не для кар’єри майбутньої,
А для створення
Гармонійно розвинутого суспільства.
Спасибі вам, що ви є, Учителю!
Я вірю кожному слову в цій школі.
В таких школах потрібно
Складати програми, перевіряти експерименти.
Адміністрації треба вчитись тут
Глибині пізнання проблем,
Творчості, працелюбності,
Великій скромності, любові до людини.
Я просто захворіла
«Білою заздрістю»,
Я вірю кожному слову в цій школі.
Вірю!
 

Входять двоє в чорних масках.

Двоє в чорних масках

 
А ми не з книги, ми не з книги,
А можна – ми підсипем криги
На ваші голови гарячі,
На ваші сліпаки незрячі,
На ваші слинені цитати —
Нас не хотіли записати,
Ми вам дозолим – бійтесь до5золу.
Бо ми вриваємось без дозволу!
Перший в чорній масці
Це він старається все для слави.
Багач— за свій рахунок музей собі робить.
Ти знаєш:
У нього в швейцарському банку
Лежить два мільйони!
Другий в чорній масці
А мати ходить старцює!
 

Входить Хор, наступає на двох в масках.

Хор

 
Ану геть звідси! Забирайтесь, наклепники!
Щоб і сліду вашого не було!
 

Двое в чорних масках щезають. Та з Хору виходять двоє інших, вже без масок. Вони представляються.

Двоє з хору

 
Ми вологодські вчителі.
Прекрасна школа. Дивний Вчитель.
Але дивує дещо нас.
 

I вчитель

 
Я – фізик сам.
Коли б він фізиком був, то не писав би,
Що в оранжереї вони створюють
Штучний грім, і блискавку,
І штучний дощ. Се ж нісенітниця!
 

II вчитель

 
Я сам – біолог.
Або – гній на поле по трубах.
Сконструювали, пише, учні.
Що? Насосами? Пульпою?
Все вигадане до кінця.
Неконтрольованість фантазії.
 

Виривається з Хору третій вчитель, солом’яний бриль тримає в руках.

III вчитель

 
Ви, знаєте, мене спровокували.
Я сам з Одеської області,
Я сам, я сам його обожнюю.
Аж раптом отаке: читаю якось,
Що учень його виростив пшеницю —
Шістдесят центнерів з гектара.
І я благав у долі: пронеси,
Щоб не довідавсь Ремесло про це
А чи Лук’яненко, – який скандал!
А йому це навіть байдуже —
Десяток центнерів туди,
Десяток сюди – великим легко
Їх перекидати?!
Або ще таке пише:
Дерево в саду виростили
І все прищепили на ньому:
Сливи і груші, яблуні і абрикоси.
Подумайте! Просто – дерево життя.
Просто – груші на вербі.
І я благаю в долі – захисти,
Пронеси його од фантазій,
Ізціли його реалізмом,
Дай йому в чисту душу
Ясності і прозірливості —
Не занось його на поворотах!
 

Влітає на крилах болоневого плаща журналіст, весь – ентузіазм, весь – порив, весь – клекочучий і гнівний, Власний кореспондент Захоплення (чи Істини).

Журналіст

 
Та як ви можете, шановні!
Дрібнитись як ви можете, шановні!
Умийте он ракету – в неї сопла замурзані!
Корабля підсушіть – він океанами йде!
Сонцю прочистіть протуберанці!
Це вічна людська драма:
Ми не вміємо розпізнавати велике,
Коли воно надто близько до нас,
Нам ліньки задирати свої голови,
Щоб Арарат побачити за хмарами,
Нам зіркості бракує,
Щоб обриси його пізнати розумом.
Життя його і творчість —
Це ж багатство національне,
Тож бережіть його, немов зіницю ока.
Коли ще родиться такий, як він, учитель.
Десь літ за п’ятдесят, а може, і всі сто!
А може, і пізніше, вчителі!
Хіба ж книжки його – це інвентарна книга,
Де можна все помацати рукою?
Хіба у вченім мрійник не живе?
Яка ж духовність – так! – високогірна
Панує в його школі, в його книгах,
За цю духовність сонячну, за радість,
Що ми його сучасники, —
Так, всі: і друзі, й опоненти,
І ворогове, воріженьки – теж,
Ми всі – його сучасники!
 

Слово вченому – спокійному, врівноваженому, резюмуюче слово.

Вчений

 
Він довго дратував мене. Чим?
Може, дидактизмом сухуватим,
Може, велеслів’ям необточеним,
І важкуватих прикладів неорганічністю,
Повторами безмежними, та і стилістика
Кульгала тут і там – все не без цього.
Та все ж мене манило щось сюди.
Почув я тут биття його душі,
І все простив, і все забув одразу.
Концепція його, її практичне втілення —
У ній знайшов я нелегке підтвердження
Всім вимученим пошукам своїм.
Марксистський гуманізм у вихованні —
Ось в чому суть його!
Хай не лякають перехрестя нас!
Не завжди переконливі нехай
Дорожні знаки, ми ж першопрохідці,
Та напрямок се ж головний.
Адже, скажіть мені, колеги юні,
Хіба ж таки не з цього,
Хіба ж не з розуміння й співчуття
До чужого життя, до болю чужого,
Не з намагання зробити його
Справою свого життя,
Хіба не з співчуття активного
До пригноблених,
Хіба не з протесту проти принижень людей
Виріс могутній
Комуністичний рух?
Хіба не в цьому, друзі, найвищий прояв
Морального апофеозу людини?!
 

Входить учасник Хору з газетою.

Учасник хору

Газета «Правда»:

«Придивіться уважніше, що характеризує стиль роботи директора Павлищанської середньої школи. Педагогічний труд його знайшов визнання в науці, відзначений урядовою нагородою… Свій вплив на педагогічний колектив, на учнів він здійснює як політичний, ідейний наставник, спираючись перш за все на свій моральний авторитет і високу викладацьку майстерність. Особистий приклад – найдієвіший інструмент виховання».

Ще один учасник Хору – з червоною папкою в руках.

II учасник хору

«Шановний Вчителю!

Райком КП України і виконком районної Ради депутатів трудящих палко вітають Вас, відомого педагога і вченого, в день Вашого п’ятдесятиріччя! Вшанування Вашого дня народження майже збігається з присвоєнням Вам високого звання Героя Соціалістичної Праці. Ми гордимося, що Ви, син простого хлібороба, ставши учителем, повсякденно збагачували свої знання теорією марксизму-ленінізму, наполегливо вивчали педагогічну спадщину Коменського і Песталоцці, Ушинського і Макаренка, Калініна і Крупської, самі виросли у видатного вченого-педагога, члена-кореспондента Академії педагогічних наук СРСР, талановито збагачуєте радянську педагогічну науку своїми працями з теорії і практики навчання і комуністичного виховання школярів. За 32 роки Вашого керівництва Павлищанська середня школа перетворилась в педагогічну лабораторію всієї країни. До думки славного Вашого педагогічного колективу, до Вашої думки прислухаються вчителі Болгарії, Польщі, НДР, Куби, Чехословаччини та інших країн народної демократії…»

Виходить Душа-Хлопець з Хору.

Душа-Хлопець

 
Я – Душа-Хлопець,
Всі в мене – друзі, я у всіх – друг.
Тому – кум, тому – сват.
З тим у карти грав,
Тому – кроля білував,
Бач, як музика виграє, наче своя.
А що з Учителем я дружив,
То це навіть кури павлищанські знають.
Та він з моїм портфелем
У сам Київ їздив,
Це я вам точно говорю!
Зараз до нього всі туляться,
Коло зірочки його гріються,
Вчитель – Герой, «Правда» про нього пише,
А я згадую, що було
Двадцять літ назад,
У сорок восьмому році.
Переїхав він у Павлищани
Директорувати у нашу школу.
Такий нервовий політрук, куди там!
Хвороба його доконала.
Дружина його, пам’ятаю,
В аптеку за ліками подалася,
В кабінеті нікого, ми вдвох,
Новий рік гупає за вікном.
Метнувсь я туди-сюди,
Плящину приніс, ковбаси,
А пити йому не можна, бо смерть,
А тут він виглушив, бачу, стакан,
Ніколи більше не бачив, щоб пив. Зась!
Холод. Мороз. Зірки великі,
Наче сови чи їжаки ворушаться.
Кажу йому: «Годі, Вчителю!»
Дрібнокаліберку поставив він між колін,
Кватирка відчинена на мороз,
Здається, як би стрелив —
Зірку збив би, мов сову,
Чи пугача, чи путькало,
Чи їжака, такі вони великі!
Лежать у небі – ворушаться.
Дивлюсь на нього, а він – мокрий весь.
– Кінець мені приходить, – каже, – брате. —
Бувало, прийде з уроку,
А з нього прямо річками тече,
Неначе він щойнісінько
З-під ринви вийшов – отака біда.
Кишечник, серце – мученицька мука!
Та ще й рука поранена домучує,
Великі очі тільки світяться.
Як зорі. Як сови. Як їжаки.
Надвір ми вийшли. Він – з гвинтівкою.
Злякався я – їй-богу, думаю,
Коли б собі біди не заподіяв!
Він до плеча гвинтівку – і давай
Стріляти в моторош, лиш гільзи
У сніг рипучий скавулять.
Мороз тріскучий, стрілянина та.
– Ну, годі, – йому кажу, – йдем в кімнату,
А то прийде дружина зараз.
Дістану прочухана —
І за горілку, і за стрілянину.
– Ну, з Новим роком, – каже,
І стрелив ще раз. – Цей рік вже не зможу
Я пережити… Вже снаги нема… —
Як стрелив він, то, вірите чи ні,
У ті зірки великі, наче сови,
То стала зірка падати над школою.
– Чиясь душа впаде нового року!
– Та що ти! – я кажу йому. – Не те,
Це на добро, вона ж не по собі,
А ти її підстрелив, оту зірку,
Отож чекай, Учителю, переміни. —
З’явилась тут якраз його дружина.
І що було мені, то я забув навіки.
Він став видужувати з того часу,
Як ми ото посиділи добряче
И по-холостяцьки Новий рік зустріли.
Ото проява! Але двадцять літ
Летіла ота зірка, аж тепер,
Нарешті, знала, де їй приземлитись.
Він зірочку цю збив у сорок восьмому.
Себе він пересилив, вижив, викрутився,
А хто себе підважить – то мужчина!
Що потім? Двадцять літ життя!
І тридцять книг життя!
І тисячі випускників! Мільйони!