Маруся

Сяк-так, то з журбою, то з тугою, промаячила Маруся до спасiвки; а у спасiвку, iк пречистiй, казав Василь, буде неодмiнно. Хоч i не зовсiм Маруся повеселiшала, та усе-таки неначе стала потроху оживати. Вона й дома порається, вона й з батьком у поле чи громадити, чи жати; бо вже й Наум, дивлячись на неї, що вона стала розважатись, i собi повеселiшав i дума: "Слава тобi господи! Ще тiльки спасiвка наступа, а вже Маруся зовсiм не та, як унов народилася; туж-туж i Василь буде; тодi вдарю лихом об землю, мерщiй справлю весiлля, та й нехай собi живуть". От коли куди йде на хазяйство, то й дочку бере з собою, щоб її лучче розважати. Коли ж вона часом зостанеться дома, то, впоравшись, iде у бiр за губами; та таки так сказати, що день за день та стала вп'ять i до роботи проворненька, i в усякiм дiлi моторнiша, i що у бога день, то усе веселiш, усе розщитує.: "От пречиста недалеко, от-от Василь вернеться".

Раз у спасiвку, на третiй день пiсля спаса, вiддавши вона обiдати i поприбиравши усе, пiшла у бiр за губами i вже нiкуди бiльш, як на тi ж озера. Напала на рижики, та так же їх багацько було, та такi мудрi; i хоч i побродила по водi, та назбирала їх повнiсiньке вiдро iще й кошик. От ще б то їх брала, та як же пiшов дощ, та престрашенний, як з вiдра, та з холодним вiтром; а вона була ув однiй тяжиновiй юпцi i свитини не брала. Що їй тут на свiтi робити? Нiкуди i не кажи, щоб забiгти та пересидiти, бо до села було далеченько, а дощ так i полива! Нiгде дiтись – треба бiгти додому. Iшла, а де i пiдбiгцем, та поки прийшла додому, так одно те, що утомилась, а друге – змокла як хлюща, так з неї i тече; а змерзла ж то так, що зуб з зубом не зведе, так i труситься.

З лихом пополам прибiгла додому. А дома ж то мати старенька i усе собi немощна, не здужала пiднятись i у печi затопити. Лихо та й годi нашiй Марусi! Нитки сухої на нiй нема, а нiгде обсушитись; змерзла неначе зимою, а нiгде обiгрiтись. Злiзла на пiч, та як не на топлену, так ще пуще змерзла. Укрилась i кожухом, нiчого! Так лихорадка її i б'є!

Прийшов i Наум, упоравшись з батраками. Нiкому йому нi вечеряти дати, та й нiчого. Перш був розсердивсь, а далi як розслухав, що йому Настя, стогнучи, розказала, та й замовк; далi назирнув Марусю та аж злякавсь: господи, твоя воля! Сама як вогонь гаряча, а її трусить так, що й сказати не можна!

Тьохнуло у животi в нашого Наума! Подумав-подумав та й став богу молитись. Се вже у нього була така натура: чи хоч трохи бiда, чи радiсть є йому яка, зараз до бога; так i тут. Помоливсь, перехрестив тричi Марусю i лiг собi. Прислухається троха: Маруся не заснула? "Дай господи, щоб заснула i щоб завтра здорова була!" – сказавши сеє, лiг i… заснув.

Тiльки що у саму глупу пiвнiч будить його Настя якомога i каже:

– Подивись, Науме, що з Марусею дiється? Стогне час вiд часу дужче… от усе дужче… аж кричить…

Наум вже бiля недужої:

– Що тобi, Марусю?.. Чого ти стогнеш? Що в тебе болить?..

– Таточку… батечку… Ох, не дайте пропасти… колеть… ох, тяжко менi!.. Робiть, що знаєте… ко… колеть мене!..

– Де саме колеть, Машечко?

– От.., у бiк… ох, ох!.. У лiвiм боцi… Поможiть менi!.. Не стерплю…

Кинувся Наум, викресав вогню, засвiтив свiтло – аж i Настя вже встала; де та й сила узялась? До Марусi… а вона усе дужче стогне…

Що робити – i самi не знають… Сяк-так старi удвох затопили пiч, укрили її кожухами… так кричить.

– Душно! не влежу на печi… положiть мене на лавi… Ох, душно менi! Ох, важко менi! Болить же бiк… ох, болить!..

Послали мерщiй на лавi; узялись обоє старi зводити Марусю… Вона не здужа йти, старi не здужають її вести… тягнуться, силкуються, спотикаються… Наум сердиться, кричить на жiнку, що йому не помага; Настя ворчить на нього, що… вiн дочку на неї схиля… Маруся стогне, плаче, а старi, дивлячись на неї, собi плачуть…

Через превелику силу дотаскали Марусю, положили на лавi, вкрили рядном, бо усе каже, що їй душно; а самi стали радитись, що з нею робити! Настя – пробi бiгти до знахурки, щоб вмила або злизала; бо се їй, мабуть, з очей; або нехай переполох вилива, або трясцю вiдшептує; нехай, що зна, те й робить. Так же Наум не тiї, бо дуже не любив нi знахурок, нi ворожок, що тiльки дурникiв обдурюють та з них грошики луплять, а самi не можуть нiякого добра нiкому зробити, хiба тiльки бiду, так так! От вiн зараз дiстав iорданської води та й звелiв Настi, щоб нею натерла Марусi бiк, де болить, i дав тiєї ж води трошки напитись, а сам пiдкурював її херувимським великоднiм ладаном, помоливсь з Настею богу… аж ось i Маруся притихла й стала б то засипати. Старi вже хотiли з радостi гасити й самi лягати… Як тут вп'ять Маруся не своїм голосом закричала:

– Ох, лишечко! Колеть мене, колеть у бiк, пече… Ох, трудно менi! Батiночку рiдненький, матiночко моя, голубочко! Рятуйте!.. Поможiть менi!.. Смерть моя.. Не дає… менi дихати!..

Бачить Наум, що зовсiм бiда, треба що-небудь i робити, схопив шапку, побiг до сусiди, розбудив, попрохав її, щоб йшла швидше на помiч до Настi, поки управивсь, поки допроводив її до двора, аж вже i свiта. Не заходячи додому, пiшов у город. Був у нього знайомий приятель, цилюрик, та ще й Марусин кум, вона в нього аж трьох дiточок хрестила, так до нього пiшов вiн радитись, що треба робити, а коли можна, то щоб i сам прийшов та й подивись на болящу.

Так-то старому швидко й дiйти! Iде i, бачить, усе на однiм мiсцi; стане поспiшать – задихається, ноги спотикаються, зовсiм хоч впасти. Жалкує Наум, що не збудив кого з батракiв, що в соломi на току спали, так що ж бо? Хоч би й швидше дiйшов, так не вмiв би так усього розказати; а якби цилюрик не захотiв iти, то батрак не вмiв би його i прохати, як сам отець.

Сонечко пiднялось, тогдi Наум дотюпав – до цилюрика. Поки його збудили… бо вiн був вже багатенький, а через коров'ячу вiспу став вже у панськiм каптанi ходити, так треба вже туди ж, за панами, довго ранком спати. От поки зогрiли йому самовар, поки вiн напивсь того чаю, присмоктуючи люльку, як наш справник, поки-то вийшов потягаючись до Наума, аж вже було геть-геть! Та вже за те спасибi, що як розпитав, чи Маруся недужа, так разом i зiбравсь. Схопив швидше щось таке за пазуху, та узяв склянку з чимтось, та й каже:

– Наум Семенович! Худо дiло; треба поспiшати як можна. Не поскупись найняти збiржу^[11]. Менi нiчого i проходитись, та треба поспiшать.

Наум зараз шатнувсь, найняв збiржаника, i побiгли що є духу з цилюриком додому.

Як оглядiв цилюрик Марусю, та аж зацмокав. Став її розпитувати, де саме i як у неї болить? Та вона за кашлем i слова не скаже. Цилюрик аж головою покрутив та й каже собi тихенько:

– Овва! Худо дiло! – А Наум се почув та й руки опустив…

Кинувся цилюрик i якомога поспiша та й кинув їй руду^[12] з руки, далi розв'язав пляшку, аж там усе п'явки, та й поприпускав їх до боку. Поки се, поки те дiялось, Наум так, що нi живий нi мертвий; то пiде, то стане, то сяде, та усе, здихаючи, руки лама; а пуще те його смутило, що цилюрик був невеселий. А Настя, бiдна Настя, i байдуже собi! Вона там коло Марусi й помага, i держить, i, що треба, робить, i так справляється, що неначе i не була недужа. Так-то велике горе i бiда як постигне, то вже менше i забудеш, i не поважаєш його.

Управившись, цилюрик вийшов у сiни вiддихнути. Наум пристав до нього з розпитками.

– Худо дiло! – сказав цилюрик.

Наум так i кинувся йому у ноги, i аж плаче, i говорить:

– Приятелю мiй, Кондрате Iванович! Роби що знаєш, тiльки не погуби мого дитяти! Не положи мене живого у яму! Вiк буду батьком рiдним звати! Бери що хоч, бери усю худобу… тiльки вилiчи Марусю!..

Цилюрик аж заплакав i каже:

– Друже мiй, Науме Семенович! Хiба ж менi не жаль своєї куми? Що б то я робив, щоб вилiчити хрещену матiр своїх дiток? Та як нема божої волi, так наш братчик, хоч з десятю головами, нiчого не зробить!

– Так моїй Марусi не животiти? – аж скрикнув Наум.

– Один бог зна! – сказав цилюрик та й пiшов вп'ять до недужої.

Подивившись на неї i подержавши за жилу довгенько, каже:

– Молись, Семеновичу, богу! Коли засне, то нi об чiм i журитись; здається, що скоро засне.

От i вiдступилися вiд неї тихесенько, щоб їй не мiшати спати…

Так куди ж то!.. Тiльки що нiби стала дрiмати, як пiднiметься кашель, та прездоровенний; так i пiдступа пiд груди, i дихати їй, сердешнiй, не дає; а тут у бiк знову стало шпигати.

Довго того розказувати, як вона три дня так страждала! Що таки цилюрик лiчив, а то вiн i нiмця привозив; i той i масть до боку прикладав, i чого то вже не робив!.. так нема легше та й нема! I що далi, то усе гiрш було.

Наум давав їм волю, що хотiли, робили; а сам, запершись, усе богу моливсь; впаде навколiшки, руки лама; як вдарить поклон, та з пiвчаса лежить i усе молиться: "Господи милосердний! Не осироти нас! Не вiднiмай вiд нас нашої радостi! Рiши мене усiй худоби; озьми мене, старого, немощного, озьми мене до себе; а нехай вона поживе на свiтi…" Далi й закiнча: "Да будеть воля твоя святая зо мною, грiшним! Ти усе знаєш, ти лучче зробиш, чим ми, грiшнiї, думаємо!" Пiдiйде до нiмця, просить, руки йому цiлує… винiс скриньку з грошима, а, мабуть, було у нiй сот три рублiв, i просить:

– Бери, – каже, – скiльки хоч, усi озьми, усю худобу озьми, усього рiшусь, у старцi пiду, тiльки вилiчи моє дитя; вона в мене однiсiнька… Без неї нащо менi жити? Не буде менi нiякої радостi… хто мене догляне… хто… – та так i заголосить.

Дарма що нiмець, та й вiн заплакав, i хоч би тобi копiєчку узяв. У останнiй раз як був, i вп'ять чого-то не робив, а далi сказав:

– Нiчого не можна зробити! – 3 тим i поїхав.

Моливсь Наум, моливсь… i що то вже плакав! Так i пiдпливе сльозами. Далi вийшов iз кiмнати, подививсь на Марусю, бачить, що вона, як тая свiчечка, догоряє, перехрестивсь i на думцi каже собi:

– Господи! Твоя воля святая! Прости нас, грiшних, i навчи, що нам робити i як тебе слухати? – Та з сим словом i пiшов.

Iде i за сльозами свiту не бачить. Позвав панотця, той аж здивувавсь, що така здорова дiвка у три днi як занедужала, а вже й на божiй дорозi. Поки панотець прийшов з святостю, Наум вернувсь i, крiплячись, щоб не плакати, через велику силу каже Марусi:

– Доню, запричастимо тебе! Чи не дасть бог швидше здоров'я?

– Я сього хотiла прохати… та боялась вас потурбувати… I вже здоров'я!.. Хiба спасення душi… коли б тiльки швидше… – ледве промовила сеє Маруся.

Кинулася Настя хату прибирати i сiни упорати, а Наум засвiтив свiчечку i ладаном покурив; аж ось i батюшка прийшов…

Поки Маруся сповiдалася, Наум iз Настею i хто ще був у них iз сусiдiв вийшли у сiни. От Настя i каже мужиковi:

– Нащо ти її так сполохав? Вона тепер подума, що вже зовсiм вмира, коли привели панотця?

– Що ж, стара, будемо робити? – здохнувши тяжко, сказав Наум. – А яково ж би нам було, якби вона вмерла без покаянiя?

– Та, що-бо ти, старий, говориш? Де їй ще вмирати? Ще тiльки сьогоднi четвертий день, як гаразд i занедужала…

– Але, четвертий! У бога усе готово, його свята воленька! Повелить, то я ще швидш її вмру, дарма що вона вже на ладан дише.

Сказав Наум та й вiдiйшов, гiрко заплакавши, i каже собi тихенько: "I коли б то господь послав менi сюю милость! Воля твоя, господи!"

Тут панотець кликнув, щоб усi йшли у хату, буде її причащати. Наум, тiльки сам живий та теплий, ще здужав пiдвести її до святого причастя… Маруся прийняла тайни Христовi, як ангол божий; потiм лягла, перехрестилась, пiдвела очицi угору i веселенько проговорила:

– Коли менi… така радiсть тут… пiсля святого причастя… що ж то буде у царствi небеснiм? Прийми i мене, господи, у царство твоє святе! – Панотець, посидiвши i поговоривши дечого з письма, пiшов додому.

Трошки погодя чують, що кашель в Марусi нiби перестав i вже вона хоч i не стогне i буцiмто спить, так у горлi стало дуже хрипiти, а у грудях аж клекотить…

От Настя i каже до старого:

– Та єй-богу, вона не вмре; бач, їй полегшало.

– Мовчи та молись богу! – сказав їй Наум, а сам аж труситься. – Тепер, – каже, – янголи святiї лiтають над нею. Страшний час тогдi настає, як праведна душа кончиться. Нам, грiшним, треба тiльки молитись богу!

– Господи милостивий! Ти сам боїшся та й мене лякаєш.

Так сказала Настя, не бачачи своєї бiди, а Наум знав добре усе, i знав, що до чого i пiсля чого що йде, та й каже:

– Коли б то бог милосердний сотворив таке чудо! Далi засвiтив страшну свiчку^[13], поставив перед образами, а сам пiшов у кiмнату… i що то вже моливсь богу! Куди-то не обiщавсь iти на богомолля. Скiльки худоби роздати на церкви, старцям…

Як ось Маруся таки дуженько промовила:

– Таточку!.. Матiнко!.. А пiдiйдiть до мене.

От вони й пiдiйшли. Наум бачить, що Маруся зовсiм змiнилась на лицi: стала собi рум'яненька, як зоренька перед сход сонця: очицi, як ясочки, грають; веселенька, i вiд неї неначе сяє. Вiн знав, до чого се приходиться, здригнув увесь, скрiпив серце, а сльози, знай, глита та думкою тiльки так помоливсь: "Час прийшов… господи, не остав мене!.." Маруся їм i каже:

– Батеньку, матiнко, мої рiднесенькi! Простiть мене, грiшную!.. Попрощаймося на сiм свiтi… поки бог зведе нас докупи у своїм царствi.

Тут стала їм руки цiлувати; а вони так i розливаються, плачуть i її цiлують. От вона їм i каже вп'ять, та так веселенько й усе усмiхаючись:

– Спасибi вам, мої рiднесенькi, що ви мене любили!.. i кохали мене… Простiть мене, може, коли вас не послухала… або сердила… Менi бог грiхи простив… простiть i ви!.. Не вбивайтесь дуже за мною, бо се грiх… та пом'янiть мою грiшну душу… не жалуйте худоби, усе земля i пил… Годi ж, годi, не плачте ж… Бачите, яка я весела… там менi буде прехороше!.. Коли-небудь треба i вмерти… Ми недовго будемо рiзне; там год – як часиночка… Бачите, я не жалкую за вами… бо скоро побачимось… Васи… ох! Василечка мого як побачите, скажiть, щоб не вбивавсь.. скоро побачимось… Я його дуже, дуже любила!.. Горiшки мої положiть менi у руку, як помру, а платок… вернiте йому… А де ви? Я щось вас не бачу… Таточку! Читай менi… голосно молитви… а ти, матiночко… хрести мене… По-бла-го-словiть же… мене…

Наум став читати молитви, а Маруся силкувалася, та не здужала за ним i слова сказати; а вiн що скаже слово та й заллється сльозами, переплаче та вп'ять чита. Настя чи перехрестила двiчi та й знемогла i тут же впала. Сусiда подала Марусi у руку свiчку i вже насилу руку розправила, бо вже стала заставати… От вже i гласу її не стало чути… Наум нахиливсь та над ухом її голосно чита "Вiрую во єдиного бога" та "Богородицю"… а се вона – зирк очима та й сказала голосно:

– Чи ви чуєте?… Що се таке?

Наум впав навколiшки i каже:

– Молiтеся усi! Янголи прилетiли по її душу!

Далi Маруся ще спитала:

– Чи ви бачите? – та й замовкла… Здохнула важко… тiльки й промовила: – Мати божа!.. прийми… – i успокоїлась навiки!

Наум скочив, сплеснув руками, пiдняв очi вгору i стояв так довгенько. Далi пав перед образами навколiшки i моливсь: "Не остав мене, господи, отець милосердний, у сюю горкую годину! Цiлий вiк ти мене милував, а на старостi, як менi треба було у землю лягти, послав ти менi таке горенько!.. Укрiпи мене, господи, щоб я не согрiшив перед тобою!"

Кинувся до Марусi, припав до неї, вицiлував їй руки, щоки, шию, лоб i усе приговорює:

– Прощай, моя донечко, утiха, радiсть моя! Зав'яла ти, як садовий цвiточок; засохла, як билинка! Що я без тебе тепер зостався? Сирота! Пуще малої дитини. Об дитинi жалкують, дитину приглядять, а мене хто тепер пригляне?.. Тепер ти у новiм свiтi, меж янголами святими, знаєш, як менi тяжко, як менi гiрко без тебе: молись, щоб i мене бог до тебе узяв! Закриваю твої оченьки до страшного суду! Не побачу у них своєї радостi бiльш! Складаю твої рученьки, що мене годували, опатрували, обнiмали…

Вiн би й довго коло неї вбивався, так тут сусiда пiдiйшла та й каже:

– Пусти, дядьку, вже ти її не пiднiмеш; а ось прийшли дiвчата убирати Марусю; ти йди та давай порядок, бо, бач, Настя безчувственна теж лежить.

Наум став над Настею, вп'ять гiрко заплакав та й каже:

– Уставай, мати, дружечки прийшли, нехай убирають до вiнця нашу молоду… а я пiду лагодити весiлля!

Пришедши вiн до панотця, не змiг i слова сказати, а тiльки що плаче так що й господи! Пiп зараз догадавсь та й каже:

– Царство небесне їй! Праведна душа була, упокой її господи со святими!

А помолившись, i став розважати Наума, поки позiходилися дяки; далi пiшли у церкву, пiп став служити панахиду, а по душi звелiв дзвонити на непорочнi, як по старому i по почотному чоловiковi; та й послав сукно i ставник i звелiв iти читати псалтирi.

Увiшедши Наум у церкву, так i пав перед образами, та й моливсь, що таки за впокой душi свого дитяти, а то таки, знай, узивав:

– Господи милосердний! Дай менi розум, щоб я, при такiй тяжкiй бiдi, не прогнiвив би тебе не тiльки словом, та нiже думкою!

Як же заспiвали вiчную пам'ять, так i сам почувся, що йому якось-то стало легше на душi, i хоч i жаль йому дочки, – що то вже i казати, крiпко жаль! – та зараз i подума: "Воля божа! Вона теперечки у царствi; а за такеє горе, що ми тепер терпимо, бог i нас сподобить з нею бути!"

Бодро дiйшов додому. Вже Марусю нарядили i положили на лавi, бiля вiкна. Став Наум над нею, помоливсь, зложив руки нахрест та й став приговорювати:

– Донечко моя милая! Марусенько моя незабутняя! Що ж ти не глянеш каренькими своїми оченятами на свого батенька рiдного? Що ж не кинешся рученьками обняти його?.. Що не проговориш до нього нi словечка?.. Ти ж мене так завсегда зострiчала… а тепер… закрила свої оченьки, поки вздриш господа на страшному судi; зложила рученьки, поки з сим хрестом, що тепер держиш, вийдеш з домовини назустрiч йому; скрiпила уста, поки з янголами не станеш хвалити його!.. На кого ж ти нас покинула?.. Узяла нашi радощi з собою; хто нас буде веселити такою добрiстю, як ти? Хто нас, сирiт, на старостi буде жалувати?.. Хто нас, як билиночок у полi, буде доглядати?.. Хто зопинить нашi горючiї сльози?.. Хто обiтре нам смажнiї уста?.. Хто у болiстi промочить нам запеклий язик?.. Не повеселила ти нас, живучи з своїм Василем! Не порадувала нас своїм весiллячком!.. Береш своє дiвування у сиру землю!.. Зате подруженьки убрали твою русу косу, як до вiнця; скиндячки положенi… квiточками заквiтчанi… i з правого боку тож квiтка; нехай люди бачать, що ти була дiвою на землi, дiвою йдеш i на той свiт.

Який зiбрався народ, – а вже таки повнiсiнька була хата i в вiкно багато дивилося, – так усi навзрид плачуть!.. Та й як можна було утерпiти, дивлячись на чоловiка, що зовсiм у старостi, сiдого, як лунь, немощного, – стоїть над своїм дитятею, що одним одна й була йому на свiтi, i ту пережив, i ту, на самiм цвiту, хова, а сам зостається на свiтi з старiстю, з недугами, з горем, один собi з старою до якого часу! Яка вже їх жисть буде?.. Та що й казати! Та ще ж яка й дитина! Коли б уже яка-небудь, так собi, так би i сюди й туди; а то ж дiвка, не то що на усе село, та вряд чи де й близько така була: богобоязлива, богомiльна, до усякого дiла невсипуща, слухняна, покiрна, звичайна, тиха, розумна, i що вже красива, так вже нiчого й говорити! I що то: хто й знав її, хто й не знав, то усяк любив i поважав, i як почули, що вона вмерла, то всi ж то, i старi, i молодi, та й мала дитина, усi за нею жалкували i збiглися дивитись на неї i по нiй журитись.

Об старiй Настi вже нiчого й говорити: не здужала не то що порядку давати, та й з мiсця не вставала; усе сидiла бiля покiйницi, i вже не плакала, бо i слiз не стало, а тiльки тяжко здихала i нi пiвслова не здужала, голосячи, приговорювати.

Послухавши псалтиря, що дяк усе читав, Наум сiв бiля своєї старої та й каже:

– Що, стара! Управились ми з тобою! Збирались весiлля грати, аж ось похорони! Ох-ох-ох! Хвали, Насте, бога!

– Се нам за грiхи нашi, Науме, бог наказанiє послав! – сказала йому Настя.

– За грiхи! – сказав, подумавши, Наум. – Чи є така кара, щоб нею удовлити за нашi грiхи? Що день, що час ми тяжко согрiшаєм перед господом нашим; так чого ж ми достойнi?.. Якби отець наш небесний робив з нами не по милосердiю, а по правдi своїй святiй, так ми б i давно недостойнi i на свiт дивитись. Мiри нема його добростi!

– Зачим же вiн узяв у нас одну нашу радiсть? Що ми тепер будемо?

– Зачим? Дурна, дурна! Зачим узяв? Щоб дитина добрая, за добрiсть i йому милая, поживши у сьому злому свiтi та бачачи других, не пiшла услiд за тими, що не по його волi роблять; щоб не стала й вона така, котрих вiн не любить. А за лихе i злеє дитя бог карає отця i матiр, так би ми були б i за неї у одвiтi; а тепер, коли дитя наше було добреє, то через неї i нам що-небудь бог з грiхiв простить.

– На кого ж ми тепер зостанемось? I хто нас у старостi та немощах догляне? – питала ще таки Настя.

– I я те ж думав з першого часу, – каже Наум, – а далi, по молитвi, бог такий менi розум дав: не було у нас дитяти, самi по собi жили, будем i без неї. Ти скажеш: тогдi були молодi та здоровi, а тепер старi, не здужаємо робити на себе. Насте, Насте! I у молодi лiта не самi по собi ми жили, i робили, i пропиталися; бог нам помагав; вiн же нам i тепер не дасть пропасти. Поживемо ще, потерпимо ще за грiхи нашi на сiм свiтi; по його волоньцi прийде i наша година. Ти менi закриєш очi, а тебе… тогдi, круглу сироту, у бiдi ще й лучче не покине той, що й маленьку комашечку догляда, та й збереть нас докупи, i наша Маруся нас тамечка зострiне. Коли ж небудь прийде сей час; не сто лiт будемо тут бiдствувати… та хоч би i сто лiт, хоч би i бiльш, i хоч би ще гiршу бiду нам бог послав – коли є ще яка гiрша сiєї, – та чи може ж то iзровнятись проти того, що нам буде у господа милосердного i де тепер наша Маруся? Годi ж, годi, не плач та давай порядок. Живий живе гада, так i ми; треба усе полагодити, як звичайно i як тiльки можемо що зробити i за душу, i за славу нашої Марусi.

Стало надвечiр. Пiд коморою знакомий Наумовi маляр малює труну – та що за славна була! Дубовi дошки, та товстi, та сухi, як залiзо, та й зроблено чисто, як столярна; бо й теслi, що її робили, жалкуючи об Марусi i люблячи Наума, вiд щирого серця її робили. А як ще маляр вичорнив її, та на крищi змалював хрест святий, та кругом пописав слова усякими красками, у головах намалював янгола божого, а у ногах списав патрет iз смертi з кiстками, та так живо, що як настояща смерть, так така домовина, що хоч би i усякому доброму чоловiковi таку бог привiв. У хатi i у кiмнатi жiнки порались, то дiжу наставляли, то муку сiяли, то локшину кришили, то птицю патрали; а народ то бiля мертвої, то бiля вiдчиненого вiкна, що над нею, дивилися; – а обоє старi iз журби так вже стяглися, що аж злягли… Як разом – крик! Хтось дуже застогнав, аж закричав… Народ за вiкном тож крикнув: "Василь, Василь", – i розступивсь. Наум, почувши сеє, скочив, зирк у вiкно… лежить бiдний Василь бiля вiкна, мов мертвий зовсiм!..

У тi пори, як дзвонили по душi Марусi, їхав мимо церкви сердека Василь i поспiшав якомога до хазяїна з радiстю, бо усе зробив, як тiльки лучче можна було, i вiз йому великi баришi. Як їде i чує, що дзвонять; здригнув крiпко, неначе йому хто снiгу за спину насипав, а у животi так i похолонуло, i на душу така журба пала, що й сам не зна, що вiн таке став. Перехрестивсь i сказав: "Дай боже царство небесне, вiчний покой помершому!" – а сам по коням погнав, щоб швидше одчот вiддати хазяїну та й до Марусi i щоб вже з нею не розлучатися аж до весiлля.

Так от яке весiлля знайшов Василь! А як побачив свою Марусю, замiсть щоб на посадi сидiть, лежить на лавi пiд церковним сукном, хоч i убрана, i заквiтчана, та не до вiнця з ним, а у яму вiд нього iти! Як се побачив, закричав жалiбно, застогнав, поблiд як смерть та тут же i впав мов неживий!..

Насилу та на превелику силу його вiдволодали. Вже й водою обливали i трусили… аж ось зирнув, повiв кругом очима та й сказав тихесенько:

– Марусю!.. Де моя Маруся?

– I вже, сину, Маруся нi твоя, нi наша, божа! – став йому Наум казати. – Покинула нас!

Василь сидить, як окам'янiлий, i не баче, i не чує нiчого. От Наум подумав, бачить, що треба йому розжалобити, щоб тiльки вiн заплакав, то йому й легш буде; от i став до нього говорити… Та вже ж як то жалiбно говорив, що й подумати так не можна, як то вiн йому усе розказував: як його Маруся любила, як за ним убивалася, як занедужала i, вмираючи, що йому наказувала… Василь, сеє слухавши, як заплаче… зарида, як кинеться до неї… припав, цiлував їй руки… I не вимовить нiчого, тiльки: "Марусю… моя Марусенько!" То покинеть її, плаче та вбивається, та вп'ять до неї. А народ таки увесь, та що то – i малi дiти так i голосять, дивлячись на нього i старих, що обплакують i його, неначе мертвого.

Отак було усе до вечора. Народ помаленьку розiйшовся, i вже нiччю Наум, внемiгшись зовсiм, трошки задрiмав. Прокинувсь, дивиться, що Василь i не дума вiдiйти вiд вмершої; стоїть бiля неї навколiшках та, знай, руки їй цiлує, та щось i приговорює з горючими сльозами. От Наум йому i каже:

– Спочинь, сину, хоч трохи! Завтра тобi тяжкий день буде; зберися з силою. Бачиш, i я, вже менi бiльш її жалко, та й я таки трохи задрiмав, щоб хоч мало головi легш було.

– Вам її бiльш жаль? – каже Василь. – Та як се можна i подумати? Я її любив у сто раз бiльш, чим ви!

– Вже сього не можна розiбрати: ти кажеш, що ти бiльш, а я знаю, що я її отець, стар чоловiк, i вже в мене дочки не буде; а ти собi, як захочеш, дiвку й завтра знайдеш…

– Тату, тату! – жалiбно сказав Василь. – i вам не грiх так говорити… i у яку пору i у якiм мiсцi?…

Далi подививсь на нього з грозою iспiдлiб'я та й став, неначе не у своєму умi, сам собi розговорювати: "Їх правда… скоро посватаюсь… та й оженюсь… зiйдетесь на весiлля… та не зовiть попа… а може… а може… дарма!.."

Слухавши такiї його речi, Наум дуже злякавсь, бо думав, чи нема у нього помислу, щоб – нехай бог боронить – самому собi смерть заподiять; став його розважати i розказувати, який се смертельний грiх, щоб проти божої волi смертi ськати, i що такая душа непрощена вiд бога у вiки вiчнiї; далi став його навчати, щоб моливсь богу i щоб положивсь на милость його… i багато дечого йому доброго говорив, бо був дуже розумний, хоч i письма не вчився, а у беседi частiсiнько i пiп не знав, що проти нього говорити, а дяк так i не схвачувався з ним.

Василь на усi його речi стояв мовчки, часом усмiхнеться, то насупиться, то забормоче: "Молиться? Молiтесь ви". А сам, видно, своє думав. Наум же, говоривши йому довго, подумав: "Що йому тепер товкувати? Вiн i себе не тямить. Нехай на слободi приймусь за нього i розтолкую йому, щоб часом його душа не пропала".

Як обвиднiло трохи надворi, зараз зiбралися нужнi люди у двiр до Наума; розложили середу двора вогонь; жiнки стали поратись, поприставляли казанки та горшки i варять борщi, локшину, квасок, печене кришать шматками, а там кутю у миски накладають та ситою розводять, горiлку по пляшкам розливають, щоб частувати, ложки перемивають, миски лагодять, дошки кладуть i усе готують як треба, щоб i людям пообiдати, i старцiв божих нагодувати.

Став день, задзвонили у старший дзвiн повагом, звичайно, як на збiр. Господи! Як повалить народ – так видимо-невидимо! Що свої селяни, а то iз города понаходило i понаїжджало; та були таки й пани, щоб подивитись, як по старовинi, що вже тепер виводиться з моди, будуть дiвку ховати.

Як передзвонили на збiр, ось i несуть вiд церкви святий хрест i корогви, за ними мари, а там iдуть аж три попи i четвертий диякон, та усе у чорних ризах, а дякiв – так з десятка два. А за народом так насилу протовпились до хати.

Наум, побачивши, що вже усе готово, став одбирати людей: кого дружком, кого у пiддружi, кого у старости, жiнок у свашки, i усе по двоє, дiвочку у свiтилки, парубкiв аж дванадцять у бояри, а молодого не треба було вибирати, бо Василь, її посватаний жених, був тутечки. От як вiдiбрав усiх, та й став їм кланялися i просити:

– Люди добрi, сусiди любезнiї! Панове старики, жiночки-паньматки, i ви, парубоцтво чесне, i ти, дiвча молоденьке! Не зогнушайтесь послухати мене, старого, батька нещасного! (А сам так i рида). Не привiв мене бог – воля його свята! – замiж дочки вiддати i з вами, приятелями, хлiба-солi роздiлити i повеселитись, а сподобив мене, грiшного, вiддати йому одну-однiсiньку дочечку, чисту i непорочну, як голуба бiлого. Збираюсь тепер поховати її дiвуваннячко, як закон велить i як її слава заслужила. Потрудiтесь пiти за нею у почотi, проводiте її дiвування на вiчную жизнь, не у нову хату i не до милого мужа, а у сиру землю i у темну домовину! Потiште своїм послухнянством i мене, старика, батька скорбящого, що свою утробу…

Та хотiв поклонитись, та аж впав до землi i гiрко-гiрко заплакав, а увесь народ за ним.

Далi, уставши i вiддохнувши, каже:

– А де стара мати? Нехай роздає подарки сватам та поїзд знаряджа.

От покликали Настю, а замiсть її поставили другу жiнку, щоб голосила над покiйною та приговорювала, до якого часу треба.

Не сама вийшла Настя, а вивели її до почоту, бо вже зовсiм нездужала. За нею винесли хлопцi скриню з подарками i вiдчинили. От Настя зараз покликала до себе дiвчат та й каже:

– Не порадувалася моя душа, щоб побачити, як моя мила Марусенька, по вулоньцi ходячи, та збирала б вас у дружечки на радiсть свою; а привiв мене господь самiй у старостi, гiркими слiзоньками обливаючись, просити, щоб ви проводили її дiвуваннячко до темної ями. Не вдалося менi чути ваших весiльних пiсеньок до моєї Марусi, а замiсть того побачу вашi слiзоньки, що зо мною проливатимете, як заспiвають їй вiчную пам'ять; не погнiвайтеся, що замiсть весiльних медяничкiв або коровайних шишечок дає вам мати, нещасная, горкая, дає восковi свiчечки. Засвiтiте їх, проводiте мою Марусечку i вiдайте: як горять вашi свiчечки, так горить моє серденько вiд журби великої, ховаючи одним одну дочечку, утiху мою… а сама зостаюся при старостi, як билиночка у полi i слiзоньками умиваючись.

Тут їм i роздавала гривеннi свiчечки i усе зеленого воску. Далi достала той рушник, широкий та довгий, та що то вже гарно вишитий був! І що мався пiдiслатись при вiнцi пiд ноги молодим, та й пов'язала на хрест святий, великий, що попереду носять.